Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Прохорова Наталія Анатоліївна, cтарший викладач кафедри образотворчого мистецтва Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка, м. Київ

УДК 7.021(045)

У статті представлене теоретичне обґрунтування особистісно орієнтованого навчання рисунку студентів вищого навчального закладу. Акцентується роль рисунку у вищій мистецькій освіті. Зроблено екскурс у становлення категорії «особистість». Використано філософський інструментарій аналізу. Проаналізовано основні принципи викладання рисунку студентам ВНЗ.

Ключові слова: особистість, навчання рисунку, методика, професійна освіта, студент.

В статье представлено теоретическое обоснование личностно ориентированного обучения рисунку студентов в высшем учебном заведении. Акцентируется роль рисунка в высшем художественном образовании. Сделан экскурс в становление категории «личность». Использован философский инструментарий анализа. Проанализированы основные принципы преподавания рисунка студентам ВУЗов.

Ключевые слова: личность, обучение рисунку, методика, профессиональное образование, студент.

Theoretical foundations of personality-oriented education of drawing in high educational institution The article presents the theoretical rationale for learner-centered teaching of drawing in high education. The role of drawing in high art education has been emphasized. The formation of the category of "personality" has been analyzed. Philosophical tools of analysis are used. The basic principles of teaching drawing students have been analyzed.

Keywords: personality, teaching, drawing, technique, professional education, student.

Зміст 1 Постановка проблеми 2 Теоретичний аналіз проблеми 3 Результати дослідження 4 Висновок 5 Список використаних джерел

Постановка проблеми

Навчання рисунку є професійно важливою складовою підготовки вчителя образотворчого мистецтва, яке реалізується шляхом викладання навчальної дисципліни «Рисунок». Вона посідає одне з провідних місць серед інших навчальних дисциплін, а ефективність навчання рисунку передусім залежить від методики, якою користується викладач у процесі роботи зі студентами. Методика навчання окремої навчальної дисципліни – це галузь педагогічної науки, що являє собою окрему теорію навчання. Методику навчання окремій дисципліні слід розглядати як спосіб організації практичної та теоретичної діяльності учасників навчання, зумовлений закономірностями та особливостями змісту навчального предмета.

Теоретичний аналіз проблеми

Термін «методика навчання» застосовується також у вужчому значенні — як вчення про методи навчання. Таке вчення може бути як загальним, що стосується загальної теорії навчання (дидактики), так і таким, що стосується виключно конкретної навчальної дисципліни.

Методика викладання рисунку обумовлена як особливостями набуття студентами знань, умінь і навичок з означеної навчальної дисципліни, так і формування специфічних і необхідних для їхнього подальшого професійного життя особистісних якостей. Методика викладання окремої дисципліни має свої категорії, які визначаються на основі загальновизнаних педагогічних понять.

Методика навчання рисунку студентів має давню історію. Вона спирається на методику викладання академічного рисунку, що корінням сягає у сиву давнину, коли навчання рисунку базувалося на студіюванні античних зразків і послідовному ретельному вивченні живої натури, в результаті чого студент оволодівав навичками і прийомами класичного рисунку. Така методика залишається у більшості випадків незмінною і сьогодні у вищих професійних закладах України, проте в контексті сучасних тенденцій розвитку педагогіки вищої школи впродовж останніх років здійснюється активний пошук шляхів удосконалення методів навчання рисунку. У зв’язку з тим, що рисунок є одним з головних засобів пізнання та відображення світу в образотворчому мистецтві, вдосконалення методики викладання навчальної дисципліни «Рисунок» є актуальним завданням викладачів вищої школи.

