Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Дудка І.М.

Актуальність. Успішний розвиток державотворчих процесів в Україні залежить від низки умов, серед яких провідне місце посідають такі як гармонізація суспільного життя, громадська злагода, збалансований розвиток міжетнічних, національних стосунків. Проте, суспільна свідомість наповнюється, переважно, політичними інтересами та тимчасовими ідеологічними гаслами, прикриваючи ними корінні руйнації життєвих цінностей, ідеалів, самої людини. У царині національного життя все це призводить до значної поляризації поглядів і ціннісних орієнтацій. Однією з причин таких тенденцій є вкрай недостатнє наукове розроблення проблеми психології національного, умов і закономірностей проявів конкретних етнічних, історичних, культурологічних особливостей окремої спільноти, а також строкатість поглядів стосовно психологічної природи етнічного, національної свідомості, самоідентифікації, перебігу суспільних процесів та ступеню їхньої залежності від рівня національної самосвідомості тощо (О. Бочковський, М.Мамардашвілі, А.Дашдамиров, Л. Дробижева, В.Зінченко, Е.Фром, М.Коул, С. Арутюнов, Е.Девідсон, У.Альтерматт та ін.).Залишаються слабо розробленими питання сутності, структури і чинників розвитку етнічної та національної свідомості й самосвідомості, ціннісних орієнтацій, етнічної та національної ідентифікації, що значною мірою зводиться до проблеми психології традиційної культури як середовища формування життєвого ідеалу, цінностей, орієнтацій, способу буття людини. Усвідомлення себе представником і носієм таких етнокультурних проявів і складає психологічну сутність національної, етнонаціональної самосвідомості, проте психологічна структура і особливості цього процесу залишаються мало дослідженими.

Такі обставини негативно позначаються на розв'язанні багатьох практичних питань суспільно-політичного життя держави, належного розвитку тенденцій до консолідації суспільства, у всіх сферах духовного життя і психічного здоров'я людей. Разом з тим, успішне започаткування і поглиблення у суспільстві національної самосвідомості неможливе без опанування конкретного історичного досвіду, розуміння й осмислення історико-психологічних детермінант етнічного та з національного постання, соціально-психологічних факторів, що сприяли і гальмували розвиток процесів національного самоусвідомлення.З'ясування такого кола питань дасть можливість належно підійти до розуміння й оцінки справжнього стану національної самосвідомості в Україні, визначити методи і механізми впливу на суспільну свідомість з метою поглиблення розуміння сутності національних цінностей та підвищення їхньої ваги у життєвих орієнтаціях і домаганнях, насамперед у молодіжному середовищі.Виходячи з актуальності зазначеної проблеми, недостатнього розроблення її у сучасній теорії, важливості повноцінного задоволення етнічних, національних потреб і гармонізації суспільного життя, належного використання етнопсихологічного потенціалу народу в успішному розв'язанні державотворчих завдань.Предмет розгляду -сутність, джерела і чинники формування етнічної й національної самосвідомості та її трансформації у суспільних процесах в Україні.Метою є з'ясування психологічної сутності джерел і чинників етнічної та національної самосвідомості та їхнього впливу на соціальні й державотворчі процеси в Україні.Виявити стан національної самосвідомості в Україні, визначити методи і механізми впливу на суспільну свідомість з метою поглиблення розуміння сутності національних цінностей та підвищення їхньої ваги у життєвих орієнтаціях і домаганнях, насамперед у молодіжному середовищі.Методологічною основою дослідження є теоретичні принципи щодо етнологічної структури традиційних чинників етнічної культури як джерела і середовища формування етнічної свідомості (Б.О. Рибаков, Г.А.Скрипник, С.О.Токарєв, В.К.Борисенко, Ю.В. Бромлей, та ін.),Значення роботи полягає в розширенні уявлень про сутність, джерела, структуру та чинники зародження й формування національної свідомості та самосвідомості, її моделюючі впливи на соціум.

Основні положення

1. Національна самосвідомість є продуктом не лише свідомості але й природи людини, її психофізіологічної реальності, узагальнюючим психологічним показником якої є тип традиційності як форми, способу етнокультурного буття, життєве психічне настановлення * інтегральний вияв ментальності. Прагнення до самоідентифікації з нацією, утвердження самоцінності історичної пам'яті, вибудова на її засадах аксіологічної системи є неодмінною передумовою самореалізації людини.

2. Етнічна свідомість та ідентифікація є складовими національної самосвідомості, що відображають і формують аксіологічну систему людини, визначають її ціннісні орієнтації, етнокультурні потреби, співмірні їм життєві ідеали, домагання, сам спосіб життя .

3. Філогенетичні детермінанти визначають формування етнопсихотипу як основного джерела національної самосвідомості, забезпечують збереження історичної пам'яті, спрямовують соціально-психологічні фактори етнізації, що зумовлюють успішний розвиток процесів самоусвідомлення людини.

4. Стан національної самосвідомості в сучасній Україні корелює з успішністю розвитку державотворчих процесів, має значний консолідуючий потенціал, можливості впливу на ієрархію суспільних цінностей, гармонізації міжособистісних та міжгрупових взаємин.Основний зміст дослідження.

"Теоретико-методологічні засади дослідження національної самосвідомості" присвячений науковому аналізові історії питання та основним теоретико-методологічним підходам дослідження феномену національної та етнічної свідомості.Матеріали аналізу тематичних джерел дають підстави узагальнити здобуток психологічних пошуків сутності поняття етнонаціональної самосвідомості й окреслити основні етапи та зміст його формування. Незважаючи на відсутність в опублікованих роботах надійної інформації щодо етнічної належності об'єктів дослідження самосвідомості, з'ясовано, що вони вивчалися за ознакою їхньої етнічної сутності, оскільки починаючи з найдавніших часів і впродовж тривалого часу компактне етнічне проживання було єдине нормальним, звичним, тому наголошувати на етнічній належності було б алогічним. Вже антична психологічна думка тлумачить відчуття як "сприйняття сприйняттям", або ж свідоме сприйняття, що систематизує й оцінює чуттєві дані, інтелектуалізоване внутрішнє відчуття, здатне до рефлексії, вводиться універсальне поняття "мікрокосму".

