Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Білецька Світлана Петрівна

Автор: Прядко Ірина Михайлівна

Вступ

Глибокі соціально-економічні і політичні зміни, що відбуваються протягом останніх десятиріч в Україні, призвели до появи суттєвих змін в структурі особистості молодої людини, яка формується і розвивається.Найважливішою проблемою в житті середньовічного студента є, звичайно, навчання – його основний соціальний обов'язок. Це визначають як сільські, так і міські жителі – студенти ВНЗ.Проблем у спiлкуваннi студентiв, що проживають в сiльськiй мicцевостi, значно бiльше, нiж у мiських (22,76 i 14,56 вiдсотка вiдповiдно), вони вiдзначають власну замкненість сором'язливiсть: "сiльськi жителi мають надмірну замкнутiсть", "дуже переживаю за все", "соромно виступати перед групою", "боязливiсть при вiдповiдi", "не вмiю спiлкуватися", "велика вiдособленiсть", пояснюючи це "рiзкою змiною стилю життя", "вiдмiннiстю сiльського проживання вiд міського".Сiльськi i міські жителi по-рiзному ставляться до життя, сiльський рівень життя дуже вiдрiзняється вiд рiвня життя у місті. Ряд проблем сiльськi студенти пов'язують з неформальним спiлкуванням з мicькими ровесниками: "спiлкуватися з мiськими жителями важче, нiж з сiльськими", "міські студенти дивляться на нас як на другосортних", "мені не подобаєься зверхнє ставлення мiських жителiв до сiльських", "у мiських жителiв дуже багато гордостi", "мiським недовiряю", "на допомогу вiд мicкого не чекай". Особливо їх турбує проблема здобуття високого соцiального статусу в студентськiй групi, в академiї "не вмiю звернути на себе увагу", "не можу самоорганiзуватися", "не можу гiдно представити себе перед людьми" i пошукiв можливостей самоствердження та розвитку самоповаги: "я не вважаю, що в селi менш розвинута молодь, нiж у місті, можливо лише в окремих випадках (наприклад, у роботi з комп'ютером), "я, на вiдмiну вiд деяких, не соромлюсь того, що живу в селi", "я думаю, що проблеми у спiлкуваннi залежать вiд самої людини, незалежно вiд того мiський це житель, чи сiльський". Iнодi цi прагнення трансформуються у соцiально незрiлi форми: "хочу одягатися вiдповiдно i подiбно до мiських жителiв", "хочу їздити на хорошiй машинi".Резулыати проведених дослiджень свiдчать про низыкi темпи соцiальної адаптацiї студентiв, що прибули з сільської мiсцевостi та iнших міст до самостiйного життя: "дуже сумую за рiдними i близькими", "постiйно хочу додому", "сумую за домiвкою", "великий потяг додому", "не можу пристосуватися до рiзкої змiни проживання", "кожну хвилину хочеться додому, щоб бути з близкими, "мiським студентам легко: мама i тато близько", "самiй доводиться вiдповiдати за ведення добробуту i бюджету", пiсля вступу до ВНЗ у  мене з'явилося багато нових обов'язкiв: потрiбно прибирати i готувати їжу, а я не встигаю", особливо посилюється туга за рiдною домiвкою у студентiв III курсу, Дещо iнакше визначають психологiчну непiдготовленiсть до дорослого життя мiсцевi жителi-студенти: "люблю вранцi добре поспати", "я трохи лiнивий", "дуже велике психологiчне навантаження", "iнодi я вiдчуваю на своїх плечах сильний тягар життевих проблем", "не вистачає дорослої пiдтримки". Серед проблем, на якi вказують міські студенти, вагоме мiсце займають комунiкативнi бар'єри у спiлкуваннi з сiльськими ровесниками: "не знаходжу спiльну мову з багатьма сільськими прителями", "існує рiзка вiдмiннiсть у спiлкуваннi мiських i сiльських студентiв".Отже, створення сприятливої атмосфери в академічній групі, особливо на перших курсах, є дуже важливим фактором для гармонійного розвитку колективу і налагодження чудових відносин.

І. Класифікація груп у психології.

1.1. Поняття «група» та її види.

Мiжособистiснi взаємини, звичайно, можуть виникати мiж людьми, якi не входять до одного об'єднання. Скажiмо, вчитель не є членом такої групи як шкiльний клас, але в навчально-виховному процесi мiж учнями неминуче виникають певнi стосунки, якi так чи iнакше впливають на ефективнiсть їхньої спiльної дiяльностi. Разом з тим, взаємини в групi мають певну специфiку, зумовлену особливостями та психологiчними характеристиками рiзних груп, що і  викликає необхiднiсть їх класифікації  на певнi види. Сам тepмін "група" - iталiйського походження. В епоху Вдродження в Захiднiй Єропi так спочатку називали сукупнiсть об'єктiв на картинах художникiв. Потiм цим терміном почали позначати конкретну сукупнiсть людей. У росiйську мову поняття "група" в XIX сторiччi ввів поет О.С. Пушкiн (нагадаємо, що українська, "малороссийская" мова була заборонена iмперським царським урядом Росїї  як засiб передачi писемної iнформацii). Остаточно в росiйськiй мові, з якої він потiм перейшов i в українську, тepмін "група" закрiпився на початку  ХХ сторiччя. За формою icнування групи бувають умовними i реальними (контактними). Умовна група це така, яка складена за певними ознаками, критеріями і члени якої не взаємодiють як певне бiльш менш стiйке об'єднання. Скажімо вci вiдмiнники старших класiв середньої школи, вci фермери району, символiчна збiрна свiтy з футболу, яку складають журналiсти i т.д. Окремі члени таких умовних груп можуть бути знайомi одни з одним, мати певнi  міжособистicнi стосунки, навіть пiдтpимувати дружнi взаємини, але вci вони не  взаемодiють як цiле, як єдине автономне в певному розумiннi об'єднання.   Члени реальних, контактних груп згуртованi насамперед саме  спiльною взаємодiєю як певне об'єднання. До "контактних груп"  вiдносять  "малi групи".  Пiд малими групами можна розумiти вiдносно стiйке, нечислене за складом, пов'язане соціальною метою об'єднання людей, в якому здiйснюється безпосереднiй контакт мiж його членами. Bci, хто належить до  неї, знають один одного особисто i спiлкуються мiж собою в процесi досягнення тієї  чи іншої мети. Кiлькicть членiв первинної групи, природно, не може бути менша двох, але не перебiльшує,  приблизно, 30-40 осiб. Прикладм таких груп може бути сiм'я, шкiльний клас, студентська  група, виробнича бригада, спортивна команда тощо. Одна людина, зви-iчайно, може входити до кiлькох груп. Наприклад, школяр - член наукового гуртка, старший син в своіїй ciм'ї, капiтан спортивної команди, староста свого класу. Взаємини в первинних групах, як правило, жорстко не регламентовані. Проте практично завжди члени групи надають перевагу одним пер-ед iншими. Вони спiлкуються частiше, комунiкативнi контакти забарв-лeнi переважно позитивними емоцiями i iснують на особистiснiй чи дiловiй основі. Таке об'єднання називають первинне коло спілкування або мікрогрупа. Емпiричний досвiд показує,  що склад такого об'еднання не перевищує 2-7 осiб. Члени таких об'єднань водночас лишаються i членами первинної групи, бiльш чи менш тісно взаємодiють з рештою ii учасникiв. За способом створення групи подiляють на офіційні (формальнi) та неофiцiйнi (неформальнi). Офiцiйнi групи створюються на пiдставi нака-зу, розпорядження, штатного розкладу, юридичного акту. Наприклад, склад кафедри вузу, особистий склад вiйськового пiдроздiлу формуються наказами вiдповiдно ректора i командира вiйськової частини; склад студентської академгрупи - розпорядженням декана; шлюбнi вiдноси-;ни чолоьiка та жiнки - юридичним актом i т.iн. У таких групах чiтко регламентована кiлькiсть її членiв, а в рядi випадкiв - i тривалiсть існування. Скажiмо, цiлком зрозумiло, що тривалiсть iснування студентсь-кої групи обмежується часом навчання у вузi. Неофiцiйна група виникає на основі єдиної спрямованостi психоло-гічної мотивації – симпатії, переконань, визнання авторитетності, компетентностi окремих особистостей в конкретних видах дiяльностi, певними захопленнями у вiльний вiд роботи час. За подiбнicтю полiтичних поглядiв гуртуються прихильники рiзних - переважно, за симпатiями, наукові школи - зважаючи на визнання авторитету та компетентноcтi конкретних учених, групи рибалок, мислiвцiв – за -спiльними захопленнями в проведеннi вiльного часу. Асоцiальнi групи, норми поведiнки i дiяльностi яких суперечать суспільно схвлюваним цiннicним орieнтацiям, у бiльшостi випадкiв є неофiцiйними, неформальними. Справдi, було б безглуздям припускати, що десь би бyло,  видано наказ про створення групи злодiїiв, грабiжникiв, наркоманів.   

У полiтичнiй сферi людського iснування, проте наявнiсть офiцiйно створених асоцiальних груп можлива. Так, сюди вiдносяться осередки фашистської партії в Нiмеччинi часiв Гiтлера, партiї, яка визнана світовою  громадськiстю злочинною;  зондеркоманди для розправи з мiсцевим населенням окупованих регіонів, створених свого часу наказами тих же фашистiв. Сюди ж, без сумніву, можна вiднести i структурні одиницi сталінських служб державної безпеки, на совісті яких загибель мiльйонiв ні в  чому не винних людей. Слiд пiдкреслити, що подiл на офiцiйнi та неофiцiйнi групи носить умовний характер. Дружна сiм'я одночасно є i офiцiйною i неофiційною групою; прихильники полiтичної партiї часто створюють цiлком офiцiйнi  її осередки; члени шкiльного класу, студентської групи найчастiше  пiдтримують мiж собою тісні емоцiйнi неформальнi взаемини, тобто теж є неформальними, неофiцiйними групами . Психологiчнi дослiдження мiжособистiсних взаємин у групах та особливостей їх функцiонування дають змогу видiлити три їх види залежно  вiд piвнiв згуртованостi. Перший piвeнь згуртованостi. Це дифузна група, за iншою термінологією -     конгломерат. Майже не згуртована, iснyє, найчастiше, короткий  час, склад  членiв - випадковий, домiнують найпростiшi взаємини, за типом симпатiй - антипатiй. Мету функцiонування такої групи точніше назвати не спiльною, а  однаковою, бо для її досягнення, як правило, не вимагається тісної iнтеграцiї та ваємодiї.  Наприклад, до дифузної групи можна вiднести попутникiв у купе поїзді, де хтось комусь по ступився мiсцем, допомiг переставити речi, один пасажир сподобався рештi, iнший - нi, коротше кажучи, мiж людьми виникли хоча й поверхові, ситуативнi мiжособистiснi взаемини. але коли вci попутники, крім одного, залишають купе, він спокiйно (iдеальний вapiaнт) зможе досягти поставленої   мети - доїхати до станції призначення. Разом з тим, iнколи дифузна група може локалiзуватися i дiяти до-iсить активно, згуртовано, з вiдповiдним розподiлом ролей. Наприклад,  така дифузна група як черга за квитками до театральної каси, в якiй касир раптом припинив продавати квитки на престижну цiкаву виставу. Тодi обирають представникiв, яких делегують з'ясовувати стосунки з адмiнiстрацieю, iншi пiднiмають i пiдтримують на належному piвнi гамір обурення i т.iн. У членiв дифузної групи практично завжди вiдсутня подiбнicть глибинної  мотивацiї дiяльностi. Один купує квитки на концерт, бо любить мистецтво, iнший - щоб якось згаяти вiльний час тощо. Другий piвень згуртованостi. Це асоцiацiя, за iншою термiнологiєю  - кооперацiя. Група згуртована, має постiйний основний склад, icнує протягом відносно тривалого часу. Мають мicце як вiдносини типу симпатiй- антипатiй, так i дiловi; практично завжди iснує мiжособистicний рольовий розподiл, який допомагає ефективнiше здiйснювати спiльну діяльнiсть. За А.В. Петровським, мiжособистicнi взаємини в такiй групi опосередкованi особистiсно значущим для кожного змicтом групової  діяльностi. Головна особливicть полягає в тому, що ii члени мають спiльну мету, досягнення якої постiйно вимагае тісної інтеграції та взаемодiї. Узгоджених взазаємообумовлених дiй потребує вже нескладна органiзацiя полювання, не кажучи  про функцiонування творчої групи вчених, яка вирiшує ту чи iншу складну наукову проблему. Наведемо простий приклад.  Якщо весь клас пішов з уроку, то один учень, який залишився, безперечно, не зможе разом з учителем виконати конкретнi навчальнi дії.Мотивацiя з основного виду дiяльностi у членiв асоціації (кооперацii) збігаєеться далеко не завжди. Скажiмо, в шкiльному класi однi учнi добре вчаться, тому що їх  цікавлять  знання i приваблює передусiм евристичний аспект навчання, iншi - тому що планують вступати до вузу, тpeтi - з примусу батькiв. Зрозумiло, що така трупа прагнутиме досягги поставленої  мети - отримати хорошi знання, проте розбiжностi в глибиннiй особи-стiснiй мотивації  не дадуть змоги досягти найвищого рiвня групової згуртованості з причини надто великих вiдмiнностей у силi i якостi емоційної стимуляції в основному видi дiяльностi – навчаннi.Третiй рівень згуртованості, найвищий. ( у традицiйнiй вiтчизнянiй термінології  - колектив). 3а А.В. Петровським, у такiй групi мiжособистiснi взаемини опосередковуються особистiсно значущим i суспiльно цiнним змiстом групової дiяльностi. Має вci тi ознаки, що й асоцiацiя, але найвищий piвeнь згуртованостi забезпечуеться домiнуванням збiгу мотивації  членiв групи з основного виду дiяльностi. Йдеться саме про домiнування збiгу мотивації, бо навряд чи й у найзгуртованiших групах, у вcix без винятку її  членiв, мотивацiя збігатиметься. Наприклад, не можна виключати, що в студентськiй групi найвищого рівня згуртованості, де переважна більшість цікавиться наукою, творчо ставиться до навчання, прагне стати висококваліфікованими фахівцями, не виявиться студентів, які хочуть мати "червоний диптом" для забезпечення адмiнiстративної кар'єри, поїздки на роботу за кордон тощо.  Згадане домiнування нiвелює їхнiй певною мiрою збурюючий, "вiдволiкаючий" вплив на творче ставленя до оволодiння фахом інших студентiв. Iснують групи  третього, найвищого рiвня згуртованостi, але з протилежним, негативним знаком, мета та цінноcтi орiентацiї яких є асоціальними (корпорацii). До таких можна вiднести мафiознi об'еднання, секти з антигуманною, антилюдяною спрямованiстю тощо. Найбiльш складнi суспiльнi проблеми найефективнiше здатнi .вирішувати групи третього рiвня згуртованостi з соцiально схвалюваними цiннiсними орiентацiями. Серед рiзних видiв груп спецiально видiляють референтну групу.Референтна (еталонна) група - це реально iснуюча або умовна  група, погляди, норми якої  є зразком для особистостi. Особистiсть намагаеться входити в контактну, референтну для неї групу, норми, цiннiснi орiентацil якої вона визнає, пiдтримує i вважає най оптимальнiшими. Тодi суб'єкт не лише сам дотримуеться цих норм, а й спонукає до аналогiчної поведiнки iнших. Буває так, що юнак є учнем шкiльного класу, товаришує з однокласниками, але референтною для нього є група  друзiв з мiкрорайону, в якому він мешкає, чи спортивна команда, чи музичний ансамбль. Iнколи референтна група є умовною. Наприклад, для пiдлiтка також може бути уявлювана група "сильних" чоловiкiв. Частiше такi групи придумують для  себе замкнутi, некомунiкабельнi, інтровертовані  люди.       

