Каменєва Т.В. Мовленнєва майстерність та техніка мовлення психолога
Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки
Snak (Обговорення • внесок) |
Nonomi (Обговорення • внесок) |
||
| (Одна проміжна версія одного користувача не показана) | |||
| Рядок 234: | Рядок 234: | ||
| − | + | {{Збірник наук. праць. - Випуск 2}} | |
[[Категорія:Наукові праці]] | [[Категорія:Наукові праці]] | ||
[[Категорія:Вісник психології і соціальної педагогіки. Збірник наук. праць]] | [[Категорія:Вісник психології і соціальної педагогіки. Збірник наук. праць]] | ||
| − | + | ||
| − | [[Категорія:Науковці НПУ | + | [[Категорія:Науковці НПУ імені М.П. Драгоманова]] |
[[Категорія:Наукові праці Каменєва Т.В.]] | [[Категорія:Наукові праці Каменєва Т.В.]] | ||
[[Категорія:Статті з психології]] | [[Категорія:Статті з психології]] | ||
Поточна версія на 06:26, 10 травня 2012
Каменєва Тетяна Віталіївна, аспірант, Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова,
Автор розглядає проблему «Мовленнєва компетентність психологів» в контексті успішної підготовки спеціалістів психологів. В статті виділені основні критерії розвитку, подані рекомендації формування техніки професійного мовлення майбутніх психологів.
Автор рассматривает проблему «Речевая компетентность психологов» в контексте успешной подготовки специалистов психологов . В статье выделены основные критерии развития, поданы рекомендации формирования техники профессиональной речи будущих психологов.
The author studies the problem “Speech competence by the psychologists” in the successful training of specialists psychologists. And in the article allocations of the main problems of development and form speech by the future psychologists.
Аналізуючи сучасну теорію і практику мовленнєвої підготовки майбутніх психологів, можна стверджувати, що ще недостатньо вивчено та розроблено теоретичні засади формування у студентів мовленнєвої компетентності. Існує нагальна потреба опрацювання і поширення результатів відповідних досліджень і досвіду з цього напрямку в університетській освіті, об’єктивної оцінки пропонованих технологій навчання і вивчення можливих шляхів удосконалення якості професійної мовленнєвої підготовки випускників вищої школи. Саме тому, як ніколи актуальним є пошук нових рішень у сфері професійної мовленнєвої культури майбутніх психологів, вдосконалення механізмів мовленнєвої підготовки студентів психологічного факультету.
Серед причин, що визначають актуальність зазначеної проблеми, слід віднести й соціальні, політичні, економічні чинники в країні та у ВНЗ України. Адже становлення України як демократичної держави, відмова від тоталітарних методів управління, інтеграція у світове співтовариство передбачають орієнтацію на особистість, на розвиток духовної та інтелектуальної культури суспільства. Вказані процеси обумовлюють пріоритетні напрями розвитку науки і освіти, серед яких вагоме місце посідає підготовка педагогічних кадрів, які повинні досконало володіти професійною мовленнєвою діяльністю.
У проблематиці, яка стосується характеристики і взаємодії різних чинників, що сприяють успішному розвитку професійного мовлення у студента, визначальними є погляди Л.Виготського, І.Зимньої, І.Зязюна, О.киричука, А.Капської, О.Леонтьєва, Л.Нечепоренко, Г.Сагач, В.Семиченко, Н.Тарасевич, які вказують на об’єктивну потребу й можливість формування цього важливого компонента педагогічної майстерності. Провідні дефініції з проблеми мовленнєвої діяльності психологів вивчали О.Біляєв, М. Ілляш, Б.Головін, Л.Струганець, В.Русанівський, Г.Винокур, Л.Савенкова. Мовленнєве спілкування досліджено у працях Г.Андреєвої, В. Кан-Калика, А.Коротаєвої, Т.Тамбовцевої, С.Шеїна та Г.Ковальова.
Виходячи з актуальності проблеми мовленнєвої компетентності сучасного психолога, метою статті є обґрунтування теоретичних основ формування мовленнєвої майстерності майбутніх психологів та визначення критеріїв техніки професійного мовлення.
Основні принципові підходи нашого дослідження випливають із сучасних концепцій та положень про професійну підготовку у вищій школі, в яких представлені новітні підходи до процесу формування мовленнєвої культури студентів.
