Гордєєва Ж.В. Діалогічність наукового тексту в процесах спілкування і мовомислення науковців-психологів

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Поточна версія на 07:08, 1 вересня 2013

Гордєєва Жанна Вікторівна, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник лабораторії науково-психологічної інформації Інституту психології ім. Г.С.Костюка НАПН України, м. Київ

У статті розкривається автором та ілюструється на конкретному матеріалі поняття діалогічності наукового тексту як передумови підвищення його комунікативного ефекту.

Ключові слова: діалогічність, науковий психологічний текст, текстова комунікація, адресованість наукового тексту.

Статья посвящена вопросам исследования современного научного текста через призму проявления его адресованности в процессе текстовой коммуникации. Проявления диалогичности рассматриваются на примере научной психологической статьи, назначение которой обусловлено экстралингвистической спецификой проявления прогнозируемости адресатов и предполагаемым характером их интерпретативной деятельности.

Ключевые слова: диалогичность, текстовая коммуникация, научный психологический текст, адресованность, формы и разновидности диалогичности, языковые средства выражения диалогичности.

The article reveals the author and illustrated by concrete material scientific concept of dialogue text to improve its communicative effect.

Key words: dialogic, research into the psychological, text communication, adresovanist scientific text.

Постановка проблеми

Термін "діалогічність" вживається як категорія тексту, що характеризує його спрямованість на адресата (адресованість). Ця категорія підкреслює реляційну природу всіх текстів і той факт, що діалог відбувається не тільки в межах висловлювання, але й між висловлюваннями (текстами). Діалогічність тексту – це вплетеність у нього різних "голосів". Діалогічність у широкому сенсі розуміють як "особливу форму взаємодії рівноправних і рівнозначних свідомостей".

Діалогічність – це й мовний прояв соціальної сутності мови, реалізованої у комунікації.

Спрямованість наукової літератури у всьому розмаїтті жанрів (монографія, стаття, рецензія, анотація і т.д.) на адресата вважають неодмінною передумовою наукової комунікації.

Адресованість – головна властивість наукового тексту і залежить від пропонованої в ньому наукової інформації. Експліцитність прояву адресованості зокрема такої наукової форми як стаття має чіткі екстралінгвістичні особливості і специфіку. Ці лінгвістичні особливості виявляються по-різному в тих лінгвістичних аспектах, вичленовування яких зумовлене типом спеціального тексту як складного лінгвістичного знаку і втілюються у різноманітних лінгвістичних сигналах у самому тексті як мовному здобутку, актуалізуючись у міру його формування як базова властивість. Специфіка прояву адресованості наукової статті може спостерігатися в кожному її лінгвістичному аспекті, як з екстралінгвістичних у широкому сенсі, так і власне текстових причин.

Важливість і комплексність такого дослідження мають, на нашу думку, передбачати, водночас, і дистантність взаємин між адресантом наукового повідомлення і його адресатом, і реальну можливість багаторазового звертання до вербально вираженого змісту, і багаторазово відкоректовану (згорнуту/розгорнуту) авторську програму як актуалізацію єдиного контактостворювального засобу вербального спілкування, і оптимізовану для сприйняття, оптимально фіксовану графічно зовнішню форму наукового тексту; актуалізацію адресатом оптимальних форм передавання інформації задля повного розуміння (точність, ясність, недвозначність викладу), і надмірність у виборі мовних засобів, і особливу важливість екстралінгвістичного чинника як важливого засобу актуалізації додаткової інформації з фонових знань адресата – у вигляді певного набору мовних, символічних та інших графічних (іконічних) знаків у певній послідовності.

Актуальність проблеми адресованості зумовлена необхідністю подальшої розробки, уточнення і конкретизації низки важливих положень теорії тексту, зміни комунікативно-функціональної спрямованості наукових текстів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Діалог являє собою певний обмін інформацією і, отже, передбачає нетотожність учасників комунікації. Коли мова заходить про діалог, мається на увазі, що «істина», висновок, до якого прийдуть учасники комунікації, наперед невідомий, до нього можна дійти лише через дискусію, спір.

Струнку діалогічну концепцію гуманітарного пізнання створив російський філософ і філолог М.М.Бахтін. наголошуючи на діалогічній природі свідомості як «спів-знання» («со-знание»), він убачає витоки діалогізму в методі Сократа, відомого під назвою «сократичний діалог».