Дослідники цього напряму професійної педагогіки, зокрема Т.О. Маркітантова, висвітлюють основи рисунку, подають початкові відомостям про нього. Основам образотворчої грамоти, теорії та методики навчання рисунку для художників присвячено роботи П.П. Чистякова, М.А. Бернштейна, М.Е. Радлова, П.Я. Павлінова, А.А. Сідорова, М.М. Ростовцева,М.М. Третякова, Е.М. Белютіна, А.О. Барща, В.А. Корольова, В.А. Нукало, А.М. Серова та ін. Більшість із опублікованих робіт розкривають питання техніки рисунку – особливості виконання рисунку з натури висвітлювали в своїх роботах О.А. Авсіян, Ю.В. Лапін та ін., питання відтворення в рисунку простору розробляв Ю.М. Петров, методами побудови простору на площині опікувалися Д.Г. Баришев, Г.М. Русаков, В .М. Непомнящий, Н.Ф. Марков, В.К. Моор, В.І. Локтев, В.М. Соняк, Н.П. Пятахін, П.В. Капустін, Е.А.Чорна та ін., тема композиції в рисунку ставилася в роботах окремих художників та мистецтвознавців, серед них – В.В. Кандинскій, В.А. Фаворський, М.В. Алпатов, М.М. Волков, Е.В. Шорохов. Ці ж проблеми знайшли відображення у працях В.Г. Лісовського, С Бронштейна. Поступово окремі дослідники (О.Г. Максимова) почали акцентувати увагу на вихованні у процесі професійної підготовки творчих на композиційних якостей студентів як основі їх майбутньої професійної компетентності.

Результати дослідження

Перспективи розвитку методики навчання рисунку вбачаємо в особистісно орієнтованій професійній підготовці, яка ґрунтується на визнанні пріоритетів особистісного розвитку кожного студента, який здобуває професійну освіту зі спеціальності «Вчитель образотворчого мистецтва».

Науковою основою означеного процесу є сучасна теорія особистості, яка як сукупність наукових знань про це об’єктивне явище дає змогу всебічно осмислити особистість студента як феномен життя і на цій основі витлумачувати та пояснювати конкретні аспекти навчання рисунку у цілісному процесі професійної підготовки майбутніх учителів образотворчого мистецтва. Теорія особистості складається з кількох вузлових підсистем, базисом яких є передусім наукове розуміння сутності особистості; структура цього об’єктивного явища, вікова періодизація розвитку особистості, в її філософському та психологічному розумінні.

У різні історичні періоди розвитку людства виявленню змісту поняття «особистість» завжди приділялось величезна увага. Від Сократа з його порадою людині «пізнай себе» до сучасних наукових досліджень розуміння сутності особистості розвивалося й удосконалювалося.

Згідно з середньовіковою теоцентричною теорією людину створив Бог за своїм образом та подібністю. В цьому контексті пізнання, як процесуальна основа освіти, здійснювалось в житті людини через прозріння та проявлення Божої волі. За висловленням сучасника тієї епохи Августина Аврелія (Блаженного) тільки два предмети заслуговували на увагу: це Бог і людська душа.

Ідеологи Відродження обґрунтували ідеї вільного розвитку особистості, визначили незалежність і особистісну автономність людини, ставлячи її у центр Всесвіту. Вони пов'язували становлення особистості з поняттям «освіта», як специфічним засобом однієї з головних ідей гуманізму – необхідності культивування та розгортання задатків, які мають люди від народження.

З появою філософських концепцій Ф. Бекона, Р. Декарта поняття особистості стало розглядатися в іншій площині: світосприймання йде через суб'єктивність, через внутрішню сутність людини. З'являється категорія «суб'єкт». У Френсіса Бекона людина стає суб'єктом історичного процесу, перевтілюється у центр Всесвіту. У праці Ф. Бекона "Новий Органон" набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Відомий афоризм Ф. Бекона «знання – сила» відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Рене Декарт звертається до розуму та самопізнання людини. Його відома формула «Мислю – значить існую» породжує нове ставлення до людини: відтоді вона є критерієм усього існуючого, бо суб'єктивність стає найбільш достовірною реальністю. Пізнання проголошується основою людської діяльності: через пізнання світу люди стануть «... господарями та панами природи» [5, 305], водночас ефективність людської діяльності залежить від методу.

В одному з найважливіших творів Р. Декарта «Міркування про метод» мислитель формулює «головні правила методу», які по суті є основою навчання рисунку.

В основі першого правила лежать принципи очевидності, «ясності й виразності» в уявленнях про предмети. Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати. Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання складніших, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля пізнання та обмірковування порядку його проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння логічних ланок [5]. Людина в системі Декарта роздвоюється на тіло і розумну душу. Такий підхід поставив Декарта перед проблемою зв’язку в людині духовного й тілесного начал [6, 144 -145].

Німецький просвітитель І.Г. Гердер, розвиваючи ідеї вільної, гідної особистості, одним із перших сформулював фундаментальну для розвитку сучасної методики навчання рисунку ідею самопізнання та самовдосконалення особистості [7]. Розвиваючи цю проблему, він стверджував, що від народження людина забезпечує становлення її внутрішнього світу, який під впливом освіти утворюється лише поступово.

