Бевз Н.П. Порівняльна лінгвокультурологія як наука про мову та культуру
Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки
Бевз Наталія Павлівна – студентка Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.
У статті висвітлено погляди науковців на порівняльну лінгвокультурологію, її розвиток та структуру. Також у статті розкривається зв'язок мови та культури.
Ключові слова: лінгвокультурологія, порівняльна лінгвокультурологія, національна мовна картина світу, лінгвокультурний концепт.
В статье освещены взгляды ученых на сравнительную лингвокультурологию, ее развитие и структуру. Также в статье раскрывается связь языка и культуры.
Ключевые слова: лингвокультурология, сравнительная лингвокультурология, национальная языковая картина мира, лингвокультурный концепт.
The article highlights the views of scientists on comparative linguistics, its development and structure. The article revealed the relationship between language and culture.
Key words: linguistics, comparative linguistics, the national language world, linguacultural concept.
Зміст |
Постановка проблеми
У вивченні іноземної мови одне з найважливіших місць займає її лексичний склад. Оскільки з розвитком суспільства, техніки та науки розвивається та змінюється лексичний склад мови, дослідження та порівняння будь-якого із лексико-семантичних полів у двох та більше мовах не може відбуватись без лінгвокультурології. У мові відображається, «вербалізується», «схоплюється» та зберігається духовне буття суспільства, ментальна пам'ять народу, особлива форма спілкування, а також сукупність духовних та матеріальних цінностей, створених людиною. Мова – дзеркало культури, у ній відбивається не тільки оточуючий людину світ, умови її життя, але й ментальність, національний характер, стиль життя, традиції, звичаї та мораль, тощо [5, с.26].
Аналіз досліджень
Лінгвокультурологія, як наука, виділилася лише в 90-х роках минулого століття. Термін «лінгвокультурологія» з’явився в останнє десятиліття ХХ ст. у зв’язку з роботами фразеологічної школи, очолюваної В. М. Телія, працями Ю. С. Степанова, В. В. Воробйова, В. М. Шаклеїна, В. О. Маслової та інших.
Розвиток європейської лінгвокультурології пов'язаний з іменами Ф. де Сосюра, Р. О. Якобсона, Р. Барта, Т. ван Дейка. Помітний внесок у лінгвістичну теорію культурно-ситуативних моделей внесли Л. Вітгенштейн, Г. Гадамер, М. Хайдеггер, Н. Хомський, К. Ясперс. У витоків визначення народу через їхні мови стояв Гумбольдт. Його ідеї отримали своє продовження у працях А. О. Потебні, а також А. Мейє, Ж. Вандеріеса, Е. Бенвеніста.
Постановка мети дослідження
Тому метою нашої статті є висвітлити основні погляди науковців на порівняльну лінгвокультурологію, її розвиток та структуру, а також розкрити взаємозв’язок та взаємодію культури й мови у процесі її функціонування.
Виклад основного матеріалу
За час існування лінгвокультурології було запропоновано безліч визначень цього наукового напрямку:
На думку В. В. Воробйова «Лінгвокультурологія – комплексна наукова дисципліна синтезуючого типу, що вивчає взаємозв’язок та взаємодію культури і мови в її функціонуванні і відбиває цей процес як цілісну структуру одиниць в єдності їх мовного та позамовного (культурного) змісту за допомогою системних методів і з орієнтацією на сучасні пріоритети та культурні норми» [3, с. 37]
Визначення лінгвокультурології, дане В. В. Красних, також базується на загальній інтегративній семі «культура - мова»; але, крім цього, в дефініції зазначені й інші релевантні ознаки досліджуваної дисципліни: картина світу, мовна свідомість, національно-ментальні особливості як принципово нові об’єкти дослідження: «лінгвокультурологія – дисципліна, що вивчає прояв, відображення та фіксацію культури в мові та дискурсі. Вона безпосередньо пов’язана з вивченням національної картини світу, мовної свідомості, особливостей ментально - лінгвального комплексу» [1, с. 2].
Отже, лінгвокультурологія є науковою дисципліною синтезуючого типу, що вивчає взаємозв’язок та взаємодію культури й мови у процесі її функціонування, досліджуючи вияви культури народу, що відбились та зафіксувались у його мові.
Об’єктом лінгвокультурології є взаємозв’язок та взаємодія культури та мови у процесі її функціонування. Предмет – це все, що складає мовну картину світу, а точніше – вивчення культурної семантики мовних знаків, що формуються при взаємодії двох різних кодів, а саме мови і культури, з метою виявлення способів, якими мова втілює, зберігає та транслює культуру [4, с.19].
Логічним продовженням розвитку лінгвокультурології стає порівняльна лінгвокультурологія.
Порівняльна лінгвокультурологія покликана виявити спільність і відмінність у взаємодії двох та більше мов і культур. Взаємодія мови та культури аналізується крізь призму мови дискурсу та культурного фону комунікативного простору.
Предметом порівняльної лінгвокультурології виступають сукупність базових опозицій двох і більше культур, архетипових уявлень, символічних уявлень, що є результатами власне людської свідомості, зафіксованими в міфах, легендах, ритуалах, обрядах, фольклорних та релігійних дискурсах, що знайшли відображення в мовних одиницях, елементах мовної діяльності людини, так і специфіка самих цих одиниць та елементів.