Визначення поняття професійне мовлення, мова, культура мовлення
Професійне мовлення психолога - це складова професійної компетентності практичного психолога, яка охоплює такі структурні компоненти: мовленнєві знання, знання характеристик професійно-оптимального висловлювання, культура мовлення, мовленнєві вміння та навички, які пов’язані з перцептивно-рефлексивними, емпатійними й комунікативними здібностями, активним слуханням, і функціонування яких відбувається на трьох рівнях: пізнавальному, поведінковому та емоційному.
Професійне мовлення, перебуває у діалектичному зв’язку з мовою, але водночас ці поняття незалежні одне від одного. Мова – об’єктивно існуюча, історично усталена система звуків, лексики, правил словотворення і словозміни, побудови речень і тексту, якими користуються її носії для висловлювання думок, передачі почуттів. Мовознавці для розмежування понять „мова” і „мовлення” в основному використовують таке: мова – психічне, соціальне, системне явище, а мовлення – психофізичне, індивідуальне, асистемне.
Досліджуючи питання „культури мовлення”, вчений О.Біляєв наголошує, що, спираючись на здобутки мовної культури, культура мовлення включає в себе, по-перше, безумовне дотримання норм літературної мови (усно і на письмі); по-друге, мовленнєву майстерність того, хто говорить або пише. М.Ілляш наголошує, що в термінологічному поєднанні „культура мовлення” доцільно вказати на три основні значення: володіння літературними нормами на всіх мовленнєвих рівнях, упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, самостійна лінгвістична дисципліна. У довіднику з культури української мови читаємо, що культура мовлення – „загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, які змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього вікового рівня”. Г.Винокур пропонує розглядати поняття „культура мовлення” не тільки з позиції його правильності, але й витонченості, вишуканості, переконливості. Ознакою майстерного мовлення він вважає активний вплив на співрозмовника та творчий характер цього мовлення. Результати аналізу наукових досліджень дозволяють виокремлювати певні етапи процесу формування культури мовлення. Так, Л.Мацько виділяє такі з них: дотримання граматичної правильності мови, оволодіння її стилістичною виразністю; реалізація комунікативної оптимальності та досягнення мовної майстерності.
Мовленнєва майстерність, як зазначають деякі вчені, пов’язана з природженим даром слова. Це набуте з часом уміння доречно, ясно та образно говорити і писати, добираючи з багатьох варіантів висловлювання думки для передавання почуття найбільш точний і стилістично правильний. Учені підкреслюють, що майстерне усне мовлення передбачає, крім звичайно відповідної інтонації, міміки і жестів, добре поставлений голос, чітку дикцію, вміння робити і тримати паузу. Висока мовленнєва майстерність вимагає дотримання мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовника, не перебиваючи його, тактовно включатися до розмови, доладно і зрозуміло висловлюватися, говорити толерантно , з повагою.
Під час визначення рівнів сформованості культури професійного мовлення психолога доцільно використовувати як суто лінгвістичні критерії мовлення (правильність, логічність, емоційність, ясність, точність, доступність, виразність, різноманітність, доречність, естетичність, достатність), так і сформованість техніки мовлення і психолого-педагогічні та лінгводидактичні вимоги . За матеріалами дисертаційного дослідження О.Кретової, виділено високий, достатній, середній та низький рівні.
В цілісному процесі формування мовленнєвої компетентності майбутніх психологів варто виділити таку сукупність взаємопов’язаних та взаємозумовлених змістово-процесуальних структурних компонентів: рівні мовленнєвої компетентності, методи й прийоми формування, етапи та умови ефективного формування. Практично проілюстровано, що цей процес здійснюється як керування засвоєнням системи мовленнєвих знань, умінь та навичок (функціональний розвиток), а також як когнітивний розвиток особистості. Останній знаходить своє втілення в розширенні та поглибленні уявлень і понять про професійну мовленнєву діяльність, у формуванні професійної позиції.
Техніка мовлення психолога, викладача
За сучасним визначенням, техніка мовлення – базовий компонент професійної майстерності викладача, психолога, який пов’язаний з формуванням педагогічного голосу, фонаційного дихання, чіткої дикції і є засобом педагогічного впливу. У професійному мовленні психолога реалізуються всі елементи техніки мовлення.
