Махінов В.М. Cоціокультурна парадигма формування мовної особистості майбутнього вчителя
Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки
Махінов В.М. – завідувач кафедри іноземних мов та методики їх викладання Інституту педагогіки та психології НПУ імені М.П. Драгоманова, кандидат педагогічних наук, профессор, м. Київ.
У статті розглянуто аспекти застосування соціокультурного підходу при підготовці майбутнього вчителя та роль соціокультурної компетенції у випускників педагогічного ВНЗ України, які сприяють студентській мобільності й вивченню сучасних наукових підходів, що є пріоритетними у формуванні мовної особистості майбутнього вчителя.
Ключові слова: соціокультурна компетенція майбутнього вчителя, мовна особистість, світоглядні позиції, соціокультурне поліваріантне середовище, оцінно-ціннісні знання.
В статье рассматриваются аспекты социокультурного подхода при подготовке будущего учителя и роль социокультурной компетенции у выпускников педагогического ВУЗа Украины, которые способствуют студенческой мобильности и изучению современных научных подходов формирования языковой личности.
Ключевые слова: социокультурная компетенция будущего учителя, языковая личность, мировоззренческие позиции, социокультурная поливариантная среда, оценочно-ценностные знания.
In the article the aspects of sociocultural approach at preparation of future teacher and role of sociocultural competense are examined for the graduating students of pedagogical universitety of higher learning of Ukraine, which would assist student mobility and study of modern scientific approaches, what is priority in forming of such competenses.
Key words: sociocultural competense of future teacher, language personality, world view positions, sociocultural multivalent environment, evaluation-valued knowledge.
Зміст |
Постановка проблеми
Соціокультурно орієнтовані методики навчання іноземних мов нині набули досить значного поширення. Для цього ми передусім маємо зупинитися на філософському розумінні природи та суті мислення, його зв'язку з мовою, з діяльністю людей. Особливо важливо підкреслити, що мислення - це форма духовної, теоретичної діяльності, яка виростає із умов життя людини. А ці умови створюють самі люди через цілеспрямовану діяльність. Діяльність - це реальна рушійна сила суспільного прогресу й умова самого існування суспільства. У своїй перетворювальній діяльності людина згідно з об'єктивними природними законами взаємодіє не просто з природою, а й з дійсністю, перетвореною попередніми поколіннями. Людині дана природа, світ культури, в якому і проходить вся її життєдіяльність. Людська діяльність у соціальному контексті становить історичне явище, що виникає, змінюється, вдосконалюється разом з розвитком соціальних відносин, які вона обслуговує і постійно змінює.
Аналіз досліджень
Соціокультурний компетентнісний підхід в освіті дозволяє розглядати досвід підготовки майбутнього вчителя як систему компетентностей у різних галузях суспільного та духовного життя (І.Ф.Ґудзик, І.О.Зимняя, О.Лебедев, В.І.Луговий, О.Овчарук, О.Пометун, І.Родигіна, Л.Скуратівський, А.Фасоля). Питання соціокультурної компетентності у вітчизняній психолого-педагогічній літературі в першу чергу пов'язується із поняттям комунікативної компетенції як знань або здатності до ефективної комунікації (Т.І.Гончар, Ю.Н.Емельянов, Н.Б.Завіниченко, Т.Л.Кобзар, С.С.Макаренко, К.Моісеєнко, О.І.Нещерет, Л.А.Петровська, О.В.Попова, Л.Л.Федорова), котра тісно корелює із соціальною компетентністю (Н.В.Калініна, О.Колеснікова, Л.А.Лєпіхова, А.К.Мудрик).
