Суздалєва Ю.І. Архетип трікстера у європейському філософсько-літературному дискурсі
Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки
Суздалєва Юлія Іванівна, здобувач кафедри філософії Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, м. Полтава.
У статті проаналізовано різні підходи до трактування архетипу трікстера у філософському, художньому та культурологічному дискурсах. Визначено специфіку модифікації архетипу трікстера у європейській філософсько-літературній традиції кінця ХІХ - початку ХХ століття.
Ключові слова: архетип, трікстер, гармонія, дисгармонія, духовна традиція.
В статье рассмотрены различные подходы к трактованию архетипа трикстера в философском, художественном и культурологическом дискурсах. Обозначена специфика модификации архетипа трикстера в европейской философско-литературной традиции конца ХIX – начала ХХ века.
Ключевые слова: архетип, трикстер, гармонія, дисгармонія, духовная традиция.
Different approaches to the interpretations of the archetype of trickster in philosophical, literary and culturological discources are analyzed in the article. The specific character of the modification of the archetype of trickster in philosophical- literary tradition of the end of XIX- the beginning of the XX centuries is defined.
Key words: archetype, trickster, harmony, disharmony, moral tradition.
Зміст |
Актуальність теми
Поняття архетипу є одним із найважливіших у літературознавстві та культурології. Сучасний філософський словник тлумачить архетип (від грецького – початок образу) як “об’єктивні домінанти, початкові мотиви і загальнолюдські першообрази, що існують у рамках найглибшого прошарку колективного несвідомого; загальні ідеї та образи поведінки і мислення, що не підлягають впливу свідомості; прообрази усіх можливих типів поведінки у всіх можливих ситуаціях”[1, 55 – 56]. Архетипи є основою будь-якої культури.
Аналіз досліджень
Історія трактувань сутності архетипу наповнена специфічними рисами, котрими наділяла його кожна конкретна епоха. Скажімо, західноєвропейська традиція асоціює поняття архетипу із праобразом (Ф. Шеллінг, П. Флоренський), варіюючи навіть у такій спільній асоціації вже поняття праобразу – так, Платон пов’язує праобрази із світом ідей, що втілюються у матеріальному світі; християнська теологія вважає людину та її світ реалізацією Божого замислу за “образом Божим”; Ф. Шеллінг трактує архетип як своєрідне передбачення, що має універсальний позачасовий характер, а сукупний процес існування таких передбачень складає розвиток культури; К.- Г. Юнг вперше розглядає теорію архетипів на науковому рівні, виділяючи основні (Великої Матері, Дитини, Мудрого Старого, Тіні тощо); сучасна українська філософська література продовжує дослідження та розвиток теорії архетипів (С. Кримський, С. Гатальська, О. Донченко, Н. Хамітов, О. Сліпушко, Н. Ковтун). Скажімо, Н. Хамітов, представник української філософської антропології, надає архетипам онтологічної значущості. Згідно з його переконаннями, культура кожної нації є наслідком розгортання, «осучаснення» певного набору архетипів кожною окремою особистістю через складний процес її індивідуальної творчості. Таким чином, через власні творчі акти кожна людина є включеною у загальний творчий акт соціуму, народу, нації.
Загалом, питання про співвідношення загальнолюдського та конкретно національного у понятті «архетип» є тією проблемою, що цікавить українську філософську думку на сучасному етапі. Підтримуючи думку Н. Хамітова, О. Сліпушко стверджує, що, час, котрий знаменує початок формування тієї чи іншої нації, водночас знаменує й початок тих меж, у яких «консервується», набуває специфічних ментальних рис й архетип. І, хоча, існує можливість виокремити низку архетипових образів, котрі є спільними для декількох націй, однак яскравий відтінок ментальності завжди дозволить визначити їх національний грунт. Відтак, С. Кримський, аналізуючи архетипи української культурної традиції, виокремлює серед інших архетип Природи, архетип Слова, архетип Серця, архетип Софії[3]. Саме завдяки архетипам людство, базуючись на здобутках історичного минулого, отримує можливість розуміти теперішнє та формувати, прогнозувати та реалізувати у подальшому власне уявлення про майбуття. Отже, можна говорити про те, що архетип характеризується одночасною тривекторною направленістю, яка можлива завдяки його універсальному, позачасовому характеру.