Ураховуючи результати досліджень професійного мовлення психолога, Р.Короткова вирізняє такі функції його техніки:
- дидактична – проявляється у мотивації, презентації знань, стимулюванні уваги а за умови аудиторії, управлінні її інтелектуальною діяльністю, забезпеченні зворотного зв’язку у спілкуванні;
- експресивна – забезпечує емоційність подання навчальної інформації та реалізується за умови здатності мовця до тлумачення матеріалу; акцентуванні мовлення на певних положеннях; наявності умінь здійснювати навіювання, засудження, схвалення, заохочування та ін.;
- перцептивна – реалізується у спрямованості (орієнтації) мовлення на конкретну аудиторію, з якою необхідно знайти спільну мову;
- сугестивна – уміння впевнювати (досягається завдяки властивостям голосу викладача й артикуляційній виразності мовлення);
- організаторська – ґрунтується на використанні мовленнєвих засобів для організації роботи;
- науково-пізнавальна – проявляється у залученні тих, хто навчається до творчих пошуків, формуванні у них активної життєвої позиції та інтересу до всього прогресивного через введення у навчально-виховний процес досягнень науки і практики;
- комунікативна – спрямовується на досягнення педагогічного співробітництва (взаємоінформування, взаємоповага, співчуття, взаєморозуміння, взаємодія ).
Фонаційне дихання
В утворенні мовлення виділяють такі функціональні області:
Респірацію (організація дихання), фонацію (утворення голосу), артикуляцію (утворення звуків).
Респірація забезпечується апаратом дихання. Необхідно розрізняти дихання в стані спокою, яке називається фізіологічним, та дихання під час мовлення – мовленнєве дихання. Під час звичайного спокійного дихання людина вдихає і видихає рівномірно. Після кожного видиху настає пауза, бо кров людини ще містить кисень, а організм протягом певного часу не потребує чергового підживлення. Графічне зображення процесу дихання людини можна знайти на Рис.1.1.
Під час мовленнєвого дихання – видих довший, ніж вдих. Це дихання називається фонаційним ( грец. Phono – звук), його характеризують : активність, пов’язана з тим, що дихання – енергетична база мовлення; організований видих (потік повітря, що видихається, повинен фокусуватись в одній точці); розподілення видиху – уміння усвідомлено ділити весь об’єм повітря, що видихається, на рівномірні відрізки (порції); ритм фонаційного дихання різко відрізняється від фізіологічного; вдих під час фонаційного дихання в 10-15 разів коротший за видих; добір повітря у процесі мовлення (необхідно вміти швидко, енергійно, а головне так, щоб не бачила аудиторія, добирати нову порцію повітря). Графічне зображення процесу фонаційного дихання можна знайти на Рис.1.2.
Нагадаємо, що існує чотири типи дихання: верхнє (піднімаються й опускаються верхня частина грудної клітки і плечі; дихання поверхове, активно працює верхівка легенів); грудне (змінюється поперечний об’єм грудної клітки; видих не досить енергійний через малорухомість діафрагми); діафрагмальне (унаслідок скорочення діафрагми змінюється повздовжній об’єм грудної клітки, також проходить незначне скорочення міжреберних м’язів); діафрагмально-реберне (скорочується як діафрагма, так і міжреберні дихальні м язи , а також м’язи верхньої частини живота).
Кожний викладач повинен намагатись розвивати діафрагмально-реберне дихання, яке є енергетичною базою професійного мовлення.
Голос викладача, його особливості
Апарат вимови складається з чотирьох пов’язаних між собою порожнин: гортань, глотка, порожнина рота і носа).
Гортань – орган, в якому утворюється голос. Вона складається з хрящів, які з’єднуються між собою мускулами і зв’язками, що забезпечують рух гортані. У нижній частині гортані знаходяться голосові зв’язки, які являють собою мускульні утворення. У стані спокою голосові зв’язки у чоловіків мають у середньому 1,5 см, а у жінок – 1,2 см. Безпосередньо над гортанню розміщена порожнина глотки. Глотка – трубка діаметром близько 3 см і глибиною 2 см з неповністю закритою передньою стінкою. На задній стінці глотки знаходяться мускули, які дозволяють змінювати напруження її стінок і розміри, що суттєво впливає на якість звуків, які створюються апаратом вимови.