Значної уваги приділяють дослідженню соціокультурної та мовленнєвої компетентності у професійній діяльності, зокрема у такій, котра безпосередньо пов'язана із здійсненням комунікації (Н.Б.Завіниченко, Л.В.Любчак, С.С.Макаренко, О.І.Нещерет, Ю.А.Паскевська, І.О.Тяллева, Н.Ф.Шевченко, Н.М.Шацька). Особливої значущості набувають характеристики, котрі забезпечують, з однієї сторони, засвоєння знань, а з другої - оптимальні шляхи взаємодії у суспільстві. Передумовою розвитку зазначених характеристик є оптимальний рівень володіння мовою. Мовна і мовленнєва компетентність визначається необхідною умовою здобуття компетентності в усіх сферах життєдіяльності суб'єкта (А.М.Богуш, О.О.Залевська, І.О.Зимняя, М.І.Пентилюк, Л.Скуратівський).
Постановка мети дослідження
Метою статті є визначення аспектів соціокультурного підходу в підготовці майбутнього вчителя та соціокультурної компетенцій випускників педагогічного ВНЗ України, які б сприяли студентській мобільності та вивчення сучасних наукових підходів.
Виклад основного матеріалу
Соціокультурні особливості мовної особистості як педагогічна проблема цікавили, як відомо, А. Потебню. Він бачив органічну участь національної (етнічної) мови не тільки у формуванні народного світосприйняття, але й у самім розгортанні думки. Вчений підкреслював загальнолюдську цінність кожної мови – у якості ще однієї, відбитої саме в цій мові, картини світу: „Якби об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю було б можливим, воно було б згубним для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоча б це одне було не дотиком, а зором... Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності” [6, с. 229]. Необхідно зазначити, що А. Потебня, підкреслюючи різнорідність кожної окремої особистості, украй негативно ставився до асиміляції, вважаючи її процесом, що призводить до знищення особливого в особистості [3, с. 27-29].
Принцип діяльності як джерела походження різноманітних продуктів культури і форм суспільного життя відіграв важливу методологічну роль у становленні і розвитку деяких соціальних наук (наприклад, мовознавства, психології, етнографії). Переконання в тім, що люди бачать світ по-різному – крізь призму своєї рідної мови – лежить в основі теорії „лінгвістичної відносності” Е. Сепіра і Б. Уорфа [7, с. 22-23]. Вони прагнули довести, що розходження між культурами обумовлені розходженнями в мовах. І хоча ця теорія й дотепер вважається недоведеною, окремі аспекти її вивчення вплинули на інтерес до аналізу впливу соціокультурних особливостей особистості на проблему трансформації не тільки суспільства в цілому, але й багатьох його структур, у тому числі й мовного середовища як одного із суб’єктів соціокультурного процесу. Причому більшість дослідників приділяли увагу комунікаційним проблемам соціокультурних змін. Так, Е. Сепір розглядав вплив комунікативних процесів на життя особистості і суспільства. У статті „Комунікація” в „Енциклопедії соціальних наук” він відзначає, що „для формування суспільства, його об’єднань і підрозділів, а також для забезпечення взаєморозуміння між його членами необхідні якісь процеси комунікації” [7, с. 210]. Основним видом комунікації, „комунікативної поведінки” Е. Сепір справедливо називає мову, аналізуючи її вплив на життя суспільства. При цьому виділяється аналіз мовної комунікації як соціально визнаної.
Мислення - це також історичне явище, яке передбачає спадковість набутих від покоління до покоління знань, а отже, можливість їх фіксації засобами мови, з якою мислення знаходиться у нерозривному зв'язку. Сучасні вчені, звертаючись до означеної проблеми, прагнуть досліджувати взаємний детермінізм соціальних, культурних і мовних факторів у суспільстві, аналізуючи ті чи інші кореляції між соціокультурними і мовними структурами на широкому географічному й історичному просторі [1; 2; 4; 7; 9].
