Сулятицький І. Психоантропологія громадянськості

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Іван Сулятицький, викладач-дослідник з педагогіки та психології, кандидат психологічних наук, доцент, м. Івано-Франківськ

Це перша науково-методологічна робота, паписана у жовтні 1995 р.

«Блаженні будуть держави,

де правитимуть філософи або

філософуватимуть правителі»

(Платон «Держава» р. V, 473)

Вступ

Будь-яка важлива справа в житті народу мала б починатися з реалізації правила, залишеного нам древніми мудрецями: «Пізнай самого себе». Важливість його виконання в справі державного будівництва очевидна. Держава не є якимось нейтральним, абстрактним явищем. Вона виникає і формується на базі конкретного «людського ресурсу»: відповідного способу мислення, рівня домагань, цінностей і установок, які об'єднують велику кількість людей в єдину, цілісну спільність – народ, і одночасно спонукають його до відповідного себе – організовування. Має рацію російський вчений-суспільствознавець початку XX ст. Семен Франк, коли твердить, що «держава, як і будь-яка інша зовнішня суспільна формація обов’язково опирається на внутрішні, духовні умови свого існування», а «суспільство – це не просто сукупність, зовнішній зв'язок і взаємодія індивідів, а їх первинна, внутрішня єдиність, їх соборність як специфічна форма буття» [1, с.64] як осмислення цілісності «ми» в голові кожного його члена.

Отже, для того, щоб правильніше віднаходити магістралі державотворчого процесу, маємо найперше глибоко проаналізувати свою національно-психічну архітектоніку (національний характер, національну вдачу, менталітет, духовність, соцієтальну психіку).

Всі ці терміни вживатимемо як синоніми для позначення типологічних рис психіки народу (на прикладі українського). Саме в духовно-психологічній характеристиці розкривається вся сутність народу як спільноти, його можливості до суспільної організації, духовна енергія його колективного несвідомого, яка сприяє або блокує ті чи інші механізми суспільної регуляції залежно від того, наскільки вони співвіднесені з її природою.

Одним словом, мова йтиме про важливість знання народної психології для тих, хто творить механізми державно-суспільного регулювання. Основою державного об’єднання, його ядром є авторитет провідної, керуючої верстви – влади. В іншому випадку діяльність суспільного загалу - народу - стає стихійним, невпорядкованим. Досягти авторитету за такої умови можна лише тоді, коли добре знаєш того, ким управляєш.

С.Франк слушно зазначив, що держава, як і всі інші моменти суспільства, служить не будь-якій чисто зовнішній і утилітарній цілі, а утвердженню цілісної правди, внутрішньому духовному розвитку суспільства.

Розвиток, особливо суспільно-духовний, можливий лише за умови свободи. Значить необхідна і свідомість обмеження державної влади, позаяк держава становить історичний стан (і аж ніяк не постійну якість) організації суспільства; вона є службовою частиною забезпечення нормальних умов життя народу, обслуговуючим механізмом суспільства, зі строго обмеженими функціями. Проте така обмеженість стосується не завдання і остаточної мети держави, а тільки її функції, шляхів і засобів діяльності.

Духовна основа народу, як постійно новий (сучасний) його витвір, не може народжуватися планомірно (держава і є єдиним планомірним устроєм суспільної волі). Вона народжується, а не планово робиться. Власне звідси випливає непридатність державних регуляцій в тій тайній лабораторії суспільного духу, в якій твориться віра, ідейно-духовні засади життя нації. «Немислима державна організація віри, думки, світогляду; де його намагаються здійснити, там виникає цинічна проба органічне замінити механічним, що практично рівносильне руйнуванню найбільш вагомих засад суспільства», – зауважує С.Франк [1, с.54-57].

Усе зазначене вище є лише штрихом в аналізі загальних принципів оформлювання суспільно-державного організму. Разом з тим становлення держави – це і особлива власне психологічна проблема, оскільки вимагає не просто природного, а відповідного спільного мислення багатьох, відповідних форм єдиної поведінки і вчинку.

Громадянськість як етнопсихологічне утворення

Будівництво спільного дому-держави, ставить вимогу не тільки співприсутності громадян, а й активної співучасті їх. Необхідна, як на наш погляд, громадянська свідомість народу або іншими словами – громадянськість, як духовно-психологічна позиція, бо без громадянськості немислиме існування не те що держави взагалі, а й будь-якої її структурної складової. Саме громадянськість є установкою на соборність, духовне об’єднання багатьох і різних індивідів задля спільно важливої справи; громадянськість є розумово-світоглядною передумовою вкладу особою самої себе в суспільне самоствердження, розвиток, самозбереження і захист.