Органи, з допомогою яких утворюються звуки мовлення, називаються артикуляторними. Ці органи поділяють на активні, що оснащені мускулатурою і здатні до самостійних рухів, та пасивні, тобто нерухомі. До активних органів належать: губи, язик (його кінчик, передня, середня і задня частини спинки, корінь), м’яке піднебіння, маленький язичок, задня стінка глотки. Пасивні органи артикуляції – зуби, альвеоли, тверде піднебіння. Активні органи артикуляції виконують певні артикуляторні рухи, пасивні органи виступають лише точкою опори під час утворення звуку.
Голос – сукупність різних за висотою, силою і тембром звуків, які виникають у результаті коливань голосових зв’язок. Звук, що утворюється на видиху, викликає скорочення голосових зв’язок. Ці зв’язки – особлива м’яза, яка може напружуватись як повністю, так і частково, що зумовлює різні частоти коливань зв’язок. Так, коливання за всією їх довжиною обумовлюють виникнення самого низького тону, а коливання на більш коротких ділянках забезпечують появу звуку високих тонів.
Добре поставлений голос викладача дає можливість передати у слові, яке звучить, різні смислові відтінки, допомагає студентам краще сприймати думки, створює певний емоційний настрій. Монотонний, нерозвинутий голос негативно позначиться на сприйнятті інформації аудиторією.
Розглянемо тепер основні якості професійного голосу. Так, сила звуку – це інтенсивність звукових коливань, яка пов’язана з їх амплітудою. Людина сприймає різні за силою звуки як більш гучні, чи більш тихі.
Гучність – суб’єктивна характеристика звуку. Голос психолога повинен характеризуватися достатньою силою звуку, щоб його почули в будь-якій частині аудиторії і за відсутності технічних засобів його підсилення.
Благозвучність голосу проявляється у чистоті звучання, відсутності неприємних призвуків (хрипота, сипіння, гнусавість тощо). Уміння викладача надати голосу благозвучності сприймається студентами (на підсвідомому рівні) як ознака вихованості, інтелігентності, вимогливості до себе.
Летючість голосу – одна із важливих характеристик професійного голосу викладача, яка виявляється в умінні спрямувати звук до потрібної точки, тобто довести до кожного слухача.
Висота звуку (або висота голосу ) визначається частотою коливань голосових зв’язок. У чоловіків висота голосу у середньому 100 -250 Гц, у жінок в середньому 200-4 Гц. Діапазон висоти для людського голосу може становити від 80 Гц до 1300 Гц (приблизно 4 октави). Діапазон висоти для людського голосу визначається як сукупність звуків різної висоти, які посильні людському голосу . Розвиток діапазону голосу залежить від умілого використання дихання та резонаторів акустичної системи. Для посилення звуку голосу необхідно, в першу чергу, активізувати дихання, а потім використати резонатори (акустична система, що підсилює звук).
Також підкреслимо, що діапазон голосу психолога обумовлений його віком, емоційним та фізичним станом, анатомо-фізіологічними особливостями голосового апарату, характером роботи з формування цього діапазону.
Шумостійкість голосу – його властивість протистояти зовнішнім звуковим перешкодам. Ця характеристика стає притаманною голосу тоді, коли його гучність певною мірою перевищує гучність різних перешкод, а його тембр контрастує зі звучанням навколишніх звуків.
Адаптивність голосу – властивість пристосовуватись до відповідної акустики, зумовленої величиною, формою, особливостями приміщення, в якому потрібно говорити, кількістю й особливостями розміщення слухачів. Адаптивність, як підкреслює в дисертаційному дослідженні Р.Короткова, можлива лише в тому випадку, коли голосу притаманні різні градації гучності, велика різноманітність тембрів, широкий висотний (мелодійний) діапазон.
Сугестивність голосу – властивість захоплювати тих, хто навчається . та впливати на їх емоції незалежно від змісту промовлених слів. Виділяється три рівні сугестивності голосу. Перший з них характеризується тим, що слухач пройнятий змістом мовлення того, хто говорить, тому що його голос привертає увагу та вирізняється із багатьох інших голосів. Другий рівень сугестивності голосу відрізняється від першого більш сильною емоційною реакцією: мовець за допомогою голосу викликає співпереживання своїм почуттям, настроює емоції слухачів відповідно до своїх переживань. Третій (вищій) рівень виявляється в тому, що реакція слухачів набуває адекватного характеру. Тому вони роблять певні рухи, дії або, навпаки, гальмують їх залежно від особливих відтінків голосу мовця.
