Власенко К.А. Віра як об’єкт психологічного аналізу

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Поточна версія на 21:36, 21 березня 2018

Власенко Катерина, магістрантка спеціальності "Психологія", Навчально-науковий гуманітарний інститут Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, м. Київ.

Постановка проблеми

У період інформаційної війни віра людей стає одним із найважливіших механізмів спротиву чи підтримки. За віру і довіру людей боротьба велась повсякчас, і вона триває й досі. Особливо це є актуальним в умовах інформаційної війни як частини гібридної війни, яку розпочав російський агресор проти України. Це насамперед війна за віру і надію українців.

Стан опрацювання проблематики

У філософії вивчення поняття віри входить до проблематики епістемології – вчення про знання, його будову, структуру, функціонування і розвиток. Зокрема, досліджується відношення понять «знання», «істина» та «віра», де знання визначається як «підтверджена істинна віра». У Біблії поняття «віра» розкривається у Листі до євреїв (11:1-40): «Віра - це обґрунтоване сподівання того, на що надіються, чіткий вияв того, що реальне, хоча й невидиме». У психології дослідження проблеми віри розпочалося У. Джеймсом. У подальшому віра була об’єктом психологічних досліджень інших відомих філософів і психологів: М.Бубер, В.Клор, Г.Олпорт, Д. Узнадзе, Дж.Фіцджеральд, В.Франкл, Е.Фромм, Дж. Фуллер, К. Юнг та ін.

Мета дослідження

Проаналізувати поняття «віра» як об’єкта психологічної науки.

Виклад основного матеріалу

Зацікавленість до феномену віри у дослідників виникла на початку зародження психології як науки. Першим із тих, хто почав власне наукове дослідження, був видатний американський психолог У.Джеймс.

За словами У.Джеймса, всі предмети віри можна описати як гіпотези. Люди можуть вірити в них, або ж ні. Віра в гіпотезу сильно залежить від оточуючого світу людини (наприклад, арабу буде легше повірити в Махді, аніж людині, що не має відношення до цієї частини людства). Ставлення людей до чогось визначає, будуть вони вірити в це, чи ні. «Максимум життєвості гіпотези відповідає готовності діяти, чого б це не було варте. Загалом, це і є віра, але і в найменшій готовності діяти вже зачаїлася певна схильність до віри» [2., с.10].

Рішення на користь гіпотези чи проти неї У.Джеймс назвав вибором. Вибір може бути різним:

• живим або мертвим;

• необхідним чи необов’язковим;

• важливим чи звичайнісіньким [2., с.10].

Істинним вибір можна назвати тоді, коли він належить до розряду живих, необхідних та важливих.

У.Джеймс міркує про користь віри для життя людини. Наводячи численні приклади того, як віра допомагає людям в досягненні різних бажань і задоволенні потреб, автор закликає вірити в те, що відповідає потребам, бо в такому випадку ймовірність успішного результату справи незмінно вище, ніж тоді, коли людина не вірить в успіх. Іншими словами, віра в факт може сприяти виникненню цього факту. Як представник філософії прагматизму, У.Джеймс вважає за необхідне сказати, що це той випадок, коли віра себе виправдовує. Віра – одне з неминучих попередніх умов здійснення об'єкта бажання, синонім робочої гіпотези і означає певний вибір, але вибір не лише інтелектуальний, а живий – той, до якого людина небайдужа і глибоко упереджена. Віра, за У. Джеймсом, нерозривно пов'язана з волею: «Віра – впевненість в тому, що з теоретичної точки зору ще може створювати сумнів; а так як мірилом віри служить готовність до дії, то можна сказати, що віра – це готовність діяти заради мети, вдале досягнення якої гарантовано нам заздалегідь» [2., с.66].

Як бачимо, в цьому визначенні віра постає як феномен, пізніше описаний вітчизняним психологом Д. Узнадзе як «установка». Установка за своєю природою належить до несвідомої області психіки, що засвідчує глибину і древність почуття віри. [4., с.5]

Вивчивши різні релігійні міфи та символи, а також психологічну складову релігійних обрядів і таїнств, К. Юнг дійшов висновку, що індивідуальна віра, як психологічний феномен, має глибокі архетипічні корені в колективному несвідомому [7].

Розуміння психологічної природи віри зарубіжними дослідниками ґрунтується на розрізненні англійських слів «faith» і «belief». Провівши диференціацію між поняттями «faith» і «belief» Дж. Фуллер, так само, як і У. Сміт, відносить віру до особистісних орієнтацій. За своєю суттю віра є способом знаходження узгодженості і надання сенсу безлічі сил і відносин, які утворюють наше життя. Віра – це спосіб бачення себе по відношенню до інших на тлі сенсу і мети, яких людина дотримується [10].