Встановлено, що введення до наукового обігу поняття апперцепції як суто рефлексуючого "Я", усвідомлення індивідом його власного мислення, як виразу інтелектуальної свідомості, пізнання пізнаючим елементом розширило семантичне поле проблеми. Застосування поняття народної психології постулює самобутність народу, що ґрунтується на суб'єктивній думці самих членів народу про самих себе, про свою схожість і належність, проводиться паралель між народною душею та етнічною самосвідомістю, яка утворюється внаслідок функціонування в життєвому просторі членів комунітету духовних продуктів культури: мови, міфів, моралі, як передумови єдності психічних процесів індивідів: волі, відчуттів, уявлень", національне як самоцінне підноситься на вершину життєвих вартостей, що стало черговим етапом підготовки передумов до формування теорії самосвідомості.Відзначається не розробленість цілої низки теоретико-методологічних проблем, серед яких упорядкування поняттєвого апарату, визначення чинників та різних таксономічних рівнів типів етносвідомості, впливу етногенези, співвідношення етнічної самосвідомості та інших форм суспільної самосвідомості, особливості етнічної самосвідомості в різних соціально-економічних формаціях та історичних епохах тощо, що спостерігається у публікаціях до 70 - років XX ст. Лише за останні два десятиліття дослідження проблеми етнонаціосвідомості: зазнало докорінних якісних змін, які характеризуються передусім застосуванням системотворчих підходів, з'ясування, вдосконалення й поглиблення поняттєвої структури проблеми.Застосовано нові підходи у визначенні ступеню значущості ролі буденної свідомості. побутових знань як основи традиціоналізованого буття у засвоєнні етнічного досвіду, розкрито нові аспекти психології впливу переказів, узвичаєних приписів, забобонів, їхнє соціально-етнічне коріння і значення для визначення змісту етнічної самосвідомості (К. В. Чистов).

Порушена проблема структурної ієрархічності етнічної самосвідомості, застосування методів і підходів кроскультурної психології забезпечила методологічні засади зосередження саме на народній, етнокультурне сформованій свідомості й самосвідомості з відповідною необхідністю використання методів соціології, антропології, лінгвістики та інших суспільних наук, дотичних до етнопсихологічних ракурсів дослідження.

Аналіз динаміки розвитку й функціонування етнічної свідомості показав її здатність на певній стадії розвитку набувати певної міри самостійності, яка може зберігатися досить тривалий час навіть за умови територіального, господарсько-культурного відриву окремих груп народу від основного етнічного ядра і при втраті ним своєї рідної мови. Поруч з пильною увагою до етнічної та національної ідентифікації розглянуто явище деідентифікації як неодмінного складника дихотомної системи, що співіснують на засадах взаємовпливу.Встановлено, що введення до наукового обігу низки нових наукових категорій, розроблення класифікації основних напрямків дослідження, етнонаціональної самосвідомості (Ю. В. Бромлей), формулювання її сучасних параметрів забезпечили розроблення системологічної концепції національної свідомості у контексті політичних процесів (І.Кресіна), що дає можливість її широкого застосування на аналогових засадах у різних царинах і напрямках психологічної науки. Незважаючи на це, у дослідженні національної самосвідомості намітилася ціла низка нових проблем різнопланового характеру. Передусім, це стосується вдосконалення поняттєвого апарату, поглибленого розуміння семантичної структури явища (Г. Солдатова), його виявів у сучасному житті урбанізованої людини, кореляційних залежностей зі сферою підсвідомого, місця окремих чинників (мова і мовлення тощо) у формуванні самосвідомості, а також зворотних впливів свідомості на мову. Проте, залишається слабо розкритою проблема впливу національної самосвідомості на суспільні процеси, її моделюючі впливи у сьогочасні, а також впродовж філогенези, на конкретному українському ґрунті та українських історичних реаліях. В контексті психолого-теоретичних передумов формування етнонаціосвідомості виділено низку чинників, від яких прямо залежить успішність її зародження й розвиток - сутність і стан загальної самосвідомості, життєве психічне настановлення як інтегральний вияв ментальності, етнопсихогенеза та історична пам'ять, структура і конкретний функціональний статус понять етнос, нація, націоналізм, глобалізм.Доводиться, що розвинена національна самосвідомість, прагнення до самоідентифікації з нацією, утвердження самоцінності історичної пам'яті, вибудова на її засадах аксіологічної системи є життєво необхідною передумовою її самореалізації. Тому питання етнопсихогенези та історичної пам'яті належать до базових понять функціонування етнонаціосвідомості. Важливим є висновок про те, що етнічна спільнота є не лише продуктом свідомості, а й природи людини, її психобіологічної реальності, а її узагальнюючим показником є тип традиційності як форми, способу етнокультурного буття.Стверджується, що нація, яка сформована на ґрунті титульного етносу (етнічна нація) виявляє абсолютну більшість ознак його, що дає підстави послуговувати ся терміном "етнонаціональне".

Поглиблений аналіз цього поняття на підставі численних джерел дає підстави корелювати його з сутністю національної свідомості як об'єктивно зумовлений процес перетворення етнічних, культурних спільнот на політичні, державні; як політичний рух; форму вияву колективної свідомості, що охоплює переважну кількість представників певного народу. Означено психологічну природу поняття "шовінізм" у контексті націосвідомості, що містить у собі крайній вияв екстремального націоналізму, ксенофобії, національної та расової нетерпимості, розкрито досі не вживані в українській етнопсихології поняття "радянського націоналізму" як досить самобутнього феномену з відтінком російської великодержавності та високомірності, охарактеризовано націоналізм у контексті глобалістичних тенденцій. Стверджується, що вплив глобалізації сприяє порушенню рівноваги раціонально-чуттєвої сфери, сприяє надмірній раціоналізації свідомості, а, отже, розладжує природну доцільність у співвідношенні потреб матеріальних і духовних, сприяє моральним фрустраціям, докорінно руйнує системи життєвих цінностей.Доводиться, що у національній самосвідомості відображаються основні засади буття та розвитку етнонаціональної спільноти; способи інтерпретації соціальних подій. Суб'єкт такої самосвідомості є представником "людини культури" як ідеальний психотип, який аналізуючи і осмислюючи себе (своє "Я"), власну поведінку, співвідносить її з детермінуючою її мотивацією, зумовленою покладеними на людину вимогами етносоціальної спільноти.

