Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Черпак Ю.В. - преподаватель кафедры методики и психологии дошкольного и начального образования Института последипломного педагогического образования Киевского университета имени Бориса Гринченка

   ХХІ століття відзначається оновленням педагогічної науки, її ціннісно-смислових орієнтацій, осягненням просвітницьких, педагогічних, культурологічних та організаційних ідей минулого. Нове наукове зацікавлення становить досвід країни ХІХ – початку ХХ століття, який характеризується продуктивними освітніми ідеями та напрацюваннями, які мають цінність для сьогодення. Інноваційна складова ідей цього періоду (визначена за І.М. Дичківської як ретроінновація) характеризується можливістю запровадження продуктивних ідей в сучасних умовах з незначними змінами та модифікаціями, оскільки напрацювання випередили час. Такими, зокрема, є ідеї П. Лесгафта та його послідовників щодо фізичного виховання молодого покоління, які набули актуальності на початку ХХІ століття у зв’язку з різким погіршенням стану фізичного здоров’я дітей та молоді.

   П. Лесгафта по праву вважають фундатором концепції фізичного виховання дітей та молоді. Система фізичного виховання, створена ним, має обґрунтування мети, розроблені завдання, основні принципи, напрями, відображення специфіки підготовки фахівців в галузі, організаційні форми, матеріально-технічне та фінансове забезпечення фізичного виховання та практичне впровадження в діяльність навчальних закладів. Практичної значущості та вагомості цій концепції надає й той факт, що основні ідеї було підтримано київською громадськістю та впроваджено у діяльність не тільки П. Лесгафта, а й його послідовників, зокрема О. Анохіна та В. Крамаренка (у м. Київ, зокрема).

   Коротко окреслимо окремі концептуальні положення П. Лесгафта, які знайшли своє відображення у їх практичній діяльності. Це ідея спеціальної підготовки фахівців з галузі; наукове обґрунтування системи фізичного виховання; культурна складова фізичного виховання.

   Система фізичного виховання П. Лесгафта розроблена на основі врахування вікових анатомо-фізіологічних та психологічних особливостей та індивідуальних здібностей віку, розуміння необхідності свідомого виконання життєво-необхідних природних рухів, які поступово ускладнюються, дотримання суворої послідовності в дозуванні навантаження тощо. Окремі концептуальні положення включено до програми удосконалення фахівців з фізичної культури.

   В основу системи фізичної освіти, викладеної П. Лесгафтом у фундаментальній праці «Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку» [1-2], викладено принцип науковості, на основі якого обґрунтовано фізичну освіту з використанням комплексу узаємодоповнюваних методів дослідження – педагогічних, медико-біологічних, психологічних тощо. Автором, з позицій основних положень професійної підготовки фахівців з фізичної освіти та виховання, розроблено, по суті, систему вищої професійної та спеціальної підготовки фахівців. На основі принципу врахування вікових особливостей представлено класифікацію фізичних вправ для дітей шкільного віку; обґрунтовано взаємозв’язок фізичного виховання з розумовим і естетичним; висвітлено освітню функцію рухових дій у трудовій та військовій підготовці й побутовій діяльності людини; представлено наробки щодо практики фізкультурної освіти жінок. Новаторськими є його погляди на фізичне виховання як складову усебічного розвитку дітей, підлітків та молоді, необхідність оздоровлення дітей і медичний контроль за їх фізичним розвитком.

   Процес фізичного виховання, або, як писав П. Лесгафт, фізичної освіти дітей шкільного віку, представлено поетапно.

   На першому етапі (для учнів початкових класів віком від 7 до 12 років) потрібно було навчити дитину основним необхідним рухам: правильно бігати, стрибати, метати, виконувати різноманітні рухи частинами тіла. Ці вправи він називав простими (або елементарними).