Витривалість – властивість професійного голосу, що характеризує його з позиції високої працездатності голосового апарату, яка проявляється у витримуванні довгочасного мовленнєвого навантаження без шкідливих фізіологічних наслідків зі збереженням тембральних, динамічних і висотних параметрів.
Важливою характеристикою голосу є його тембр. (забарвлення голосу, яке визначається кількістю додаткових тонів (обертонів), що накладаються на основний тон). Суб’єктивно тембр голосу ми сприймаємо як приємний або неприємний, м’який, металевий, верескливий і т.п. Тембр голосу кожної людини індивідуальний, що залежить від апарата вимови (насамперед , роботи необхідних резонаторів). Тембр голосу змінюється не тільки з віком, а й залежить від фізичного та емоційного стану людини.
Уміння володіти голосом – важливий показник педагогічної майстерності. Необхідними якостями голосу психолога є такі: приємний тембр, сила, летючість, витривалість, широкий діапазон . До недоліків голосу психолога слід віднести: неприємний тембр, хрип, сипіння, вузький діапазон, напруження звучання.
Формування мовленнєвого голосу потребує повсякденної, кропіткої праці. Під час проведення спеціальних занять з метою вирішення вказаної проблеми головну увагу доцільно звернути на засвоєння таких методичних прийомів: розвиток навичок контролю за активним змішаним діафрагмально-реберним диханням, що забезпечує нормальний процес голосоведіння; формування умінь контролю за свободою фонаційних шляхів, зняття напруження з м’язів гортані і плечового поясу; формування умінь сфокусувати звук на кінчиках губів; розвиток навичок звуковисотного діапазону, що виключає звуковий моно тон; розвиток навичок рівного, злитого звучання під час активного посилання звуку.
Дикція
Одним з елементів техніки мовлення є дикція, що у перекладі з латинської значить вимова, або манера вимовляти слова.
Вказаний термін визначається ще як ясність і чіткість у вимові слів, складів і звуків.
Як зазначають О.Гойхман та Т.Надєїна, дикція включає в себе три основні складники, а саме: правильна артикуляція, ступінь її чіткості й манера вимовляти слова. До органів артикуляції належать ті з них, які беруть безпосередню участь в утворенні звуків мови. Їх розділяють на активні, що мають мускулатуру та здатні до самостійних рухів, та пасивні, тобто нерухомі. До перших із них відносять губи, язик, його кінчик; передня, середня і задня частина спинки, корінь, м’яке піднебіння, маленький язичок, задня частина глотки. Пасивні органи артикуляції – зуби, альвеоли, тверде піднебіння. Слід наголосити, що активні органи артикуляції здійснюють певні артикуляторні рухи, а пасивні виступають точкою опори.
Кожному звуку мовлення відповідає або певне статичне положення, або динаміка зміни артикуляторних органів, тобто певна артикуляція.
Правильна артикуляція полягає у таких рухах її органів, які відповідають місцю і способу утворення звука. Таким чином, ця артикуляція свідчить про те, наскільки добре людина засвоїла необхідні артикуляторні рухи.
Звуками мовлення називають мінімальні одиниці мовленнєвого ланцюга, які є результатом складної артикуляційної діяльності людини та характеризуються певними акустичними властивостями і властивостями сприйняття. Звуки мовлення поділяють на дві великі групи – голосні і приголосні. В основі класифікації голосних і приголосних звуків лежать артикуляційні ознаки.
Ступінь чіткості артикуляції – показник, який впливає на розбірливість усного мовлення. Для досягнення високого ступеня цієї чіткості потрібне тренування і укріплення м’язів артикуляторного апарату.
Артикуляційні рухи кожного органу мають свою специфіку.