Психологія і поведінка окремої людини як особистості істотно залежить від соціуму. Який являє собою складно облаштоване суспільство, в якому люди об'єднані одне з одним в багато чисельні, різноманітні, більш чи менш стійкі утворення, які називаються групами. Серед таких груп можна виділити великі і маленькі. Великі представлені державами, націями, народностями, партіями, класами, виокремленими по професійним, економічним, релігійним, культурним, освітнім, віковим, статевим та іншим ознакам. Через ці групи опосередковано здійснюється вплив ідеології суспільства на психологію людей які їх складають.Безпосереднім провідником впливу суспільства і великих соціальних груп на індивіда є мала група. Вона являє собою невелике об'єднання людей (від 2-3 до 20-30 людей), зайнятих якою-небудь спільною справою і знаходяться в прямих стосунках один з одним. Мала  група являє собою елементарну ячейку суспільства. В ній людина проводить більшу частину свого життя. Прикладами малих груп, найбільш значимих для людини, є сім'я, шкільний клас, трудовий колектив, об'єднання близьких друзів і.т.д. Малу групу характеризує психологічна і поведінкова спільність її членів, яка виділяється і обособлює групу, робить її відносно автономним соціально-психологічним утворенням. Ця спільнота може виявлятися по різним характеристикам – від суто зовнішніх до досить глибоких внутрішніх. Міра психилогічної спільноти визначає сплоченість групи – одну з основних характеристик рівня її соціально-психологічного розвитку.Малі групи можуть бути різними за величиною, характеристикою, і структурою відносин, які існують між її членами, по індивідуальному складу, особливістю цінностей, метою і змістом діяльності. Структура міжособистісних відносин, чи обмін діловою і особистою інформацією, називають каналами комунікації, морально-емоційний тон міжособистісних відносин – психологічним кліматом групи. Загальні правила, яких дотримуються члени групи, називають груповими нормами. Всі перераховані характеристики являють собою основні параметри по яких виділяють і вивчають малі групи в соціальній психології. Розглянемо класифікацію малих груп.  Умовні, або номінальні, - це групи, які поєднують людей, що не входять до складу ні однієї малої групи. Іноді виділення таких груп необхідно в дослідницьких цілях, щоб зрівняти результати, отримані в реальних групах, з тими, які характеризують випадкове об'єднання людей, що не мають ні постійних контактів один з одним, ні загальної мети. На противагу номінальним групам виділяються реальні. Вони являють собою дійсно існуючі об'єднання людей, що повністю відповідають визначенню малої групи. Природними називають групи, які складаються самі по собі, незалежно від бажання експериментатора. Вони виникають і існують, виходячи з потреб суспільства або включенных у ці групи людей. На відміну від них лабораторні групи створюються експериментатором з метою проведення якого-небудь наукового дослідження, перевірки висунутої гипотeзи. Вони настільки ж діючі, як і інші групи, але існують тимчасово - тільки в лабораторії. Умовні, або номінальні, групи являють собою штучно виокремлені б'єднання людей. На відміну від них всі інші види груп реально існують у суспільстві й досить широко в ньому представлені серед людей різних професій, віків, соціальної приналежності.  Природні групи діляться на формальні  й неформальні інша назва - офіційні й неофіційні. Перших відрізняє те, що вони створюються й існують лише в рамках офіційно визнаних організацій, другі виникають і діють  як би поза рамками цих організацій ( приміром є, шкільний клас як офіційна мала група й неформальне молодіжне об'єднання як неофіційна група). Цілі неофіційних груп звичайно виникають і існують на базі особистих інтересів їхніх учасників, можуть співпадати і розходитися із цілями офіційних організацій. Малі групи можуть бути реферерентними  й нерсферентними. Референтна - це будь-яка реальна або умовна (номінальна)  група, до якої людина добровільно себе зараховує або членом якої він хотів би стати. У референтній групі індивід знаходить для себе зразки для наслідування. Її мета й цінності,  норми й форми поводження, думки й почуття, судження й думки стають для нього значимими зразками для наслідування й проходження. Нереферентною вважається така мала грyппа, психологія й поводження якої далекі для індивіда або байдужні для нього. Крім цих двох типів груп, можуть існувати й антиреферентні групи, поводження й психологію членів яких людина зовсім не приймає, засуджує й відкидає. Всі природні групи можна розділити на високорозвинені й слаборозвинені. Слаборозвинуті малі групи характеризуються тим, що в них немає достатньої психологічної спільності, налагоджених ділових і особистих взаємин, що зложилася, структури взаємодії, чіткого розподілу обов'язків, визнаних лідерів, ефективної спільної роботи. Другі являють собою соціально-психологічні спільності, що відповідають всім перерахованим вище вимогам. Слаборозвиненими по визначенню є, наприклад, умовні й лабораторні групи (останні часто лише на перших етапах їхнього функціонування). Серед високорозвинених малих груп особливо виділяються колективи. Психологія розвиненого колективу характеризується тим, що діяльність, заради якої він створений і котрою на практиці займається, має, безсумнівно, позитивне значення для дуже багатьох людей, не тільки для членів даного колективу. У колективі міжособистісні відносини засновані на взаємній довірі людей, відкритості, чесності, порядності, взаємоповага й т.п. Для того щоб назвати малу групу колективом, вона повинна відповідати ряду досить високих вимог: успішно справлятися з покладеними на неї завданнями (бути ефективною у відношенні основної для неї діяльності), мати високу мораль, гарні людські відносини, створювати для кожного свого члена можливість розвитку як особистості, бути  здатною до творчості, тобто як група давати людям більше, ніж може дати сума тієї ж кількості індивідів, що працюють окремо.Психологічно розвинутий як колектив вважається така мала група, у якій склалася диференційована система  різних ділових і особистих взаємин, що будуються  на високій моральній основі. Такі відносини можна назвати колективістським.    Що ж таке колективістські відносини? Вони визначаються через поняття моральності, відповідальності, відкритості, колективізму, контактності, організованості, ефективності й інформованості. Під моральністю мається на увазі побудова внутріколективних і позаколективних відносин на нормах і цінностях загальнолюдської моралі. Відповідальність трактується як добровільне прийняття колективом на себе моральних і інших зобов'язань перед суспільством за долю кожної людини незалежно від того, є він членом даного чи колективу ні. Відповідальність також проявляється в тім, що члени колективу свої слова підтверджують справою, вимогливі до себе й друг до друга, об'єктивно оцінюють свої успіхи й невдачі, ніколи не кидають почату справу на півдорозі, свідомо підкоряються дисципліні, інтереси інших людей ставлять не нижче своїх власних, по-хазяйськи ставляться до суспільного добра. Під відкритістю колективу розуміється здатність установлювати й підтримувати гарні, споруджувані на колективістській основі взаємини з іншими колективами або їх представниками, а також з новачками у своєму колективі. На практиці відкритість колективу проявляється в наданні різнобічної допомоги іншим колективам, не членам колективу. Відкритість є однієї з найважливіших характеристик, по якій можна відрізнити колектив від зовні схожих на нього соціальних об'єднань. Поняття колективізму містить у собі постійну турботу членів колективу про його успіхи, прагнення протистояти тому, що роз'єднує, руйнує колектив. Колективізм - це також розвиток добрих традицій, упевненості кожного у своєму колективі. Почуття колективізму не дозволяє його членам залишатися байдужими, якщо зачеплені інтереси колективу. У такому колективі всі важливі питання вирішуються спільно й, по можливості, при загальній згоді. Для справді колективістських відносин характерна контактність. Під нею розуміються гарні особисті, емоційно сприятливі дружні, довірчі взаємини членів колективу, що включають увагу друг до друга, доброзичливість, повага й тактовність. Такі взаємини забезпечують у колективі сприятливий психологічний клімат, спокійну й дружелюбну обстановку. Організованість проявляється у вмілій взаємодії членів колективу, у безконфліктному розподілі обов'язків між ними, у гарній взаємозамінності. Організованість - це також здатність колективу самостійно виявляти й виправляти недоліки, попереджати й оперативно вирішувати виникаючі проблеми. Від організованості безпосередньо залежать результати діяльності колективу. Однією з умов успішної роботи колективу й  установлення довірчих взаємин є гарне знання членами колективу один одного й стани справ у колективі. Це знання називається інформованістю. Достатня інформованість  припускає знання завдань, що стоять перед колективом, змісту й підсумків його роботи, позитивних і негативних сторін, норм і правил поведінки. Сюди входить гарне знання членами колективу один одного. Таких малих груп, які повністю би відповідали всі перерахованим вимогам колективу, у дійсності майже немає. Більшість реально існуючих малих груп займає проміжне положення між слаборозвиненою групою й високорозвиненим колективом. По окремих своїх соціально-психологічних параметрах ці групи цілком можуть претендувати на те, щоб називатися колективами, однак іншим серйозно уступають. Проведені дослідження різних дитячих груп показують, що сильними їхніми сторонами, які наближують такі групи до високорозвиненого колективу є непогані особисті взаємини, колективізм, інформованість , а слабкими - замкнутість, низькі організованість, відповідальність і ефективність. Представлену модель треба розглядати скоріше як ідеал, до якої  повинен прагнути колектив у процесі свого розвитку, чим як те, що відбиває реальність існування малих груп .Група на шляху просування до колективу звичайно проходить, ряд етапів, що включають не тільки прогресивні зміни її психології, але й своєрідні кризи.        А.Г. Цеглярем  була встановлена, наприклад, така залежність: усяка група на шляху свого розвитку як колектив (якщо розвиненість оцінити по психологічному кліматі) обов'язково проходить через період тимчасового спаду. У самому -  початку розвитку групи спостерігається, як правило, підйом, що супроводжується підвищеною активністю, піднятим настроєм, ентузіазмом, які потім переміняються більш-менш помітним спадом. Слідом за ним, якщо групі вдається зберегти себе як спільність і придбані раніше колективістські якості, знову спостерігається підйом, що, однак, не досягає тієї висоти, на якій з погляду загальної психологічної настроєності колектив перебував на початку. Тимчасовий психологічний спад у групі пояснюється складними внутрішніми процесами перебудови групової психології, в часності міжособистісних відносин, у міру просування групи до колективу. Спочатку ці взаємини будуються тільки винятково  на беспосередньо емоційній основі. Новизна ситуації, перші сприятливі враження членів групи один про одного  створюють у них емоційно позитивний  настрій, що відбивається в показниках психологічного клімату. Потім знову створена група включається в спільну діяльність, і новий, більш різнобічний досвід спілкування  один з одним, член групи в процесі їх спільної діяльності, виявляє, що в кожного є не тальки переваги, які є більш помітні спочатку, але й недоліки. Виявлення цього факту знижують задоволення, одержуване від відчуття один з одним, і це позначається на загальному емоційному настрої  групи. Він тимчасово знижується, але здатний знову піднятися, якщо в ході спільної діяльності членам групи вдасться перебороти виниклі труднощі  міжособистісного характеру. Шлях руху різних малих груп до колективу індивідуальний, і кожна з них проходить його посвоєму, включаючи період кризи. Ця криза маже наступити в різні періоди існування групи, бути більш або менш глибокою. Але головне складається в таму, що практично в кожній малій групі залишаються свої  внутрішні  проблеми, які не дозволяють їй піднятися до рівня розвитку ідеального колективу.