   На другому етапі (для дітей середнього віку – 12-15 років) пропонувались вправи з більшим фізичним навантаженням таким чином, щоб навчити дитину поступово долати послідовно зростаючі труднощі: збільшення ваги предметів, швидкий біг з перешкодами, стрибки на відстань та у висоту тощо. Ці вправи називалися складними (або вправами із зростаючою складністю). Вони привчали школярів до наполегливості і формували вміння долати труднощі, які виникали при фізичних навантаженнях.

   Третій етап (для школярів старшого віку – 15-18 років) фізичної освіти П. Лесгафт називав періодом навчання керування рухами відповідно до часу їх виконання, характеру та обсягу докладених зусиль, орієнтуванню у просторі тощо. Школярів, зокрема, вчили пробігати певну відстань у встановлений учителем час, метати в ціль тощо. За допомогою подібних вправ розвивалося м’язове відчуття, особливо за умови їх виконанні у змінних зовнішніх умовах. Для перевірки набутих умінь та їх закріплення використовувалися складні рухові завдання, які школярі виконували під час ігор, екскурсій, трудових дій тощо.

   Використовуючи у своїх працях термін «освіта», П. Лесгафт розуміє його дещо інакше, ніж сучасне тлумачення. Освіта, за переконанням П. Лесгафта – це виховання, формування особистості людини, а фізична освіта – цілеспрямоване формування організму і особистості під впливом як природних, так і спеціально підібраних рухів, фізичних вправ, які з віком постійно ускладнюються, стають напруженішими, вимагають великої самостійності і вольових проявів людини. Процес фізичного виховання П. Лесгафт визначає як об’єкт соціально-наукового дослідження, частину створеної ним загальної теорії фізичного освіти. Він вважав важливою метою фізичної освіти вміння свідомо керувати своїми рухами, «привчатися найменшим працею в можливо менший проміжок часу свідомо виробляти найбільшу роботу або діяти витончено і енергійно».

   У праці «Фізичний розвиток у шкільництві» П. Ф. Лесгафт виокремлює три чинника у розвитку дитини: виховання, навчання й освіту. Під вихованням він розумів сукупність умов, необхідних для правильного харчування і зростання дитини, завдяки яким у нього утворюється запас енергії, необхідний для діяльності. Виокремлюючи в людині дві сторони – фізичну й духовну, він і виховання поділяє на фізичне й моральне. Учіння, на його думку, є простим запам’ятовуванням інформації, засвоєнням знань, якомога більшої кількості фактів. Завдання освіти полягає у створенні у людині свідомого ставлення до своїх дій, обмеженні їх свавілля, розвиненні прагнення до удосконалення шляхом поступового наближення до ідеалу[3].

   За цих міркувань є зрозумілим, що не можна ототожнювати поняття «освіта» і «учіння» оскільки у школі учіння має бути лише засобом, що сприяє досягненню освітніх цілей. П. Ф. Лесгафт зазначає, що «мета будь-якої загальної освіти (кінцевий результат) має полягати у свідомому обмеження свободи в роздумах та діях людей, усвідомленні особистості та з’ясуванні власного призначення». П. Лесгафт вбачав у розумовому і фізичному вихованні головну мету школи.

   П. Лесгафтом було опублікувано плани уроків фізичної освіти з урахуванням окреслених вище вікових періодів розвитку дітей. Загальний зміст полягав у тому, що для різних вікових періодів визначались різні співвідношення типів і видів фізичних вправ. Узагальнено представимо це так:

   Для школярів молодшого віку (7 –12 років) 25 % часу уроку приділялася елементарним і складним діям, 25 % – ходьбі, бігу та метанню, 50 % – іграм (переважно одноосібним).

   Для учнів середнього віку (12 –15 років) третина часу відводилась для елементарних та складних рухів і бігу, третина – стрибкам, метанню з поступово збільшуваною напругою й боротьбі, третина – іграм зі складними руховими завданнями).

   Для школярів старшого віку (15 – 18 років) 50 % часу уроку припадала на вправи з поступово зростаючим навантаженням (стрибків, метання, боротьба тощо), 25 % присвячувалась рухам з обтяженнями, 25 % іграм.