Утворення і повноцінне функціонування державних інститутів, установ, закладів як відповідна система зв’язків і відносин між людьми та їх об’єднання є метою реалізації певного суспільного замовлення: господарського, правового, оборонного та ін. А за «кожним механічним зовнішнім відношенням між людьми і об’єднанням людей ховається і через нього діє сила соборності, внутрішньої людської єдності» [1, с.57]

Цей принцип С. Франк пояснює тим, що в основі всякого, навіть найбільш утилітарного зовнішнього спілкування між людьми – чи ділові договірні стосунки, чи примусові владні – лежить первинна внутрішня єдиність людей, початок безпосередньої довіри і поваги одне до другого, свідомість внутрішньої близькості, інтуїтивне взаєморозуміння, основа якого в первинному єднанні «ми».

Суспільство настільки життєздатне і міцне, наскільки воно, як кожний живий і складний організм вибудоване як ієрархічне. Воно не просто зовнішня взаємодія елементів, а соборна багатоєдиність з умовою щонайменше двох аспектів: з одного боку – вільної взаємодії елементів множини, а з іншого – організаційної єдиності цілого. Саме тому друга Божа заповідь «Люби ближнього твого, як самого себе», як і заповідь любові до Бога – не просто довільний моральний припис особистого життя людини, а нормативне вираження вічної онтологічної сутності всього людського, а значить і суспільного устрою [1, с.112].

Яскравим прикладом подібного психологічного конструктиву може бути організація армії. На перший погляд видається – нічого нема більш механічного, ніж структурування оборонного інституту країни – армії, в «основі якої є жорстка чисто зовнішня дисципліна, підтримувана суворими карами, організація, в якій остаточно (на перший погляд) зникає внутрішнє життя особистості, її індивідуальна своєрідність, де людина є лише одним з багатьох екземплярів у величезні маси «гарматного м’яса»?... – акцентував С.Франк – проте ніяка найжорсткіша дисципліна не могла б створити армію і заставити її воювати, якщо солдати не були б спаяні внутрішнім почуттям солідарності, інтуїтивно не відчували б себе членами єдиної нації. Патріотизм як почуття внутрішньої приналежності єдиній вітчизні – ця єдиність соборно-духовного буття є основою, на якій тільки і можливе утвердження зовнішнього механізму армії» [1, с.57].

Неможливо не погодитися з автором також і в тому, що в загальній формі залежність зовнішніх взаємин від внутрішньої соборності в зв’язку між людьми визначена тим простим фактом, що навіть миттєва зустріч двох людей або зовнішнє чи навіть вимушене їх об’єднання без сумніву передбачає взаємне розуміння між ними, і бачення в іншій людині «собі подібного», – що можливе тільки через правічну внутрішню співприналежність двох людей, через інтуїтивне сприйняття взаємної внутрішньої єдиності.

Не менш важлива і моральна основа державного мислення особи, розуміння кожним не лише обов’язку, а і внутрішньої відповідальності за певний свій вклад в суспільно-державне життя, за власну громадянськість. Найкраще таку відповідальність формує християнський ідеал людини, освячений наукою Євангелії чи, ширше, Святого Письма.

Загальні риси етнопсихіки

Українство має міцну і тривалу традицію утвердження християнських цінностей. Недаремно про глибоку релігійність українця говорить на підставі своїх історичних та етнографічних студій уже перший український етнопсихолог Микола Костомаров. Історик української культури Іван Мірчук вважав релігійність одною із підставових прикмет слов’ян, тоді як германські народи більше схильні до філософського життєустрою, а романські відзначаються насамперед політичним хистом.

Відомий педагог Григорій Ващенко в центр своєї виховної системи також ставив релігійне та патріотичне виховання, виходячи з умов, що релігійність була невід’ємною складовою частиною українського ідеалу людини впродовж століть. Професор Кульчицький пояснює вроджену релігійність українця його тісним зв’язком із землею та природою. Все це в сукупності приводить до думки, що українська душа є з природи релігійна, точніше, християнська.

Тому при визначенні психологічних основ формування патріотизму і громадянськості ми повинні розуміти, що релігійно-моральна вимога бачити в іншій людині свого ближнього, ставитися до нього, як до самого себе є лише «вимогою максимального напруження і свідомості того внутрішньо інтуїтивного відношення до нього, в основі якого є соборна єдиність між людьми». «І якщо ми по-справжньому прагнемо стати і бути модерною європейською нацією, мусимо усвідомлювати: це правило необхідне нам тому, що воно є сутністю спільного життя, а не якоюсь лише абстрактною моральною нормою. Власне в усіх без винятку людських стосунках, починаючи від найбільш інтимно-любовного ставлення між чоловіком і дружиною чи між мамою і дитиною, і аж до раціонально-ділових стосунків між начальником та його підлеглими все ж діє, (хоч і в різній формі, аж до мінімальної), – один і той самий внутрішній духовний зв’язок, без якого немислиме взагалі будь-яке спілкування між людьми. Саме тому закон любові до ближнього може і повинен бути канонічно-універсальним законом всього нашого життя», – робить висновок автор «Духовних основ суспільства» [1, с.58].