У процесі такого співвіднесення відбувається усвідомлення самого себе суб'єктом своєї етнічної, національної спільноти, наділеним етнічною Індивідуальністю як своєрідним поєднанням своєрідних психічних властивостей, детермінованими зовнішніми і внутрішніми умовами.Визнається доцільною необхідність застосування при дослідженні національне самосвідомості принципу наукового плюралізму (І. Кресіна), тобто тих наукових методів, як дають змогу виявити певні історичні закономірності, своєрідність та тенденції у розвитку самосвідомості, проте його застосування є доцільним з позицій методологічного релятивізму потреба чого пояснюється бажанням уникнути однобічних підходів і тлумачень і водночас не припуститися абсолютизації оцінок і певних положень. У цьому контексті є вмотивованим використання положень теорії інтегральної індивідуальності (Г. Мерлін, В. Хотинець) як цілісної характеристики індивідуальних властивостей людини, представлену ієрархічною сукупністю не належних один до одного, окремо існуючих на різних рівнях підсистем, що підпорядковуються різним закономірностям і мають своєрідні взаємні зв'язки.

"Особистісно-суспільна парадигма національної свідомості" присвячений дослідженню національної та етнічної самосвідомості у контексті архетипічних джерел її зародження, формування в онто- та філогенезі, особливостей впливу суспільно-політичних процесів.Констатується, що в онтогенезі закладаються основи майбутньої національної самосвідомості, виявляючи себе як стереотипізовані соціальні феномени, що обумовлюють дії людини особливостями етносоціальної організації. Шляхом засвоєння системи практичних навичок і стереотипів світовідчуття закладаються підвалинні засади етнічного "образу-Я" ще в «ніші розвитку» дитини у рамках щоденних практик її оточення.

Система стереотипів у сформованому стані конкретно-логічного мислення трансформується в автостереотипи і складає стрижень етнічних цінностей, етично-естетичних ідеалів та іншого подібного, що складає основний зміст предмета самоусвідомлення. Так забезпечується уявлення про себе як частину довколишнього простору, усвідомлення довкілля переноситься на свій внутрішній світ і, ототожнюючись, вибудовує такий же образ свого внутрішнього "Я"У роботі стверджується, що саме таке психологічне середовище закладає підвалини етнізації як процесу започаткування, формування і становлення етнічних рис людини, проявлення складної сукупності психологічних чинників входження людини в етнічно означене суспільство, тобто етнічної соціалізації через засвоєння нею певних якостей, що становлять сутність конкретної етнокультурної моделі. Самосвідомість індивіда сама є продуктом даної культури й одночасно носієм її. Динаміка становлення форм самосвідомості в руслі етнізації ( пізнавальних, вольових, емоційних сфер), особливо в умовах несприятливих розвиткові етнічної самосвідомості може проходити латентні та сублімаційні періоди формування.Розкрито функцію історичної пам'яті, яка у процесі етнізації виявляє свою полісемантичність, складну символіко-міфологічну природу, її інформаційний масив усвідомлюється не інакше як органічна частина власне суб'єкта, тобто його опанування складає саму сутність самоусвідомлення через складну гармонізовану мережу архетипів-символів, у якій виявляє себе етнофор у процесі психічної діяльності.Наголошується на особливій ролі мовленнєвої діяльності як форми об'єктивації ментальних настановлень, психічного стану індивіда, відзначається, що сучасний реальний статус мови в українському суспільстві гальмує процес етнізації, а заодно пригнічує національну свідомість, породжує національний нігілізм, підриває патріотичні почуття і аж ніяк не сприяє формуванню національної самосвідомості, успішному розвиткові державотворчих процесів.Формування типової етнічної моделі зумовлено суспільним і державним статусом феномену етнотипу, мірою традиціоналізованості суспільно-психологічного процесу, суспільно-політичними орієнтаціями тощо. Трансформована у навчально-виховні, ідеальні форми, вона може розглядатися засадничою ідеєю-модулятором, що орієнтує, стимулює, сприяє, мотивує потребу, інтерес до національного самопізнання. Гармонійне поєднання етноцентризму та ідеалів громадянського суспільства складає сутність перспективного вектора розвитку особистості.З'ясовано основні філогенетичні аспекти української самосвідомості, які формуються в межах простору, визначеного історіософськими та науково-політичними чинниками. Простежується невпинне прагнення людини дошукуватися до своїх міфологічних першопочатків, які містяться у фольклорі, переказах, власне міфах, перших писемних історичних джерелах.

Ідея величі Руської землі, активне оперування поняттями "мова Руська", "земля Руська", Украйна міститься ще в пам'ятках Княжої доби. У наступні історичні епохи ці ідеали-символи, видозмінювалися, не втрачаючи сутності. Панівні філософські ідеї зароджувалися і формувалися в лоні фольклору і вбирали в себе елементи народного світогляду, що відбивав у собі прагнення людей до національної незалежності, до становлення національної самобутності. Зосередження на внутрішньому світі особистості формує такі риси української духовності, як екзистенційна спрямованість, що є в ній домінуючою у вигляді "філософії серця".Показано як загроза окатоличення і полонізації особливо актуалізує питання національної належності в 16 - 17 ст., що вилилося в створення системи братств, навчальних закладів та організацію козацтва - детонатора національної самосвідомості. Атмосфера пригнічення після Переяславських угод поширилася на все суспільство, яке зазнало незнаного досі фізичного та психологічного тиску, нищення українського духу, краху національної еліти. Це значною мірою поширилося на представників козацтва, провідників, виразників національних сподівань та інтересів.

Завершується формування трагічного для долі України психологічного феномену "малоросійства", як продукту спотвореної національної свідомості яке вражає мозковий центр нації і залишається донині центральною проблемою української державотворення з комплексом затьмарення історичної пам'яті, меншовартості анекдотизуванням національних святинь. У цих умовах постаті-символи (П. Сагайдачний, Б Хмельницький, І. Богун, І. Мазепа, І. Виговський, пізніше - Т. Шевченко, С. Петлюра, С Бандера, В. Стус та ін.) сприймаються як збудники й генератори національної самосвідомості національно ідентифікуючого потенціалу нації.