На думку сучасних українських дослідників, повністю монологічних текстів не існує, а діалогічність є найважливішою характеристикою тексту як модель взаємодії автора і читача Чепелєва Н.В. та ін., 2002, 2006]. Вважається, що діалогічність тексту тісно пов’язана з такими його характеристиками, як осмисленість, комунікативність і персоніфікованість.

Осмисленість тексту полягає у взаємодії автора (який «закладає» зміст в текст) і читача (який відтворює цей зміст і створює новий, адекватний своєму досвідові). Персоніфікованість тексту полягає в наявності в ньому елементів, які чітко характеризують автора тексту, а також виявляють авторове ставлення до пропонованого змісту і його оцінку.

Комунікативність тексту знаходить вияв у встановленні контакту із реципієнтом, трансляції йому особистісних сенсів (своїх поглядів, цінностей, ставлень) й «утягуванні» читача в спільний пошук істини, розв’язання певних теоретичних чи практичних проблем.

Діалогічність сучасного наукового тексту охоплює і взаємодію різних смислових позицій в самому тексті, і його спрямованість на адресата та передбачення його реакцій. В писемному науковому мовленні діалогічність виявляється в текстовій експлікації самого процесу мислення, певній імітації ходу доведень, заперечень, спростувань, аналізу-синтезу, загалом – логіки викладу як відображення мовомисленнєвих процесів автора і його «підлаштовування» під адресата, щоб досягти кращого розуміння з боку останнього.

Термін «діалогічність» характеризує спрямованість тексту на адресата. У широкому сенсі діалогічність розуміють як особливу форму взаємодії рівноправних і рівнозначних свідомостей.

Спрямованість наукової літератури у всьому розмаїтті її жанрів (монографія, стаття, рецензія, анотація і т.д.) на адресата вважають неодмінною передумовою ефективної наукової комунікації.

Адресованісті наукового тексту, як прояв його діалогічності, – це чітка зорієнтованість на цільове призначення. Адресованість забезпечує оптимальне прочитання, сприйняття, інтерпретацію і подальшу трансляцію спеціальних знань у вигляді письмових наукових текстів. (Сорокін, 1986 та ін.)

У межах наукової комунікації спрямованість на адресата – неодмінна властивість наукового тексту, яка виявляється на основі принципів діалогу (Арнольд 1995; Бахтін, 1979; Богін, 1989). У науковій комунікації спрямованість на адресата, тобто адресованість як іманентна властивість тексту, втілюється в різних формах і залежить від людського чинника. Вона може розглядатися як один з проявів авторської присутності (Большакова, 1998; Гончарові, 1989), як зіткнення в тексті точок зору автора і читача (Котюрова, 1998), а також як включена в текст програма його інтерпретації передбачуваним читачем (Фадєєва, 1998).

Цей активний двосторонній процес взаємодії автора і читача змушує автора тексту постійно орієнтуватися на адресата мовлення як у доборі мовного матеріалу, так і у побудові мовлення; автор прагне зробити виклад і хід власних міркувань максимально доступними для потенційного читача, прагне передбачити, змоделювати можливі репліки реципієнта, його заперечення чи нерозуміння окремих моментів викладу (у цьому виявляється активність авторської позиції саме як відповіді на активність читача) (Данилевська, 1992).

Таким чином, в адресованості тексту опредметнюються і уявлення про прогнозованого адресата наукового тексту, і специфіка інтерпретаційної програми, зумовленої екстралінгвістичними особливостями спеціальної наукової комунікації. Ця програма здійснюється за допомогою системи лінгвістичних засобів і способів творення текстів певної функціональної спрямованості.

Адресованість наукового тексту розглядається як найважливіший параметр текстовості наукових жанрів (Дрідзе, 1976; Калашникова, 1998; Лаврентьєва, 1993; Михайлик, 1991; Харченко, Глушкова, 1990).

Адресованість, як головна властивість наукового тексту, має чіткі лінгвістичні особливості. Ці особливості втілюються у різноманітних лінгвістичних сигналах у самому тексті, актуалізуючись у міру його формування.