В.Клор і Дж.Фіцджеральд бачать у вірі пошук осередку цінностей і смислів. На думку цих вчених, віра є когнітивною за своєю природою і трансцендентною в своєму вимірі [9].

Діяльну природу віри та її нерозривний зв'язок з почуттями зазначає Г.Олпорт: «Віра – це твердження чи впевненість, що ми відчуваємо щодо реальності об'єкта почуття. Будь-які позитивні почуття неминуче тягнуть за собою якусь ступінь віри, і ця віра завжди супроводжується діями, оскільки те, у що ми віримо, ми прагнемо здійснити» [3, с.152].

«Заземлити» віру до психічної реальності намагався Е.Фромм. Посилаючись на те, що в Старому заповіті «віра» (emunah) означає «стійкість», тобто певну якість людини, а не зміст віри, він розглядав віру як внутрішній стан людини. Вона є переконаністю у ще недоведеному, знання реальної можливості, усвідомлення майбутнього. Це впевненість у реальній можливості, а не в безперечній передбачуваності. Віра, таким чином, виступає визначеністю невизначеного [7].

Е.Фромм зробив аналіз принципів існування віри в людини: принцип «мати» і принцип «бути». Віра, як володіння певною відповіддю, що не потребує ніяких раціональних доказів, ґрунтується на прийнятті формулювань, створених іншими людьми, підпорядкуванні авторитету. Зручність такої віри в тому, що вона дозволяє людині долати відчуження від людей і долучатися до них. Однак, підкоряючись авторитету, людина відмовляється від своєї незалежності. Якщо говорити про віру в Бога за принципом «мати», то Бог стає ідолом або річчю: я володію ним, і Він володіє мною. Віра за принципом буття – це не вірування в певні ідеї, а внутрішня орієнтація, установка людини. «Правильніше було б сказати, що людина вірить, а не що у неї є віра» [6]. Така віра передбачає впевненість не на основі підпорядкування авторитету (ірраціональна віра), а на основі особистого досвіду (раціональна віра). Це впевненість в істині, яка не може бути доведена за допомогою неспростовних фактів, але в якій людина впевнена в силу своїх суб'єктивних підстав.

М.Бубер розділив віру, як дотик особистої цілісності з тим, до чого людина відчуває довіру, та віри як акта визнання істини [1., с. 116]. У В.Франкла роль віри постає як спосіб надбання життєвого сенсу. Тобто віра у сенс своїх вчинків є необхідною умовою всієї життєвої активності для людини. «Навіть самогубець вірить у сенс – якщо не життя, то смерті» [5].

Висновок

Отже, виходячи з аналізу робіт дослідників, можна сказати, що деякі науковці розглядають віру як раціональний, когнітивний процес, інші ж вважають ірраціональним. Віра одночасно є і внутрішньою якістю людини, і можливістю визнання істини, і нарешті, сенсом для вчинків. Усі ці моменти враховуються при спробах нав’язати і змусити вірити певній інформації під час інформаційної війни. Тому варто замислитись над тим, у що і кому ми віримо, спробувати знайти причини і усвідомити істинний стан речей.

Список використаних джерел

1. Двойнин А.М. Проблема веры в психологии: историко-теоретический обзор / А.М. Двойнин // Вестник Православного Свято- Тихоновского гуманитарного университета. Серия 4: Педагогика. Психология. – 2013. – № 30 (3). – С. 113-128.
2. Джеймс У. Воля к вере. – М.: «Республика», 1997. – 432 с.
3. Попова М. А. Критика психологической апологии религии (Современная американская психология религии) / М.А. Попова // Вестник ПСТГУI: Богословие. Философия. ¬– 2015. ¬– Вып. 2 (58). – С. 80–82.
4. Узнадзе Д. Н. Экспериментальные основы психологии установки / / Психология установки. СПб., 2001. – 254с.
5. Франкл В.Человек в поисках смысла. – М.: Биг-Пресс , 2012. – 204с.
6. Фромм Э. Иметь или быть? – М.: «Neoclassic», 2015. – 302 с.
7. Фромм Э. Психоанализ и этика. ¬– М.: «Республика», 1998. – 416с.
8. Юнг К.Г. Ответ Иову. – М.: Канон+РООИ «Реабилитация», 1999. – 352 с.
9. Clore V., Fitzgerald J. Intentional faith: An alternative view of faith development / / Journal of Adult Development. 2002. Vol. 9 (2).
10. Fowler J. W. Stages of faith: The psychology of human development and the quest for meaning. San Francisco, HarperOne, 1995. ¬¬ – 352 с.