   П. Лесгафт вважав, що система фізичної освіти має складатися з невеликої кількості природних рухів: ходьби, бігу, стрибків, метання, боротьби, простих гімнастичних вправ, ігор, екскурсій. Основою фізичної освіти він вбачав поєднання фізичного і духовного: «Між розумовим та фізичним розвитком людини існує тісний зв’язок ... Розумовий ріст і розвиток потребують відповідного розвитку фізичного». П. Лесгафт прагнув через відчуття створити у дитини «правильне» уявлення про навколишній світ. У практиці завдань, зокрема, учням давали предмети з різного матеріалу, різної ваги, форми і діти мали визначити, не бачачи цих предметів, які вони: дерев'яні, теплі, холодні, легкі, важкі, у вигляді кулі, куба, циліндра тощо. Перевага віддавалася варіанту, коли вправа виконувалося після словесного пояснення, а не лише демонстрації. Якщо ж застосовувався демонстрацію (або ілюстрацію), то вчитель мав був його обов’язково продемонструвати. Учні, звільнені від уроків, обов’язково мали бути присутніми і візуально засвоювати усі пропоновані та виконувані вправи. На уроці вимагалася тиша, навіть під час ігор. П. Лесгафт засуджував гучні галасливі ігри і вимагав дотримуватися такого правила: «... Хто шумить – виходь геть з гри і чекає, доки вона закінчиться ...». Він схвалював рухливі ігри, підпорядковані та дібрані відповідно до мети заняття, заперечуючи застосування гімнастичних снарядів і масажу, оскільки, на його думку, вони «... дають шкідливі додаткові подразники». З етичних міркувань, учений негативно ставився до змагального спорту, надаючи перевагу тому, щоб у процесі виконання фізичних вправ включалося мислення, тобто усвідомлення того, що учень виконую і як.

   Пропагуючи необхідність і доцільність жіночої освіти, у березні 1895 р. П. Лесгафт виступив з пропозицією відкрити Вищі курси виховательок і керівниць фізичної освіти. Спеціально створеною комісією було розроблено статут і програму майбутніх курсів. У січні 1896 р. було затверджено «Положення про курси» і призначено П. Лесгафта завідувачем цих курсів. Того ж 1896 року на зразок курсів керівників фізичної підготовки П. Лесгафтом відкривюються Вищі курси виховательок і керівниць фізичної освіти.

   Ці Вищі курси вважались на той час найбільш прогресивним навчальним закладом, до якого запрошувались викладати В. Л. Комаров, Є. В. Тарле, А. А. Ухтомський та ін. На курсах вивчалися такі дисципліни: фізичні вправи, теорія рухів, фехтування, педагогіка, психологія, історія психології, історія педагогіки, анатомія, фізіологія, гігієна, органічна хімія, фізіологічна хімія, ботаніка, креслення, фізика, математика, хімія, зоологія, механіка, опір матеріалів, малювання. Курси стали одним із найбільш демократичних (по суті вищим) навчальних закладів Російської імперії, оскільки дозволяли навчатися представникам різних регіонів імперії (Кавказ, Україна, Далекий Схід, Урал, Середня Азія тощо).

   Випускниці курсів проводили уроки, використовуючи засоби та методи, розроблені та впровадженні в практику фізичного виховання П. Лесгафтом. Навчальна робота з фізичного виховання у позаурочний час доповнювалась організацією занять спортом, іграми, екскурсіями та змаганнями. Особливу увагу учений приділяв впровадженню у навчальний процес народних ігор, наголошуючи на їхній важливій виховній ролі, оскільки під час ігор діти відтворюють те, що бачать навколо. Його поради надавати дітям більше часу для вільних ігор та фізичних вправ на свіжому повітрі є актуальними і в наш час.

