Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Литвиновський Євген Юрійович, канд. педагогічних наук, старший науковий співробітник Військового Інституту Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Сучасна філософія освіти в Україні, стверджує І.А. Зязюн, має бути тільки гуманістичною: “Гуманістична концепція освіти холістична, тобто позбавлена статистичного, безособистісного підходу до людини, яка постає при цьому не сукупністю окремих пізнавальних процесів і психічних властивостей, а цілісною особистістю[1, с.8-9].

Гуманістична філософія освіти, вважає науково-освітнє товариство, в сучасних умовах створення демократичної системи та ринкової економіки в Україні є методологічно обґрунтованою основою вітчизняної системи освіти.

Але тоді стає питання, чому:

• протягом майже 20 років освітня система України так і не спромоглася продукувати сучасну людину;

• в умовах демократичних трансформаційних процесів, які здійснюються у нашому суспільстві треба констатувати той факт, що на жаль, абсолютна більшість населення України, у тому числі й молодь, ще не усвідомило радикального перевороту в їх життєдіяльності; не зрозуміло, що особистість повинна сама визначати смисл і зміст своєї життєдіяльності?

Системний аналіз актуальних досліджень, що подані в наукових та періодичних виданнях (4000 дисертаційних досліджень в галузі психолого-педагогічних наук [2]) дозволяють стверджувати, що ефективна технологія впровадження гуманістичного підходу й на її основі формування Людини, «…якій поряд з високою професійною компетентністю, ще притаманна висока духовність, загальна культура, інноваційний характер мислення, а саме головне – усвідомленість самоцінності людини [3, с.6] не створена.

Метою нашого дослідження є визначення проблем, які гальмують впровадження гуманістичного підходу в освіті.

Отже, з позицій гуманістичної філософії смислом і ціллю освіти є Людина у постійному (впродовж життя) розвитку, її духовне становлення, гармонія її відносин із собою та іншими людьми, зі світом. Іншими словами, система освіти повинна забезпечити “олюднення Людини” [1, с.7].

А що таке людина? На перший погляд це питання є простим. Але, те, що нам так здається знайомим, є й самим складним, як тільки ми прагнемо заглянути в глибини його сутності (Перша проблема).

Природа наділила всі живі істоти інстинктом виживання. Але що таке інстинкт виживання для людини? На наш погляд, це життєздатність особи, яка визначається постійним прагненням людини досягти успіху.

Закономірно виникає запитання: “Чи формує сучасна освіта таку Людину, яка розуміє смисл свого життя, має власне бачення шляху досягнення цілей та спроможна до повсякденних дій щодо їх досягнення?” Відповідь, на жаль, негативна. Вона не тільки не готова, але і не спроможна у переважній кількості країн, у тому числі й в Україні, до розв’язання цього важливого завдання (Друга проблема).

Цільові установки і реалії, які визначають життя навчальних закладів, опосередковано визначають коло їх повноважень, тобто компетенцію у творенні Людини.

Таким чином, мова ведеться про компетенції, і насамперед, компетенції вчителя. Вони формально прописані в нормативно-правових документах. Його роль – плекати інтелектуальний, економічний, технічний капітал сьогодення і майбутнього. Отже, від його діяльності залежить, як би пафосно це не звучало, виживання всієї цивілізації.

Чи усвідомлюється сьогодні на українському просторі ця роль? Та мабуть не зовсім. Підтвердженням цього є дослідження В.О. Саламатова [4]. Відповідно до цього дослідження реалізація національних інтересів у сфері духовного, екологічного розвитку країни стоять на останньому місті. Отже, органами державного управління не усвідомлюється той факт, що не буде не політичної стабільності, не підвищення якості життя, не технологічного переоснащення суспільства, якщо не буде реалізований головний національний інтерес – духовний та гуманітарний розвиток України (Третя проблема).

Отже, гуманітарний, соціальний та соціально-економічний розвиток країни залежить від Людини, її духовності, моральності. А Людина, духовність, мораль – це ціннісна площина освіти.

Отже, шляхом подолання системних проблем в освітньому просторі є повернення (формування, підтримання) в організаційній культурі суспільства цінності освіти.

Адольф Дістервег, говорив, що повсюди цінність школи дорівнює цінності вчителя. Отже, формування цінності школи – це формування цінності вчителя школи (ВНЗ) (Четверта проблема).

А цінність вчителя полягає у змісті його діяльності, результатом якої повинна стати цілісна особистість життєздатного громадянина.

Що, на нашу думку, для цього треба зробити, щоб сформувати цінність вчителя, а через неї й цінність освіти і в цілому цілісну Людину – громадянина України.

По-перше, пошук професійно-орієнтованих на педагогічну діяльність школярів, у яких, як кажуть, в крові гордість за цю професію. І цю гордість треба щепити, створюючи відповідні умови. Вчитель повинен розуміти, що учні, яких він навчає чи буде навчати – це майбутні технологи, управлінці й від їх якостей залежить його та його сім’ї життя.