Вітчизняна філософсько-педагогічна думка просвітницького часу (Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Сковорода та ін.) привнесла в теорію особистості розуміння людини як найвищої цінності освіти. Ідею, співзвучну сучасній методиці навчання рисунку, проголосив Г. Сковорода. Філософ вважає творчість, пошук істини, головною цінністю людського життя: «...Життя тоді живе, коли думка наша, полюбляючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом» [8, 8].

Теорія особистості набула свого подальшого розвитку завдяки філософії Нового часу, відомими представниками якої є І. Кант та І. Фіхте.

По суті саме Кант здійснив корінний переворот у постановці і рішенні філософських проблем освіти через своє розуміння філософії пізнання (гносеології) шляхом ставлення до центральної проблеми гносеології – взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання.

Як відомо, докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкту пізнання (наприклад, у навчанні рисунку – певного предмета, постановки, натури). Кант же робить предметом філософії специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання. Він пропонує тлумачення сутності особистості як суб'єкта, який створює сам себе: він здатний перевтілювати себе, може протистояти зовнішнім факторам, що негативно впливають на процес самостворення особистості. Для І. Канта особистість, це людина, яка належить до світу і водночас є його творінням, являє собою справжню основу Всесвіту. Для нього особистість характеризується самодисципліною, здатністю пізнавати навколишній світ, пізнавати себе, а на цій основі бути господарем власної долі.

І.Фіхте робить висновок, що особистість стає у житті своїм власним творінням. Немає такої сили, яка б змусила розум людини не використати можливість вибору у самостворенні особистості або піддатися негативному впливу ззовні. Таким чином, особистість спочатку вивчає життя інших людей, а потім сама планує свій розвиток у творчій взаємодії зі світом [9, 361-363.]

Короткий історичний опис, який нами наведено, передає різні підходи до визначення сутності особистості в контексті розвитку філософської думки та водночас має суттєве значення для розкриття проблеми особистісно орієнтованого навчання рисунка студентів, майбутніх учителів образотворчого мистецтва.

Особистісно орієнтована професійна підготовка майбутніх учителів образотворчого мистецтва загалом передбачає організацію навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, зорієнтовану на самоактуалізацію студента та особистісно вмотивоване оволодіння знаннями, вміннями, навичками щодо майбутньої професійної діяльності, розвиток та саморозвиток особистісних та професійно значущих якостей студентів, які забезпечує їх здатність до творчої професійної діяльності.

Особистісно орієнтоване навчання рисунку майбутніх учителів образотворчого мистецтва передбачає створення у вищих педагогічних навчальних закладах сприятливих умов для повноцінного прояву і розвитку особистісних якостей студентів відповідно до їх здібностей, нахилів, мети професійного становлення, визначення власної траєкторії професійного зростання та набуття високого рівня професіоналізму. Таким чином, перехід до особистісно орієнтованого навчання рисунку можна здійснити за умов переорієнтації всіх складових навчально-виховного процесу на поступове формування знань, умінь та професійно значущих якостей особистості майбутнього професіонала.

Навчання рисунку в контексті особистісної парадигми освіти доцільно розглядати як процес поетапного нарощування провідних компонентів його професійного становлення відповідно до курсів навчання у вищих педагогічних навчальних закладах.

Нарощування професіоналізму студента з рисунку є процесом динамічним, що відбувається під час спільної взаємодії викладача та студента та відображає їх взаємозв'язки як повноправних суб'єктів професійної освіти. Методика особистісно орієнтованої професійної підготовки майбутніх учителів образотворчого мистецтва з рисунку може розглядатися як сукупність структурних компонентів (мотиваційний, цільовий, змістовий, організаційний, технологічний, та оцінювально-результативний), що визначають процес особистісно орієнтованої професійної підготовки студентів, які здобувають спеціальність «Вчитель образотворчого мистецтва». Наведемо характеристику окремих компонентів методики особистісно орієнтованої професійної підготовки майбутніх учителів образотворчого мистецтва з рисунку. Передусім викладачу, готуючись до навчального заняття, необхідно врахувати мотиваційно-стимулюючий компонент навчання. Тоді як цільовий компонент професійної підготовки з рисунку виступає у ролі її системоутворюючого чинника, рушієм цієї системи, тим, що приводить її у дію, є мотивація навчання.

