Маланьїна Т.М. Проблема внутрішньоособистісного конфлікту у психології

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Поточна версія на 18:02, 16 травня 2012

Маланьїна Тетяна Михайлівна, старший викладач кафедри практичної психології Інституту психології та соціальної педагогіки Київського університету імені Бориса Грінченка, м.Київ

Феномен існування і протистояння в людині суперечливих тенденцій і, відповідно, прагнення до внутрішньої гармонії цікавили науку з давніх часів. У психології ці питання пов’язані з поняттям внутрішньособистісного конфлікту.

Внутрішньоособистісні (внутрішні, інтрапсихічні) конфлікти визначаються по-різному: як ситуації зіткнення в поведінці двох сильних, але протилежно спрямованих тенденцій (О.Р.Лурія, 1930); результат гострого незадоволення глибоких і актуальних мотивів та ставлень особистості (В.С.Мерлін, 1970); суперечності між уродженими потягами та поведінковими стандартами і моральними цінностями (З.Фрейд, 1917); суперечності між бажаними та наявними оцінками Я-образу (К.Роджерс, 1954;); когнітивний дисонанс – суперечливість уявлень, думок, установок, ставлень в межах когнітивного поля (Ф.Фестінгер, 1968), тощо. Основу внутрішньоособистісної конфліктності утворює криза гармонізації особистості, яка є суперечністю у системі Я-реального і Я-ідеального, розугодженість ідеального і реального образів світу.

Аналіз поглядів вітчизняних і зарубіжних вчених на природу внутрішньоособистісного конфлікту показує, що його розуміння і пояснення залежать від теоретичної конструкції, на яку спирається автор. Так, у вітчизняній психології внутрішньоособистісний конфлікт розглядається переважно у рамках двох груп теорій: теорії діяльності і теорії розвитку. У теорії діяльності внутрішній конфлікт інтерпретується за допомогою структурних компонентів діяльності (мотив, ставлення, мета), які є підґрунтям конфлікту, і с позицій діяльності як умови виникнення конфлікту (О.М.Леонтьєв, 1975). Згідно теорії розвитку особистості внутрішньоособистісний конфлікт супроводжує процес розвитку особистості і проявляється в ситуаціях переживання вікових криз (Л.С.Виготський, 1931; Л.І.Божович,1986). У західній психології також розуміння внутрішньособистісного конфлікту відповідає певному теоретичному підґрунтю.

Незважаючи на значні наукові внески в проблематику внутрішньособистісного конфлікту на сьогоднішній день це питання залишається дискусійним.

Як зазначає Є.Ф.Василюк, якщо спробувати знайти дефініцію, яка би не суперечила жодному з наявних поглядів на конфлікт вона би звучала досить незмістовно – це зіткнення чогось із чимось[4]. При цьому що саме вступає у конфліктні стосунки різні автори визначають по-різному.

Так, згідно теорії діяльності сторонами конфлікту можуть бути властивості, ставлення, потреби, мотиви, цінності індивіда (В.С.Мерлін, 1970; О.М.Леонтьєв, 1975; Є.Ф.Василюк, 1984; В.Г. Костюк, 1969). У психодинамічних теоріях - несумісні потяги (З.Фрейд, 1917), почуття неповноцінності і бажання його подолати (А.Адлер, 1939), «невротичні потреби» (К.Хорні, 1945). Для біхевіористів – це протистояння альтернативних поведінкових реакцій (Б.Скіннер, 1977). В гуманістичній і екзистенційній психології конфлікт виникає, насамперед, між значущими цінностями і потребами, на яких ґрунтується сенс життя людини (В.Франкл, 1960), між Я-концепцією людини і її досвідом (К.Роджерс, 1954), між спрямуванням до самоактуалізації і реальним результатом (А.Маслоу, 1954). В теорії поля конфліктують «сили різної величини», які впливають на особистість. В когнітивній психології - особистісні конструкти, знання, образи (Л.Фестінгер, 1968).

Також існує нечіткість щодо розуміння внутрішнього конфлікту як стану, ситуації, чи то результату суперечностей.