У згаданій праці ми не могли обминути таку ґрунтовну, хоч більш філософську, та все ж надто актуальну концепцію суспільної організації С. Франка.

Риси національного характеру(етнопсихічна будова та функції)

Психологічні напрями коректив у суспільному керівництві. Кожний індивід стає суспільною особою через ідентифікацію себе до певної системи норм, понять, установок, зразків традицій поведінки і світосприймання, які закладенні в менталітеті, духовності його народу. Ця система є психологічною типологією суспільства, тобто окреслює його певний тип. Через виховання суспільна типологія передається кожному новому поколінню. Незважаючи на інші умови, інший історичний час життя, кожне нове покоління таким чином все ж зберігає типові психологічні риси свого народу.

Саме тут слід зосередити увагу на деяких особливостях української психіки. Співвставлення причин історичних невдач в державотворчих процесах України з типовими рисами нашого національного характеру свідчить, що цілий ряд рис національної психіки мають далеко не найкращий вплив на формування державотворчих мотивів і установок народу.

В подальшому психоантропологічному аналізі ми ставимо завдання не простого оцінювання ментальних рис національної психіки, як позитивних чи негативних, а, розкриваючи природу їх утворення і дії, формувати установки відповідного до них ставлення батьків, педагогів, владних структур, провідної суспільної верстви взагалі.

Основною метою творення відповідної установки є те, щоб кожний в особистому чи колективному діянні знав і розумів, в який спосіб наша духовність, менталітет направляють через глибинні і, як правило, неусвідомлені механізми впливу поведінку і мислення суспільного загалу. Як вже було нами зазначено, нашому менталітету притаманний цілий ряд особливостей, які шкодять формуванню в середовищі українства чітких раціональних позицій загальносуспільної консолідації, всенаціонального єднання навколо ідеї.

Знання і розуміння їх природи допоможе кожному в своїй ділянці суспільного життя (виховання дітей, виробленні концепцій і підходів формування громадської активності, керуванні державними органами і установами) передбачати і створювати такі обставини, які б актуалізовували позитиви нашої ментальності і одночасно творили розумну корективу негативних сторін національного єства.

Вивчення і аналіз національної психіки є багатогранним і досить тривалим. Реалізація цього процесу часто переходила від науковців до публіцистів і навпаки, а суть залишалася єдина; за влучним виразом українського аналітика культури Євгена Маланюка «може, найважнішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе» [2].

Таку мету ставили перед собою М. Костомаров і В. Антонович, М. Драгоманов і М. Грушевський, В. Липинський, Д. Донцов, Д. Чижевський, І. Мірчук, Г. Ващенко, Ю. Липа, Я. Ярема, О. Кульчицький, В. Янів та багато інших відомих вчених-українознавців, у працях яких надибуємо різносторонні підходи, щоб якомога повніше охопити і подати цілісний і багатогранний портрет психології української вдачі.

Наша земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму і Європейського Заходу, – пише Євген Маланюк в «Нарисах...». Над цим фактом варто міркувати частіше і глибше, адже наша земля знаходиться в геопсихологічному ореолі, з якого пізніше витворилася західна культура і вся західна цивілізація, тобто все те, що нині називаємо європейською культурою. Україна була північною окраєною, північним сегментом того духовного кругу, який «дав, мусив дати величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашій підсвідомості, в нашому організмі, крові і жилах, навіть в інервації» (В. Антонович). Якщо пригадати ті головні складники грецької античності, і при цім спробувати знайти сліди тих складників, які врослися і в нашу землю і її прамешканців, то в першу чергу мусимо згадати людську особистість, людину, що в осередку тії духовності стояла як структурний складник суспільства (а не арифметичний складник «колективу»). Це найістотніша особливість духовної культури, яку дотепер називають «західноєвропейською» і яка зродилася, власне як синтез античної культури Еллади і старовинного Риму, одуховленого християнством, і витворена в періоді Середньовіччя. В такій культурі «держава» виростала як природна потреба суспільства, як знаряддя народу, виростала «знизу», а не накидалася «згори». Такими були антично-грецький «поліс» (держава-місто), інші держави Середньовіччя, таким був, теоретично кажучи, західноєвропейський і наш середньовічний «феодалізм» Києва чи Галича. (Є. Маланюк).

В противагу тим культурам, де в осередку їх стоїть з одного боку – автократ, а з другого – маса, «безоблачна і тому автократові невольничо-покірлива», де немає приватної власності, де панує «своєрідний колективізм» і «чітке планове господарювання», де держава є машиною, що поглинає і розчавлює індивідуальність (Персія, Вавілон, Єгипет...!), культ особистісної гідності і персоналізму в «західноєвропейській», а значить і в українській духовності правдоподібно і був джерелом нашого пізнішого всестороннього «особливого індивідуалізму».