Перебування України в складі російської імперії забезпечувало і досі забезпечує привласнення останньою всього, що створювалося в імперії, ні рівні "продукту російської культури", що призвело до обезкровлення української духовно скарбниці, виснаження українського потенціалу й джерела спонуки до національного самоусвідомлення й відбувалося за ретельного приховування цього московською владою. Через складну систему соціально - психологічного впливу засобами не лише державних, а й громадських, релігійних інститутів відбувалося докорінне спотворення системи життєвих цінностей, ідеалів, утверджувалися антиукраїнські зразки соціокультурного наслідування антигерої, відступники підносилися як герої і навпаки.Розкрито другий, якісно новий період формування національної самосвідомості пов'язаний з постатями І. Котляревського, Т.Г.Шевченка як автора і апологета української національної ідеї, М. Костомарова за компаративістський аналіз російської та української ментальностей і утвердження української самобутності. Непересічним внеском у формуванню національної самосвідомості є діяльність І. Франка, яку вінчає всебічно обґрунтований програмний виклад шляхів суспільного розвою України на національному ґрунті з урахуванням кращого досвіду людства та новомодних суспільно-політичних течій, концепції етнодержавотворення, що відзначаються особливою актуальністю й сьогодні. Він застерігав від втрати національної самосвідомості та ідеалу, що неодмінно змушує кращих синів працювати для розвою духової культури чужих націй.

Східна Галичина, де більшість населення становили українці, поступово перетворилася на могутній генератор ідей національного визволення та возз'єднання всіх українських земель по обидва боки австро-угорського кордону. Процеси, що відбувалися в Галичині, благотворно впливали й на розвиток національної самосвідомості серед українців Російської імперії. Тоталітарна ідеологія і практика більшовизму на тривалий час зупинила й спотворила цю позитивну тенденцію.З'ясовано, що стан національної свідомості в Україні визначається двома основними чинниками: історично успадкованими тенденціями її розвитку та зовнішніми психомоделюючими впливами.

Перший з них характеризується основними атрибутами колоніального статусу, який забезпечував цілковиту реалізацію інтересів метрополії, насамперед у зміні світоглядних орієнтирів, у тому числі свідомісних домінант, виходячи з групоцентризму як стрижня радянського націоналізму з відтінком великодержавності т; високомірності. що ділив людей на "Ми" і "Вони". Другий - прагнення Росії утримати колишній статус-кво, тобто забезпечити комплексний контроль в межах колишньої державне системи, а також сьогочасні впливи глобалістського спрямування. Об'єктивне розумінню статусу національної ідеї, стану національної свідомості, а отже й державотворення в Україні можливе лише крізь призму розуміння природи, структури, векторної спрямованості домагань тактики і стратегії зовнішніх чинників.

Подібні впливи у тривалому часі неодмінно супроводжуються чуттєво-раціональним роздвоєнням, фрустрацією, наростанням складних негативних комплексів - людина з такою роздвоєною психікою починає остерігатися, а то й боятися своєї етнічно означеної самості, на ґрунті чого виробляється вороже-агресивне ставлення до втраченої етнічної сутності формується комплекс малоросійства. Система психомоделювання задіює архетипічні джерела на зразок ідеї слов'янського братства, конфесійні, національні, геополітичні механізми як консолідуючі сили. Традиціоналізований спосіб життя як базова життєва цінність, продуктом виразником якого усвідомлює себе представник етнопсихотипу, витісняється світоглядно-ціннісною моделлю, створеною на інтелектуально-віросповідних, часто прагматичних засадах як правило політичної мотивації. Провідними тезами є багатовікова неперервність ідеї російського патріотизму, штучність роз'єднання Росії та України, безперспективність допомоги діаспори, яка ніби неодмінно призведе до "вакханалії з суверенітетом", загроза місцевого сепаратизму і війни "шматків" території одного з одним (Крим, Галичина тощо), "розгулу етнократизму", відкидання факту експлуатації України як колонії, категоричне заперечення історичного статусу Росії як метрополії.

Наголошується на ще одній складовій другого чиннику - глобалістських тенденціях мінімізації важливості культурних відмінностей, відкидання здобутків багато тисячолітнього культурного розвою. Такий "мрійливий лібералізм" зазвичай проповідується людьми з сильних культур, які зазнають мало незручностей від "розчавлення" маленьких. За такими впливами стоїть негативна зміна структури свідомості, руйнація моральних, життєвих цінностей, ослаблення національно-патріотичних почуттів тощо.Отже, наведені вище фактори мають істотно корегувати стратегію і тактику державної політики з урахуванням хистких суспільно-національних орієнтацій, на утвердження прав суспільства, державних інтересів, створення привабливого сучасного інтелектуального іміджу всьому вкраїнському, не відмовляючись від його традиційних, архаїчних, фольклорних, етнографічних форм і, засуджуючи його злостиве пародіювання, шельмування. Дбати про набуття російськомовними громадянами нової ідентичності української державної нації, всіляко сприяючи виведенню з суспільної свідомості життєвизначальності російське радянських компонентів життєвих цінностей.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що незважаючи на викладені показник національної самосвідомості, загальний її стан вимагає істотної активізації і підвищення та задіяння до розвитку державотворчих процесів.Духовні засади та механізми формування національної самосвідомостіНевдовзі після початку Першої світової війни відомий російський філософ Володимир Ерн проголосив на публічному засіданні Релігійно-філософського товариства пам'яті Володимира Соловйова промову «Від Канта до Круппа» [4, 308-318], у якій об'єднав у послідовний ланцюжок такі, на перший погляд несумісні явища, як кантівська філософія і варварський обстріл бельгійських та французьких міст у перші місяці війни гарматами концерну Круппа Хоча промова викликала багато непорозумінь, слід визнати, що Ерн мав цілковиту рацію стверджуючи, що у світогляді Канта завершився «великий процес внутрішнього усвідомленні германської ідеї» [4, 316} і почалася «реалізація усвідомленої ідеї в плані історичного буття, весь цей процес є чимось єдиним і безперервним», таким, що з логічною необхідністю приводить до Круппів, отже, безумовна тотожність германської культури і германського мілітаризму не викликає жодних сумнівів у середовищі духовної німецької еліти [4, 376].Кант був тим мислителем, який чітко сформулював проблему самосвідомості, зрозумів її принципову важливість для «маніфестації німецького духу» і втілення його в практик} суспільного життя. Як зазначає Мартин Бубер, Кант поставив чотири фундаментальні запитання, відповідь на які має шукати як кожен індивід, так і цілі народи:

1. Хто ми такі?
2. Що ми можемо знати?
3. Що ми повинні робити?
4. На кого можемо покладати надію?