Постановка мети дослідження
Проаналізувати різні підходи до трактування архетипу трікстера у філософській, художній та культурологічній традиціях. Обгрунтувати, що однією з важливих смислотворчих компонент архетипу є духовна традиція. З’ясувати характер зв’язку понятя трікстер з духовною традицією, місця та ролі, яку воно відіграє у становленні культурної парадигми історичної епохи.
Виклад основного матеріалу
Початок ХІХ століття у західноєвропейській літературній традиції (за виключенням романтичних течій) пов’язують з «деміфологізацією», зумовленою трактуванням міфу у позитивістських теоріях виключно як результату хибних уявлень та узагальнень незрілої первісної свідомості. Проте, як зазначає Є. Мелетинський, уже кінець ХІХ століття концентрує увагу метафізичних та літературних практик на нових дослідженнях природи, сутності, прихованих та потенційних можливостей використання міфу, називаючи «предтечами» цього процесу Ф. Ніцше та Р. Вагнера. Дослідження ХХ століття (Б. Малиновський, Ф. Боас, Дж. Фрезер) утверджують виключну роль міфу для встановлення закономірностей та універсалій як внутрішнього, так і зовнішнього – соціально зумовленого буття людини. Що ж стосовно літературної царини цього часу, то її з повним правом можна назвати своєрідною «реміфологізацією», або ж реабілітацією міфу, оскільки засобами літературної творчості переосмислюються та знаходять нове втілення міфічна проблематика, тематика, системи образів тощо. До прикладу, яскравими представниками жанру романістики можна назвати Т. Манна, Дж. Джойса, Дж. Апдайка, А. Астуріаса, Х. М. Аргедаса, Г. Г. Маркеса, М. Булгакова та багатьох інших. Варто зазначити, що психоаналіз, як у автентичному тлумаченні З. Фройда, так і у пізнішому переосмисленні К.- Г. Юнга, мав доволі широке застосування у якості теоретичного підгрунтя для «осучаснення» та адаптації міфу до особистості людини ХХ століття. Міф як особливий спосіб духовного бачення, що грунтується на основі цілісного сприйняття світу, де усі речі та явища перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності одне від одного, набуває винятково актуального значення у контексті переосмислення ролі та місця людини у природі та світі. Оскільки міф грунтується на чіткій системі символів та кодів, необхідною передумовою для успішного входження в його семантико-стилістичне поле та адекватного трактування і подальшого розгортання функції творення нових відтінків значень базових ідей та образів є розуміння їх основної, «первинної» сутності. Присутність образу Трікстера є однією з істотних ознак, що об’єднує різноманітні за приналежністю до національних культур та історичних епох, починаючи від найдавніших і аж до сьогодення, міфи. Для з’ясування характеру зв’язку образу Трікстера з духовною традицією, місця та ролі, яку він відіграє у становленні культурної парадигми історичної епохи, звернімося до трактувань сутності феномену Трікстера, яких у філософській літературі, враховуючи близьку спорідненість деяких, налічується принаймні два. Перший полягає у баченні Трікстера як руйнівника усталених традицій, бунтівної сили, спрямованої проти існуючих морально-етичних, соціальних норм (Н. Ковтун). У цьому випадку Трікстер уособлює небезпеку, руйнацію, зло і виступає антиподом архетипа Культурного героя: героя-рятівника, героя-захисника, героя реформатора. І якщо “вчинки культурного героя трансформуються в ідеальну модель, архетип суспільної поведінки...”, то “... натомість діяльність несправжнього героя, трікстера уособлює порушення встановлених норм” [2, 10].