1.2. Феноменологія малих груп.

Під феноменологією розуміється подання й опис основних явищ, характерних для деякого об'єкта, у цьому випадку - для малих груп. Деякі явища, пов'язані з малими групами, ми вже розглядали раніше. Це явище конформності формування й функціонування групових норм. Тепер зупинимося на інших феноменах малої групи й на основних наукових поняттях, за допомогою яких описуються явища в малій групі, досліджувані соціальною психологією. Ті самі члени групи в різній системі відносин, звичайно, займають неоднакове    положення. Для більше точної характеристики місця кожної людини в структурі внутрішньогрупових відносин психологи користуються поняттями «позиція», «статус», «внутрішня установка»  і «роль». Позиція - це поняття, означає офіційне положення людини в тій або іншій підсистемі відносин. Вона визначається зв'язками даної людини з іншими членами групи. Від позиції, займаної людиною в групі, залежить ступінь його потенційного впливу на вчинки інших членів групи. На відміну від позиції статус індивіда в групі - це реальна соціально-психологічна характеристика його положення в системі внутрігрупових відносин, ступінь дійсної авторитетності для інших учасників. Коли студент, наприклад, говорить, що він займає визначену  позицію, цим підкреслюється його офіційне, належне положення в групі (голова ради, староста й т.д.) Якщо ж про студента гворять, що він має високий статус під цим мається на увазі, що даний студент користується визнанням і авторитетом серед товаришів, викликає довіру до себе й здатний робити на членів групи істотний психологічний вплив. Внутрішня установка людини в системі внутрігрупових відносин - це особисте, суб'єктивне сприйняття їм свого власного статусу, те, як він оцінює своє реальне положення, свій авторитет і ступінь впливу на інших членів rpупи. Дійсний статус і його сприйняття людиною можуть збігатися або розходитися. Наприклад, студент, що вважає, що товариші його поважають, насправді може мати посереднім і навіть низький статус, а студент, що думає, що його авторитет у низький, навпроти, може користуватися більшим впливом на товаришів. Наступне поняття, що характеризує положення індивіда в групі, - це роль. У соціальній психології роль визначається як нормативно заданий і колективно схвалюваний зразок поводження, очікуваного від людини, що займає в групі певну позицію. Роль може визначатися офіційною посадою, може обиратися самим членом грyппи  (скажімо, роль лідера, блазня). Звикнувши до певної ролі в даній групі людина поступово звикає до неї, і самі члени групи починають очікувати від неї поводження, відповідно вибраної ролі. Прийнята на себе роль багато в чому визначає сприйняття й оцінку людини в системі усередині групових відносин. Соціально-психологічну структуру групи, крім перерахованих, описують також у поняттях композиції, каналів комунікацій. Композиція - це характеристика, що відбиває своєрідність індивідуального  складу групи. Про ті групи, які складаються зі схожих один на одного людей, говорять, що вони володіють  однорідною, або гомогенню, композицією. Про спільність, що сподіваються індивідуально дуже різних людей, говорить, їхня композиція різнорідна, або гетерогенна. Під каналами комунікацій розуміється система міжособистісних зв'язків, що забезпечують взаємодію й передачу информації  від одних членів групи до іншихСоціально-психологічну основу всіх відносин, що складаються в групі, становлять прийняті в ній моральні цінності й норми. Цінностями є те, що в даній групі найбільш значимо, важливо й коштовне. Із моральних   цінностей звичайно випливають ті норми, якими у своїх відносинах керуються члени групи. У керуванні діяльністю груповими норми виконують ряд важливих функцій. Найбільше істотні - регулятивна, оцінна, що санкціонує й стабілізує.   Регулятивна функція норм полягає в тому, що вони визначають (регулюють) поводження людей у групі й за її межами дають зразки їхніх взаємодій і взаємин, формують основні вимоги, пропоновані до членів даної групи самими її учасниками. Відповідність поводження людини прийнятим у групі нормам істотно впливає на його положення в системі відносин даної групи. Вплив це багатобічне: з одного боку, якщо людині сформовані вдається відповідати прийнятим у групі нормам, то підвищується його авторитет в очах навколишніх; із дрyгого  -  визнання значимості людини, підвищення його статусу впливає на інших членів групи. Від нього деякою мірою починає залежати й сама сукупність складних rpyппових норм і відносин; він стає їхнім генератором. Подання про правильність або неправильність групоціннісних  орієнтацій і норм у відомому змісті відносне. Воно буває різним у людей, які цю правильність визначають. Те, що здається, наприклад, безумовно, правильним учителеві, може не здатися таким для учнів, і навпаки. Важливо ввести ще одне розмежування. Відносність норм виражається також і в тім, що для того самої людини одночасно можуть існувати норми різного рівня обов'язковості. Під груповою нормою першого рівня  обов'зково розуміється соціальна норма, порушення якої зовсім неприпустимо. Нормою середнього рівня обов'язковості можна назвати таку, котра допускає деякі незначні відхилення. Нарешті, нормою низького рівня обов'язку є така, дотримання якої вважається справою смаку, а відхилення від її ніякому покаранню не підлягають. До норм першого рівня ставляться, наприклад, юридичні норми-, порушення яких карається за законом; до числа норм другого рівня можна віднести більшу частину норм моральності, сформульованих у твердій формі моральних постулатів- (наприклад, норма «бути чесним» у деяких випадках -допускає відхилення). Нормою низького рівня обов'язково  може бути така, що людина сам установлює для себе і  з якої зовсім не обов'язково повинні випливати інші члени групи. До цієї категорії можна віднести особливо високі моральні соціальні норми, що виступають у формі ідей. Носіями цих норм є звичайно передові люди в часі. Для характеристики поводження таких людей існує спеціальне поняття «наднормативна діяльність». Наднормативна діяльність проявляється в тім, що, не задовольняючись тими нормами, якими керуються інші, людина сам для себе вибирає й улаштовує більше високі норми ніж  треба їй. Зміст таких норм  полягає в прийнятті людиною на себе добровільних зобов'язань по здійсненню діяльності, корисної для інших людей. Прикладом такої діяльності можуть служити різноманітні форми просоціального  поводження, вже розглянуті нами. Вправління групою, її самоврядування, вплив на психологію й поводження окремих членів групи звичайно здійснюється й через офіційно призначених осіб - керують нею, і через неофіційних осіб, що користуються авторитетом серед членів даної групи, що мають у ній високий статус; іменованих лідерами. Авторитет лідера в групі звичайно не менш сильний, чим авторитет керівника. Лідер у стані підняти, захопити членів групи на будь-яку справу. Чи потрібний лідер групі й чому він з'являється в ній? Права, дані керівникові групи, не завжди досить для того, щоб у будь-який момент діяльності спонукати члена групи на здійснення потрібних учинків. У житті будь-якої групи чимало таких моментів, коли потрібно переконувати, а не призивати, просити, а не розпоряджатися, і тут лідер незамінний. У ролі лідерів можуть виступати й офіційні керівники груп, але на практиці це трапляється рідко, тому що як  лідер і керівника, їхні внутрігрупові функції не тільки не збігаються, але іноді прямо протилежні. Наприклад завдання керівника в конфліктній ситуації, що заважає роботі, полягає в тім, щоб зняти конфлікт і зробити,  щоб він не заважав роботі. Права, дані керівникові, іноді допускають робити ціною збитку, який наноситься деяким особистим інтересам окремих членів групи. Не при всіх умовах лідер у групі потрібний. Його необхідність диктується тим, що в кожній групі існують і повинні кимось регулюватися дві взаємодоповнюючі системи відносин; ділові й особисті. Якщо кожна з них не відрегульована, якщо відносини, що складаються в одній системі, суперечать відносинам, культивованим в іншій, то така група не зможе успішно працювати, ніколи не стане високоефективною. Ця обставина й вимагає наявності в групі лідера поряд з офіційним керівником. Крім поняття лідерства в психології використається інше уточнююче подання про нього, зокрема поняття стилю лідерства. Стиль лідерства - це сукупність засобів психологічного впливу, якими користується лідер для надання впливу на інших членів групи, серед яких він має високий статус. Традиційно прийнято розрізняти три основні стилі лідерства: авторитарний, демократичний і либеральний Авторитарний стиль характеризується вираженою владністю лідера, директивністью його дій, єдиноначальністю прийнятті рішень, систематичним контролем за діями введених. Авторитарний лідер звичайно не дозволяє залежати від нього людям втручатися в керівництво, брати під сумнів, заперечувати прийняті їм рішення. Він чітко розділяє свої власні права й обов'язки ведених, обмежуючи дії останніх лише виконавськими функція Для нього ідеальний підлеглий - дисциплінований виконавець. Демократичний стиль лідерства відрізняється від авторитарного тим, що лідер постійно звертається до думки залежних від нього людей, радиться з ними, залучає їх до вироблення, прийняттю рішень, до співробітництва в керуванні групою. Він не проводить чіткої лінії між власними правами й обов'язками ведених. Частина своїх повноважень він добровільно передає членам групи; вони у свою чергу так само добровільно приймають на себе частину його обов'язків, якщо в цьому виникає необхідність. Демократичний лідер особливо цінує   таких підлеглих, хто самостійний і ініціативний, тактично підходить до роботі. Він приділяє велику увагу не тільки діловим, але й особистим взаєминам у групі. Ліберальний стиль лідерства - це така форма поводження лідера, при якій він фактично йде від своїх обов'язків по керівництву групою й поводиться так, начебто він лідер, а рядовий член групи. Всі питання внутрігрупового життя в цьому випадку вирішуються колективною думкою, що у групі приймається як закон, і цьому у своєму поводженні випливають не тільки рядові учасники групи, але й сам лідер. Фактично в цьому випадку він є лідером номінально. На протязі багатьох років дослідження лідерства перед  психологами неодноразово виникало питання: який з розглянутих стилів лідерства найбільш доцільний? Спочатку коли тільки ще зароджувалися відповідні досліджений уважалося, що демократичний стиль лідерства є найкращим. Дійсно, у ньому більше привабливих рис ніж в інших. При даному стилі лідерства в групі створюється сама сприятлива атмосфера для творчої роботи й для задоволення інших важливих соціальних потреб людей. Цей стиль лідерства сприяє постановці й рішенню групи найбільш складних завдань. Він і людьми психологічно сприймається як найбільш сприятливий. І, проте, сказати, що даний стиль лідерства виявляючи найкращим і до нього треба прагнути в усіх без виключення випадках життя, не можна. Нерідко переважніше виявляється авторитарний і навіть ліберальний стиль лідерства, наприклад, коли в умовах дефіциту часу необхідно домогтися високої  організованості, дисципліни, відповідності дій або коли необхідно приймати рішення, що зачіпає інтереси всіх членів групи. Тому на практиці самим вдалим є не який-небудь один із трьох перерахованих стилів лідерства, а гнучкий, або комбі нований, стиль лідерства, при якому лідер, уміючи поводитися по-різному, гнучко міняє стиль свого поводження в залежності від сформованої в групі обстановки.

ІІ. Взаємовідносини і сприятливий клімат в групах.

2.1. Характеристика міжособистісних взаємин.

Мiжособистiснi взаемини - це той психологiчний феномен, який неми-нyче виникае в  процесi спiлкування i стосуеться вcix сфер людського суспiльства - полiтики, економіки, культури, побуту i т. iн. Зв'язок мiж мiжособи-стicними взаєминами i життєдiяльнiстю носить каузальний, тобто взаемообумовлений характер. Скажiмо, дружнi доброзичливi стосунки в шкiльному клaci допомагають ефективнiше справлятися з завданнями навчально-ви-ховного процесу, а це, в свою чергу, стимулює розвиток мiжособистiсних взаємин: в бiк ще бiльшої товариської групової згуртованості.      

В українськiй мові icнyє специфiка вживання тepмінiв "взаємини" ("стосунки") та "вiдносини". Другий вживається, як правило, тодi, коли йдеться про обов'язок мiж об'ектами чи явищами - мiждержавнi вiдносини, виробничi вiдносини i т.iн. Перший використовуеться тодi, коли  мається на увазi зв'язок мiж суб'ектами людського спiлкування.     

В основi взаємин лежить ставлення особистостi. Ставлення - це позицiя особистостi до всього, що її оточуе i до самої себе, прояви якої пов'язанi з емоцiйними переживаннями.    

Мiжособистiснi взаємини - суб'єктивнi зв'язки i ставлення, якi iсну-ють мiж людьми в соцiальних групах; це система мiжособистiсних установовок, цiннiсних орiентацiй, очiкувань, якi визначаються змiстом спільної    життєдiяльностi людей.

У вiтчизнянiй та зарубiжнiй психології  в мiжособистiсних взаеминах прийнято видiляти три основних компоненти регулювання поведiнки людей:

1. когнiтивний;
2. емоцiйний;
3. iнтеракцiйний, тобто такий, який передбачае взаємодiю.