Духовна діяльність людей не має будь-яких специфічних, породжених власне нею і тільки в її межах використовуваних інструментальних засобів. Увесь арсенал цих засобів людина одержує від перетворювального і комунікативного видів діяльності. Способи оперування цими неспецифічними засобами дуже своєрідні і стають вагомим внеском у технологічний шар культури. Маються на увазі ті механізми духовної діяльності людей, які часто називають культурою мислення і культурою почуттів [6, с. 229]. Здатність до розвинутого мислення властива всім людям. Проте жодному вона не дається у готовому вигляді. Розвиток і збагачення мислення людей завжди прямо залежать від різнобічності і змістовності їх праці, від багатства зв'язків і відносин, у які вони вступають. За допомогою соціальної особистості регулюються соціальні відносини, зберігається історична і культурна пам’ять народів. Діяльність мовної особистості повинна задовольняти таким соціальним регулятивам, як принцип співпраці, інформативна адекватність ситуації, інтеграція та адаптація до ціннісно-нормативної системи суспільства, відповідність варіативності суспільних відносин.
Мислити людину вчать так само, як працювати або спілкуватися з іншими людьми. Набуте уміння є важливим досягненням і соціальної, і індивідуальної культури. На специфіці мислення індивідів відбиваються всі конкретні особливості того суспільства, у якому вони існують: економічна і соціальна структура суспільства, певні способи соціальної регуляції, особливості побуту, соціальна система розумових якостей та рис характеру, що ціняться у даному суспільстві й одержуються у процесі виховання та освіти [4, с. 129]. Тому правомірно розглядати мислення людини, яка належить до конкретного суспільства, і як продукт суспільно-історичного процесу розвитку даного суспільства.
Мовна особистість – це система, яка виникає в суспільстві і розвивається, грунтуючись на здатності вираження і закріплення соціальних відносин і взаємодій. Вона – умова і продукт культури. Мовна особистість – це, власне, особистість, охарактеризована з боку впливу засвоєної нею мовної культури на її особистісні якості та соціально-культурну ефективність її діяльності як суб’єкта суспільних відносин. Цій особистості, за її функціональною природою, мають бути притаманні якості-характеристики, здатні позитивно впливати на процес соціально-культурної трансформації. Виокремимо такі з них:
- мовна відкритість і доступність – націленість на спілкування і прагнення передати ідеї і цінності іншим соціальним агентам;
- соціально-діяльнісна спрямованість, пов’язана з інтенсивністю трансформаційних процесів і забезпеченням необхідної динаміки особистісних змін;
- адаптивно-акумулююча характеристика як мовний механізм забезпечення пристосування до умов суспільства, що трансформується;
- соціально-культурна пізнавальна мотивація, що пов’язується з прагненням „розкодувати” світ і сформувати його індивідуальну мовну модель;
- мисленнєва індивідуалізація світу як особистісно-мовна стимуляція пізнання та формування стилю мислення, який відповідає специфіці духовного світу мовної особистості;
- культурно-репрезентативна (в чомусь демонстративна) якісна визначеність мовної особистості, яка знаходить вияв в утвердженні своєї етнічно-національної та культурно-групової приналежності й вираженні її в різному стилі мовлення в різних соціальних сферах (політиці, моралі тощо);
- естетико-мовний профіль особистості як цілісний вияв її буття у світі, утвердження її особистісного естетичного світу.
Мислення людини протікає у різних формах та структурах (поняттях, категоріях, теоріях), в яких закріплено й узагальнено пізнавальний і соціально-історичний досвід людства. Знаряддям мислення, засобом вираження та об'єктивізації ідеального є мова. І особливо важливо підкреслити зв’язок мовної особистості, яка, як за своєю природою, так і соціально-функціонально, пов’язана з ментальністю. Як підкреслюють дослідники, „мова регламентує ментальність”, а „ментальність регламентує мову, точно так проявляючи (і реалізуючи) себе в інших мовах – невербальних засобах вираження думки і почуття – від міміки і жестів, обрядів і ритуалів до танцю, живопису і архітектури” [9, с. 32].