Так, одні вчені наголошують на тому, що внутрішні конфлікти є станом внутрішньої структури особистості, яка характеризується загостренням внутрішніх суперечностей (В.С.Мерлін, 1970), інші – результатом зіткнення суперечностей (В.М.Мясищев, 1960; О.М. Леонтьєв, 1975; Ф.Є.Василюк, 1984). О.Л.Лурія, З. Фрейд, М.Д.Левітов визначають внутрішній конфлікт переважно як ситуацію зіткнення (протистояння, боротьби) суперечностей, К Левін – ситуацією, коли на індивіда одночасно впливають протилежно спрямовані сили [8, 9, 10, 18]. Також внутрішньоособистісний конфлікт вважають результатом гострого незадоволення глибоких і актуальних мотивів особистості (В.С.Мерлін, 1970; К.Роджерс, 1954; А.Маслоу, 1954: В.Франкл, 1979). Деякі автори інтерпретують внутрішньособистісний конфлікт, насамперед, як глибокі переживання, що викликані внутрішньоособистісними суперечностями (О.Я.Анцупов, А.І. Шипілов,2006).

Не існує однозначності і щодо характеру стосунків між конфліктними сторонами. Одні автори наголошують на тому, що вони протилежно спрямовані (К.Левін, 1951), інші акцентують увагу на їх несумісності, взаємовиключності (К.Хорні, 1945). Єдине, з чим погоджуються майже всі дослідники це те, що суперечливі сторони повинні мати приблизно рівну силу і високу значущість.

Щодо відображення сутності внутрішньооконфліктного протистояння у самосвідомості особистості можна виділити дві основні форми конфліктів.

Перша група пов’язана із розумінням конфлікту як зіткнення, опозиції між внутрішніми елементами особистості (конфлікти-опозиції). Такі конфлікти є варіантами фрустрації актуальних і значущих для особистості потреб і мотивів внутрішніми, особистісного характеру обставинами. Схематично їх можна представити як «Хочу (повинен) – Не здатен», або як розугодженість «Бажаного – Дійсного».

Інша група конфліктів стосується вибору між двома тенденціями. Такі конфлікти-ділеми виникають коли людина не може вибрати, наприклад, між двома однаковими за силою, але протилежно спрямованими бажаннями або визначитись у ставленні до чогось або когось. Яскравим прикладом таких конфліктів є мотиваційні конфлікти описані К.Левіним [8].

З огляду на те, що не існує загальноприйнятого визначення внутрішньоособистісного конфлікту, а також того, що цей термін часто ототожнюють з поняттями внутрішній, інтрапсихічний, психологічний конфлікт ми дійшли висновку, що цей феномен може бути осмислений як в широкому так і вузькому значенні.

У широкому розумінні внутрішньоособистісний конфлікт є психічним (внутрішнім, інтрапсихічним) конфліктом, що характеризується безперервним зіткненням потягів, бажань, психічних систем і сфер особистості. Як форма переживання суперечностей внутрішньо–зовнішньої дійсності він є постійним елементом душевного життя людини. На нашу думку, такий конфлікт є суперечністю в ціннісно-мотиваційній сфері особистості, як протистояння альтернативних уявлень, ставлень і дій людини що до себе, інших людей, предметів і світу в цілому.

В усьому спектрі внутрішніх конфліктів ті з них, які відрізняються глибокою внутрішньоособистісною спрямованістю і характеризуються зіткненням альтернативних уявлень, ставлень і дій людини що до себе можна вважати внутрішньоособистісними конфліктами у вузькому розумінні. За таких конфліктів основною темою переживань стає власне Я особистості. У конфліктному полі перебувають Я-структурні елементи, які впливають на відчуття особистісної сили і цінності. Зазвичай вони відображаються проблемами самоставлення і самоцінності, а проявляються негативною чи суперечливою самооцінкою, невпевненістю у собі, різноманітними внутрішніми комплексами, зневірою, підвищеним рівнем тривоги, депресіями, відчуттям спустошеності тощо.

У таких конфліктах почуття самоцінності, самоповаги, сили Я може змінюватися на

• Відчуття себе як поганого, негідного (переживання вини і самозвинувачення у ситуації моральних конфліктів);

• Відчуття нікчемності (переживання неможливості існування без підтримки і любові інших, тривожного смутку і розчарування у конфліктах Я-залежності);

• Відчуття безпорадності, безнадії, спустошеності, як крайній випадок втрати сенсу життя (переживання відсутності сил і ресурсів, як реакція на перенавантаження, виснаження в адаптаційних конфліктах);

• Відчуття нікчемності, невідповідності бажаним досягненням (переживання сорому і самозвинувачень у конфліктах нарцистичного ураження).

У західній психології перераховані вище конфлікти Я часто позначають поняттям нарцистичні, коли нарцистична система особистості не здатна підтримати достатній рівень відчуття самоцінності особистості.