В сучасній лінгвістиці та психолінгвістиці виокремлюються такі основні форми адресованості (діалогічності) в письмовому науковому мовленні:

1. «Розмова з іншим» (ідейними (теоретичними) супротивниками й однодумцями). Схематично цю форму позначають: Я – ВІН, ВОНИ;
2. Зіставлення (чи зіткнення) двох і більше різних точок зору з певного питання, схема: ВІН 1 – ВІН 2. Оскільки ці точки зору звичайно, аналізуються, оцінюються автором, то цю форму можна представити і так: ВІН 1 – ВІН 2 – Я;
3. Розмова з читачем, звертання до нього з метою активніше залучити його до аналізу змісту мовлення, точніше – до спів-роздумів, спільного міркування, відтак, це форма: Я – ВИ, МИ З ВАМИ;
4. Розмова з другим Я, не двійником, а об’єктивованим Я (як діалог-самоаналіз чи самоконтроль: простіше – діалог різних логік з метою перевірки доказу/доведення): Я 1 – Я 2. (Кожіна, 1986).

Наведеним формам діалогічності сучасного наукового психологічного тексту відповідають такі мовні засоби виразу:

1. Питальні речення (у тому числі риторичні запитання) і запитально- відповідний комплекс.
2. Чужа мова у формі безпосередніх цитувань.
3. Непряма мова як переказ чужої думки (точки зору, концепції), з яким погоджується або не погоджується автор, інші вчені.
4. Імперативи як звертання до читача (наприклад: візьмімо, розгляньмо, подивімося.)
5. Експресивні засоби, зокрема емоційна й оцінкова лексика, розмовна лексика, образні засоби (прямо адресовані читачеві), модальні слова, а також інтонаційно-синтаксичні засоби, наприклад, окличні речення, акцентування уваги читача за допомогою вигуку, інверсії тощо (наприклад: щонайрізкіше розмежування, шкідлива концепція, осміювання поглядів).
6. Широке використання так званих конструкцій і зворотів зв’язку. Термін цей досить умовний, оскільки у функції зв’язку – звичайно перспективного чи ретроспективного – може виступати і ціле (і складне) речення, і навіть абзац (наприклад: повернімося до головної теми; зупинімося на цьому докладніше; звернімося до прикладів; хотілося б висловити ще одне припущення.)
7. Протиставні, єднальні та підсилювальні сполучники і частки у функції акценторів (часто: і сполучник, і частка) (наприклад: але, адже, а не, лише, не тільки, однак, але й.)
8. Вставні і вставлені слова, звороти і конструкції у їхніх різних функціях – уточнювальній, пояснювальній, вказівній (вказівка на особу, точку зору), оцінковій, додаткового повідомлення, що попереджає реакцію адресата та ін., поєднуваних, однак більш загальною функцією діалогічності (наприклад: на думку Х, як зазначає Х, по-перше, по-друге, отже, далі, імовірно, очевидно, як нам здається.
9. Посилання і примітки як засіб компресованого виразу двовимірності тексту (Кожина, 1986).

Постановка завдання

Отже, визначеним завданням цієї статті є визначити групи текстів наукових психологічних статей щодо рівня їх діалогічності. Розглянемо конкретні прояви адресованості на прикладі найпоширенішого жанру наукової літератури – наукової статті, зокрема психологічної.

Як показує аналіз, найбільші труднощі тут спричинені недостатнім знанням і володінням молодими авторами саме засобами виразу діалогічності. Зазвичай вся увага цих молодих спеціалістів у процесі текстотворення спрямована майже виключно на висвітлення власне теми, її змісту, а не на комунікативні характеристики тексту, зокрема його діалогічність, адресованість на читача.

Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів

Аналіз сучасних наукових психологічних статей щодо рівня їх діалогічності дає змогу виокремити такі 3 групи текстів:

1. З низьким рівнем діалогічності. Автори таких текстів використовують 1-2 основні форми діалогічності і до 3–4-х мовних засобів діалогічності.

Найчастіше використовуваними формами є:

а) «Розмова з іншим» (Я – ВІН, ВОНИ);

б) Зіставлення (чи зіткнення) різних точок зору з певного питання (ВІН 1 – ВІН 2; ВІН 1 – ВІН 2 – Я);

Мовні засоби діалогічності, що використовуються у текстах цієй групи, наступні:

а) чужа мова у формі прямих цитувань: «Зберегти ж і розвинути їх, - справедливо відзначив український психолог Я.Ф.Чепіга, - можна тільки справжнім раціональним вихованням...»;

б) непряма мова як переказ чужої думки:

«Поняття образу світу початково було використано О.М. Леонтьєвим як пояснювальний конструкт, без якого було неможливо не лише пояснити, а навіть упорядкувати відомі «терикони» і «монблани» фактів»;

в) вставні слова, вставлені словосполучення і конструкції:

«Відповідно до специфіки науки, яку представляють автори, не розглядаються, по-перше, шляхи формування в особистості знань про права людини, по-друге, відмінності психологічного змісту знань про права людини в особистостей з різними психологічними характеристиками»;

«Отже, розвиток індивідуальності відбувається гармонійно тоді, коли забезпечується баланс між процесами індивідуалізації та соціалізації, емоційно-почуттєвого та когнітивного, мотиваційно-потребового та соціально-етичного розвитку дитини.» ;

«Не менш помилкове, на думку Г. І. Челпанова, і положення Д. Юма, яке, однак, є одним із найпоширеніших у психології»;

«Але чи є атом чимось таким, що існує окремо від своїх проявів? Здається, що ні.»;

«Як відзначає богато дослідників, досі не вдається прояснити специфіку явища... »);

г) посилання і примітки як засоби компресованого вираження двовимірності тексту: (5, с. 27), (див. рис. 1); (Цит.вид., с. 133); (Там само); (див. вище); (цитую А.П. Назаретяна); (цитую за викладом Е.Бартона (48, с.236).

2. З середнім рівнем діалогічності. Автори таких текстів використовують не більше 3-х основних форм діалогічності і не більше 4-6-ти мовних засобів діалогічності.

У таких текстах додається така форма діалогічності, як «розмова з читачем», звернення до нього з метою залучити його до змісту мовлення, точніше – до спів-мислення, спільного міркування, тобто форма: Я – ВИ, МИ З ВАМИ.

«Коротко зупинімося на розгляді саморегуляції як специфічного вияву самоактивності особистості».

«Перейдімо тепер до аналізу оригінальності виконання завдань, яка оцінювалась незалежними експертами».

З’являються нові засоби діалогічності письмового наукового мовлення:

а) питальні речення (навіть риторичні запитання) і питально-відповідні комплекси;

«Може виникнути питання: чи узгоджується наголошення на такій єдності з ідеєю раціоналізму?»,

«Що в цьому контексті відбувається на основному ступені символдрами?”, “Що ж відбувається далі?».

б) Імперативи як звертання до читача.

Розгляньмо психологічний зміст поняття «шкільна тривожність».

«Перейдімо до аналізу зазначеного феномену».

«Візьмімо типовий приклад розуміння однієї із правових норм підлітками та юнаками».

«Зупинімося докладніше на групі прав, які вважають важливими учні».

в) Експресивні засоби – емоційна й оцінкова лексика, розмовна лексика, образні засоби (безпосередньо зорієнтовані на читача), модальні слова, а також синтаксично-інтонаційні засоби – окличні речення і вигуки, інверсії, спрямовані на привертнення уваги читача.

«Як дуже яскравий (хоча і дещо своєрідний) факт такої розбіжності наведемо, наприклад, різницю в переживанні роману Д.Джойса…»).

3. З високим рівнем застосування діалогічності. Автори таких текстів використовують усі 4 основні форми діалогічності і близько 9 мовних засобів діалогічності у письмовому науковому мовленні.

У таких текстах з’являється така форма діалогічності, як «розмова з другим Я, не двійником, а об'єктивованим Я (як самоаналіз–діалог–самоаналіз, чи самоконтроль – діалог різних логік з метою перевірки доказу): Я 1 – Я 2».

(«З іншого боку, можна говорити про переживання, як про такий своєрідний місток, який пов’язує неусвідомлювані й усвідомлювані процеси. І якщо, наприклад, йдеться про стани, слід відокремлювати їх від переживання». «Нам можуть закинути, що автори, до яких ми звернулися, не просто вживають різну термінологію, але й зовсім по-різному тлумачать природу структури, про яку йдеться. Це, звичайно, правильно, особливо якщо виходити зі стереотипних інтерпретацій аналітичної психології Юнга і культурно-історічної теорії Виготського. Але важливішою зараз є не розбіжность, а те, що саме ці три найбільш компетентні в психології мистецтва класики встановили»).

Для зазначених текстів характерні:

а) Широке використання так званих конструкцій і зворотів зв’язку. Цей термін досить умовний, оскільки у функції зв’язку – звичайно перспективній чи ретроспективній – може виступати і ціле (зокрема, складне) речення і навіть абзац: повернімося до основної теми, зупинімося на цьому детальніше, звернімося до прикладів, хотілося б висловити ще одне припущення.