Цікаво, що інша точка зору не виключає першу, а є своєрідним її розвитком, продовженням. Це прослідковується у тому, що розуміння сутності і ролі трікстера не вичерпується негативним характером його дій, а, певним чином, маскуючись за негативністю, провокує моральний чи фізичний бунт з метою досягти позитивних змін... Керуючись таким розумінням, Трікстер є не просто порушником, а посередником, “містком”, або ж, користуючись термінологією К.Леві-Стросса – медіатором, тим, хто має “у самому своєму образі примирити і звести до єдиного несуперечливого цілого усі можливі протиріччя”[ 4, С.38].
У сферу наукового обігу термін «трікстер» було введено у зв’язку з дослідженням архетипового образу Трікстера у культурологічному аналізі міфології індіанців племені Віннебаго американським антропологом Полом Радіаном. З того часу численні дослідження, літературознавчі, філософські, культурологічні розвідки утвердили трікстера у якості одного із основоположних, ключевих понять у царині людської культури.
Зародившись у ранній міфології, образ трікстера, на думку Ю. Чернявської, поступово модифікується від психологеми, що символізує цілісність, неподільність людської душі, до “початку всієї і всякої інновативності”[4, 38]. Таким чином, основна функція Трікстера визначається у поєднанні непоєднуваного, його синтезу з метою породження дечого зовсім нового.
Цікаво, що при цьому основою буття Трікстера є його внутрішня конфліктність. Саме усвідомлення такої конфліктності спонукає, на переконання Володимира Винниченка, людину ХХ століття до глибинного самоаналізу, до пошуку шляхів подолання дизгармонічної ситуації та до спроб втілення результатів власної аналітичної діяльності у моделях соціальної поведінки.
Первинною ознакою Трікстера є те, що його сутність поєднує у собі кардинально протилежні сутності і надлюдини і недо-людини, і божества, і тварини. Основне, чим керується його поведінка, лежить у сфері безсвідомого, і саме це є тією внутрішньою таїною, несвідомою безоднею, котра і приваблює, і відштовхує оточуючих і самого трікстера у самоусвідомленні себе. Таким чином, трікстер є одночасно і творцем, і руйнівником, він і ідеолог, і жертва власної брехні, і, оскільки, його поведінка визначається не свідомо обраною моделлю, а безсвідомими імпульсами, бажаннями, інстинктами, - він не знає добра і зла, хоча і не позбавлений відповідальності ні за те, ні за інше.
Часто у літературній традиції Трікстер виступає подібним до надприродної, космічної істоти, яка возвеличується над людською природою своїми надприродними, надлюдськими якостями, і, водночас, програє людині внаслідок нерозумності, безсвідомості. Як уже було зазначено, витоки архетипового образу Трікстера губляться десь у античній міфології. Скажімо, у грецькій міфології інваріантами образу Трікстера можна вважати образи Гермеса та Діоніса, оскільки в образі Гермеса поєднано здатність змінювати зовнішність, схильність до несподіваних, спонтанних, руйнівних вчинків. Образ Діоніса – це поєднання енергійних веселощів та руйнації, своєю появою він ініціює та провокує спонтанні, стихійні зміни існуючого життєвого устрою. До того ж, в образі Діоніса, кожен смертний прагне побачити себе, і тим самим утвердити свою можливість прирівнятись до небожителів. Така своєрідна інтерпретація прагнення до рівності часто перетворюється на руйнівні революційні ідеї, котрі, як свідчить хід історії, абсолютизуються і набувають форми ідеології, що надихає і зомбує маси, які своєю безликістю стрімко перетворюються у натовп. «Критична точка» абсолютизації такої ідеї, зазвичай, наближає сферу соціального до сфери сакрально-танатологічного, оскільки зняття напруги часто неможливе без жертвоприношення у тому чи іншому вигляді.