Когнiтивний компонент особистостi людини, яка спiлкуеться з іншими суб'ектами, включае вci психiчнi процеси, пов'язанi з пiзнанням оточення i самого себе. Це - вiдчуття, пам'ять, мислення, уява. Суб'єктові, скажiмо, необхiдно оцiнити дiлову компетентнiсть партнера у спiлкууванні. Для цього йому треба пригадати критерії, норми оцiнок стосовно конкретного виду дiялъностi, яка маєетъся на увазi, порiвняти з ними реалънi дії партнера, проаналiзувати його реальну поведiнку, зробити певні висновки i на основі цъого виробити вiдповiдне адекватне ставлення. зрозумiло, що це неможливо без активізації практично вcix процесiв, про йшла мова вище. Емоцiйний компонент обiймає все, що може бути зафiксоване на piвні фiзiологiчних реєстрацiй та суб'ективних ставлень. Це передусiм позитивнi та негативнi переживання, конфлiктнiсть емоцiйних ставлень, внутрiшньоособистiсна, мiжособистiсна емоцiйна чутливiсть, задоволення собою, партнером, роботою, взагалi умовами життя тощо. Наприклад, та ж компетентнiсть партнера в тому чи iншому в  дiяльностi може бути оцiнена не тiльки на основі  когнiтивних, рацiональних висновкiв, а й залежно вiд емоцiйного наповнення особистiсних взаємин з ним. За умови добрих, товариських стосунків оцiнка буває завищеною, у складних, конфлiктних - заниженою. Iнтеракцiйний компонент (взаемодiя) регулюються першими двома і включає  в себе конкретнi вiдкритi дії стосовно партнера. В свою чергу взаємодiя чинить зворотний вплив на когнiтивний та емоцiйний компоненти. Якщо, скажiмо, протягом тривалого часу дії партнера не вiдповiдають надто оптимiстичним, завищеним оцiнкам суб'єкта, це може призвести до погiршення мiжособистiсних взаємин, обумовити зниження даних ранiше оцiнок компетентностi та дiлових якостей. Сприймання i розумiння людьми одне одного, мiжособистiснi взаємини, їх   поведiнка можуть мати широкий дiапазон варiацiй, але стан вдоволеностi-невдоволеностi - основний критерiй оцiнки мiжособистicних ставлень. Симпатiї - антипатii, привабливicть - непривабливiсть поняття, якi перехрещуються, але не збiгаються повнiстю. Перше характеризуе лише емоцiйне ставлення в системi "суб'єкт - суб'єкт",  друге ширше i включае момент взаємного притяганя. Взаємне притягання людей є просторово-часовим, безпосереднiм чи, опосередкованим, реальним чи бажаним, як взаємна залежнiсть суб'ектiв, яка особистiстю сприймається та переживається. Притягання не обов'язко-во  супроводжуеться станом задоволення. Привабливiсть дещо синонімічна притяганню, хоч і ширша за нього, оскільки включае позитивні   емоційно забарвленi переживання.   Мiжособистісна привабливicть опосередкована сумiснiстю - неcумісністю людей. Вона може виникнути навіть при вiзуальному контакті до обмiну iнформацiєю i переходить, якщо не зникає, пiсля реального, безпосереднього i доситъ тривалого спiлкування в приятельсъкi, товариськi, а за вiдповiдних обставин - iнтимно-любовнi стосунки. Ступiнъ вираженостi привабливостi залежить вiд iндивiдyальних пси-xiчних cтанів  в певний момент часу. Мiжособистiсна привабливicть виникае через стан i закрiплюється внаслiдок повторюваностi позитивних   стосунків мiж суб'ектами.

Психолог М.М. Обозов пропонує наступну систему факторiв, якi  визначають мiжособистiсну привабливiсть (притягання, симпатiю), сумісність, здатнicть спрацьовуватися.

1. Ступiнь взаємозв'язку мiж iндивiдами визначає "питому вагу" значущостi решти факторiв. Можна назвати тaкi умовні типи стосунків  а)  приятельськi; б) товариськi, дружнi; в) шлюбнi. Для кожного з перерахованих типiв взаємозв'язку xapaктepнi свої закономiрностi.
2. Подiбнiсть - контраст партнерiв за: а) iндивiдуальними (природ-ними) i особистiсними характеристиками; б) уявленнями про себе ("я - концепцiя") i про iншого (партнера).
3. Iєрархiя якостей за ступенем їх значущостi (однi бiльше, iншi мен-ше значущi для певного типу взаємин): а) об'єктивна вага (вiдмiнностi за  ступенем значущостi тих чи iнших особистiсних якостей для кожної окремої людини). Наприклад, один цiнує найбiльше в собi i в iнших ко-мунiкабельнiсть, iнший - стриманicть i т.д.
4. Час чи тривалiсть збереження зв'язкiв змiнюють значення факторiв, які визначають мiжособистiснi стосунки. Бiльше того, дружнiй тип зв'язкiв визначаеться насамперед емоцiйним досвiдом людей, якi взаемо-дiють.
5. Biкoвi особливостi людей i їх роль в регуляції мiжособистiсних сто-суикiв: а) при виникненнi їх; б) їх стiйкicть; в) дiапазон вiкових вiдмiнно-стей, який допускає виникнення, стiйкiсть i збереження певного типу мiжособистiсних стосунків. Наприклад, шлюбний тип стосунків  має свiй дiапазон вiкових вiдмiнностей, якi допускаються суспiльством i  природою (що, до речi, майже повнicтю спiвпадає).       
6. Статевi вiдмiнностi i характер взаемодiї в парах однакової та різної стaтi. В кожному типi пар можуть дiяти рiзнi механiзми потягів - вiдштовхувань, симпатiй - антипатiй (чоловiк - чоловiк, жiнка-жiнка, чоловiк - жiнка). Але все це дуже впливає на атмосферу в академічній групі.       
7. Кожен окремий випадок мiжособистiсних взаємин конкретних людей має свою iндивiдуальнiсть, неповторюванiсть. Закономірності виникнення i розвитку стосунків, сумісності мають своєрiднiсть, що пов'язано з унiкальнiстю icтоpї життя кожної людини i кожної групи.       
8. Група людей не існує сама по собi, а включається в складнi i рiзноманітні зв'язки з iншими групами, якi стають органiчною частинокою великого утворення - суспiльства.

2.2. Психологія взаємовідносин.

Беручи участь у спільній діяльності, люди стають суб'єктами відношень. Важливим засобам таких відношень виступає спілкування.

Необхідність спілкування обумовлена:

• по-перше необхідністю спільної діяльності, оволодіння специальнастью розуміння спільних норм поведінки в колективах;
• по- друге, метою особистості в надбанні соціального досвіду при спілкуванні;
• по-третє, потреба людини у комунікативності.

Спілкування - це складний, багатоплановий социально-психологічний процес установлення й розвитку контактів між людьми, народжений потребою в спільній діяльності, комунікації й обмін, що включає, інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття й розуміння іншого людини.       

Головне завдання психолоії - налагодити механізми співпраці людини із соціальною системою через сукупність соціально-психологічних зв'язків, у які тісно вписаний і станавится завдяки яким особистістю, суб'єктом діяльності та індивідуальністю В цьому різноманітті, зв'язків варто розрізняти два види відносин: .суспільні (економічні, політичні, ідеологічні) і і саме психологічні. Всі ці відносини розкриваються й реалізуються в спілкуванні. Слідує що коріння спілкування - у самій матеріальній життедіяльності і психічній природі людей. Спілкування таким чином, з'являється як реальні виміри .суспільних (соціальних) і міжособистих відносин.Специфіка суспільних відносин є в тому ,що людина являє вних певні суспільні групи . Такі відносини несуть безособовий характер. Їхня сутність у взаємодії конкретних соціальних ролей, а не у взаємодії конкретних особистостей. Однак в середині  системи безособистісних суспільних відносин люди неминуче  вступають у взаємодію, у спілкування, де проявляються їхні індивідуальні характеристики. Міжособистісні відносини виникають і функціонують усередині кожного з видів суспільних відносин і дозволяють конкретним людям проявляти себе як особистість в актах спілкування й взаємодії. суспільні й міжособистісні відносини - це єдине ціле, інші існують усередині перших. Тому у всіх групових діях їхні учасники виступають, з одного боку, як виконавці безособової ролі, а з іншого боку - як неповторні людські особистості, що проявляють свої індивідуальні психологічні особливості.       