Дослідження національної вдачі у суспільнополітичному, господарському, культурному проявах, які провели згадані вчені свідчать, що, як це не прикро визнати, типовими етнопсихологічними якостями з поміж інших стали:

Інтровертизм вищих психічних функцій у сприйнятті природного, предметного та соціокультурного життєвого середовища; основне зосередження на власному внутрішньому світі; культ духовності. Змагання до ідеалу моральної доброти й краси (моралізм), недооцінювання значимості інтелекту, вартості його задатків та спроможностей; зовнішньої культури (техніки, господарського ремесла, торгівлі, підприємництва, політично-суспільної активності і співдії). Одним з очевидних наслідків заангажованості нас на власному внутрішньому світі є егоцентризм, що спонукає і горне підпорядкувати все інтересам та цілям лише власного «я». Типовими носіями і прибічниками консервативного українського інтровертизму в життєвих ідеалах були світоглядні повчання Івана Вишенського та Григорія Сковороди, які ревно сповідували одинокість і апатію до цінностей цивілізації й світської культури. Ізоляція, утеча від об’єктивної дійсності, згідно зауважень Д. Чижевського були характерними крім Сковороди «Світ ловив мене та не спіймав» і для Гоголя, Куліша, Максимовича, які хоч і не залишалися в монастирських келіях, як Вишенський, але відчували «бодай на певний час і в певних умовинах» потребу того, що Гоголь називав «духовним монастирем».

Ізоляція від світу взагалі вважалася на Україні довгі віки постулатом та ідеалом християнського життя й єдиною запорукою вічного щастя. М. Грушевський зауважував, що цей дух утечі від світу, яка навіть серед панівних кругів приймала тут більші розміри, ніж деінде, мусів цілком природно спричинитися теж до ослаблення державотворчої здатності нашої верхівки, що споглядала на світ, як на царство гріха й перешкоду до щастя, а через те мусів він вести теж і до маловаження та занедбування світських, державно-політичних справ, що знов не могло не відбиватися від’ємно на долі держави. А егоцентрична постава, що дає перевагу всьому особистому над усім загальним була в українській історії майже повсякчасно й генетично першою причиною частих національних катастроф, від першого розпаду української державності (XII–XIII ст.).

Першорядну роль в процесі кожночасного політичного розладу відігравав саме примітивний егоцентризм, для якого княжий престіл чи гетьманська булава, волость чи край, народ і держава були тільки об'єктами так чи інакше придатними для своєї мети, а ця замикалась чисто особистими вигодами й приємностями, або в іншому випадку – щастям своєї родини, – робить висновок наш видатний історик. Справді, для кого індивідуальне «мої» є цілим світом, хто зайнятий лише справами й проблемами свого егоїстичного «я», обшир надіндивідуального, об’єктивних цінностей, мотивів персонального суспільного вкладу для нього не існує.

Як наслідок – звуження зовнішньої життєвої експансивності, низька активність у суспільному будівництві, замкненість вдачі, насторожене ставлення до оточення, «облудлива покірність» (І.Франко), стан «захованого життя»: «тихше води, нижче трави», «покірне теля дві матки ссе». Іншою характерною особливістю є власне індивідуалізм. Він виявляється в різних формах відосередкового (партикулярного) прагнення до особистої свободи, без належного устремління до державності.

Науково-прикладні дослідження сучасних авторів ще глибше доводять, що основними причинами наших невдач часто був «вибуялий український індивідуалізм». На нього звертав увагу уже М. Костомаров в роботі «Дві руські народності», на ньому акцентують увагу ряд інших діячів науки: В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів»; Д. Чижевський в характерології українства веде мову про «особливе визначування в них великої цінності за кожним індивідом, – права для кожної людини на власний шлях...»; більш критично ставить акцент на індивідуалізмі Я. Ярема, назвавши його духовним егоцентризмом, апофеозом індивідуальної духовності: «Анархічний індивідуалізм як найбільший ворог єдності, дисципліни й організації часто робив «дике поле» з України, по якому «гасали опришки й дейнеки». Він проявляється як «хамство» в умовах громадянської свободи; під його впливом затрачуються організаційно-творчі прикмети поколінь і верств народу, розвивається “взаємно пожираюче себе сектанство (для прикладу, взяти сьогоднішні міжконфесійні неузгоди чи майже щотижневі парламентські роздвоювання і пристрастні взаємоосуди); надмірна диференціація гальмує такі необхідні інтегруючі кроки. Неорганізований індивідуалізм переводить найсміливішу підприємливість одиниць у безглуздий авантюризм. «Рідко яка країна має таких сміливих людей, як Україна. Але теж ні в одній країні ця сміливість ...так по-пустому, так безглуздо не марнується» [4, с.36].