Манера вимовляти слова включає характерний для кожної людини темп мовлення, подовження чи редукцію складів і т.п. Для кожної людини притаманна певна манера вимови слів. Ця манера вимовляти слова пов’язана не так з характером артикуляції, як з визначенням специфічної ритмічної структури слова, а також особливими модифікаціями інтонації голосу. Випадання звуків у словах спотворює сутність мовлення, ускладнює процес спілкування викладача зі студентами: вставки звуків-паразитів на зразок (е), (м) і т.п. у паузах між фразами чи словами, що сприймається слухачами як вагання того, хто говорить; подовження голосних, а іноді приголосних звуків у кінці фрази та перед початком фрази, що небажано з точки зору мовленнєвої етики викладача; шумливе „відлипання” середньої частини спинки язика від нього і боків язика від щік (чмокання), що заповнює частину паузи для обдумування та для підбору слів; назалізація – вимова в ніс кінцевих голосних у словах, що відбувається через передчасне опускання м’якого піднебіння ( і язичка) ще до закінчення фрази; змикання губ у кінці слів (емкання), коли голосний звук ще звучить, що є результатом недбалої вимови.
Риторична діяльність психолога, викладача
Вивчаючи сучасні наукові праці, можна зробити висновок, що під терміном риторика розуміють теорію красномовства, власне науку про красномовство, дослідження теоретичних основ ораторського мистецтва, курс навчання красномовству.
Відповідно, до наукової концепції Г.Сагач, риторика розглядається, як наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність діяльності психолога. Риторика – комплексна інтегративна наука, яка посідає місце на перетині (причому багаторівневому)філософії, педагогіки, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності, виразного читання тощо. Інакше кажучи, риторика ніби вбирає в себе з інших наук певні змістові компоненти. Схематично це зображено на Рис.1.3.
Подамо коротку характеристику законів риторики.
Перший закон риторики (концептуальний) формує й розвиває у мовця, зокрема психолога, вміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).
Другий закон – моделювання аудиторії формує розвиває у мовця вміння системно вивчати три групи ознак (соціально-демографічні, соціально-психологічні, індивідуально-особистісні), які визначають „портрети” будь-якої аудиторії вищого навчального закладу, та враховувати отримані результати під час комунікації.
Третій закон (стратегічний) формує й розвиває у мовця уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрету аудиторії, а саме:
- визначення цільової установки діяльності (навіщо?);
- виявлення і розв’язання суперечностей у досліджуваних проблемах;
- формулювання тези (головна думка, власна позиція).
Четвертий закон передбачає формулювання у викладача вміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної співтворчості психолога із слухачами тощо.
П’ятий закон (мовленнєвий) вимагає формування у психолога уміння володіти мовленням, оформлювати власну думку в дієву словесну форму).
Шостий закон (ефективної комунікації) спрямований на формування і розвиток у психолога уміння встановлювати контакти з аудиторією й управляти нею, що є необхідною умовою успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Сьомий закон (системно-аналітичний) передбачає сформованість у психолога рефлексії (з метою глибокого аналізу власних відчуттів, що дає можливість робити необхідні висновки і отримувати цінний життєвий та риторичний досвід) та умінь оцінювати діяльність інших, допомагати їм у цій діяльності та вбирати в себе цінний досвід іншого.
Шостий та сьомий закони риторики розкривають управлінський аспект мисленнєво - мовленнєвої діяльності.
Компоненти риторичних умінь представлені на Рис.1.4.
Ще за античних часів Аристотель та його учні вирізняли три фази риторичної діяльності оратора – докомунікативну, комунікативну, пост комунікативну. Ці фази цілісно і системно охоплюють творчість оратора від задуму (виникнення ідеї, „божественного логосу”) до виголошення промови перед аудиторією та осмислення її впливовості, дієвості.
Такий підхід зовсім не суперечить класичним розділам риторики:
- Інтенція (лат. винахід) – вибір і обґрунтування теми публічного виступу, визначення позиції автора виступу щодо цієї теми, збір відповідних матеріалів, їх систематизація, тобто робота над змістом.
- Диспозиція (лат. розміщення) – вибір жанру та типу мовлення, складання плану розділів виступу та робота над його композицією.
- Елокуція (лат. вираження в мовленнєвих формах і оздоблення) полягає у дотримуванні правильності, ясності, впорядкованості мовлення; доцільного добору слів і словосполучень; використання поетичних та образних засобів мови.