Найважливіша специфічна риса міжособистісних відносин емоційна основа. Це значить, що такі взаємини· возникают и складаються на основі певних почуттів, які народжуються у людей по відношенню один до одного і  проявляются на трьох емоційних рівнях: в аффектах, эмоціях, почуттях.Розглянемо докладніше поняття «спілкування». Ціль спілкування - це те, заради чого в людини виникає даний вид активності, а саме: навчання й виховання, узгодження спільної діяльності, установлення взаємин і інше. Ціль людського спілкування - задоволення не тільки біологічних потреб, як у тварин, але й багатьох інших: соціальних, культурных, пізнавальних, творчих, потреб інтелектуального росту, морального й професійного розвитку й ін. Досягнення нею спілкування сприяє задоволенню біологічних і соціальних потреб людини. Перше з них необхідно для підтримки, збереження й розвитку організму, задоволення основних органічних потреб. Воно служить самозбереженню організму, підтримці й розвитку його життєвих функцій. Друге призначено для розвитку міжособистісних контактів, установлення особистих відносин, формування особистості. Соціальне спілкування обслуговує суспільні потреби людей і є чинником, що сприяє розвитку форм громадського життя груп, колективів, держави в цілому. Зміст спілкування - це інформація, передана при контактах людей. Це - знання про світ, придбаний досвід, навички й уміння. Це можуть бути відомості про внутрішній мотиваційний стан, про наявні потреби, розраховуючи на участь партнера в їхньому задоволенні. Змістовна сторона спілкування може бути представлена як сукупність матеріальної, когнітивної, кондиційної, мотиваційної й діючої складаючої частини. При матеріальному спілкуванні люди обмінюються предметами й продуктами діяльності, які служать засобом задоволення їхніх потреб і умовою їхнього індивідуального розвитку. При когнітивному обшении відбувається обмін знаннями, навичками, уміннями. Це важливий фактор інтелектуального розвитку й формування наукового світогляду. Під кондиційним спілкуванням розуміється взаємовплив людей, розраховане на те, щоб привести один одного в певний фізичний або психічний стан. Таке спілкування створює стан психологічної готовності до навчання, формулює установки для оптимізації інших видів спілкування й тим самим сприяє інтелектуальному й особистісному розвитку людини. При мотиваційному спілкуванні здійснюється передача один одному спонукань, установок, готовності до дій у певному напрямку, що приводить до формування установок до дій, актуалізациї потреб. Виступаючи джерелом додаткової енергії, мотиваційне спілкування дозволяє набути нові інтереси, мотиви й цілі діяльності. Тим самим збільшується психоенергетичний потенціал самої людини, стимулюється його розвиток. Діяльністне спілкування пов'язане з різними видами трудової, пізнавальної або навчальної діяльності й служить способом передачі інформації, розширює кругозір, розвиває здатності людини. У ході його здійснюється міжособистісний обмін діями, операuиями, навичками й уміннями, що збагачує й удосконалює діяльність самої людини. Засоби спілкування можна визначити як способи кодування, передачі, переробки й розшифровки информаuии, переданої в процессі спілкування. Інформація може передаватися й прийматися різними способами: тілесними контактами (торкання тіла, руками й т.п.); на відстані, за допомогою органів почуттів (спостереження за діяльністю іншої людини, сприйняття звукових сигналів). Людина винайшла й удосконалила такі способи, як мова й інші знакові системи, писемність у її різноманітних формах (тексти, схеми, малюнки), технічні засоби передачі й прийому информаuии (радіо, телебачення, механічна, магнітна, лазерна й інша форми запису). Під засобами спілкування розуміється те, яким чином людин реалізує зміст спілкування й досягає його мети. Залежать вони від рівня розвитку людини і його культур. Залежно від засобів спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, прямим і непрямим. З допомогою природних органів людини (рука, голова, тулуб, голосові зв'язування й т.п.) здійснюється опосередковане спілкування. Воно необхідно людині для навчання й виховання, використовуючи наявні від народження прості й ефективні засоби й способи навчання: умовно-рефлекторні, вікарні й вербальні. При опосередкованому спілкуванні використовуються спеціальні засоби. Це можуть бути як природні предмети (ціпок, кинутий камінь, слід на землі й ін.), так і культурні (знакові ситеми, печатка, радіо, телебачення й ін.). Таке спілкування допомагає засвоєнню як власних засобів, так і вдосконалюванню на їхній базі здатності до самоосвіти й самовиховання людини, а також до свідомого керування процесом спілкування. Пряме спілкування здійснюється при особистих контактах, коли бачать, чують, почувають співрозмовника, реагують на певні дії. Непряме спілкування припускає участь посередників. Залежно від змісту, uелей і засобів спілкування можна розділити на кілька видів. Тут доцільно виділити такі його види, як ділове, особистісне й цільове. Особливе місце в ряді різноманіття видів спілкування займає педагогічне спілкування. Педагогічне спілкування - це спілкування між викладачем і тим, яких навчають, або вихованцем, між батьками і їхніми дітьми. Воно спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату, досягнення оптимального стану навчально- виховного процесу й ефективне досягнення педагогічної мети. Тут особливе місце й роль належить педагогові. Він повинен опанувати мистецтвом, майстерністю педагогічного спілкування. Як провідні критерії оптимального педагогічног спілкування можна вважати такі, як високий авторитет педагога в тих, яких навчають, заснований на эмпатії й навіть любові між ними; досконалість у володінні психологічними технологіями й техніками; досвід, що сполучить із творчим початком у взаємозв'язках і відносинах. Отже з цих критерій можна виділити типи спілкування, визначити його стиль. Американські психологи, наприклад, уважають, що важливо виділяти проактивный, реактивний і сверхреактивный типи педагогів. Отже, усвідомивши сутність спілкування, його мету, зміст, засоби, типи й види варто розглянути й функuии спілкування. У психології виділяють три функції спілкування (іноді їх називають сторонами, аспектами), які дозволяють більш чітко структувати цей процес. Серед них: комунікативна, обмін інформацією; інтерактивна,Кращий для спілкування є діалог, у ході якого відбувається зміна комунікативних ролей, динаміку якої на прикладі одного з партнерів можна представити у вигляді послідовності відрізків: висловлення, відношення, воспринтие повідомлення, підготовка до висловлення, знову висловлення. Не вербальна комунікація виконує наступні функції, заміщення мови, репрезентація емоційних станів партнерів по спілкуванню. Учені вважають, що в спілкуванні слова становлять 7%, звуки й інтонація - 38%, не вербальна взаємодія - 55%, за іншими оцінками, невербальному спілкуванню приділяється до 80%. До не вербальних засобів відносять кинесику (оптико-кінетична система), праксемику, такесику  візуальне спілкування або контакт очей. Дуже важливе значення мае навколишне середовище, меблі, обстановка взагалі:квадратний стіл сприяє створенню відносин соперництва і зухвалої поведінки людей, рівних по положенню. вони найчастіше використовуються для проведення короткої діловий бесіди, підкреслюючи субординації. За таким столом відносини співробітництва встановлюються найбільше з тими, хто поруч. Причому, з тими, хто праворуч, буде виходити більше взаєморозуміння, чим з тими, хто ліворуч і найменше - навпроти. Такий стіл - для офіційних взаємин. Круглий (неофіційний) стіл використається для довірчого спілкування, для «зручності» дискусії. Уважається, що ті, хто розташований праворуч від начальника, ближче до нього й найбільше його розуміють. Ті, хто ліворуч, - теж близькі люди. Інші – дистанційовані. Якщо за круглим столом розташувалися дві або кілька груп для дискусії, то як правило, праворуч від лідера розташовуються члени його команди. У візуальному спілкуванні використається специфічна знакова система - це «контакт очами». Його характеристиками є: частота обміну поглядами, спрямованість і тривалість, динаміка й статика й інші рухи очей. Контакт очами доповнює вербальну комунікацію, а саме: повідомляє про готовність продовжувати або припинити її, сприяє розкриттю внутрішнього стану або, навпроти, прихованню його. Погляд партнера може бути: а) діловим, якщо не опускається нижче очей іншої людини, зосереджений у районі чола; б) соціальним, якщо він спрямований на символічний трикутник на обличчі партнера, розташований на рівні очей й в області рота; в) інтимний, минаючий через лінію очей й, що опускається на інші частини тіла; г) погляд скоса використається для передачі інтересу або ворожості Отже, у процесі комунікації люди обмінюються інформацією, а також вступають у взаємодію, без якої неможлива спільна праця. Інтерактивна функція спілкування пов'язана з виробленням стратегій, тактики й техніки взаємодії людей, організацією їхньої спільної діяльності для досягнення певних цілей. Таке спілкування припускає досягнення взаєморозуміння, додаток спільних зусиль для подальшої організації діяльності, у кінцевих результатах якої зацікавлені ті що спілкуються. Специфіка интеракції в тім, що вона фіксує не тільки обмін інформації, але й, головне, організацію спільних дій, а отже, виробляє їхні форми й норми. А поводження людей, наприклад, у конфліктних ситуаціях обумовлено їхньою схильністю до них і здійснюється в наступних формах. Суперництво - як прагнення домогтися задоволення власних інтересів за рахунок і на шкоду іншої людини. Пристосування - приношення в жертву власних интересів заради інтересів іншої людини. Компроміс - означає взаємна згода й поступки. Реальні механізми взаємодії працюють тоді, коли організовані спільні злагоджені дії людей. Стратегія й тактика взаємодії можлива лише на основі взаєморозуміння. Причому, стратегія визначається соціальною діяльністю тобто професійною працею, а тактика - безпосереднім поданням про партнера, його намірах, установках, мотивах. Взаємодіючи, люди не тільки піклуються про плани спільної праці, але й, виражаючи себе як індивідуальні особистості, взаємно сприймають один одного. Перцептиnная функція спілкування пояснює сприйняття й розуміння іншої людини й самого себе, установлення на цій основі взаєморозуміння й взаємодії. В акті спілкування включаються й працюють всі психічні процеси. З їхньою допомогою сприймаються й оцінюються індивідуальні особливості психіки й поводження людини. Соціальна перцепція припускає не тільки розуміння й прийняття цілей, мотивів, установок партнера по спілкуванню, але й розглядає як, яким образом він сприймається.. У ході пізнання іншої людини одночасно здійснюється кілька процесів: і емоційна оцінка цього іншого, і спроба зрозуміти лад його вчинків, і заснована на цьому стратегія власного поводження. Як механізми соціальної перцепції виділяють: ідентифікацію, рефлексію й эмпатию. Ідентифікація позначає ототожнення, уподібнення себе іншим. Ідентифікувати себе зі співрозмовником означає: по-перше, об'єднання себе з ним на основі сталого емоційного зв'язку й включення у власний світ прийнятих його норм і цінностей; по-друге, це подання, бачення людиною свого співрозмовника як продовження самого себе (проекції), наділення його своїми особливостями - рисами, почуттями, бажаннями; по-третє, постановка себе на місце співрозмовника, що проявляється у вигляді занурення, перенесення себе в поле, простір, обставини партнера й приводить до засвоєння його особистісних змістів. Раціональне осмислювання ситуації партнера підсилюється емоційним переживанням, тобто эмпатієй (співпереживанням). Эмпатія дозволяє взяти до уваги лінію поводження іншої людини. На основі емоційної оцінки людини формується відношення до нього: симпатія, антипатія. Эмпатія може проявлятися у формах: співпереживання - переживання тих же емоційних станів, що й інша людина, через ототожнення з ним. Співчуття - переживання власних емоційних станів із приводу почуттів іншої людини.Наступним механізмом перцепції є рефлексія. Під рефлексією в соціальній психології розуміється усвідомлення діючим індивідумом, як він сприймається партнером по спілкуванню. Інакше кажучи, розуміння співрозмовника шляхом міркування за нього.Отже, рефлексія - це своєрідний процес подвоєного дзеркального відображення суб'єктами один одного. Розглянуті механізми взаєморозуміння дозволяють перейти до аналізу самого процесу пізнання людьми один одного з погляду вивчення змісту міжособистісної перцепції (аналіз її механізмів, сопровождаюших її ефектів). Зміст міжособистісного сприйняття є взаємодія двох партнерів, що має дві сторони: оцінювання один одного й зміна якихось характеристик, завдяки самому факту своєї присутності. При оцінюванні партнера люди часто будують цілу систему інтерпретацій його поводження й причин, його викликаючих  . В умовах дефіциту информаuии починається приписування причин поводження й виникає ціла система способів приписування (атрибуція).         

Приписування залежить від учинку. Храктер атрибуцій залежить від того, є суб'єкт спрйняття сам учасником цих подій. Стає ясно, чому співробітник, що не виконав завдання, «винить» обставини, а керівник, її що поставив і особисто що не брав участь, «винить» підлеглого. По цій же причині відповідальність за визначення події приписується іншим людям. Важливо пам'ятати, що в міжособистісному сприйнятті атрибутивні процеси займають значне місце. Ефект «ореола» - це своєрідне «клеймо» на образ людини, що заважає бачити його дійсне поводження. Тому під час спілкування шляхом приписування формується установка на раніше існуючий образ і спотворюється сприйняття. Ефект «первинності» виникає при сприйнятті незнайомої людини й заздрості від порядку й значимості подання інформації для оцінки особистості. Раніше доведена інформація, хоча вона й діаметрально протилежна останньої, відіграє вирішальну роль при сприйнятті. При сприйнятті знайомої людини діє ефект «новизни'» И остання, нова інформація, також протипоставлена раніше висловленої, виявляється найбільш значимою. Помилкове сприйняття зв'язане й зі стереотипом. Він виникає в силу недостатнього досвіду й інформації й існує у вигляді стійкого образа. У результаті виникає спрощений підхід і упередження до людей. Існують стереотипи сприйняття професій, етнічні стереотипи й ін. У процесі перцепції відбувається не просто сприйняття один одного, а Рождается ціла гама почуттів, виникають емоційні відносини, механізми утворення яких вивчає атракція. Включення атракції в процес міжособистісного сприйняття необхідна  умова спілкування людей. Для того щоб виник привабливий образ, позитивне емоційне відношення в спілкуванні, слід дотримуватися ряду положень. Конкретними прийомами формування атракції можуть служити наступні. Прийом «ВЛАСНЕ ім'я» рекомендує частіше звертатися по імені та по батькові, тому що ці звуки - сама приємна мелодія для людини. Ім'я, дане людині, супроводжує його все життя й нероздільно з його особистістю. Такий обіг служить показником уваги й викликає часто неусвідомлені позитивні емоції. Наступний прийом пов'язаний з особою людини, що, як відомо, є «дзеркалом душі». Мімічні реакції особи рідко піддаються контролю й тому відбивають дійсне відношення до співрозмовника. Привітне выраження на особі, посмішка сигналізують про дружність, товариських відносин й добрі наміри. Прийом «золоті слова» має на увазі, щоб люди не скупилися на компліменти, похвалу й заохочення. Сутність прийому «терплячий слухач» зводиться до того, щоб уміти зацікавлено вислухати співрозмовника, не тільки дати, але й сприяти тому, щоб він висловився. Ще один прийом допоможе вплинути на людину, якщо, спілкуючись, будуть використані знання про людей, їх сімейне положення, хобби й інші індивідуальні особливості й характеристики особистості. Таким чином, ефективне спілкування людей припускає обмін інформацією, організацію взаємодії й взаєморозуміння. Всі вони, будучи активним суб'єктом соціального керування й іншої взаємодії, повинні не тільки розвивати свої комунікативні якості, тобто володіти технологією й конкретними техніками спілкування, але й сприяти оптимізації їх у співрозмовника. Тут важливо опановувати стратегією переконуючого впливу. Отже, з вище наведенного слідуе не величкий висновок, що створення сприятливого клімату в будь якому коллективі, а тим паче у студентській групі, залежить  не тільки від особистостей студентів у групі, а й на пряму від уміння скерувати ці особистоті на спілкування вчителем, викладачем, керівником. Тільки при умові точного,направленого на успіх керування можлива атмосфера для плідної співпраці, і гарних результатів будь якої діяльності.

2.3. Вплив керівника на створення сприятливого клімату в академічній групі.

Сучасне суспільство, як відомо, має розгалужену ієрархічну структуру. Воно послідовно ділиться на частини по різних підставах: структурно-функціональним, територіальним і іншої. Їхнє членування на різні види й одиниці обумовлено потребами керування, характером завдань, особливостями життєдіяльності, технічними, економічними й соціальними причинами. У складному функціонуванні організації особливе місце займають невеликі групи людей, що входять до складу низових підрозділів підприємств (бригади, цеху), відділів і служб, навчальних груп, відділень і інших організацій і об'єднань. Всі вони є малими соціальними структурами й характерні тим, що складові їхні люди живуть і діють у безпосередніх міжособистісних контактах, в інтенсивному груповому спілкуванні. Їхня діяльність носить спільний (колективний, груповий) характер. Такого роду соціальні спільності прийнято називати малими групами або колективами. Вони в міру свого становлення створюють особливу колективну психологію, що регулює спільне життя й діяльність працівників. Примітно, що трудові колективи виступають як цілісного суб'єкта трудової діяльності. Розуміння цього гарантує керівникові колективну підтримку в рішенні продуктивних завдань . Колектив - поняття латинського походження, що означає «збиральництво», тобто цілісність, єдність.     Поняття гупи тотожно змісту старого російського слова «кружок». В основі того й іншого - зв'язок, обєднуючий людей. Колективами прийнято називати малі групи, члени яких об'єднані духовними (психологічними) зв'язками ділового (службового), морального й безпосередньо міжособистісного змісту, які спільними зусиллями забезпечують одержання соціально ціннісного результату своєї діяльності. Добре виражають дух колективу такі слова, як «товариство», «трудова родина».      

Ідея зв'язку, як стрижнева в понятті колективу, не випадкова. Саме взаємні зв'язки між людьми є вирішальним чинником, що визначає згуртованість, активність і життєвість об'єднання, членами якого вони стають. У свою чергу, духовні зв'язки між членами колективу залежать від того, як вони сприймають себе, один одного, як ставляться до загальної мети й діяльності.       

Малі групи завжди грали винятково важливу роль у житті людей, організацій і всього суспільства. Вони не тільки поєднують і тим самим множать людські сили в інтересах певної діяльності. Вони необхідні для повноцінного життя кожної людини, Для досягнення захищеності, забезпечення умов гармонічного розвитку людини, засвоєння соціального й професійного досвіду, його збереження й збагачення. Варто підкреслити, що колектив виступає головним фактором у розвитку винятково важливої макрохарактеристики людини, твердження його як особистості.   

Існує два основних підходи до психологічного вивчення колективу. Відповідно до першого з них колектив представляється як соціальне (надіндивідуальне, надособистісне) утворення, щось самостійне, що зводить не до сукупності складових його членів: юридична особа, суб'єкт конкретної діяльності або праці. Цей підхід може бути названий «антропоморфним», тому що колектив розглядається як цілісний соціальний суб'єкт, життя й діяльність якого відтворює активність кожного свого члена й за рахунок її сам існує.        З позиції другого підходу колектив сприймається як соціально-психологічне середовище життя й діяльності людини, середовищее, що люди створюють один для одного. Прихильники цього підходу воліють говорити не про групи й колективи, а про «особистості в групі». Ця концепція виражає особисто орієнтовану точку зору на колектив.        