Внутрішні конфлікти, як складні за структурою системні явища, часто пов’язані між собою. Так проблеми у сфері самоставлення можуть викликати амбівалентне ставлення до іншої людини і навпаки, хоча, в більшості випадків, саме внутрішньоособистісні конфлікти у вузькому розумінні цього поняття спричиняють або впливають на виникнення інших внутрішніх конфліктів.

Узагальнюючи результати проведеного аналізу психологічних концепцій щодо поняття внутрішньоособистісного конфлікту можна зробити такі висновки:

1. Внутрішні конфлікти є невід’ємним аспектом життєдіяльності людини і становлення її як особистості. Їх виникнення обумовлене об’єктивно наявними суперечностями між особистістю та суспільним світом.
2. У широкому розумінні внутрішньособистісний (внутрішній, інтрапсихічний) конфлікт є суперечністю в ціннісно-мотиваційній сфері особистості, як протистояння альтернативних уявлень, ставлень і дій людини що до себе, інших і світу в цілому. Вони можуть як усвідомлюватися особистістю (бути відкритим) так і не усвідомлюватися (мати прихований, глибинний характер); можуть виступати у вигляді конфліктів-опозицій (протистояння або несумісності ідей і поглядів), або конфліктів-ділем (ситуацій вибору між значущими альтернативами).
3. Аспект інтрапсихічного конфлікту, який відображає протистояння у системі уявлень, ставлень і дій людини щодо самої себе, може бути означений як безпосередньо внутрішньоособистісний конфлікт. Останній має глибоке особистісноорієнтоване спрямування, основною темою переживань стає власне Я особистості, відчуття самоцінності, самоставлення й внутрішньої сили.

Список використаних джерел:

1. Адлер А. Понять природу человека / А. Адлер. – СПб.: Гуманитарное агентство «Академический проект», 1997. – 256 с.
2. Анцупов А.Я. Словарь конфликтолога: 2-е изд. / А.Я. Анцупов, А.И.Шипилов. – СПб.: Питер, 2006. – 528 с.
3. Анцупов А.Я. Проблема конфликта: аналитический обзор, междисциплинарный библиографический указатель / А.Я. Анцупов, А.И.Шипилов.. – М.: ГАВС, 1992. – 230 с.
4. Василюк Е.Ф. Психология переживаний (анализ преодоления критических ситуацій) / Е.Ф. Василюк. – М.: Изд-во МГУ, 1984. – 200 с.
5. Донченко Е.А. Личность: конфликт, гармонія / Е.А. Донченко, Т.М.Титаренко. – К.: Политиздат, 1989. – 175 с.
6. Костюк Г.С. Принцип развития в психологии / Г.С. Костюк //Методические и теоретические проблемы психологии. – М.: Наука, 1969. – С.118-152.
7. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность / А.Н. Леонтьев. – М.: Политиздат, 1975. – 304 с.
8. Левин К. Теория поля в социальных науках: Пер. с англ. / К. Левин. – СПб.:Ювента, 2000. – 406 с.
9. Левитов Н.Д. О психических состояниях человека / Н.Д. Левитов. – М.: Просвещение, 1964. – 343 с.
10. Лурия А.Р. Экспериментальные конфликты у человека / А.Р. Лурия //Проблемы современной психологи /Под.ред. К.Н.Корнилова. – М.-Л., 1930. – С.97-137.
11. Маслоу А. Мотивация и личность / А. Маслоу. – СПб: Евразия, 1999. – 478 с.
12. Мерлин В.С. Очерк интегрального исследования индивидуальности / В.С. Мерлин. – М.: Педагогика, 1986. – 256 с.
13. Мясищев В.Н. Личность и неврозы / В.Н. Мясищев. – Л.: ЛГУ, 1960. – 589 с.
14. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека / К.Роджерс. – М.: Прогресс «Универс», 1994. – 480 с.
15. Столин В.В. Самосознание личности / В.В. Столин. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 284 с.
16. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса / Л. Фестингер. – СПб.: Речь, 2000 – 318 с.
17. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл. – М.: Прогресс, 1990. – 395 с.
18. Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции / З. Фрейд. – М.: Наука, 1989. – 381 с.
19. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Є. Фромм. – М.: Республика, 1994. – 447 с.
20. Хорни К. Невротическая личность нашего времени / К. Хорни. – М.: Прогресс: Универс, 1993. – 480 с.