У процесі розвитку людського суспільства мислення набуває відносної самостійності, яка зумовлює його творчу активність, що сприяє досягненню нових знань. Формування та розвиток категоріальної структури мови відображають формування і розвиток категоріальної структури мислення [2, с. 221]. Як факт духовної культури, мова у своєму функціонуванні і розвитку зумовлена всією сукупністю духовного та матеріального виробництва, суспільних відносин людей. Саме потреби спілкування, взаємообміну діяльністю визначили основний зміст і природу мови. Проте мова також характеризується відносною самостійністю, яка виражається у наявності специфічних внутрішніх закономірностей її функціонування і розвитку.
Мовна особистість за допомогою базисного елемента культури (мови) нагромаджує, зберігає і передає соціальний досвід від одного покоління до іншого за допомогою сенсно-життєвих орієнтирів. Як зазначає Ф. де Соссюр, „значимість – цінність будь-якого слова визначається всім, що з ним пов’язано” [9, с. 138], а тому реальний зміст мовного світу особистості залежить від тієї ієрархії цінностей, якою вона керується у своєму житті.Завдяки мові реалізується специфічно людська форма передачі соціального досвіду. Таким чином, у кожній конкретній мові вміщено соціальний досвід кожного конкретного суспільства.
В результаті прямого зв'язку мови з різними аспектами суспільного життя у словнику, як у дзеркалі, відображається життя кожного народу, його історія, зв'язок з іншими народами. Кожне слово виступає свідком, пам'ятником історичних змін і подій. Історія кожної окремої мови невід'ємна від історії народу, що ним володіє. Однак і сам розвиток особистості характеризується соціально-мовною залежністю [5, с. 122].
Через мовну особистість є можливість глибше охарактеризувати мову як суспільно-культурне явище і зрозуміти характер її функціонування в суспільстві, що трансформується. Тому в період соціокультурної трансформації мовна проблема набуває не тільки культурного, а й політичного сенсу та змісту, стає предметом інтенсивної суспільної боротьби. Мова може бути засобом консолідації нації і мобілізації її життєвих сил, якщо вона утверджується владною елітою, а може бути засобом політичної гри і паралізації волі народу, бо коли, за висловом Конфуція, слова втрачають своє значення, тоді народ втрачає свою свободу.
І як засіб спілкування, і як знаряддя мислення мова дає можливість виражати свої думки і розуміти думки іншої людини, поєднувати пізнавальні зусилля окремих людей і народів у єдине ціле. За допомогою мови виражаються не тільки досягнення людської думки, але і почуття, бажання, прагнення, воля людей. Людина, яка не може безпосередньо пізнати все на світі, одержує у мові, тобто непрямим шляхом (опосередковано) найбагатше джерело вражень, знань, досвіду. Тому, очевидно, слід погодитись з Л. Нікольским та А. Швейцером, які підкреслюють „інтегруючу, консолідуючу та роз’єднуючу” соціальні функції мови [10, с. 124]. Відзнака консолідуючої та інтегруючої функції мови в тому, що консолідуюча – то природна функція, яку мова виконує „в ході етнічної консолідації, коли кілька етнолінгвістичних спільнот зливаються в більшу, і коли мова тієї з них, яка відіграє роль центру, вузла етнічної консолідації, засвоюється іншими, а інтегруюча – це штучна функція, яка виникає в результаті свідомих дій суспільства чи держави, спрямованих на поширення мови, необхідної для міжнаціонального спілкування” [10, с. 38].