Члени колективу зв'язуються один з одним насамперед функціонально на основі виконання єдиної професійної діяльності. Причому, поділ їхніх дій на індивідуальні. Їх функції (обов'язку) здійснюється так, щоб був забезпечений єдиний контекст праці, щоб працівники були «ретельно приладжені» один до одного, а в остаточному підсумку щоб все це дало можливість ефективно виконати загальне завдання й одержати єдиний груповий результат. Службово-ділові зв'язки з'єднують членів колективу як виконавців певних функцій, кожна з яких, будучи засвоєної, стає стрижнем тієї або іншої спеціальності, посаді, певній ролі при виконанні окремого завдання.  Якщо виділити основні соціально-психологічні ознаки сформованості трудового колективу, те, використовуючи їх як критерії й показників, можна визначити рівень його розвитку. У якості основних соціально-психологічних ознак трудового колективу виступають наступні: загальна професійна діяльність; відповідність діяльності соціально значимим цілям; опосередкування міжособистісних відносин цілями, цінностями й змістом спільної праці; свідома, стійка єдність і згуртованість; наявність певної організаційної форми об'єднання працівників; погодженість і врахування основних інтересів всіх членів трудового колективу; стійкість і гармонійність відносин, заснованих на взаємній контактності й відповідальності, самоврядності, а також визнанні не тільки соціально значимих пріоритетів, але й індивідуальних потреб кожного члена колективу. По даних ознаках можна судити про рівень розвитку колективу. Трудовий колектив високого рівня розвитку відрізняється від інших присутністю цілком певних характеристик. Він характеризується, насамперед, стабільністю, професійною й соціально-психологічною стійкістю, що обумовлюється згуртованістю членів колективу. А згуртованість у свою чергу є наслідком прихильності персоналу до тим самим моральних цінностей, діловому (службовому) єдності й особистій дружбі. Другою характеристикою трудового колективу високого рівня розвитку можна назвати соціально-ціннісну орієнтацію інтересів, цілей і всього укладу життєдіяльності. Іншими словами - це його здоровий морально-психологічний стан. Тільки при наявності цих двох ознак та або інша сукупність людей може бути віднесена до колективу. Внутрішня цілісність, інтегрованість - обов'язкове, але недостатня умова колективності, тому що залишається під сумнівом зміст і спрямованість зовнішніх зв'язків, відношення групи до суспільних цінностей і інтересів. Як важлива характеристика трудового колективу виступає його здатність гармонізувати інтереси, цінності й потреби конкретного працівника із загальними цілями й завданнями підприємства. Сформованість такої характеристики колективу дає фундаментальну підставу для його мотивованого зімкнення й активної участі в даній роботі кожного його члена. Існування колективу, його повсякденна діяльність і побут, а також розвиток, ріст припускають наявність спільної психічної активності персоналу, до якого ставиться колективна розумова робота, обмін враженнями й переживаннями, спільна вольова напруга для подолання труднощів і т.д. Цю групову психічну активність, а також її духовні результати звичайно називають колективною психологією. 

Колективна психологія характеризується відомими якостями й завжди перебуває в певному стані, що прийнято називати настроєм колективу. Настрій - це взаємозалежні емоційні реакції й переживання, які мають певне фарбування, характеризуються більшою або меншою інтенсивністю й напруженістю й від яких залежить працездатність членів колективу, рівень його ентузіазму, енергії. Буває, що груповий настрій приймає форму порушення, що перевищує безпечні межі, і тоді воно стає домінуючим фактором поводження, що погано піддається раціональному впливу, переконанню. Іноді, під впливом екстремальних ситуацій (пожежа або інше стихійне лихо, різке загострення соціальних або економічних проблем) трапляється перетворення більш-менш організованих груп у юрби розгублених людей, які втрачають керування: у результаті або діють агресивно й руйнівно, або легко піддаються паніці.  Практика показує, що спілкування - це явище величезного загальсоціального й індивідуально-групового значення. Воно  як кровообіг або обмін речовин у живому організмі, з тим, однак, відмінністю, що має інформаційну, а не речовинну природу. Завдяки спілкуванню людин розвивається духовно й фізично, гуртуються й ефективно діють групи, створюються й передаються від покоління до покоління матеріальні й духовні цінності. На ґрунті спілкування будується все громадське життя, політична й економічна діяльність. Під згуртованістю трудового колективу розуміється єдність думок, подань, оцінок, позицій і відносин його членів до факторів, подіям, явищам, найбільш значимим для колективу. Таким чином, соціально-психологічна структура трудового колективу являє собою систему соціально-психологічних явищ, джерелом яких виступають потреби в підтримці соціально важливих взаємозв'язків і взаємодій між працівниками. Міжособистісне спілкування в колективі виступає головним засобом, що повязують нитками між всіма структурними елементами колективної психології й надають їй системно-цілісний характер. Згуртованість колективу характеризується стійкістю й продуктивністю функціонування цієї психологічної системи. Керівник колективу відповідає за те, як налагоджене спілкування й взаємодія персоналу, а також за зміст, структуру й стан колективної психології в цілому. Він не зможе ефективно керувати, якщо буде діяти методами адміністративного тиску й голого примуса, поки не розбереться в особливостях психологічного клімату у своєму структурному підрозділі, не врахує його моральний стан, не зрозуміє розміщення людей і характер їх взаїмо залежностей і впливів. Більше того, повноцінне керівництво колективом не обмежується властиво організаторською діяльністю, що складається в плануванні й забезпеченні спільної роботи. Воно включає, крім того, ще й регулювання внутрішніх, соціально-психологічних процесів, зімкнення колективу, зміцнення трудової дисципліни, попередження й дозвіл деструктивних конфліктів і рішення ряду інших психологічних проблем Все це - свого роду «внутрішнє керівництво». Воно полягає у впливі на основні елементи колективної психології: суспільна думка, взаємини, традиції, настрій і пов'язані з ними комунікативні процеси (спілкування й взаємодія). Внутрішнє керівництво є важливим чинником, що забезпечує нормальне функціонування й розвиток психології трудового колективу. Керівництво колективною психологією здійснюється двома основними способами. Насамперед, керуючий ефект досягається тим, що керівник прагне виявити й використати психологічні фактори, які допомагають рішенню вартих завдань. Він опирається на готовність суспільної думки до певних перімінам і діям, підтримує корисні тенденції, що випливають із внутріколективних традицій, ураховує сформовані взаємини при розміщенні персоналу, дає можливість здоровим елементам колективного настрою виявити себе в дії. Завдяки такій тактиці керування не тільки забезпечується потужна психологічна підтримка його планам, не тільки більш успішно вирішуються виробничі завдання, але й змінюється сама колективна психологія. Колектив починає грати більше активну роль у службових справах. Навпроти, ігнорування соціально-психологічних факторів приводить до того, що механізми внутріколективного життя хиріють або ж міняють свою змістовну орієнтацію: суспільна думка й воля перестають служити цілям підприємства. Другим способом впливу на психологію колективу є цілеспрямоване формування необхідних, але поки ще відсутніх її ланок: коректування групових установок і позицій, налагодження, зм'якшення й зміцнення взаємин між окремими працівниками й групами (категоріями), облагороджування традицій, підйом настрою й т.д. Ці завдання цілком розв'язні, якщо враховуються закономірності, властиві внутріколективним процесам.. Соціально-психологічна компетентність являє собою здатність людини адекватно оцінювати себе, своє місце серед інших людей, ефективно взаємодіяти в системі міжособистісних відносин,.

ІІІ. Проблеми створення сприятливого психологічного клімату в колективі.

3.1. Особливості міжнаціонального спілкування між студентами.

Нинi проблеми виховання молодi вимагають не простого онов-лення, а докорrнних внутрішніх якісних перетворень, нових пiдходiв, оскiльки суспiльнi процеси постають як складнi та суперечливi. Останнім часом iнтенсивно розвивається об'єктивно необхiдна цiлiсна наука про молодь -юнознавство. Це iнтeгpoвa-на система знань про істотні характеристики формування особистості молодої людини та про комплексну систему регулятивних принципiв соцiального становлення молодi. Наука про молодь дасть змогу подолати істотне вiдставання пошyкiв рацiональних та ефек-тивних шляxiв стимулювання соцiального становлення сучасної молодi. За сучасних умов актуальними проблемами юнознавства ви-ступають надання молодi ново-го статусу рiвноправно'i су-спiльної групи, офiцiйне ви-знання молодiжного способу життя й молодiжної культури, надання соцiального простору для  конструктивних i позитив-них устремлiнь i дiй. Формування особистостi - безперервний i надзвичайно складний процес, у якому дiє ба-гато факторiв. Особистiсть роз-виваеться в процесi її  соцiалiзацiї, виховання й саморозвитку. Є три групи обставин, за яких вiдбувається соцiалiзацiя. Це макрофактори: суспiльство, дер-жава, планета, світ і навіть кос-мос; мезофактори: етнокуль-тypнi умови й тип поселення, де живе i розвивається люди на; мiкрофактори (сiм'я, дитячий садок, школа, позашкiльнi ви-ховнi заклади, релiгiйнi opraнi-зацi"i, товариства ровесникiв, за-соби масової комунікації та iншi iнститути виховання).  Етнiзацiя виховання - прин-цип, що означає наповнення ви-ховання нацiональним змicтом, спрямованим на формування са-мосвiдомостi громадянина. Принцип етнiзацi! стосується представникiв ycix народiв Ук-раiни. Цей принuип означає Biд-творення в дiтях менталiтету свого народу, увiчнення в пiдро-стаючих поколiннях специфiч-ного, що є в кожнiй нації, вихо-вання дiтей як типових носіїв нацiональної культури. Цей принцип є невiдємною складо-вою соцiалiзацi i людини. Етнiчна культура - носiй мо-ралi, ознака цивiлiзованостi на-роду, критерiй ставлення особи до caмoї себе, iнших людей i людства в цiлому. Мiжнацiо-нальне спiлкування - це взаємодiя людей, спiльностей, нацiй, народiв що  виконує функцiі соцiальноі кoмyнiкauii, обмiн iн-формацiєю в галузi матерiальноi i духовної культури. Об'єктивними передумовами розвитку загальної етнiчної культури є формування демо-кратичних основ суспiльства, надання вiдносинам мiж людь-ми характеру вiльних, piвно-правних цивiлiзованих форм. Рiз-номанітне i повноцiнне мiжет-нiчне спiлкування збагачуе внутрiшній світ людей новими цiнностями, поглядами, почут-тями. В основі етнiчноі культури лежать загальнi принципи взаємин людей у процесi спiлкуван-ня: гуманiзацiя суспiльних вiдносин, утвердження в реаль-ному життi прав i свобод люди-ни, надання !й рiвних можли-востей для вираження i задово-лення широких матерiальних i духовних інтересів, потреб, здiбностей; демократизацiя форм спiвжиття людей рiзних нацiональностей; гарантування з боку держави всіx прав націо-нальним меншинам. У процесi формування кож-ної етнiчноi групи неминуче складаються стiйкi стереотип и поведiнки, якi стають характер-ними ознаками тієї чи тієї куль-тури. До таких стереотипiв на-лежать: а) сфера звичаїв i обрядiв; б) форми етикету; в) своєрідність трудових при-йомiв i навичок; г) традицiї виховання i на-вчання. При вивченнi стереотипiв поведiнки доцiльно виходити з таких передумов: а) стереотип и поведiнки -продукт соцiально-культурного середовища; б) поведiнка людини вapia-тивна як на даному iсторично-му етапi, так i в минулому i втiлюється в рiзноманiтних со-цiальних ролях; в) стандарти поведiнки зу-мовленi реальною специфiка-цією суспiльства.  В умовах сьогодення вузи по-кликанi досягати єдностi на-вчання й виховання, органiзацiї' практичного спiлкування пред-ставникiв рiзних нацiональнос-тей. 3асобами навчально-вихов-ного процесу, системою вихов-ної роботи необхiдно формува-ти патрiотичну свідомість i по-ведiнку, етнiчну культуру, вміння зберiгати все демократичне, цінне в культурнiй спадщинi кожної нації i народностi. Необxiднiсть утвердження ет-нiчної культур и в студентських колективах зумовлена новими пiдходами до виховання, мо-дульно-розвивальною системою навчання, коли гуманiстичнi цінностні орієнтації особистостi посiдають першорядне місце.

У зв'язку з цим наведемо деякi по-зицiї щодо подальшого вдоско-налення процесу виховання етнiчноiї культури, мiжнацiонального спiлкування в студентських колективах, а саме:

• постiйно дбати про едність нацiонального патрiотичного й мiжнацiонального у вихованнi;
• створювати ментальну відповідність системи нацiонального ви-ховання державотворчим проце-сам в Україні;
• вивчати й задовольняти інтe-реси представлених у студентсь-ких групах нацiональностей (шанування нацiональної гідності, взаємне ознайомлення з мовою i культурою, науковими й соцiально-економiчними до-сягненнями, звичаями, спiльни-ми проблемами тошо);
• спиратися на принцип nia-лектичноi єдностi основ вишоi освiти в нашiй державi: згiдно з положеннями кон-цепцiї нацiонального виховання конкретизyвати поняття особ-ливiсть сучасного студента;
• створювати умови для реалi-зацii фундаментального принци-пу педагогiки - принципу на-родностi виховання, суть якого скониентрована в народознав-стві - синтетичнiй нayцi про ба-гатогранне життя народу (Його iсторiю, культуру, мораль i т. д.);
• популяризувати серед студентiв нацiональну символiку;
• виховувати у студентiв не-прийняття i нетерпимiсть як до проявiв наuiонального нiгiлiзму, так i до нацiональноi зарозумi-лостi; * заохочувати cтудентів до пiд-готовки наукових праць з історії та культури своїх націй у виховному процесi необхiд-но враховувати такі нацiональнi аспекти полiтичноi культури: розумiння етносу як диво-вижного феномена унiкальної форми iснування людства, його безцiнного багатства, загальнi знання теорй науки i нацiональних вiдносин, ix ролi й мiсця у взаєминах з iншими нацiями i народами, змiсту i форм етнополiтичних утворень;
• у системi гуманiстичних ціннісних орієнтайії студентської молодi становлення етнiчноi культури закладає мiцний фун-дамент особистостi громадянина Украiни - свiдомого патрiота миролюбної людини.