«Така проблема, повторімо, існує, але вона зовсім не є невирішуваною».

«Як уже згадувалося раніше, Х.Льойнер був вельми обережним щодо застосування вищого ступеня символдрами на практиці».

«Перш ніж викласти конкретний зміст прийомів і методів, які ми застосували з метою формування вмінь самоконтролю авторів-дослідників у процесі вдосконалення ними логіко-стилістичної сторони текстів, зупинімося на висвітленні тих засадових принципів, які були покладені в основу побудови експериментальної роботи з творцями письмових повідомлень».

«Звернімося до змістового аналізу речення у тексті».

«Звертаючись до праць Г.С.Костюка, нагадаємо, що вчений розглядав процес розуміння тексту як розв’язання мисленнєвих задач, а самоконтроль як необхідну умову успішного розуміння».

б) Протиставні, єднальні та підсилювальні сполучники і частки у функції акцепторів (часто і сполучник, і частка), наприклад: але адже, а не, лише, не тільки, однак, але і.

«Важливо зазначити: вже на початку інтенції є не лише натуральними темними поштовхами, як уважав З.Фройд».

«Внутрішній світ маленької дитини включає не тільки біологічне, як це повторюють, слідом за З.Фройдом, дослідники».

«Текст виступає засобом інтерпретації не лише навколишньої дійсності, але й іншої людини, а крім того, однім із провідних засобів саморозуміння».

Висновок

Отже, засвоєння і активне використання наведених засобів забезпечення діалогічності наукового тексту, його адресованості до читача з метою залучення останнього до співтворчості з автором – одна з найважливіших умов ефективного формування текстотворчої компетентності останнього. Крім того, діалогічне представлення наукового тексту сприяє формуванню гуманістичного мислення читача, оскільки основним механізмом такого мислення і є саме діалог.

Перспективи подальших досліджень

Подальша розробка зазначеної вище проблеми може бути спрямована на встановлення, лінгвістичний опис і подальше розкриття специфіки категорії адресованості наукових текстів різних жанрів і являє собою розвиток і переосмислення багатопланової концепції діалогічності М.М. Бахтіна, М.Н. Кожиної й інших дослідників.

Література

1. Арнольд И.В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики (В интерпретации художественного текста): Лекции к спецкурсу/ Рос. гос. пед. ин-т им. А.И.Герцена. СПб, 1995.
2. Богин Г.И. Схемы действий читателя при понимании текста. - Калинин.: КГПУ, 1989.
3. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979.
4. Гордєєва Ж.В. Діалогічність наукового мовлення психолога як передумова ефективного наукового спілкування // Міждисциплінарна науково-практична конференція «Технології інтелектуальної діяльності» (10-11 лютого 2009 р., м. Київ) Тези доповіді розміщено на Інтернет-сайті Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України: http://www.psy-science.com.ua.
5. Данилевская Н.В. Вариативные повторы как средство развертывания научного текста. Пермь, ПГУ, 1992.
6. Дридзе Т.М. Интерпретационные характеристики и классификация текстов (с учетом специфики интерпретационных сдвигов) // Смысловое восприятие речевого сообщения. - М., 1976.
7. Кожина М.Н. Диалогичность как категориальный признак письменного научного текста //Стилистика научного текста (общие параметры).Ч.2., Пермь, 1998.
8. Кожина М.Н. О диалогичности письменной научной речи. Пермь 1986г.
9. Котюрова М.П. Эксталингвистические основания стилистики научного текста и принципы его функционально-стилистической интерпретации// Стилистика научного текста (общие параметры) Ч. 1.гл.4. Пермь, 1996, ПГУ.
10. Лаврентьева Е. А. Коммуникативно-прагматические параметры текста научной статьи. Автореф. дис....канд. филол. наук. Барнаул, АГУ, 1993.-28с.
11. Огурцов А.П. Дисциплинарное знание и научные коммуникации. // Системные исследования.: Ежегодник. - М.: Наука, 1979.
12. Чепелева Н.В., Федченко Н.П., Яковенко Л.Ф. Диалогическое взаимодействие автора и читателя посредством печатного текста // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика / За ред. Н.В.Чепелєвої. – К.: Міленіум, 2006. Том 2, вип..4. с.107-116.
13. Чепелева Н.В., Федченко Н.П., Яковенко Л.Ф. Текст как объект психологического исследования // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика / За ред. Н.В.Чепелєвої. – К., 2002. Том 2, вип..2. с.44-54.