Наведені вище положення можна розглядати як спробу стислого філософського обґрунтування доцільності використання соціокультурно орієнтованих методик у навчанні іноземним мовам. Викладачам, які використовують такі методики, слід враховувати і той факт, що єдність мови і мислення знаходить свій прояв не тільки у зв'язку між різними сторонами слова, але й у співвідношенні логіки і граматики. Науки, які вивчають це співвідношення, - мовознавство, логіка, психологія та інші, - показують, що система категорій логіки, як правило, завжди відповідає системі граматичних категорій і що, навпаки, грамматична структура мови відповідає логічній структурі думок. Будь-яка логічна форма не може бути виражена інакше, ніж мовними граматичними засобами. Наприклад, логічні категорії суб'єкта і предиката знаходять своє звичайне вираження у підметі і присудку, які є обов'язковими елементами всіх існуючих мов. Однозначне відбиття певних логічних формул у конкретних словах, словосполученнях та реченнях роблять граматику прямим показником успіхів людського мислення. В період соціокультурної трансформації відбувається значна зміна соціокультурної реальності, а з нею і соціолінгвістичної реальності та мовної практики, яка супроводжується зміною лексичного складу мови за рахунок як введення нових слів і понять, так і скорочення неактуальної лексики [8, с. 172]. Соціолінгвістика в умовах трансформації самої форми соціальної і повсякденної комунікації, пов’язаної з формуванням нових елементів соціальної структури, покликана вивчати специфіку тезаурусу і мовної практики нових соціальних груп та їх перетворення в традиційні класи і групи з врахуванням флуктуації мовного середовища та його інтегруючих і дезінтегруючих тенденцій.
Викладачам іноземних мов у процесі організації навчання обов'язково слід пам'ятати, що мова втілює в собі і виражає всю суму суспільних зв'язків "природних" носіїв мови. У такому підході, очевидно, закладено величезні психо-дидактичні можливості. Цим і пояснюється, з одного боку, популярність методик з орієнтацією на соціокультурний контекст життєдіяльності їх основних носіїв і, з іншого, - дійсна продуктивність цих методик, що виражається у більш успішному засвоєнні іноземних мов тими, хто їх вивчає.
Традиційне визначення мовного середовища як такого, що характеризується „таким набором факторів, як: а) спільність території; б) соціальні і мовні особливості, притаманні народу чи народам, які живуть на даній території” [4, с. 76], є недостатнім, бо воно зрощується зі специфікою культурного середовища та особливостями соціальних умов, соціокультурною трансформацією в цілому. Тому, на нашу думку, у цьому контексті коректніше буде вживати поняття „соціокультурне поліваріантне середовище”, яке більш адекватне модернізаційним умовам і дозволяє охарактеризувати цей процес в усій його драматичній складності.
Висновок
Мовна особистість – це система, яка виникає в суспільстві та розвивається, заснована на здатності виражати і закріплювати соціальні відносини і взаємодії. На процес соціально-культурної трансформації спроможні позитивно впливати такі якості-характеристики мовної особистості: мовна відкритість і доступність; соціально-діяльнісна спрямованість; адаптивно-акумулююча характеристика; соціально-культурна пізнавальна мотивація; мисленнєва індивідуалізація світу; культурно-репрезентативна якісна визначеність; естетико-мовний профіль особистості.
В умовах соціокультурної трансформації суспільства необхідно приділяти особливу увагу специфіці тезаурусу і мовної практики нових соціальних груп, їх перетворенням на традиційні класи та групи з врахуванням флуктуації мовного середовища, його інтегруючих та дезінтегруючих тенденцій.
Список використаних джерел
- Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества // Избранные труды по языкознанию.- М., 1984. – с.44-241 с.
- Дейк Т. А. Язык. Познание. Коммуникация.- М., 1989. – 247 с.
- Карпенко Ю. А. Потебня А. – зачинатель українського народознавства // Філософська і соціологічна думка.- 1995.- №1 – 2. – С.27-29 с.
- Макеев С. А., Прибыткова И. М., Симончук Е. В. и др. Подвижность структуры. Современные процессы социальной мобильности.- К., 1999. – 289 с.
- Методологія, теорія і практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наук. Праць.- Х., 2002. – 327 с.
- Потебня А. А. Эстетика и поэтика.- М., 1976. – 340 с.
- Сепир Э. Коммуникация // Избранные труды по языкознанию и культурологии.- М., 1993. – 262 с.
- Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество.- М., 1992. – 227 с.
- Соссюр Ф. Труды по языкознанию.- М., 1977. – 441 с.
- Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику.- М., 1989. – 277 с.