По-друге, вчитель повинен сам вміти бути учнем (щоб стати генералом, треба навчитися підпорядковуватися), щоб вчити – треба вчитися й вчитися протягом усього життя та навіть у своїх учнів. З цього приводу дуже повчальними, на нашу думку, є давні «Правила Посоха». Учень – завжди надія і опора вчителя. По суті вчитель реалізується у своїх учнях. Тому і здавна вчитель називав своїх учнів Посохом.

Подолання системних проблем освіти України вимагає подолання внутрішніх проблем організації самого навчального процесу у конкретному навчальному закладі.

Головна проблема, на нашу думку, яка стосується багатьох закладів освіти, обумовлена протиріччям між творчою, самостійною, активною діяльністю людини в житті та методами його підготовки.

Друга внутрішня проблема – це компетентність вчителя та його роль в навчально-пізнавальній діяльності Людини сьогодення і майбуття. Яка його роль? У 80% занять – інформативна. У чому причина? Навіть в тому, що робочий час викладача рахується, в першу чергу, за аудиторним навантаженням (так званим горлом), хоча в сучасному світі, головне завдання викладача бути коучем, тьотором, а не просто передавачем знань. Хоча і остання роль дуже важлива.

Наступна проблема, яка слідує із перших двох це проблема в формальній трансформації (зміни назви) ЗУНівського підходу до організації навчального процесу на компетентнісний.

Компетентнісний підхід вимагає вивчати потенціал учня, формувати його професійний потенціал і разом з ним створювати умови для формування його власної технології життєдіяльності. З цього приводу С.Л.Рубінштейн писав про “утворення в бутті суб’єктів – центрів перебудови буття” [5, с.13].

З формуванням «таких центрів перебудови життя» пов’язане проблема навчального середовища, де власне вони і будуються. Ця проблема, насамперед, полягає в протиріччі між тією здатністю до комунікації, яка потрібна суспільству й тією організацією комунікацій, яка існує у ВНЗ (між викладачами, адміністративними і допоміжними працівниками). Учень все бачить і відчуває. А організаційна культура вишу вимагає на краще, і це всім відомо.

І остання проблема, яка вміщує всі інші, а отже, також носить системний характер – проблема результату підготовки – підготовленості випускника. До чого випускник повинен бути здатний?

Випускник сьогодення має знання термінологій й концепцій в обраній предметній сфері; розуміння стандартних професійних ситуацій; певну здатність до аналізу. Але він не готовий протистояти негативним викликам суспільства, обирати альтернативи своїх дій, тобто він не готовий до життєдіяльності. А працівники освіти вважають, що в цьому йому повинен допомогти той перелік навчальних дисциплін, що записаний у додатку до диплому.

Отже, роль системи освіти в цілому в реалізації гуманістичної парадигми, в тому, щоб створити умови Людині бути життєздатною. І це повинно бути сучасним тлумаченням гуманістичної філософії освіти.

1. В українському освітньому середовищі задекларовано, що підґрунтям організації навчально-виховного процесу є гуманітарна парадигма (у різних її інтерпретуваннях).
2. Реалізація гуманітарної парадигми має системні проблеми: визначення сутності сучасної Людини, її життєздатності, неоднозначність поглядів на результат освіти; неусвідомленість в суспільстві цінності освіти та її головного суб’єкту – вчителя; відсутність єдиного освітнього простору.
3. Напрямами подолання системних проблем у освітній системі й реалізації гуманітарної парадигми організації навчального процесу можуть бути: визнання життєздатності людини як головного критерію в оцінюванні результативності освіти; створення підтримуючого середовища для творення суб’єктогенезу Людини; виховання сучасного вчителя, роль якого полягає у формуванні ЛЮДИНИ.

Література

1. Зязюн І.А. Сучасна освіта у контексті гуманістичної філософії // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти: Зб. наук. праць / Ред. кол.: І.А. Зязюн (голов. ред.), С.О.Черепанова (упоряд. і відп. ред.), Н.Г. Ничкало, В.Г.Скотний та ін. – Львів: Світ, 1999. – Вип.4. – С.5-12.
2. Каталог дисертацій. Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/
3. Товажнянський Л.Л., Романовський О.Г., Пономарьов О.С. Формування і реалізація концепції підготовки національної гуманітарно-технічної еліти в Національному технічному університеті “Харківський політехнічний інститут” :навчальний посібник.-Харків:НТУ “ХПІ”, 2002.-160 с.
4. Cаламатов В.О. Когнітивне дослідження уявлень управлінського персоналу щодо наслідків реалізації національних інтересів України. / Суспільна політика та стратегічний менеджмент. №1 – 2009. – С. 78-87.
5. Рубинштейн С.Л. Очерки, воспоминания, материалы. – М.: Наука 1989. – 444 с.

---

---