Серед численних самовизначень людини чільне місце посідає національна самоідентифікація, що у розвиненому вигляді постає національною самосвідомістю. Це зумовлено тим, що нація для сучасної людини є найбільш життєвоважливою, найфундаментальнішою історичною спільністю. М. Бердяєв у праці «Доля Росії» цілком слушно стверджував: «Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, єдності людства - шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є... чистісінька порожнеча, небуття» [5, 99].Нація акумулює і специфічно трансформує історичний досвід людства, створює умови для найповнішого забезпечення можливостей реалізації життєсмислових настанов і цілей, виступає субстанційною основою життєдіяльності як окремих індивідів, так і їхніх об'єднань.Національна самосвідомість, як наслідок історичного генезису нації, водночас виступає необхідною умовою її повноцінного розвитку і прогресу. В. Старосольський в одній з своїх найвідоміших праць «Теорія нації» писав, що нація «будується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея; національна спільнота є суспільством вільним у тому значенні, ще її існування відповідає волі її членів» [6, 92].Ця думка визначає суть національної самосвідомості: як цілісна саморефлексія наці (всебічне розуміння нацією своєї суспільної суті та історичного покликання) національні самосвідомість виступає могутнім засобом її історичного поступу, повноцінного функціонування у світовій спільноті, спонукає колективну людську волю до активної життєво позиції, мобілізації всіх наявних і прихованих вітальних (життєвих) ресурсів народу Аналогічне розуміння знаходимо і у Д. Донцова: «Мільйони розбіжних людських воль єднанні в одно - «спільні тріумфи в минулім», «слава предків», дальше - спільна воля в теперішнім «готовність до дальших великих діл, одна велика ціль для всіх в майбутнім», одне велике підприємство, що з'єднало б під своїм гаслом всі ентузіазми, весь фанатизм, всі горіння мільйонів, вириваючи їх у критичні моменти життя поза рамки їх буденних турбот та егоїзмів ) напрямку до одної великої мети» [3, 225].

Національна самосвідомість - це своєрідний міст, через який діяльність окремого індивіда органічно вливається у життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей залучаючись водночас до спільної справи, вносячи у загальну скарбницю свою частку Безумовно, людина об'єктивно, незалежно від її волі й свідомості, включена у систему зв'язків тієї чи іншої національної спільноти.

Однак без розвиненої національної самосвідомості це{ зв'язок має примітивно-меркантильний споживацький характер: нація намагається використати всі сили і можливості індивіда, а він, у свою чергу, мати максимальну вигоду від суспільства для задоволення своїх егоїстичних потреб. Взаємини між особою і національною спільнотою набувають антагоністичного характеру, що призводить, врешті, до негативних наслідків для обох сторін: деформує особистість і виснажує сили нації. Взаємодія особи і нації стає по-справжньому результативною лише за умови гармонійного поєднання об'єктивних зв'язків мі» ними з суб'єктивними - свідомо встановленими, доцільно організованими, що сприяють як самореалізації особистості, так і розквіту нації.Національна самосвідомість пробуджує і стимулює такі могутні емоційно-психологічні рушії національного прогресу, як патріотизм і жертовність, які не в змозі замінити жодні меркантильні розрахунки, матеріальна вигода.

Ці останні є ненадійною опорою національного розвитку, легко перетворюються при коливанні економічної та соціально-політично! кон'юнктури на гальмо національного поступу, а то й на його нищівно-руйнівну силу Натомість породжений національною самосвідомістю патріотизм, жертовність практично залежать від матеріального становища нації. Більше того, погіршення життєвих умов, загроз національному прогресу або незалежності, подібні негативні явища стимулюють духовну енергію національне свідомого населення, а відтак спричиняють сплеск його патріотичне діяльності, готовність піти на будь-яку самопожертву заради порятунку нації.Відсутність національної самосвідомості як самоцінної категорії не тільки не спонука до пошуку причин суспільного колапсу і шляхів порятунку нації, а, навпаки, викликає сплеск антипатріотичних настроїв. Не мобілізація сил для того, щоб взяти свою історичну долю власні руки, а пошук сюзерена, до якого можна було б податися у васали за обіцянку дрібних подачок.

Подібна психологія - прямий наслідок деформованої, нерозвиненої національне самосвідомості. Такий стан є дуже небезпечним для нації. Жоден зовнішній примус не може зрівнятися за ефективністю свого впливу з внутрішнім пориванням мас, зумовленим їхнім розумінням історичної та моральної необхідності їхніх дій. Свого часу Л. Троцький вихвалявсь що більшовики «лінивого мужика примусили багнетом піти у бій» [9, 160].Національна самосвідомість надає їм нового життя. Із об'єктивних явищ історичне дійсності вони перетворюються на ідеальні цінності, спонукачі національної активності своєрідний «генетичний код» нації, здатний відродити за певних умов реально втрачені неп властивості й ознаки. Відомий грузинський письменник, громадський і політичний дія1 К. Гамсахурдія у відкритому листі до Леніна писав: «Єдина гарантія нашої незалежності була, і буде жити у свідомості самого грузинського народу, оскільки основа всякого звільнення І усвідомленні самої свободи» [2, 225].

Те саме можна сказати і стосовно будь-яких інших ціннісних елементів національне самосвідомості: вони більшою чи меншою мірою виступають запорукою життєздатності нації.Зрозуміло, що ціннісне сприйняття й відображення національною свідомістю тих чи інших реалій національного буття не завжди є об'єктивним, більше того, може спотворюватись і гіпертрофуватися. Історія людства перенасичена надмірною самоуявою різних народів про своє особливе призначення у світовій історії, особливий внесок у розвиток цивілізації більшовартість їхньої культури порівняно з іншими, винятковість національного характеру тощо. Поява у національній самосвідомості завищених самооцінок зумовлюється не стільки складнощами пізнання дійсного стану речей чи потягом до вдоволення власного марнославстві (хоча ці чинники відіграють певну, інколи досить значну роль), скільки насамперед цілепокладально-регулятивною функцією національної самосвідомості, тобто її практичною спрямованістю.Пізнаючи, оцінюючи себе і навколишній світ, кожна нація усвідомлює свої потреби та можливості, виробляє найприйнятніші для неї стандарти поведінки її представників найдоцільніші форми діяльності, найперспективніші напрями розвитку тощо. У національній самосвідомості фіксуються регулятивні норми життєдіяльності кожного громадянина і  наявних спільнот - від сім'ї до нації у цілому, і в усіх зрізах - від інтимних до міжнародних стосунків.