Часто Трікстера називають творцем альтернативного світу, або ж «другим» творцем світу, продукуючи протистояння Трікстер – Культурний герой, проте парадокс такого протистояння у тому, що подальший розвиток подій зазвичай розгортається за сценарієм Трікстер-руйнівник – Трікстер-медіатор – Трікстер-творець (своєрідний дублер Культурного героя). Значимим є також те, що дії Трікстера неможливо звести до однозначної схвальної чи, навпаки, негативної оцінки. Змішуючи у своїй діяльності мету і засоби, свідоме і безсвідоме, дозволене і табуйоване, психічне та фізичне, Трікстер не визнає пріорітетність ні соціальних, ні морально-етичних цінностей, однак саме завдяки його втручанню і ті, і інші цінності актуалізуються, підлягають переосмисленню та набувають свого істиного сенсу.
Середньовіччя реалізує бунтівний та безсвідомий дух архетипового образу Трікстера у так званому «Бенкеті дурнів», який К. – Г. Юнг вважав каталізатором, що вивільняє глибинні прошарки психіки особистості на межі свідомого і безсвідомого. Характеризуючись нестриманістю, гротескною сміховинністю, розпутством, таке втілення образу Трікстера вважається в історико-філософській літературній та культурологічній традиції його первинною формою.
Важливим компонентом архетипового образу Трікстера, за К.- Г. Юнгом, є компонент тіні. Існує думка, що власне Трікстера не можна вважати самостійним архетипом, а лише різновидом, варіантом архетипу Тіні, як одного з основних архетипів, визначених К.Юнгом. Але, як би там не було, очевидним залишається факт, що присутність тіньового компонента є визначним для розуміння природи Трікстера. Так, якщо повернутися до теорії К.- Г. Юнга, зустрічаємо думку про те, що карнавальні традиції є частковим уособленням пережитку колективного образу Тіні, проте, під дією цивілізації цей образ поволі руйнується, закріплюючись головним чином у структурі особистості і зміщуючись у площину її особистісної відповідальності. Що ж до колективного образу, то поодинокі його втілення можна простежити хіба що у фольклорі. Таким чином, можна стверджувати, що в архетиповому образі Трікстера знаходять вираження не лише темні, «нерозумні» аспекти окремої особистості, а й темні, закостенілі, архаїзовані аспекти суспільного буття.
Пізніше образ Трікстера було сприйнято театральною культурою Ренесансу, приваблива неоднозначність та багатовимірність персонажів трікстерівської природи знайшла вираження у народному театрі (вуличному, балаганному, ляльковому тощо).
Літературна традиція також не обійшла увагою надзвичайно потужну смисленнєву потенцію архетипового образу, яскравим інваріантом Трікстера є Гаргантюа та Пантагрюель Ф. Рабле, Тіль Уленшпігель Ш. Костера, бравий солдат Швейк Я. Гашека і багато інших. Що ж до драматургії, на думку Тетяни Шабаліної, внаслідок специфічних моралізаторсько-виховних функцій, котрі довгий час нав’язувались театру суспільством, з метою формування суспільно вигідних морально-етичних ідеалів, навіть психологічно об’ємні персонажі були позбавлені внутрішньої конфліктності, що сприяло практичному розподілу на позитивних та негативних персонажів. І лише епоха пізнього модерну та постмодерну дозволила вивести на сцену оновлену трікстерівську проблематику та амбівалентного героя- Трікстера. Яскравим прикладом такої драматургії є творчість українського митця Володимира Винниченка.
