Корольчук М.С. Адаптація та її значення в системі психофізіологічного забезпечення діяльності молодого спеціаліста
Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки
Корольчук Микола Степанович, доктор психологічних наук, професор, Київський національний торгово-економічний університет, м. Київ
В сучасних умовах життєдіяльності у молодої людини виникає ситуація, коли з’являються два протилежні адаптаційні завдання як наслідок суперечності між людиною як біологічною структурою і як членом соціального суспільства. Постає проблема формування високого рівня адаптивних можливостей молоді, що має загальнодержавне значення, оскільки від неї залежить виконання ряду завдань: підготовки молодої людини до складних умов життєдіяльності, освоєння нових професій, сучасних технологій та особливостей взаємодії.
В современных условиях жизнедеятельности у молодого человека возникает ситуация, когда появляются два противоположных адаптационных задания как следствие противоречия между человеком как биологической структурой и как членом социального общества. Появляется проблема формирования высокого уровня адаптивных возможностей молодежи, которая имеет общегосударственное значение, поскольку от нее зависит выполнение ряда заданий : подготовки молодого человека к сложным условиям жизнедеятельности, освоения новых профессий, современных технологий и особенностей взаимодействия.
In the modern terms of vital functions a young man has a situation, when two opposite adaptation tasks appear as a result of contradiction between a man as biological structure and as by the member of social society. A problem appears forming high level of adaptive possibilities of young people which has a national value , as implementation of row of tasks depends on it : preparations of young man to the difficult terms of vital functions, mastering of new professions, modern technologies and features of co-operation.
Проблема адаптації молодої людини сьогодні стає однією з найважливіших не тільки в теоретичній, але й прикладній психофізіології. Немає жодного сумніву в тому, що такі питання, як психофізіологічне забезпечення діяльності в умовах, що змінюються, формування нових екологічних відносин у такому середовищі, де в звичайну сформовану картину входять фактори, пов’язані з використанням техніки, розвиток і мобілізація захисту організму від негативних факторів не тільки зовнішнього, але й внутрішнього походження, компенсація порушень у результаті патологічного процесу зв’язків і регуляцій і, нарешті, прогнозування характеристик трудової діяльності й життєдіяльності молодої людини, не можна розв’язати без знання психофізіологічної природи адаптації та її значення в системі психофізіологічного забезпечення діяльності (В.І.Медведєв, 1983; А.С.Сапов, А.І.Солодков, 1980; Ю.М.Бобров, Г.Л.Апанасенко, 1989; М.С.Корольчук, 1985, 1997; О.М. Кокун, 2004; В.М. Крайнюк, 2007).
Мета статті полягає у визначенні ролі адаптивних можливостей молоді в системі психофізіологічного забезпечення діяльності.
Останнім часом з’явилися дві нові обставини, що змушують нас трохи розширити поняття про механізми й спрямованість адаптації, які безпосередньо стосуються завдань психофізіології. Одне з них пов’язане з соціальною роллю, що змінилася, і питомою вагою інформаційного фактора. Різко збільшилася кількість інформації, що надходить, підвищилася її індивідуальна й суспільна значимість, розширилася навіть використовувана в повсякденному житті семіотика інформаційних потоків. Правда, багато хто з авторів наводить докази про те, що інформаційна ємність мозкових клітин набагато перевищує ту, яка потрібна для збереження інформації, що надходить протягом усього життя сучасної людини. Це, звичайно, так, але перш ніж зберегти інформацію, необхідно її обробити. Виявляється, що механізми фільтрації і селекції інформації, її трансформації в рішення значно обмежені. Тому виникло дуже важливе питання про механізми інформаційного захисту як елемента адаптації до інформаційного середовища й механізми боротьби проти такого інформаційного захисту, що безпосередньо стосується проблем навчання (В.І.Медведєв, 1983; В.І.Шостак, 1997).
Друга обставина пов’язана з тим, що діяльність людини має завжди суспільний характер, і її цільова спрямованість, що особливо яскраво видно на прикладі, може різко відрізнятися від цільової спрямованості біологічних захисних реакцій.
Вихідним у визначенні поняття є положення про взаємодію організму із зовнішнім середовищем і детермінованість реакцій організму в процесі цієї взаємодії. Аналіз взаємодії дає чітку уяву про те, що рефлекторна активність організму – це не разовий акт на зразок стимул–реакція, що з метафізичних позицій біхевіоризму широко використовується в психофізіології, а система розгорнутих у часі й просторі реакцій, що зумовлюють зміни не тільки організму, але й зовнішнього середовища. Варто вказати, що перетворення зовнішнього середовища може припускати не тільки зміну її фізичних характеристик, але й, при збереженні їхньої сталості, зміну їхньої значимості, «фізіологічної сили», за І.П.Павловим.