Далі автор осмислює результати впливу індивідуалістичних особливостей, підкреслюючи, що індивідуалізм ненаситний своїми «матеріалістичними апетитами», не здатний чимось ідейно захопитися, чогось сильно, непохитно хотіти, для чогось свою особу жертвувати і перед чимось своїм анархічним егоїзмом поступитися. Його продукт – брак зацікавленості широкими організаційними формами і тривкими над індивідуальними цілями; відсутність стійкості та витривалості, планування й проведення співдії у широких громадських масштабах, які були б основою творення почуття широкої солідарності. «В українському політично-державному житті підсилений егоцентричними поставами індивідуалізм – з одного боку – гальмував поступ в інтегруванні (з'єдиненні) багатоетнічної маси в єдине спільнотнісне себе – свідоме, політично нероздільне ціле – з однією центральною владою, а з другого боку – приводив, коли вже навіть встановлену, та ще не утверджену загальносуспільну організацію до розкладу і упадку» [4, с.75].

Психіку національної вдачі(характеру) формує і дійсність, наповнена конкретними історичними подіями. Цей чинник іншими словами називають «спільністю історичної долі». «Межовість» України визначена геополітичним положенням на краю Сходу Європи і Заходу Азії та одночасно шляху «із варяг у греки», із скандінавсько-балтійської Півночі до чорноморсько-середземноморського Півдня.

Розміщення на перехресті історичних шляхів впродовж віків в психології народу набирало ситуації, яку екзістенціальна філософія влучно називає «межовою»: постійне існування людини на «межах можливостей існування», на межах «боротьби, випадковості, провини, страждання, загрози смерті» (Ясперс).

Наш багатий, врожайний край завжди був ласим шматом в кліщах ворожого завойовницького Заходу і степово-хижацького Сходу. Історична доля країни, спустошуваної інколи двічі на рік (де, за легендами «народжувана дитина, перелякана таким життям, верталася назад в утробу матері») – наражала на постійну небезпеку майно, здоров’я, волю, особисте й родинне життя її мешканців. Подібна плинність існування спрямовувала життєві установки не на фізичне задоволення і особисте щастя, а на шукання чогось вищого, «трансцендентного» смислу, якоїсь ідеї чи ідеалу, що перевершує границі життя (Ясперс). Такий смисл віднаходився в почутті всюдисущого Бога.

Вже М. Костомаровим було зауважено, що в українців міцне почуття Божої всеприсутності, душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про Божу волю над собою. «Українець у своєму релігійному житті ніколи не звертає увагу на зверхні прикмети, а намагається увійти в глибину, збагнути суть і вагу віри... Універсальність, повага до кожного глибоко відчутного вияву релігійності, увага, скерована на зміст, а не на форму, – такі характерні риси української ментальності. В своєму релігійно-моральному почутті він (українець – І.С.) мало коли буде метикувати про богослуження, про обряди, свята, а скаже в своїй побожності, який вплив зробило на нього богослуження, врочистість обряду, високу значимість свята та ін.» [5, с.88–91].

При цьому слід відзначити, що перевага чуттєвості в осягненні українських історичних умов, особливо безнастанної загрози, витворили дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, підпорядкованої ідеалові оборони честі, волі і віри, героїчній формі життя. Козацька погорда до земних благ, що виявлена хоча би в приповідці: «козак душа правдивая, сорочки не має», чи з більшим офіціозом настанови, поданої за словами Б.Хмельницького в драмі «Милость Божія»: «...самі не купчуйте; лука, стрілки, мушкета і шаблі пильнуйте! Куплями бо обв'язан житейськими воїн імени сего весьма таков не достоїн...». Попри те, що не бракувало й козаків іншого типу, авантюрницько-здобичницького, що жили «миттю і насолодою риску і добичі», все ж традицію і ідеал козаччини, що дала «образ і подобії всієї України» (Феденко) творили вияви християнсько-лицарського ідеалізму, сила яких трансформувалась аж до часів козака армії УНР і січового стрільця, вливаючись в усвідомлене почуття самопожертви воїнства УПА.

Потенційна сила української християнськості і всеохоплюючої дії почуттів в нашій психіці мають своє пояснення.

Відомий швейцарський психолог Г. Юнг в аналізі психічних типів вказує на їх залежність від комбінації чотирьох провідних психічних функцій: мислення, емоції (почуття, чуттєвості), відчуття та інтуїції. Український психоантрополог О. Кульчицький у визначенні етнотипу українця підкреслює, що наука має всі підстави визнавати: серед чотирьох названих Юнгом провідними психічних функцій в українській психіці докорінну перевагу мають функції почуття та інтуїції, при чому інтуїції, яка так тісно пов’язана з життям почуттів, що можна б до деякої міри її вважати здатністю до актів пізнавального почування, скерованого на предмети (M. Scheler. Das intenzionale Fuhlen).