Відповідно до теорії розвитку культури Ю. Лотмана, процес культуротворення базується на контрасті двох моделей поведінки – загальноприйнятої у певному соціумі та атипової, яка довгий час сприймається як порушення існуючих загальноприйнятих норм і з цієї причини наділяється соціумом негативним характером. Поступово наростаючи, протистояння типової та атипової моделей призводить до “вибуху”, що знаменує “входження новації в семіосферу[ 4, 39], а автором цього вибуху-входження, котрий поступово стає звичним та прийнятним для соціуму і набуває характеру традиції, за Ю. Лотманом, і є Трікстер – медіатор, що виступає антиподом як негативного, так і позитивного культурного героя, оскільки Трікстером на певному етапі може виявитись і той, і інший у разі відмови від загальноприйнятої моделі чи норми поведінки. На користь цієї думки свідчить те, що у давніх міфах Трікстер та Культурний герой часто поєднуються в одному образі (наприклад, Прометей, який викрадає вогонь, демонструє характер Трікстера відносно законів, встановлених богами, проте є Культурним героєм з точки зору блага, подарованого ним людству).
Образ Трікстера нерозривно пов’язаний із усвідомленням стану дисгармонійності, більш того, він є “узаконеною міфом дисгармонійністю”[4, 42], яка вказує на “помилки” світоустрою і символізує необхідність змін. Таке розуміння перегукується з теорією розвитку світу А. Тойнбі, що полягає у системі “виклик – відповідь”. Символічним є те, що першим “викликом”, відповіддю-результатом на який і став початок розвитку сучасного світу, за згаданою теорією, стало прагнення Диявола вказати на недоліки, допущені Богом під час створення світу та людини.
Образ Трікстера можна проаналізувати з точки зору становлення розуміння феноменів самості та іншості у світовій та вітчизняній філософській традиціях. У якості терміна поняття «іншість» зустрічається іще у діалогах Платона. Філософ доходить висновку, що повністю визначити щось можна лише через доведення його відмінності від іншого, при цьому зазначена відмінність зовсім не означає діаметральної протилежності або ж протиставлення одного іншому. У нашому випадку це може означати, що Трікстер не обов’язково має виступати антитезою Культурному героєві, він є Іншим стосовно нього, так само як і Культурний герой є Іншим відносно Трікстера. Проте для того, щоб бути пізнаними, розгорнути свій код сенсу, як першому, так і другому необхідно реалізуватися у своїй іншості.
Висновок
Проаналізовавши різні підходи до трактування архетипу трікстера у філософському та літературному дискурсах, доходимо висновку, що поняття архетипу є одним із ключевих у літературознавстві, філософії та культурології. Зокрема, важливим аспектом для розуміння його сутності і ролі є те, що вони не вичерпуються негативним характером дій, а, певним чином, маскуючись за негативністю, провокують моральний чи фізичний бунт з метою досягти позитивних змін. Керуючись таким розумінням, трікстер є не просто порушником, а посередником, “містком”, або ж, користуючись термінологією К.Леві-Стросса – медіатором, тим, хто має примирити у собі всі можливі протиріччя. Усвідомлюючи нетиповість, маргинальність своєї поведінки, проте завжди зважуючись на ризик, гинучи, у переважній більшості випадків, морально чи навіть фізично, але залишаючи по собі “поле діяльності” для культурного героя-реформатора, власне актом фізичної загибелі, трікстер дозволяє зняти напругу крайнього протистояння, згладити “розхристаність” психо-емоційної сфери проблеми і окреслити шлях для подальшого розвитку викристалізованої таким чином ідеї.
Список використаних джерел
- Андрущенко І. В., Вусатюк О. А., Лінецький С. В., Шуба О. В. Філософський словник. – К.: А.С.К., 2006. – С. 55 – 56.
- Ковтун Н. М. Архетип культурного героя в українській духовній традиції: історико-філософський контекст: Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.05 / Н.М.Ковтун; Житомирський державний університет імені Івана Франка. – Київ, 2008. – 20с.
- Кримський С. Архетипи української культури // Вісник НАН України. – 1998. – № 7-8. – С. 74 – 87.
- Чернявская Ю. В. Трикстер, или путешествие в хаос / Ю.В.Чернявская // Человек. – 2004. – №4. – С. 37 – 52.