Турбан В.В. Проблема віку: психологічний дискурс

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Турбан Вікторія Вікторівна, канд. психол. наук, старший науковий співробітник лабораторії історії психології ім. В.А. Роменця Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін НАСОА

Соціальні перетворення, втім як і усе, знаходяться у постійному русі. Не можливо бути стороннім по відношенню до змін, ми зміни бачимо й відчуваємо, вони впливають на нас. Впливає все що відбувається навколо, соціум поглинає і штовхає перетворюватись з ним разом.

Особливо відображаються зміни на молодих людях, які як губка, в силу свого зростання, всмоктують у себе все нове. Змінюється не тільки молодь а й всі люди, точніше не самі по собі люди, а їх атрибутивна характеристика, все те що пов’язано із соціумом. Хоча, по великому рахунку, людина теж змінюється, але, на превеликий жаль чи щастя, не так швидко як суспільство.

Час – форма виникнення, ставлення, мінливості, руйнування у світі, а також його самого разом із всім тим, що до нього відноситься. Все знаходиться у часі. Вік також. Вік є часовим проявленням, його проекцією. Все навколо має свій вік. Неможливо уявити собі світ без часового прояву, без вікового прояву.

Хоча сучасні фізики і вважають, що об’єктивного часу не існує, а те що вважається таким, являє собою лише координату у чотиривимірному континуумі. Та все ж складно відмовитися од вікових уявлень і складно з ними узгодитись.

Вік – явище соціальне, явище культурне. У кожній культурі своє ставлення до часу, до віку. У цьому сенсі можна констатувати певну закономірність: чим розвиненіша культура („висока культура”), тим відношення до людини, як до молодої, довше зберігається в соціальному побуті, аніж у „примітивних культурах”, де вік людини визначається насамперед її працездатністю, корисністю для інших.

Ця специфічна закономірність впливає як на зовнішні характеристики людини (обличчя, хода та ін.), так і на внутрішні її показники (відчуття, почуття й таке ін.). Що є, на наш погляд, досягненням людства з певною, своєю логічністю. Якщо соціум складнішає, стає розвиненішим, зрозуміло, що і людині для адаптації у ньому потрібно більше часу, зусиль, активності. Так ми стаємо заручниками свого часу, свого віку: з одного боку, він на нас впливає, стимулює до певної міри, з другого, ми самі ж його формуємо, створюємо для себе й йому ж відповідаємо. Ланцюг замикається. І тут можна залишитися на ньому (цьому ланцюгові), ходячи по колу без початку та кінця. А можна йти по спіралі, в гору, створюючи складнощі й долаючи їх. Чи може не тільки складнощі, адже зростання – це рух який має всю багатоманітність життя.

Проблема полягає саме у відношенні людини до свого віку, у його позитивному сприйманні. Якщо воно є (позитивне ставлення) тоді від кожного вікового етапу людина отримуватиме задоволення, насолоджуватись кожним віковим часом.