У психології мотив (фр. motif, лат. motus — прикметник минулого часу дієслова movēre — рухати(ся)) — багатозначний термін, що означає: 1) спонукання до діяльності, яке пов’язане із задоволенням потреб суб’єкта; сукупність зовнішніх та внутрішніх умов, яки визначають активність суб’єкта та її спрямованість.

Цільовий компонент пов'язаний з поняттям мети (цілі) навчання. Термін «мета» в освіті розуміється як усвідомлений об¬раз бажаного результату, на досягнення якого спрямовано дії людини. Зазначимо, що мета навчання рисунку якнайтісніше пов’язана з основною метою професійної освіти, якою є загальний і професійний розвиток особистості, її становлення як професіонала. Дійовим механізмом досягнення мети діяльності є побудова ієрархії і часової послідовності цілей.

Розглядаючи змістову складову особистісно орієнтованої методики професійної підготовки майбутніх учителів образотворчого мистецтва з рисунку, потрібно враховувати такі загальні закономірності, як зв'язок змісту професійної освіти з навчанням рисунку (зміст освіти – головний засіб цілеспрямованого навчання професійної діяльності, зокрема й рисунку).

Організаційний компонент є однією з основ навчального заняття з рисунку. Його функція полягає в підготовці та налаштуванні студентів на продуктивну співпрацю з викладачем. Організаційний етап заняття покликаний створювати атмосферу довіри та доброзичливості, забезпечити комфортну обстановку та психологічний настрій студентів.

Технологічний компонент розглядається як алгоритм реалізації триєдиної мети професійної освіти – навчання, виховання та розвитку майбутнього вчителя образотворчого мистецтва у процесі навчання рисунку.

Оцінювально-результативний компонент особистісно орієнтованої методики професійної підготовки майбутніх учителів образотворчого мистецтва з рисунку дає викладачу уявлення про рівень сформованості знань, умінь та навичок студентів, передбачених цілями навчання.

Висновок

Отже, результативність особистісно орієнтованого навчання рисунку у вищому навчальному закладі забезпечується реалізацією багатокомпонентної методики, які охоплює такі основні компоненти, як мотиваційний, цільовий, змістовий, організаційний, технологічний та оцінювально-результативний. Означені компоненти відображають зміст педагогічного інструментарію для особистісно орієнтованого супроводу освітнього процесу щодо нарощування професіоналізму майбутніх учителів образотворчого мистецтва; засоби суб'єктного залучення студентів до освітнього процесу, що позитивно впливатиме на зміну їхніх мотивів, цілей, дій, а відтак і на результат навчання рисунку; розвиток мотивації та стимулів до самоосвіти та саморозвитку; критерії і показники сформованості професіоналізму з рисунку, що фіксують динаміку і результати процесу поетапного нарощування професійно значущих знань, умінь, навичок та особистісних навичок майбутніх учителів образотворчого мистецтва.

Список використаних джерел

1. Гулыга А. В. Гердер. Изд. 2-е, доработ. (изд. 1-е – 1963). – М.: Мысль, 1975. – 184 с.
2. Декарт Р. Избранные произведения: пер. с фр. и латин. / Р. Декарт; ред. и вступ. ст. В. В. Соколова. – М.: Госполитиздат, 1950. – 710 с.
3. Декарт Р. Міркування про метод // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/18000102/filosofiya/rene_dekart_mirkuvannya_pro_metod.
4. Маркитантова Т.О. Особенности методики обучения рисунку студентов архітектурно-строительного ВУЗа : дис... канд. пед. наук: 13.00.04 / Маркитантова, Татьяна Олегівна . – Санкт-Петербург, 2009. – 165 с.
5. Платон. Собрание сочинений в 4-х томах. – М.: Изд-во Олега Обышко, 2006-2007.
6. Сковорода Г. С. Твори. У 2-х т. Т. 1 : Поезії. Байки. Трактати. Діалоги / Г. С. Сковорода. – К.: Обереги, 1994. – 528 с.
7. Філософський енциклопедичний словник. Довідкове видання / За ред. В.І. Шинкарука.– К.: Абрис, 2002. – 742 с.
8. Фіхте Й. Г. Про гідність людини /Й.Г.Фыхте// Проблема раціональності наприкінці XX століття. – Матеріали V Харківських міжнародних Сковородинівських читань (29-30 вересня 1998р.) – Харків: Університет внутрішніх справ, 1998. – С. 361-363.

---

---