I це особливо актуально нинi, коли ве-дуться пошуки iнтерсоцiального виховання, суть якого полягає в тому, що люди рiзних соцiаль-них спiльностей повиннi жити в мирi незалежно вiд ix нацiональ-нoi, полiтичноi, правовоi, куль-турної та iншоi належностi.

3.2. Взаємини членів груп з нерівним соціальним статусом.

Проблема соціальної справедливості обговорюеться зараз дуже широко, причому більшою мірою публіцистами чим ученими. При цьому увага звертається на економічну, соціальну, політичну, юридичну її сторони. Психологічна моральна  сторона, про яку зараз усе ще говорять рідко, але яка, на наш взгляд. також дуже важлива. На психологічних наслідках соціальної несправедливості ми й хочемо зупинити увагу. Насамперед необхідно підкреслити, що далеко не всі форми несправедливості підходять під рубрику «соціальна» Хіба справедливо, що одні більше гарні, або талановиті, або удачлеві, чим інші? І таких прикладів можна привести чимало. Ми пропонуємо вважати соціальної тільки такі форми несправедливості, які зв'язані переважно із груповою приналежністю ,коли несправедливість обрушується на людину не в силу якихось його особистісних рис або випадкових обставин, а саме й тільки тому, що він є членом соціальної групи. Отже, по нашому визначенню, соціальна несправедливість - це завжди несправедливість у відносинах між соціальними групами, а не між окремими індивідами. Це завжди, отже, межгрупповая, а не міжособистісна проблема. Інакше кажучи, соціальна несправедливість так чи інакше пов'язана з розходженнями в соціальному статусі, можливостях і престижі різних соціальних груп. Які ж наслідку соціальної несправедливості? Які суб'єктивні відчуття тих, хто належить до груп, у чомусь обділеним, защемленим, знедоленим, гнобленим? У що це може вилитися? Які стратегії можливі відносно груп, що володіють різним соціальним статусом? У закордонній психології проблеми соціальної справедливості вивчалися ґрунтовно. Залежно від теоретичної орієнтації давалися й відповідні рішення. Так, цілком певний відповідь на поставлені питання дається в необихевиористской концепції «фрустрація - агресія». Відповідно до цієї концепції, результатом будь-якої фрустрації, включаючи «відносну депривацию»,- що, звичайно ж, і є однієї з форм соціальної несправедливості,- може бути тільки агресія. Вона може бути явної або схованої, безпосередньої або відстроченої (латентної), спрямованої на себе або на інші. Нарешті, вона може бути в різному ступені вираженої й відкритої. Інша точка зору була висловлена О. Клайнбергом і М. Завалони, відповідно до якої агресивність низкостатусных груп не є неминучим наслідком соціальної несправедливості. На думку цих авторів, низькостатусні групи засвоюють негативні установки пануючих соціальних груп по відношенню  до них, що веде відповідно й до зниження їхньої власної самооцінки. Однак для того, щоб уникнути психологічного дискомфорту, можливі стратегії: а) «помилкової» або неправильної ідентифікації, тобто сприйняття себе як члена домінуючої групи; б) установлення психологічної границі між собою й членами ингруппы (допущення, що негативні характеристики ингруппы не поширюються на образ «Я»). Спроби сполучити ці протилежні точки зору, які мають солідну фактологічну основу, були початі Г. Тэджфелом і Дж. Тэрнером. Їхній підхід дозволяє проаналізувати всі можливі стратегії, які потенційно можуть використатися підлеглими (низкостатусными) групами для досягнення позитивної соціальної ідентичності. Зокрема, автори запропонували схему, що описує всі можливі стратегії взаємодії між групами, що володіють різним соціальним статусом. Ця схема містить у собі наступні основні типи стратегій межгруппового взаємодії: індивідуальну мобільність, соціальну креативность, соціальне суперництво. Перша група стратегій - індивідуальна мобільність - поєднує всі форми спроб окремих індивідів вийти з низкостатусной групи й примкнути До высокостатусной. На відміну від першої друга й третя стратегії є колективними. Друга стратегія - соціальна творчість - може здобувати різні форми, але всі вони пов'язані з переглядом, переоцінкою критеріїв порівняння, тому й звуться «творчість. Соціальна творчість виражається й у прямій зміні оцінки підстави порівняння від мінуса до плюса. Третя стратегія - конкурентна - приводиться в дію тоді, коли вичерпані всі різновиди другий, і жодна з них не привела до необхідного, на думку Тэджфела й Тэрнера, підсумку, а саме встановленню позитивних розходжень на користь власної групи. Соціальна конкуренція - це стратегія встановлення позитивних відмінностей у прямому змаганні зі членами аутгруппы, за допомогою якого група може зайняти об'єктивно більше високе положення. І вона включає як мирні, демократичні форми суперництва, так і ворожі, агресивні, деструктивні. Отже, відповідно до теорії соціальної ідентичності, міжгрупове суперництво, міжгрупові конфлікти також не є неминучим наслідком соціальної несправедливості. Це всього лише один з варіантів сценарію, по якому розгортається міжгрупова взаємодія. При цьому він «запускається» у дію тоді, коли за якимись причинами не «працюють» дві перші стратегії, тобто неможлива або утруднена індивідуальна мобільність і не спрацьовує жодна з різновидів «соціальної творчості». Данній стратегії Тэджфел і Тэрнер надають особливого значення. Адже будь-який її різновид - пошук нових підстав для межгруппового порівняння, зміна колишніх валентностей в оцінці характеристик груп або вибір інший аутгруппи як референт для міжгрупового порівняння - переважніше, на їхню думку, явного міжгрупового конфлікту. По суті справи друга група стратегій - альтернатива міжгрупової агресії. Існування подібних «когнітивних» альтернатив у міжгрупових - міжрасовых, міжетнічних і будь-яких інших - відносинах здатно охоронити суспільство від соціальних катаклізмів. Такий висновок Тэджфела й Тэрнера, по-своєму оптимістичний. Які ж шляхи зняття суспільної напруженості? Головний висновок напрошується сам собою.

Це - усунення об'єктивної несправедливості у відносинах між групами, додання неминуче виникаючим статусним розходженням законного, правового, юридичного характеру, рекомендації в цьому напрямку:

1. Критерії оцінки будь-яких справ і досягнень повинні бути абсолютно ясними й зрозумілими для всіх членів груп незалежно від їхніх статусних співвідношень. Навіть дуже більші міжгрупові розходження, наприклад у величині доходів будуть сприйматися як справедливі, якщо прямо й відкрито аргументується причина (або необхідність) такої диспропорції.».
2. Досягнення значимого для людини результату й відповідна оцінка, винагорода.
3. Якщо дві попередні умови за якимись причинами не виконуються або недосяжні, те, міркуючи чисто логічно, як би це цинічно не звучало, залишається лише четвертий варіант нашої схеми.

Інакше кажучи, отже б виключити всяку можливість соціального порівняння між групами обладающими неоднаковим соціальним статусом, аж до повної нeвозможности межгрупповых контактів між ними, усунення всякої інформації, створення всіляких бар'єрів і перешкод. Нехай не завжди й не відразу видні негативні наслідки соціальної несправедливості в плані економіки, політики, права й .т. д. Однак психологічна шкода її помітна абсолютно завжди. Більше того, найбільший психологічний збиток виявляється саме тоді, коли зовні в соціально несправедливому суспільстві всі начебто спокійно. Безсторонній погляд психолога завжди може безпомилково за цією безтурботністюпобачить початки майбутньої логічної кризи.

Висновок 

Соцiальну адаптацiю бiхевiористи розумiють як процес соцiально-економiчних або органiзацiйних змiн в соцiальних вiдношеннях або культурi. Тут переважно iде мова про адаптацiю не iндивiда, а груп (Р. Xeнкі). За Л.Фiлiпсом, адаптованiсть проявляється у:

• прийняттi i ефективнiй вiдповiдi на соцiальнi очiкування, з якими зустрiчається кожен у вiдповiдностi зi своїм віком i статтю (наприклад, вiдвiдування університету i оволодiння навчальним предметом або вiдносини з однолiтками, а пiзнiше бiльш iнтимнi зустрiчi). Таку адаптованiсть Фiлiпс вважас вираженням комформностi до тих вимог, норм, якi суспiльство пред'являє до особистостi;
• у бiльш специфiчному поняттi адаптацiя не зводиться просто до прийняття соцiальних норм; вона означає гнучкiсть i, ефективнiсть при зустрiчi з новими i потенцiйно небезпечними умовами, а також здатнiсть надавати подiям бажане для себе спрямування.

Така адаптованiсть може спостерiгатись в усякiй дiяльностi. Адаптивна поведiнка характеризусться прийняттям рiшення, проявом iнiцiативи i точним визначенням свого майбутнього. Це (друге) розумiння соцiально-психологiчноi "адаптацii" особистостi викликає значний iнтeрec, оскiльки в ньому змiст, iдея активностi особистостi. Особистiсть, яка здiйснює переважно цю форму адаптацii, не вiдходить вiд проблемних ситуацiй, а використовуе цi ситуацii "для реалiзацii" своїх цiлей, такі люди caмi планують i творять своє майбутне. Представники iнтеракцiонiстського напрямку на вiдмiну вiд бiхевiористiв розрiзняють поняття адаптацiя i пистосування. Так, Т. Шибутанi  (1969) вiдмiчає, що кожна особистiсть характеризусться комбiнацiєю прийомiв, якi i дозволяють долати утруднення, i цi прийоми можуть розглядатися як форми адаптацii. Бiхевiористи ж в ycix випадках використовують термін пристосування, що є вираженням їх бiологiзаторського змiсту. Добре адаптованою людиною вченi-психоаналiтики вважають ту людину, у якої продуктивнiсть, здатнiсть насолоджуватись життям i психiчна piвновага не порушенi. У процесi адаптацiї змiнюється не тiльки особистiсть, але й середовище, у результатi чого мiж ними встановлюеться вiдношення адаптованостi. Сучаснi психоаналiтики, використовуючи введенi З.Фрейдом поняття "алопластичних" i "аутапластичних" змiн, вiдповiдно розрiзняюп, два рiзновиди адаптацi'i: алопластична адаптацiя забезпечується тими змiнами в зовнiшньому світі, якi людина здiйснюе для приведення його у вiдповiднiсть зi своїми потребами;  аутопластична адаптацiя забезпечується змiнами особистостi (її структури, умінь, навичок), за допомогою яких вона пристосовується до середовища. Г Гертманн дoдaє ще один вид адаптацi'i: пошук iндивiдумом такого середовища, яке сприятливе для функцiонування органiзму,      

Психоаналiтики твердять, що людина адаптується до соцiального середовища, яке частково є результатом активностi попереднiх поколінь i її самої. Людина не тiльки бере участь у життi суспiльства, але й активно створює тi умони, до яких повинна адаптуватися. Усе більшою  мiрою людина творить середовище сама. Cтpyктypa суспiльства, процес розподiлу працi i мiсце людини в суспiльствi разом визначають можливостi адаптацiї, а також (частково) i розвиток "Я". Структура суспiльства, зокрема, за допомогою навчання i виховання, визначаються, якi норми поведiнки з бiльшою можливiстю забезпечують адаптацiю, у цiлому психоанатiлична теорiя адаптацiї людини в даний час найбiльш розроблена. У її контексті вiдкрито ряд процесiв, за допомогою яких людина адаптується до соцiального середовища.  