Національна самосвідомість здатна виконувати регулятивну функцію завдяки органічному поєднанню в ній двох протилежних моментів: консервативного і творче Безперервний процес самопізнання, поглиблення розуміння своїх проблем, пошук шляхів засобів їхнього вирішення складається у сталу систему поглядів, цінностей, регулятивних настанов, обов'язкових для виконання усіма членами національної спільноти, їхнє порушення засуджується громадською думкою та суворо карається. З часом пізнавальний процес практика суспільного життя поглиблюють або відкидають усталені уявлення та норми як та що виявили свою недоцільність чи втратили її із зміною історичної ситуації. Відбувається переоцінка наявних цінностей, формується нова система національної самосвідомості, яка в: на інших засадах переформовує і весь наявний багаж: одні елементи відкидає, інші залишає б змін, третім надає нового звучання, включаючи їх у новий контекст. Завдяки такій динаміці національна самосвідомість піднімається на вищий рівень, отримує нове дихання, посилює свою регулятивну функцію у суспільному житті, повніше реалізуючи своє основне призначення.Національна самосвідомість формується величезною кількістю чинників, що визначають її архітектоніку та змістовну особливість і відповідно функціональну спроможність, практичну ефективність.

Основні чинники, що формують національну самосвідомість як у генетичному плані, так в функціонально-структурному, хоча і взаємопов'язані між собою, однак є відносно самостійними сферами, їх можна умовно поділити на три великі групи:

1. об'єктивні;
2. практично-духовні;
3. ідеальні.

До перших належить увесь комплекс суспільно-історичних реалій, які визначають епосі життя народу. Зрозуміло, що національна самосвідомість, наприклад, курдів, які впродовж; століть ведуть безрезультатну боротьбу за право бути єдиною нацією з власною територією всіма іншими атрибутами суверенної країни, і національна самосвідомість турків, іранців, іракців чи сирійців, на території яких курди змушені проживати і які є унітарними стабільним] державами, не може бути ідентичною, хоча ці народи мають багато спільних етнічних рис т духовних цінностей.

Відмінність, а в багатьох відношеннях повна протилежність об'єктивних умов життя формує і відповідне специфічне бачення цінностей, проблем, ідеалів, завдань принципів життєдіяльності та інших складових національної самосвідомості. Не можуть сповідувати одні й ті ж ідеали та цінності, переслідувати одну й ту ж мету, ставити однакові завдання прагматичні, респектабельні американці чи англійці та надірвані важкою ношею економічних і соціальних проблем українці.Намагання переорієнтації національної самосвідомості українців у руслі самосвідомості благополучних західних країн не лише малоефективне, а й згубне, як, наприклад, спроби деяких політиків переконати націю в доцільності встановлення в Україні федеративного устрою (на зразок Німеччини), що, поза всяким сумнівом, означало б, зважаючи на сучасні об'єктивні реалії, неминуче самознищення країни.

Те саме можна сказати і про гуманістичну концепцію західного зразка. Нам нав'язують цінності, що за теперішніх умов обертаються своєю протилежністю: заборона смертної кари для України є сьогодні не проявом гуманізму, а прямим потуранням насильству й жорстокості тощо.Українська національна самосвідомість (а відтак і весь комплекс соціально-правових стосунків) повинна розвиватися як наслідок усвідомлення й узагальнення об'єктивних реалій сьогодення. Однак зв'язок тут не може бути лінійним.

Вплив об'єктивних чинників на формування національної самосвідомості суттєво коригується чинниками духовного характеру.Вони, як уже зазначалося, поділяються на практично-духовні явища національного життя та власне духовні, ідеальні за своєю природою.До практично-духовпих чинників належать насамперед властиві певному народу етнічні стереотипи (традиції, звичаї, обряди, типові риси характеру й поведінки, домінуючі емоції, народні промисли, розваги, ігри), а також історична пам'ять, усталена символіка, народні святині.Особлива роль у формуванні національної самосвідомості належить історичній пам'яті, Вона не лише фіксує величезну кількість подій, а й синтезує, сплітає їх у єдине цілісне мереживо національної історії, де кожен факт, подія займає свою ціннісну нішу. Відбувається своєрідне сортування надбаного досвіду на позитивний, що належить засвоювати і примножу вати, і негативний, який слугує застереженням. Історична пам'ять виступає не німим свідком минулого, а живим збудником людської волі й водночас дороговказом, орієнтиром доцільної активності. Німецький мислитель К. Ясперс був повністю правий, стверджуючи, ще «минуле не завершене: воно продовжує жити... Воно не лежить перед нами як залишки того, ще було.

У минулому криється більше, ніж добуто з нього до цього часу...» [10, 266].Увесь цей минулий досвід живе у теперішньому завдяки творчій енергії сучасників, спрямованій у майбутнє. Відомо, що сучасність є межею між минулим і майбутнім, порогом, через який майбутнє переходить у минуле. Цей безперервний перехід і є теперішнє. Розумне людська діяльність була б принципово неможливою, якби не унікальна властивість свідомості І сучасному жити майбутнім. Спираючись на історичну пам'ять і актуальний пізнавальний процес, мислення долає рамки теперішнього і в ідеальних образах здійснює прорив у майбутнє.Численні уявлення, поняття, ідеї, принципи об'єднуються у теоретичну систему, що відображає ідеал, до якого прагне нація і модель суспільного устрою, який має забезпечити практичне досягнення поставленої мети. Водночас у національній самосвідомості напрацьовуються і займають свою нішу ідеальні імперативи волі - моральні принципи й норми, покликані стимулювати громадську активність громадян у бажаному напрямку, застерігаючи їх від згубних дій, що загрожують національній спільноті.У своїй сукупності всі ці ідеальні образи, світоглядні орієнтири, моральні цінності та імперативи, ідеали і принципи їхнього здійснення завершують формування національної самосвідомості як цілісного явища. Тепер нація усвідомлює себе як єдність свого історичного шляху, актуального надбання і майбутніх перспектив, її сутність розкрилася, висвітлилася на даному історичному відтинку максимально повно.