Вчений наголошує на тому, що дія всіх чинників, які мають значну роль у формуванні психологічного типу стосовно українства конвергували в напрямку створення етнопсихічної структури, що ми її назвали «кордо центричною».

Кордоцентричність цієї структури, як зосередженість психіки довкола «серця», символічної локалізації почутів («філософія серця» П. Юркевича) пояснюється як впливом ендогенних чинників, расово-соматопсихічних, (остійська раса – людина настрою, динарська раса – людина пристрасті), з глибинно-психічною перевагою «архетипу Доброї Землі» в несвідомих пластах української вдачі, так і впливом екзогенних чинників. Людина на теренах України зустріла, з одного боку, сприятливе природнє, геопсихічне середовище (клімат, родючість землі – прикладені зусилля дають значну віддачу), що пригальмовувало зовнішню експансивність, екстравертивну діяльність, а з другого, відчутним виявився тиск геополітично-історичних обставин («межовість», «на грані двох світів», «земля часто розділювана трьома-чотирма власниками одночасно, з якої часто когут на чотири держави піяв»). Синтез вказаних тенденцій творив психосоціальні наслідки – перевагу селянської суспільності в суспільному житті, періодичні втрати провідної верстви, еліти, аристократії. В культуроморфічній площині це виявилось у замкненості й віддаленості від західно-європейських осередків раціоналізму і сціїнтизму (брак науковості не будила, не розгортала, не зміцнювала таких психічних функцій як мислення і відчуття, тісно пов’язаних з експресією на світ). При силі підсвідомості (міцної за своєю природою), почуттів, інтуїції, що не стали належно неврівноваженими протилежними функціями мислення (слабкості розвитку раціональних функцій) й предметного сприймання, кордоцентричність української людини виявилася ще виразніше [6. с.74–75].

Закономірною, отже є поява П. Юркевича з його «Філософією серця» в лоні української духовності. За його словами «... серце може виражати, виявляти і розуміти геть своєрідно такі душевні стани, які за своєю ніжністю, духовністю та життевістю неприступні відстороненому знанню розуму. Сповільнений рух розуму так само, як повільна хода, відзначається правильністю і розміреністю, яких не стає за дуже вже енергійних порухів серця. І все ж, коли світло знання має стати теплотою і життям духа, воно повинно досягти серця, де могло б стати цілісним відчуттям душі. Розуміння і виразне означення розуму, коли воно сприйняте станом нашої душі, а не відстороненим образом зовнішніх предметів, відкривається нам чи дає себе відчути і помітити не в голові, а в серці; в цю глибину воно має проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя» [7. с.162–163].

Входження кордоцентричності в природу національного стереотипу зумовлене своєю близькістю до релігійного світосприймання,а значить і традиційним особливостям його виникнення. Адже – християнство, яке ми прийняли з Візантії має свій корінь не в класичній Греції й Римі, а в містицизмі Малої Азії. В ньому Бог є всемогутній і далекий, а людина-мала й немічна, цілковито залежна від його ласки. Таким чином - применшується людина, її вартість й індивідуальність, а підноситься авторитет сили, від якої вона залежна; це переноситься на взаємини між громадянином і світською владою, а також між особою і суспільством. Жодна суспільність східного християнства не витворила в своїй історії верстви аристократії, як незалежної сили, що брала б діяльну участь в історичному розвитку. «Механізм вирізнення й використання людей з вищими спроможностями до провідництва в східному християнстві не виробився й суперечив його характерові, бо все залежало від волі Божої, а не від дії людей» [8, с.11–12].

Ще одним наслідком нашої духовної спадщини є відносний брак поняття якості й поступу. Вони витворюються там, де індивід усвідомлює свою вартість, має свободу в творенні власного життя. Під впливом західного християнства витворюється індивідуальність, скріплена вірою в її безпосереднє ставлення до Бога та в її спроможність шукати його розумом, спираючись на біблійну і класичну традицію.

Тому у виборі сучасних орієнтирів усуспільнення особи, формування її громадянських цінностей необхідно зрівноважити акценти на пізнанні різних християнських традицій, на критичному підході в аналізі своїх архетипів з тим, щоб кожна людина могла якомога глибше і розкутіше осягнути себе, відчути свою своєрідність, власні якості і риси і визначити оптимальний шлях своєї індивідуально-суспільної реалізації. Ми свідомо звертаємо увагу на ті сторони національної психіки, розуміння яких сприяє глибокому осмисленню і усвідомленню критичних подій в історії національного родоводу і, щонайосновніше через них, оцінивши певну причину і певний наслідок не допускатись негативних повторів в сучасному житті. Нелогічно було б говорити про зміну менталітету чи духовності. Проте для успішного творення сучасної модерної нації чимало ментально-психічних рис нам необхідно в собі коректувати, виправляти. І зробити це ми в силі, і в спромозі. Насамперед - потрібно знати, що коректувати, а дальше думати як.