У вiтчизнянiй лiтературi  зустрiчається бiльш широке розумiння соціальної адаптацiї: це процес змiн соцiальних, соцiально-психологiчних, морально-психологiчних, економiчних i демографiчних вiдношень мiж людьми, пристосування до середовища. Серед специфiчних особливостей соцiальної адаптацiї видiляють: активну участь свiдомостi, вплив трудової дiяльностi людини на середовище, активна змiна людиною результатiв своєї  соцiапьноi адаптацiї вiдповiдно до соцiальних умов буття. Людське суспiльство є не просто адаптивною (як бiологiчне), а адаптивно-адаптуючою системою, оскiльки людська дiяльнiсть має  перетворювальну природу, Отже, соцiально-психологiчна адаптацiя є одночасно i процесом i результатом активного пристосування до середовища, що постiйно змiнюється за допомогою рiзних соцiальних засобiв, дiй, вчинкiв. Це компонент дiйового ставлення до свiтy, головна функцiя якого полягає в оволодiннi вiдносно стабiльними умовами i обставинами власного  iснування. Враховуючи мipy вiдповiдностi мiж цiлями i результатами дiяльностi особистостi, можна розмежувати три рiзновиди адаптацiйних процесiв. Це адаптованiсть як справжня чи вiдносна гармонiйнicть мiж суб'єктивними цiлями i кiнцевими результатами, що супроводжуеться позитивним ставленням (оцiнкою, розумiнням, прийняттям) особистостi до навколишнього cвiтy i самого себе. Неадаптованicть - як бiльшою чи меншою мiрою усвiдомлена невiдповiднicть мiж цiлями i результатами дiяльностi, яка породжує амбiвалентнi почуття й оцiнки, але яка не справляє психотравмуючого впливу на особистiсть. При неадаптованостi дiє особливий мотив, який призводить до надситуативної  активностi i полягає в специфiчнiй привабливостi дiяльностi з непередбачуваним результатом. Предметом захоплення стає межа мiж протилежно спрямованими  дiями. Наприклад: у навчаннi - притягуюча грань мiж вiдомим i невiдомим; в творчостi - мiж можливим i неможливим; у ситуації  ризику - мiж благополуччям i загрозою iснування; у спiлкуваннi - мiж вiдкритiстю i захищенiстю вiд iнших людей (А.В Петровський). Дезадаптивнiсть, як певна дисгармонiя мiж цiлями i результатами, яка є джерелом психічної  напруги, внутрiшнього дискомфорту i нестабiльностi перебiгу психiчних процесiв. Висока освоєність навколишнього оточення та усталенi темпи перебудови внутрiшнього свiтy студента об'єктивуються, як правило, в адекватнiй адаптацiйнiй взаємодії. Mipa функцiональної дезадаптивностi особистостi i piвень   особистiсної тривожностi визначають її емоцiйну реакцiю на екстремальну (проблемну, стресову, критичну, фруструючу) ситуацiю, яка може бути рiзною за iнтенсивнiстю, з перемiнною спрямованістю. До речi, болгарським психологом Г. Йоловим (1975) встановленi чотири piвні поведiнки людини в критичнiй ситуації:

• морально-психологiчна капiтуляцiя;
• неприйняття   встановлених норм i протидiя та порушення їx;
• соцiально-дисгармонiйний тип поведiнки;   
• розвиваюча поведiнка            

В учнiвському середовищi робота з метою подолання тривожностi може здiйснюватись на таких рiвнях:

• навчити студентів використовувати такі прийоми, якi дозволяють опановувати станом тривоги;
• розширення функцiональних та операцiйних можливостей, формування необхiдних навчальних умінь i навичок, якi дозволяють досягати кращих результатiв. Для цього насамперед необхiдно створити максимально сприятливi умови для кожного учня при перевірці знань;
• корекцiя особистicних проявiв, зокрема, самооцiнки i мотивації

У роботi з студентами, для яких характерна тривожнiсть як стiйке особистiсне утворення соцiальний педагог може використовувати такі прийоми колекційної  роботи:

1. "Переiнтерпретацiя" симптомiв тривожностi. Часто студентів з пiдвищеною тривожнiстю деморалiзують першi ознаки появи цього стану. У багатьох випадках корисно розповiсти, пояснити їм, що це ознаки готовності людини дiяти (ознаки активацii), їх переживає бiльшiсть людей i вони допомагають вiдповiсти, виступити краще. При тренуванні  цей прийом може допомогти учневi подолати певнi стереотипи.
2. "Налаштування на певний емоцiйний стан". Учневi пропонусться подумки пов'язати схвильований тривожний емоцiйний стан з однiєю мелодiєю, кольором, пейзажем, певним характерним жестом; спокiйний, розслаблений -  з iншим, а впевнений, "спонукальний" - з третім. При сильному хвилюванніi спочатку згадати перший, потім другiй, потiм третiй, повторюючи останнiй декiлька разiв.
3. "Приємна згадка". Студенту пропонують  уявити ситуацiю в котрiй він вiдчув повний спокiй, розслаблення, i якомога яскравiше намагатись згадати вci вiдчуття, уявити ситуацiю.
4. "Використання ролi". У важкiй ситуації  студенту пропонується яскраво уявити собi образ для наслiдування (наприклад, улюбленого кiногероя), увiйти в його роль i дiяти, перебуваючи "в його образi". Цей прийом особливо ефективний для юнакiв.
5. Контроль голосу i жестiв. Учневi пояснюють, як за голосом i жестами можна визначити емоцiйний стан людини. Розповiдають, що впевнений голос i спокiйнi жести можуть мати зворотнiй вплив -заспокоювати, надавати впевненостi. Вказують на необхiднiсть тренування перед дзеркалом i "глядачами", наприклад, при пiдготовцi до семінарів
6. "Усмiшка". Навчання цiлеспрямованому управлiнню м'язами  обличчя. Студенту дають ряд стандартних вправ для розслаблення м'язiв обличчя i пояснюють значення посмiшки для зняття нервово-м'язового напруження.
7. "Дихання".  Розповiдають про значення ритмiчного дихання, пропонують способи використання дихання для зняття напруги, наприклад, робити видих вдвiчi довшим, нiж вдих; у випадку сильного напруження зробити глибокий, глибокий вдих i затримати дихання на 20-30 сек.
8. "У явне тренування". Ситуацiї, якi викликають тривогу, заздалегiдь уявляються з yciмa деталями, важкими моментами, що викликають переживання; ретельно   продумується своя поведiнка.
9. "Репетицiя". Програвання з учнями ситуацiй, якi викликають тривогу. Наприклад, студент нiби вiдповiдає, а психолог грає роль "суворого учителя", "насмiшкуватого студента"  ретально вiдпрацьовуючи дiії учия.
10. "Доведення  до абсурду". У процесi бесiди, апрiорно спокiйних "ситуацiях студенту  пропонується грати дуже сильну тривогу, страх, але робити це пустуючи.
11. "Переформулювання завдання". Вiдомо, що одним iз моментів, який заважає результативнiй дiяльностi тривожних людей, є те, що вони зосереджуються не тiльки на його виконаннi, але переважно на тому, як вона виглядає збоку.

У зв'язку з цим необхiдно тренувати умiння формулювати мету cвоєї поведiнки в тiй чи iншiй ситуацii, повнiстю абстрагуючись. Ці прийоми ефективнi в корекцiйнiй роботi з тими учнями, для яких характерною є вiдкрита форма тривожностi. Певну роль у подоланнi дезадаптованостi могли б вiдiгравати так званi методи групової роботи, або соцiально-психологiчний тренінг  спiлкування. Одна з головних особливостей соцiально-психологiчного тpeнінry полягає в тому, що він завжди має груповий характер, тобто здiйснюеться в формi групової  взаемодii. Основним змiстом комунiкацiй у групi тpeнінry є сфера мотивiв людини, коло її потреб. 3авдяки колективному обговоренню, самоаналiзу в учасникiв з'являється можливiсть усвiдомити справжнiй смисл своїх дiй, побачити себе збоку, проаналiзувати власнi переживання та суб'ективнi уявлення. Ефективнiсть  акого  процесу забезпечусться  руповим феноменом. Насамперед, це можливiсть одержати зворотний зв'язок i пiдтримку з боку людей, яких непокоять аналогiчнi проблеми i переживання. У такiй групi люди вiдчувають себе прийнятими й активно приймають iнших, користуються довiр'ям групи i довiряють caмi, пiлкуються про iнших i caмi вiдчувають пiклування про себе. В умовах групи учасник може випробовувати рiзнi стилi спiлкування, засвоювати i вiдпрацьовувати рiзнi навички взаемодїї вiдчувати при цьому психологiчний комфорт i захищенiсть. Груповi заняття дають можливiсть iдентифiкувати себе з iншими; група значною мiрою полегшує самоаналiз i саморозкриття. умiння i навички, якi формуються у штучно створених умовах, допомагають ефективно долати труднощi мiжособистiсних стосунків у життi. Але в практицi навчально-виховної  роботи цей метод поки що  не набув помiтного розширення, в основному через його непристосованiсть до вiкових особливостей. А потреба в подiбнiй роботi вiдчувасться велика. Уже в пiдлiтковому вiцi (не говорячи про юнацький) вiдбувасться звикання з певною роллю, що значно ускладнюс процес спiлкування та формування провiдних якостей особистостi.

Використана література.

1. Балл Г.А. Понятие адаптации й его значение для психологии личности //Вопр. психологии. - 1989. - №21. - С.92-100.
2. Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности. - К., 1991 -189 с.
3. Венгер А. Л. Десятникова Ю.М. Групповая работа со старшеклассниками, направленная на их адаптацию к новым социальньном условиям.// Вопр. психологии. - 1995. – № 2, 1. - С. 25-33.
4. Гаврилова Т. П.. Учитель и семья школьника. - М., 1988. с. 5.
5. Пальцев Ю.В., Коржова Е.Ю. Профилактика и коррекция психологической дезадаптации педагогов // Творча особистiсть вчителя: проблеми теopii практики: Збiрник наук. праць. - К, 1997. -С. 110-114.
6. Десятникова Ю.М. Психологическое состояние старшеклассников при изменении социального окружения. // Вопр. психологии. - 1996. –№ 2, 5. – С.18-25.
7. Дубровина И.В. Школьная психологическая служба. - М., 1991. - 230 с.
8. Зимбардо Ф. Застенчивость: Пер. сангл. - М.: Педагогика, 1991. - 208 с.
9. Зотова О.И., Кряжева И.К. Некоторые аспекты социально- психологической адаптации личности: Психологические механизмн регуляции социального поведения. - М.: Наука, 1979. - С. 219-232.
10. Меерсон Ф.3. Адаптация, стресс и профилактика. - М., 1981.
11. Моргун. В.Ф. Защитные механизмы: адаптация или дезинтеграция личности // Актуальнi проблеми сучасної психологiї.
12. Медична психологiя та психокорекцiя: Матерiали других мiжнародних психологiчних читань. – Харків, 1995. - С. 47-48.
13. Мэй Р. Проблема тревоги. Пер. сангл. - М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс,2001. - 432с.
14. Налчаджян А.А. Личность, психическая адаптация и творчество. - Ереван, 1980. - 240 с.
15. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога: Учебн. пособие: В 2 кн. - М.: Изд-во. - Кн. 2. - 480 с.
16. Роджерс Карл Р. Взгляд на психотерапию// Становление человека.- М.: Прогресс, 1994. - 480 с.
17. Фрейд А. Психология "Я" и защитные механизмы. - М., 1993. -141 с.
18. Фурман А.В. Як допомогти учням долати дезадаптованiсть до школи// Рад. шк. -1991. –№ 2 5. - С. 25-32.
19. Юрченко В.1. Тривожнiсть як прояв суперечностей "Я" концепцii" майбутнього вчителя: Наук.-теор. та iнформ. журнал АПН України. - К, 1997.- № 2 1(14)
20. Атрощенко Т. «Культура міжнаціонального спілкування в студенському середовищі».//Шлях освіти.2004 №2.с.31-35.
21. Весна М. «Самоорганизация в студенческой учебной группе». //Высшее образование в России.2003 №2.с.93-95.
22. Мельник Л .П. «Сучасний студент: проблеми і перспективи».//Нові технології навчання: Науково –методичний збірник.,-Київ.; 2003 Випуск 135 .С.131-140.
23. Кулінченко О.С. «Студентське самоврядування в системі вищої школи». //Соціалізація особистості.-Київ:Логос 2002.Т.17., Вип.1. с.67-75.
24. Лузан П., Зайцева І. «Академічна група в контексті проблем виховання студентської молоді». //Освіта і управління. 2002 Т. №1 .с.151-156.
25. Плотнікова О. «Важливість вивчення індивідуальних особливостей першокурсників у період дедактичної адаптації».// Рідна школа 2001. №10.с.62-64.
26. Гусейнов А. Ш. «Активность студеньческой группы социально-психологический аспект» //Содержание социально-гуманитарного образования в меняющемся мире: междисцеплинарный подход.Краснодар: КГУ 2000.,с. 123-124.
27. Андрееав Г.М. «Социальная психология». М., Аспект.пресс.,1996 с.374.
28. 28. Власенко В. В. «Вчителі-учні; психологія взаємних оцінних ставлень».
29. –К., 1995. с.154.
30. Внутригрупповая комформность //Психология в ВУЗе 2005, №2, с.62
31. Социально-психологический уровень развития групп.
32. // Персонал 2003, №8 с.70.
33. Взаимоотношения групп с неравным социальным статусом // Психологический журнал 1990, т.11, №4, с.12-19.
34. Психологія: збірник наукових праць. К.2001. Вип.14, с.345.
35. Щуркова Н.Е. Практикум по педакогической технологии. М. 2001, с.94.
36. Загальна психологія К.1999, с.368.Психология и педагогіка. М.1999, с.75.Современная психология. М.1999, с.524.
37. Сушков И Психология взаимоотношений. М.1999, с.210.
38. Немов Р.С. Психология. Т 1.М. 1998, с.528.
39. Андреева Г.М. Социальная психология М.1996, с.303.
40. Шевандрин Н.И. Социальная психология в образовании. Ч.1 М.1995, с.238.
41. Психолого-педагогические вопросы организации учебно-воспитательного процесса Тернополь – 1989, с.43.
42. Методика определения структуры малой группы.//Вопросы психологи 1984 №4, с.112.
43. Психологическая наука и образование 2002 г. №4 с.5-15.
44. Наукові записки: збірник наукових статей, К.2001, вип 44, с.114.
45. Практическая психология для преподавателей. М.1997, с.161.
46. Психолого-педагогічні проблеми підготовки вчительських кадрів в умовах трансформації суспільства. К.2000, ч.1, с.111.
47. Проблеми освіти. К.2001, вип 25, с.69.
48. Организационная психология. С.-П. 2000, с.227.

---

---