Дуже важливою теоретичною проблемою, пов’язаною з вивченням реакції взаємодії, є проблема формування нових характеристик, нових властивостей. Вона не така проста, як це здається на перший погляд. Набуття організмом нових властивостей і якостей – надзвичайно складне й важке завдання. Значний обсяг літератури з адаптації оперує щодо формування нових властивостей лише еволюційним аспектом і не має, власне кажучи, прикладів з індивідуального реагування. Звичайно як доказ набуття нових властивостей наводять дані про появу нових ферментів при взаємодії людини з факторами, з якими вона навіть із погляду еволюції зустрічається вперше. Так, у результаті дії на організм такого, що не зустрічався раніше в природі, фактора, як речовина групи отруйних речовин (ОР) – табуна, у крові з’являється новий фермент – табуназа. Однак зараз показано, що це не що інше, як продукт перекомбінації ряду вже наявних ферментів.
Усе це нам знадобилося для того, щоб обґрунтувати тезу про те, що нові характеристики в системі середовище – організм, які виникають у результаті взаємодії, пов’язані зі зміною зв’язків і співвідношень між уже наявними властивостями та якостями, тобто відбувається те, що зазвичай позначають як перебудову. Звідси випливає інший фундаментальний принцип адаптації – характер взаємодії визначає також особливості зв’язку різних властивостей і якостей організму й середовища. Це дозволяє нам не тільки прогнозувати, але й керувати взаємодіями, виходячи з аналізу наявних зв’язків і відношень між ними.
Нарешті, третє положення пов’язане з відповіддю на питання про завдання адаптаційного процесу. Нам здається, що в більшості досліджень із адаптації людини трохи перебільшено роль складних екстремальних умов у спрямованості адаптації на забезпечення життєдіяльності. Більш істотною є її роль у забезпеченні гомеостазу організму (В.І.Лебедєв, 1998; В.І.Шостак, 1997).
У структурі гомеостазу сьогодні виділяємо три основних елементи-фактори, що впливають, механізми регулювання й регульовані параметри. Фактором, що впливає, може бути зміна зовнішнього середовища стосовно організму, зовнішнього середовища щодо органу чи клітини й навіть, що нам здається принципово важливим, відхилення самої регульованої величини, тобто біологічний автоматично саморегульований процес. У загальній формі це можна сформулювати так: функціонування організму веде до впливу на регульовані константи.
Регульованим параметром є внутрішнє середовище, для якого існують дві форми регуляції: 1) через абсолютне значення параметра; 2) (якщо регульованою є врівноважена система) через величину відхилення системи від рівноваги. Підтримка константності регульованої величини здійснюється механізмами регулювання. Можна виділити кілька рівнів роботи цих механізмів. На рівні клітини, клітинної популяції й органу основними є ферментні системи різного характеру. На рівні органу підключається система загальної регуляції та інтеграції, насамперед локальне кровопостачання й місцеві нервові механізми, включається також місцева гормональна регуляція. На рівні організму включається весь обсяг вегетативного забезпечення й основними стають механізми рефлекторної регуляції, що використовує як прямі, так і опосередковані (через систему залоз внутрішньої секреції) засоби впливу. На цьому ж рівні здійснюються й усі форми поведінкової регуляції (В.І.Медведєв, 1983).
Розгляд механізмів регуляції дозволяє нам висунути гіпотезу щодо врівноважувальної системи регулювання як альтернативу теорії антагоністичних систем Шеррінгтона. Відповідно до цього є дві системи регулювання, кінцевий підсумок яких визначається положенням рівноваги цих систем. Однаковий кінцевий ефект може бути досягнуто чи посиленням дії одного плеча цієї системи, чи ослабленням іншого, чи спільним їх відхиленням у протилежні боки. Це дає організму значно більші можливості, ніж наявність антагоністичних систем, що спрямовані на боротьбу, конфлікт. З огляду на це значну кількість даних, що підтверджують нашу думку, отримано під час дослідження фізіологічних реакцій гіпоталамуса (В.І.Шостак, 1997).
Розглядаючи структуру гомеостазу, ми повинні були прийти до висновку про те, що вона є динамічною, що постійно віддзеркалює всі сторони взаємодії із середовищем. Залежно від умов цієї взаємодії в гомеостатичне регулювання включаються різні інтенсивні й екстенсивні фактори (І.А.Сапов, А.С.Солодков, 1980).
Реакція первинної відповіді загалом по-особливому впливає на організм, тому що вимагає значної перебудови його функцій, біохімічних і психофізіологічних витрат. У зв’язку з цим, як наслідок реакції первинної відповіді, в організмі виникає друга, яка взаємодіє з першою системою реакцій, що визначає розгортання реакцій плати за первинну відповідь. Можна вважати доведеним, що реакція первинної відповіді й реакція плати – обов’язковий компонент будь-якої реакції взаємодії не тільки для нормального, але й для патологічно зміненого організму.