Нація вважає, що адекватно оцінює своє місце у людській спільноті, свої можливості та перспективи. Викристалізовується стратегічна мета національного прогресу - національна ідея.Конкретна програма дій, яку обґрунтовує національна самосвідомість, постає як національна ідея - дороговказ національного відродження й розквіту.Практична спроможність національної ідеї зумовлюється передусім її об'єктивністю - відповідністю назрілим потребам і можливостям їхнього задоволення. Це висуває особливі вимоги до змісту національної самосвідомості: кожен її елемент, кожна ланка повинні максимально можливо враховувати весь сукупний досвід, накопичений людством у відповідній сфері пізнання та практики. Такий підхід не виключає можливості помилок, однак це єдиний спосіб звести їх до мінімуму, що є принципово важливим, оскільки недосконалість будь-якого елементу чи ланки національної самосвідомості неминуче позначається на життєздатності національної ідеї в цілому.

Оскільки ядром національної самосвідомості є світогляд, то суспільство повинне насамперед турбуватися про його наукову глибину й довершеність.Уся система суспільного життя постає як чітко відлагоджений, добре керований механізм, що працює, однак, на самознищення. Деформована самосвідомість невпинно ослаблює життєздатність суспільного організму. Поглиблюється відчуженість між людьми, апатія, духовна спустошеність і як наслідок - моральна деградація. Духовне життя дедалі витісняється масовою культурою - справжнім духовним наркотиком, який, подразнюючи певні рецептори, приносить чуттєве задоволення, але пригнічує й руйнує здатність мислити і творити.Вирішальною рисою масової культури є, як зазначають американські соціологи Дж. Бенсман і Б. Розенберг, «ринковий умонастрій, згідно з яким мистецтво (науку, релігію, політику) розглядають як предмет споживання, що підпорядковується економічним міркуванням, а не внутрішній логіці змісту» [8, 94].Масова культура, що нині набула дуже широкого поширення на теренах посткомуністичних країн, створює страшну загрозу становленню національної свідомості, оскільки є її антагоністом. Якщо національна самосвідомість покликана мобілізувати життєві сили індивіда і нації для творчої діяльності, втілення в життя високих ідеалів, то масова культура позбавляє людину особистісного начала, відчуття громадського обов'язку, патріотичних поривань, перетворюючи її у пасивний об'єкт впливу, споживацьку одиницю.

Багато сучасних західних соціологів визнають вади духовних засад свого суспільства, зокрема, маніпулятивну функцію ідеології. Однак, не розуміючи глибинних причин цих деформацій, пропонують дуже своєрідні ліки: відкинути ідеологію як «хибну свідомість» (М. Хоркхаймер, Т. Адорно), наділити статусом «нової ідеології» науку і техніку (Ю. Хабермас). поставити на місце ідеології «технологічний розум» (Г. Маркузе) тощо.Українське суспільствознавство має йти своїм шляхом у пошуках духовних механізмів розвитку нашого суспільства. Воно не повинне піддаватися ідеологічному нігілізму, викликаному крахом марксистської ідеології, не слідувати технократичним рецептам оздоровлення суспільної самосвідомості, протистояти спокусі віддати духовну сферу на поталу масовій культурі.Необхідний інтенсивний пошук і розробка на основі узагальнення накопиченого людством досвіду основних елементів духовного освоєння світу (світогляду, моралі, ідеології) і синтез їх у розвинену високоефективну систему національної свідомості. Це абсолютне необхідна передумова національного прогресу.У проведених дослідженнях намічено перспективи подальшого розроблення проблеми.

Узагальнення результатів дослідження дало підстави для таких висновків:

1. Проведене дослідження поглиблює розуміння сутності етнонаціональної самосвідомості, розкрило джерела, структуру, чинники та взаємозв'язок зі змістом ціннісних орієнтацій, етнокультурних потреб у контексті життєвих ідеалів, способу буття людини; з'ясовано історико-психологічні детермінанти, соціально-психологічні чинники етнонаціонального формування як передумови національного самоусвідомлення.
2. Показано, що структуру самосвідомості визначає психологічне середовище зародження й формування етнонаціональної самосвідомості, передусім такі його сенсотворчі чинники як психофізіологічна реальність, життєве психічне настановлення у вигляді інтегрального вияву ментальності, етнопсихогенези, міфологічно-фольклорної системи, історичної пам'яті, типу традиційності як форми, способу етнокультурного буття, тобто підсвідомий, архетипічний чинник.
3. Встановлено, що розвинена національна самосвідомість, прагнення де самоідентифікації з нацією, утвердження самоцінності історичної пам'яті, вибудова на її засадах аксіологічної системи є життєво необхідною передумовою повноцінної самореалізації особистості.
4. Становлення етнонаціональної самосвідомості в особливо несприятливих умовах етнізації може проходити латентні та сублімаційні стадії формування, набуваючи ознак подвійної свідомості.З'ясовано, що мова і мовленнєва діяльність як об'єктивовані вияви відносно стійкої системи етноконсолідуючих компонентів життєдіяльності етносу, внаслідок опанування які людина усвідомлює себе представником етнічної спільноти, у сучасних українських реали потребують ефективнішого суспільно-політичного і державного сприяння для використання належною мірою у розвитку державотворчих процесів.
5. Виявлено низький рівень національної самосвідомості юнаків-старшокласників, які у своїх життєвих домаганнях слабо виявляють національні орієнтації, проте істотно вищий студентської молоді, що значною мірою пояснюється "синдромом нав'язаної етнічності" виявлення подвійної свідомості в їхній структурі національної самосвідомості, як результат психологічного настановлення на відповіді "за належністю, правильністю". Оцінювання свої національної належності як самоцінності особами пенсійного віку засвідчило досить високий рівень їхньої національної самосвідомості з огляду на те, що саме цей прошарок людей часто виступає як протестний електорат, прихильний до опозиційних орієнтацій, що свідчить про розмежування у ставленні до ситуативного соціально-економічного стану і окремої позиції по відношенню до національних цінностей як вічних духовних субстанцій.
6. Сучасний стан національної свідомості в Україні визначається двома основним: чинниками: історично успадкованими тенденціями її розвитку та зовнішнім] психомоделюючими впливами східних та західних спрямувань, орієнтованими на підпорядкування масової свідомості відповідним державно-політичним суб'єктам. Такі психомоделюючі фактори мають істотно корегувати стратегію і тактику державної політики на утвердження прав суспільства, державних інтересів, забезпечення привабливого сучасного інтелектуалізованого іміджу українського суспільства, сприяння набуттю громадянами ново ідентичності української державної нації, подоланню у суспільній свідомості уявлень пре пріоритети російсько-радянських компонентів життєвих цінностей.