Зважаючи на вказані вище виховні завдання як і на загальні цілі, слід зосередити увагу на ще одній психологічній особливості української культури. Швидше всього вона є не стільки окремою з-поміж інших, скільки великою мірою об’єднуюча всі вище виділені.

Це - перевага емоційно-чуттєвої сфери над розумо-вольовими якостями. Серед провідних державотворчих здібностей народу В. Липинський виділив ідею, сильну волю, інтелігентність і організацію. Проте вивчення динаміки нашого суспільного життя, на жаль, підтверджує вислів Якима Яреми, що українське плем’я, як слов’янське пасивне ... А безпосереднім наслідком пасивності, яка має свій корінь у слабкості волі, в неохоті до великих зусиль перевиховати себе, поборюючи в собі недисциплінованість, егонцетризм, неорганізованість, – є повторювана в історії підлеглість українського народу вольовим націям.

Держава – це: Влада, Територія, Громадянство. Без цих трьох складників нема держави. Значить для її творення необхідна організована сила, яка підтримує владу во ім'я добра цілої землі – території і всього громадянства. Влада, Територія – Громадянство – це три складники державного мислення. А державне мислення - це основа державного діяння; політичної творчості, а не політичної руїни. Організованість всіх для діє заради спільного руху, росту і добра визначається громадянським патріотизмом. Бути патріотом - означає посвячувати частину своєї продуктивної праці творенню людського, державного й політичного єднання, злагоди, консолідації всіх груп, верств, регіонів української землі.

Багато культурно-політичних хвиль пройшло через нашу землю. Величезне значення при цьому мав факт давньої приналежності нашої землі до антично-грецького культурного круга. І все ж, щоб бути об'єктивними в самокритиці, згадаємо ще одну не менш важливу річ. На зміну Греції, як відомо, прийшов Рим. До нашої землі він доходив, на окраїнах її перебував, але на всій українській території як цілості ніколи не вкорінювався. Як історичний факт – це досить важливий момент. Бо коли Греція була явищем культуротворчим в суті розуміння поняття, то культура Риму – це культура політична, державна, військова, правнича. Коли в осередку грецької культури стояла особистість, то в осередку Риму стояла дисципліна, ієрархія, організована цілість, що обіймала всіх і знаходила для кожної індивідуальності її структурно-будівне місце. Саме Рим залишив вічні скарби в постаті державного будівництва, військовості, державної організації. Наша першооснова була, на жаль, іншою (для прикладу-один з описів наших пращурів): громадоправство, емоціональність, брак авторитарної влади, головний (і єдиний) бог – бог грому (пізніше Перун), жертви - волами(хліборобська осіла культура?), люди рослі тілом, «ні чорняві, ні біляві», волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні «понад міру» (смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом пускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, «коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи». Не приймають спільного рішення, бо «кожен має свою думку" Багато князів ...» [2.Р.-Б].

Майже ідентична проекція сучасного соціально-психічного стану українства. Протягом 1994–1995 року нами проведено соціопсихологічне дослідження. Одне із завдань при опитуванні було вказати якості, які негативно впливають на формування суспільного мислення і поведінки особи, тому вимагають історичної корективи в процесі виховання. Опитані представники управлінських структур серед 10-ти вибраних якостей з 53-х поданих для вибору майже одностайно вказують (згідно попередніх узагальнень): а) слабкість волі (неохота великих зусиль) 86 % респондентів; б) схильність до сентименталізму; в) заздрість до сильніших «вдачливіших» – 60 %; г) власна вигода в кожній справі; д) мінливість симпатій, орієнтирів та ідей; е) недостатня витривалість; є) декоративність вчинків (більша оцінка широкого жесту,ніж глибокого змісту) та ін.

Висновок

Цілісним національним колективним розумом маємо коректувати «себе», збагнувши, що наша надмірна чуттєвість часто породжувала мінливість симпатій, орієнтацій та ідей (це робило нас в ідейно-політичному плані безхарактерними), брак витривалості й неспроможність виявляти своє прагнення в чіткій і тривкій ідеї та закріплювати його витривалою, кропіткою, організованою, послідовною та зваженою працею. Під спонтанним впливом емоційних подразнень постійно розпорошується зібраність і зосередженість, і тому «так тяжка є на Україні політика» (Я. Ярема).

Наступним наслідком емоційної переваги є легка запальність і швидке остигання, велика придиркуватість до дрібниць і більший нахил до романтизму, ніж до ідеалізму. Романтичний порив відзначається часто неясністю задуму, здійснювання якого відбувається шляхом не-скупчення сили волі й розуму, а постійного подразнювання емоцій, що до цілі не доводить.