   Враховуючи особливості викладання гімнастики в школах Російської імперії ХІХ століття, П. Лесгафт не заперечуючи демонстрацію та приклад, зазначав, що їх необхідно застосовувати за умови усвідомлення рухових дій. На його переконання, учні мають виконувати вправи з розумінням, а не механічно, що можливо при чіткому та короткому поясненні алгоритму виконання вправи. Обгрунтовуючи використання вправ і ігор як методу пізнання, він класифікував вправи, об’єднавши їх у чотири основні групи:

* 1) вправи, пов’язані з вивченням просторових і часових співвідношень при бігу у заданому темпі, стрибках на певну відстань і метанні у ціль;

* 2) вправи із зростаючою напругою: дії з палицями і гирями, метання дерев’яних і залізних куль, стрибки, боротьба, лазіння по канату, утримання рівноваги;

* 3) прості вправи – рухи головою, тулубом, руками, ногами; складні вправи – різновиди рухів і метання;

* 4) систематичні вправи, що здійснюються під час простих і складних ігор, плавання, біг на ковзанах і лижах, ходьба (походи), екскурсії, єдиноборства.

   Виходячи з основного положення розробленої П. Лесгафтом функціональної анатомії – теорії про єдність форми і функції – можливим є вплив функцією, «спрямованою вправою», на розвиток органів людського тіла і всього організму. Як зазначалось вище, в основі педагогічної системи П. Лесгафта лежить вчення про єдність фізичного і духовного розвитку особистості, в якому він постійно підкреслює важливість раціонального поєднання, взаємовпливу розумового і фізичного виховання. «Необхідно, – писав П. Лесгафт, – щоб розумовий і фізичне виховання йшли паралельно, інакше ми порушимо правильний хід розвитку в тих органах, які залишаться без вправи». П. Лесгафт підтримував погляди І. Сєченова, який вважав, що рухи і фізичні вправи є засобом розвитку пізнавальних можливостей школярів, тому «школа не може існувати без фізичної освіти; фізичні вправи повинні бути неодмінно щоденними, в повному співвідношенні з розумовими заняттями». Вчений розглядає фізичні вправи як засіб не тільки фізичного, а й інтелектуального, морального та естетичного розвитку людини. При цьому він постійно підкреслює важливість раціонального поєднання, взаємовпливу розумового і фізичного виховання.

   Таким чином, Петра Францевича Лесгафта можна вважати фундатором створення вітчизняної концепції фізичного виховання дітей. Центральне місце в його педагогічній концепції займали проблеми фізичного виховання і освіти дітей, ним було висунуто оригінальну ідею фізичної освіти, розуміючи під ним систему послідовних гімнастичних вправ, пов’язаних з розумовим, моральним, естетичним і трудовим вихованням. Система фізичної освіти будувалася ним на анатомо-фізіологічних, гігієнічних та психологічних засадах з урахуванням вікових, статевих й індивідуальних особливостей і можливостей учнів, урахуванням особливостей будови тіла, механіки і фізіології рухів. Цей досвід набуває практичної значущості у сучасних умовах і має бути врахованим при розробці сучасних програм фізичного виховання (частково продуктивні напрацювання П. Лесгафта запроваджуються у Київському університеті імені Бориса Грінченка).

ЛІТЕРАТУРА

• 1. Лесгафт, П.Ф. Руководство по физическому образованию детей школьного возраста. Ч. 1 / Лесгафт Петр Францевич . – 2-е доп. изд. – СПб. : Т-во худож. печати, 1904. –IX, 392 с.

• 2. Лесгафт, П.Ф. Руководство по физическому образованию детей школьного возраста. Ч. 2 / Лесгафт Петр Францевич . – 2-е доп. изд. – СПб. : Тип. А. Бенке, 1909. –X, 415 с.

• 3. Лесгафт, П.Ф. Физическое развитие в школах / Лесгафт Петр Францевич . – СПб. : Тип. А.А. Краевского, 1880. – 32 с.

---

---