Вважають визначеною, хоча й не завжди, лінійну залежність між реакцією первинної відповіді та реакцією плати, і чим більше виражена реакція первинної відповіді, тим більше виражена реакція плати. З цих позицій усі так звані реактивні стани, особливо ті, що пов’язані з різкою емоційною напруженістю, можна розглядати як реакції плати. Це показали В.І.Медведєв (1983) і В.І.Шостак (1991) в процесі вивчення реакцій кінцевого пориву при деяких видах праці, під час дослідження періоду відновлення в десантників ВДВ після виконання завдання.
Зараз дуже багато говорять про програми діяльності, програми роботи мозку, але рідко хто розшифровує те, що ховається за цим модним терміном. Ми вже вказували на те, що відповідна реакція організму під час його взаємодії із зовнішнім середовищем розглядається як послідовність розгорнутих у часі й просторі реакцій, що спрямовані на досягнення якої-небудь мети. Порядок розгортання цієї послідовності, тривалість і виразність реакції формалізується в структурах головного мозку, насамперед у вигляді біохімічного коду. Це і є програма. Взагалі існують два типи програм. Один із них зумовлює розгортання реакцій організму на тривалі постійні цілі. Такі програми можуть бути генетично закріплені чи формуватися протягом внутрішньоутробного або постнатального життя індивіда і більшість із них має видовий чи більш загальний характер. Прикладом таких програм є реакція організації антигіпоксичних реакцій.
Другий тип програми розрахований на ситуації, які не притаманні виду в цілому. Вона (програма) зумовлює реакцію на індивідуальні форми взаємодії із середовищем, один раз поставлена мета може надалі не повторюватися. Ці програми формуються в постнатальному періоді та їх елементи пов’язані не так тісно й міцно. Узагалі вважають, що стійкість і міцність зв’язку в цих програмах визначається значимістю мети, для досягнення якої створено програму, але ми вважаємо, що, крім цього, важливе значення має віковий період зв’язків. Зв’язки, що виникли в ранньому віковому періоді, зазвичай значно міцніші за ті, що утворилися в дорослому організмі. До речі, це, мабуть, єдине пояснення того факту, що в аборигенів під час робіт в екстремальних умовах ми майже не спостерігаємо явищ розладу, зриву адаптаційних змін, що зустрічаються в приїжджого населення.
Вивчення закономірностей формування й перебігу програм і наявні літературні дані дозволили нам сформулювати гіпотезу про наявність у ЦНС спеціальних структур, що не зовсім удало названі «формальними аналізаторами», вони визначають деякі формальні характеристики реалізації програм. Деякі автори використовували також термін «формалізовані детектори». Сьогодні виділено кілька типів цих детекторів. Одним із них є аналізатор, що оцінює стахостичність зовнішнього середовища й динаміку зміни цієї стахостичності в процесі реалізації діяльності. Цей аналізатор визначає час запуску програми в цілому, інтенсивність її реалізації і, ймовірно, рівень компромісу в програмі адаптації. Існує спеціальний аналізатор, який визначає момент зупинки реалізації одного елемента програми й включення наступного, – тобто психофізіологічний аналізатор. Порушення в роботі цього аналізатора лежать, очевидно, в основі розвитку синдрому нав’язливих станів, зумовлюють деякі типові помилки людини, яка перебуває в стані тривоги середнього й крайнього ступеня. Н.П.Бехтерєва описала детектор помилок, що сигналізує про наявність випадкових помилок і збоїв у реалізації програм. Р.Граніт виділив детектор мети, який визначає відношення поведінки й мети. Е.Н.Соколов знайшов детектор новизни. Важливо відзначити, що ці структури не стосуються якісного змісту програм, вони визначають лише її формальні характеристики.
Таким чином, аналіз теоретичних та практичних проблем адаптації в системі психофізіологічного забезпечення діяльності показує, що у молодої людини виникає ситуація, коли з’являються два протилежні адаптаційні завдання як наслідок суперечності між людиною як біологічною структурою і як членом соціального суспільства. Постає проблема формування високого рівня адаптивних можливостей молоді, що має загальнодержавне значення, оскільки від неї залежить виконання ряду завдань: підготовки молодої людини до складних умов життєдіяльності, освоєння нових професій, сучасних технологій та особливостей взаємодії.
Список використаних джерел:
- Балл Г.А. Понятие адаптации и ее значение для психологи личности // Вопросы психологии . – 1989. - №1.- С.15-25
- Кокун О.М. Оптимізація адаптаційних можливостей людини: психофізіологічний аспект забезпечення діяльності : монографія / О. М. Кокун. – К. : Міленіум, 2004. – 265 с.
- Корольчук М.С. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в звичайних та екстремальних умовах / М. С. Корольчук, В. М. Крайнюк.–К.: Ніка-Центр,2006.–580с.
- Крайнюк В.М. Психологія стресостійкості особистості : монографія / В. М. Крайнюк. – К. : Ніка-Центр, 2007. – 432 с.
- Сапов И. А. Неспецифические механизмы адаптации человека / И. А. Сапов, В. С. Новиков. – Л. : Наука, 1984. – 258 с.