Д. Чижевський підкреслював, що емоціоналізм як і чутливість і ліризм є характеристичними рисами і в психологічному конструктиві українства взагалі і в представників його духовної еліти-особливо. «З аристизмом вдачі пов’язана ще одна риса – неспокій і рухливість, що з одного боку виявляється позитивно, як здібність сприйняти нове, як психічна еволюція, а з іншого боку, є джерелом «максимально негативних сторінок української історії», української «хиткості», тенденції до взаємного поборювання (міжусобиці, міжпартійні незгоди), до руйнування власних і чужих життєвих форм» [3, c.17].

І в теперішніх умовах державотворення ми нерідко хворіємо старими симптомами і або лише декларуємо наміри або взагалі залишаємося байдужими до суспільного життя. Влучно зауважує український бізнесмен і меценат Петро Яцик: «Ми тільки співаємо тужні пісні про свою колишню велич, і про те, що запануємо в своїй сторонці. Не запануємо, якщо так і далі житимемо! Бо не «згинуть наші воріженьки», бо «наші воріженьки» – і то найбільші! – в першу чергу ми самі. Ми вигадали про себе прекрасний поетичний міф, приколисали себе і не хочемо палець об палець ударити, щоб стати справді великою нацією в цьому світі» [9, с.26]. Суголосними з Яциком плинуть зауваження відомого світові аналітика З.Бжезінського про те, що для побудови України українцям бракує терпіння і жертовності; не так зовнішні сили загрожують існуванню української державності, як внутрішні негаразди, відсутність національної консолідації може призвести до її втрати [10, с.7].

Зважений критичний погляд на себе, розумна виховна коректива від найменших до найвпливовіших – умови і основи повноти ствердження багатої української душі.

Психічна природа народу не є чимось абсолютно незмінливим. Завдяки пластичності вона піддається свідомій самокультурі і самовдосконаленню. Життєвим прикладом може бути поява ряду прогресивних змін в психології українства, що відбувається впродовж останніх років: а) усвідомлення переваг ринкових форм виробництва, підприємливості, засвоєння інформаційно технічних систем, утверження орієнтиру на якість кінцевого продукту особистої чи колективної праці; б) раціональність оцінки знань, їх застосування в) зростання загального рівня домагань (особливо серед молоді) до себе, своїх можливостей, поєднання необхідності і здібності в сомореалізації та ін.

Але ці прогресивні зміни поки що лише осучаснюють соціальне мислення народу і майже не переходять в рівень суспільно-державницької свідомості, ціннісних установок спільного життя і зміцнення власного дому, інтелігентності в розумінні її як «загальної духовної здатності пристосуватися до нових завдань та умов життя» [11, с.16] не принижуючи набуті в культурі духовні вартості. І. Франко також тлумачив «інтелігентність» через здатність розумної передусім поведінки; розумність її полягає в моральних засадах активності. «Згідно з І. Франком, інтелігентність – це не стільки ознака стану (як прийнято тлумачити в російській традиції), не прошарок (радянське або марксистське тлумачення), але власне такий стан духу і дії, який опертий на свідому моральну активність (властиву людям всіх сфер праці, рівнів інтелекту, соціальних станів). Це – функція інтелектуально-духовного (морального) підходу до життя» [11, с.16], Розум, воля й самокорекція національної вдачі – в них джерело сили й утвердження. Світ визнає, поважає сильних і далекоглядних. Такими будьмо. . . .

Список використаних джерел

1. Франк С. Духовные основы общества. М., 1992.
2. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Українська культура, 1991.
3. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Нью-Йорк, 1991.
4. Яким Я. Українська духовість в її культурно-історичних виявах // Український пе-дагогічний конгрес. № 1, 1935, Л., 1938.
5. Костомаров М. Дві руські народності. Українська накладня. Загальна бібліотека. Ляйпціг.
6. Кульчицький О. Проблематика взаємин етнопсихології і диференціальної психології релігії // За ред. В. Яніва. Релігія в житті українського народу. Мюнхен-Рим-Париж, 1966.
7. Юркевич П. Серце і його значення в духовному житті людини // Основа, 1993, № 25.
8. Касіян Р. Думки про нашу духовність // Універсум, 1995. №7–8.
9. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним // Універсум, 1994. №4-5.
10. Романчук О. Українська ідея, або імператив особистості // Універсум, 1993. №1.
11. Карась А. Філософія Олександра Кульчицького // Олександр Кульчицький. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен-Львів, 1995

Стаття опублікована: Сулятицький І.В. Психологія громадянськості / Політична психологія: науковий збірник. –Л.: Ліга Прес, 2003.-256с./ -С.115-126.