- Меморіо (лат. запам’ятовування) – ґрунтується на вміннях використовувати весь підготовлений текст, всі продумані прийоми, що передбачає сформовану професійну память; уміння на ходу скорочувати, перебудовувати матеріал.
- Акціо (лат. переконання) – потребує умінь оратора триматися перед аудиторією, володіти собою, своїм голосом та цією аудиторією, засобами виразності мовлення.
Інтонаційна виразність мовлення психолога
Інтонаційна виразність мовлення – це професійно значима характеристика мовлення викладача. Її розвиток повинен бути невід’ємною частиною процесу його професійної підготовки до реалізації мовленнєвої діяльності.
Під інтонаційною виразністю мовлення розуміють висловлення почуттів та емоцій за допомогою голосу. Водночас підкреслимо, що інтонація мовлення є його важливою складовою частиною (структурним компонентом), носієм семантичних значень та засобом прояву і передачі емоційно-експресивного характеру висловлювання.
Отже, інтонація – складне структурне утворення, елементами якого є мелодика мовлення, фразовий та логічний наголоси, темп та інтенсивність мовлення, тембр голосу.
Спеціалісти виділяють такі основні функції інтонації у мовленнєвому спілкуванні: конструктивна, ре когнітивна, дистинктивна.
Розглянемо складники інтонації. Так, мелодика – це зміна висоти тону голосу протягом висловлювання. Мелодика виступає головним компонентом інтонації.
Логічний наголос – виділення за допомогою інтонаційних засобів якого-небудь слова у висловлюванні, яке той, хто говорить, розглядає як найбільш важливе. У зв’язку зі сказаним треба вести мову про інтонаційний центр висловлювання, тобто такий склад чи слово, на якому проходить комунікативно значуща зміна висоти тону голосу.
Темп мовлення – швидкість вимови елементів мовлення (звуків, складів, слів). Для характеристики вказаного темпу на практиці використовують такий показник, як кількість звуків (складів, слів), що вимовляються за одиницю часу.
З темпом педагогічного мовлення пов’язане раціональне використання пауз. Паузи у мовленні визначаються як тимчасові зупинки у його звучанні . Якщо психолог (викладач) уміло використовує логічні, психологічні паузи під час викладу матеріалу, його мовлення стає логічним, ясним, чітким, виразним. Водночас активізується розумова діяльність студентів (слухачів).
Результати наукових досліджень переконують, що передаючи найтонші нюанси психічного і фізичного стану того, хто говорить, інтонація робить промовлене слово дієвим засобом впливу на аудиторію.
Успішність виконання емоційних інтонацій обумовлена особистісними особливостями психолога (викладача). Це тип мислення, добросовісність, емоційна стабільність, високий контроль поведінки, впевненість у своїх силах, життєрадісність, активність, незалежність і самостійність, конформізм.
Найбільш загальними ознаками емоційного забарвлення мовлення психолога, які оцінюються слухачами, є: рішучість, мажорність, суворість, вимогливість, фальшивість, байдужість, офіційність, тривожність інтонаційного тону мовлення.
Висновок
З огляду на викладене, проблема оволодіння психологами високими рівнями умінь здійснювати професійну мовленнєву діяльність набуває особливої значущості.
Наша робота висвітлює актуальні питання мовленнєвої діяльності психолога. Ми поєднуємо теоретичний матеріал з практичними рекомендаціями.
Подальша робота передбачає дослідження рівня розвитку мовленнєвих здібностей у різних вікових груп студентів та розробку сучасних, інноваційних технологій розвитку мовленнєвої компетентності.
Список використаних джерел
- Годлевська А.І. Формування мовленнєвого компонента комунікативності майбутнього вчителя у структурі поза навчальної діяльності : Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.01 / НПУ ім. М.П. Драгоманова. – К., 1998.
- Кан-Калик В.А. Основи професійно-педагогічного спілкування. – Грозний, 1979. – 186 с.
- Карнегі Д. Як здобувати друзів і впливати на людей: Пер. з англ. – К.: Молодь, 1990. – 168 с.
- Освітні профілактичні програми. – К.: Плавник, 2006. – 128с. – (серія „Бібліотечка соціального працівника). – 125 с.
- Савенкова Л.О. Мовленнєва діяльність викладача : Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2006. – 192 с.