Термінологічна система лінгвокультурології знаходиться в стані розвитку. Її розробкою займаються такі вчені: Н. Д. Арутюнова,
Ю. С. Степанов, В. О. Маслова, В. Г. Костомаров, В. В. Воробйов,
Є. М. Верещагін та ін.
У порівняльній лінгвокультурології виділяють такі поняття, як лінгвокультурний концепт, національна мовна картина світу, національна мовна особистість, культурний концепт та лінгвокультурема.
Лінгвокультурний концепт – це культурно-забарвлений вербалізований смисл, представлений у плані вираження цілим рядом своїх мовних реалізацій, що утворюють відповідну лексико-семантичну парадигму [4, с.19].
Національна мовна картина світу – це зафіксована в конкретній національній мові та характерна для певної національної мови та етносу схема сприйняття дійсності.
Лінгвокультурема – базове поняття лінгвокультурології, основна одиниця лінгвокультурології. Найзагальніше визначення лінгвокультуреми – це мовний знак, що включає в свій зміст культурний компонент.
Термін лінгвокультурема введений В. В. Воробйовим. У розумінні
В. В. Воробйова, лінгвокультуремою є сукупність форми мовного знаку, його змісту та культурного сенсу, супроводжуючого цей знак [3, с.44 – 45].
Лінгвокультурема має такі ознаки:
1) Виражає ім’я поля;
2) Має певну структуру (від одного слова до цілого тексту).
Репрезентуються лінгвокультуреми через:
1) народну поетичну творчість, яка є суттєвою частиною національної культури народу, важливим джерелом пізнання цивілізації та історії, відображенням суспільної свідомості нації;
2) пам’ятки історії, спеціальні історичні, філософські, соціологічні, літературознавчі, лінгвістичні, естетичні та інші дослідження;
3) вислови видатних діячів науки, мистецтва та літератури, в яких відображені найважливіші оцінки нації та національної особистості;
4) літературні твори, як вторинні модельовані системи, в яких знайшла художнє відображення національна особистість (типи та образи) та публіцистика;
5) видатні особистості, як модель національної особистості (наприклад Тарас Григорович Шевченко, Павло Глазовий, Леся Українка, Ярослав Мудрий – для української національної особистості; Чарльз Діккенс, Джек Лондон, Вільям Шекспір – для англійської національної свідомості; Генріх Гейне, Йоган Себастьян Бах, Йоган Вольфганг фон Гете – для німецької національної особистості);
6) думки й судження іноземців про певну націю та її культуру [2, с. 56]. В. В. Воробйов уважає, що культурний компонент відбивається через внутрішню форму слова.
У розумінні А. О. Потебні, культурний компонент – це центр образу, одна з його ознак, що переважає над усіма іншими. Внутрішня форма, крім фактичної єдності образу, дає знання цієї єдності; вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення [7, с. 130 – 131].
Мова – це найважливіший спосіб формування та існування знань людини про світ. Відображаючи в процесі дійсності об’єктивний світ, людина фіксує у слові результати пізнання.
Одним із центральних завдань лінгвокультурології є вивчення взаємодії мови та культури.
Висновок
Як кожна наукова дисципліна, лінгвокультурологія має свої методи дослідження. Оскільки ця лінгвістична дисципліна є суміжною за своєю суттю, у ній використовуються як лінгвістичні, так і культурологічні та соціологічні методи. Найбільш поширеними методами є фреймовий аналіз та деякі прийоми концептуального аналізу, які переважно використовуються комплексно [6, с.34].
Попри те що порівняльна лінгвокультурологія порівняно молода наука, вона є досить важливою у вивченні мовно-культурних зв’язків. Лінгвокультурологічні праці сьогодення висвітлюють культурологічний аспект різних мовних одиниць та різних текстів.
Список використаних джерел
- Белозерова А. В. Лингвокультурология как лингвистическая дисципліна [Електронний ресурс] / А. В. Белозерова, Н. М. Локтионова // Современные проблемы науки и образования. – 2013. - №.1. – Режим доступу : www.science-education.ru/107-7681
- Воробьев В. В. Лингвокультурология / В. В. Воробйов. М. : Издательство Российского университета дружбы народов. – 2006. – 112 с.
- Воробьев В. В. Лингвокультурология (теория и методы) : монография / В. В. Воробйов. – М. : Изд-во РУДН, 2008. – 336 с.
- Ковбасюк Л. А. Сучасні лінгвістичні теорії: лекції, практичні, самостійні модулі та тести : навч.-метод. посібн. для магістрів заочної форми навчання. Спеціальність: 8.010103. НМСо. Мова та література (німецька) / Л. А. Ковбасюк, Н. В. Романова. – Херсон : Вид-во ХДУ, 2008. – 96 с.
- Манакин М. В. Сопоставительная лексикология / М. В. Манакин. – К. : Знання, 2004.
- Маслова В. А. Введение в лингвокультурологию / В. А. Маслова. – М. : Издательский центр «Академия», 2001. – 208 с.
- Потебня А. А. Мысль и язык / А. А. Потебня. – Харьков: Знание, 1913. – 205 с.