Видається доцільним продовжити дослідження етнонаціональної самосвідомості зосередивши увагу на психологічних особливостях і методиках педагогічного впливу на процес її формування, доцільних засобах використання державно-політичних механізмів для використання потенціалу національної самосвідомості у державотворчих процесах.

Джерела

1. Бердяев Н. Судьба России. - М.: Б. и., 1918.
2. Гамсахурдия К. Открытое письмо Ульянову Ленину // Ожог родного очага. - 1990.
3. Донцов Д. Дух нашої давнини. -Дрогобич: Відродження, 1991.
4. Эрн В. Ф. От Канта к Крупну // Сочинения. - М.: Правда, 1991.
5. Книш 3. Так перо пише... - Торонто: Б. в., 1965.
6. Кресіна І. Свідомість і воля - основа нації // Розбудова держави. - 1998. - № 1/2.
7. Ортега-и-ГасетX. Тема нашего времени. Что такое философия? -М.: Б. и., 1991.
8. Старовойтова Н. Масова культура в системі міжетнічних культурних взаємин /, Розбудова держави. - 1988. - № 3/4.
9. Троцкий Л.Д. Основные задачи и трудности хозяйственного строительства: Докл. на заседании Моск. комитета РКП(б), 6 янв. 1920г. // К истории русской революции. - М. Политиздат, 1990.
10. Ясперс К. Истоки истории и её цель // Смысл и назначение истории. - М.: Изд-вс полит, лит-ры, 1991.

---

Рекомендаційний анотований список літератури з проблем виховання громадянина, де списку включено книги та статті з періодичних видань за 1994- 1999 роки, що є у фондах ДНПЕ України.Виховання громадянина: проблеми, структури, функції(рекомендаційний анотований список літератури)... кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не можуть одраз) перемінитися на вільних громадян, та й колишні несвідомі отари людей не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібний не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно вимогам творчого життя. Потрібне виховання що тільки й має змогу дати нам нове громадянство..С. РусоваВажливу роль на шляху розбудови правового демократичного суспільства, який торує сьогодні Україна, відіграє сукупність духовних, суспільних, морально-етичних та інших ціннісних орієнтацій громадян держави, які об'єднує в собі громадянство як філософські категорія.Матеріал подається за алфавітом прізвищ авторів та назв публікацій. Окремим розділом подані законодавчо-правові документи.Конституція України.

Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. К.: Преса України, 1997- 80 с.

Про громадянство України: Закон України зі змінами і доповн. В ред. від 16 квіт. 1997 р. // Юридич. вісн. України. - 1997- №22.- С.4-8.

Дитинство в Україні: права, гарантії, захист: 36. док. - К.: АТ "Вид-во "Столиця", 1998. 4.1-248 с.;Ч.2-292с.Збірник міжнародних правових документів, законодавчих актів і нормативних документів України з питань соціально-правового захисту дітей. - К.: Столиця, 1998.- 513 с. - (М- во юстиції України).

Права людини: Міжнар. договори України. Декларації. Документи. - 2-е вид.— К.: Юрінформ, 1992.- 199 с.— (Спілка юристів України).

Боришевський М. Духовні цінності як детермінанта громадянського виховання особистості // Цінності освіти і виховання: Наук.-метод. 36.-К., 1997.- С.21-25.Автор наголошує не актуальності побудови системи ціннісних орієнтацій в контексті створення концепції освіти й виховання молодого покоління і, зокрема, системи ціннісних орієнтацій як чинника, що детермінує процес становлення особистості громадянина і подає концептуальну модель зрілої особистості - громадянина.

Боришевський М. Формули громадянина-творця. Соціально-психологічний портрет особистості громадянина // Світло. - 1998.- №3.-С.8-9.Автор працює над проблемою еталонної моделі зрілої особистості -громадянина, з якою порівнює реальний стан громадянської свідомості та самосвідомості дітей різних вікових груп В статті автор дає відповідь на питання, що ж таке громадянська свідомість, самосвідомість людини, яка досягла високого рівня особистого розвитку.

Бургін М. Виховання громадянина: проблеми, структури, функції // Освіта України. 1997.-7берез.-С.4.Автор статті відзначає, що розпочинати роботу по вихованню свідомого громадянин України слід з визначення сутності понять "громадянин" та "громадянськість".

Ващенко Г. Виховний ідеал: Підруч. для педагогів, вихователів молоді і батьків. Т. 1.- З те вид.- Полтава: Полтав. вісн., 1994.- 199 с. -(Пед. т-во ім. Г. Ващенка).Видатний український вчений, педагог і психолог, автор "Проекту системи освіти : самостійній Україні" (1957 р.) та інших вагомих досліджень з проблем виховання молоді буду Виховний ідеал, який відповідає психічним та природним властивостям українця. Автор пропонує форми і методи, які належить використовувати, щоб у результаті виховної праці осягнути ідеальну людину-українця, громадянина, життєвою метою якого буде служіння Богові та Україні.

Виховання громадянина: Психолого-педагогічний і народознавчий аспекти: Навч. метод, посіб.- К., 1997.- 252 с. - (Міносвіти України. Ін-т змісту і методів навчання).До збірника вміщено матеріали, в яких розглядаються актуальні проблемі громадянського виховання дітей та молоді, формування в них національної свідомості, почуття належності до українського народу, патріотичних поглядів і переконань, любові до своє Батьківщини -незалежної України. Висвітлено сутність громадянськості, психолого-педагогічні та народознавчі основи її формування, а також вікові особливості розвитку її у школярів обґрунтовано ефективні форми й засоби народознавчої роботи по вихованню громадянських якостей.

Галлагер К. Викладання історії в контексті сприяння демократичним цінностям терпимості: Посіб. для вчителів. - К., 1998.- 47 с. -(Міносвіти України).Посібник присвячено питанням викладання історії та пропаганди демократичних цінностей в європейських країнах на сучасному етапі.Демократія - це дискусія: Громадянська заангажованість у старих і нових демократіях: Посіб. / Ред. С. Майєрс.- Нью-Лондон, 1997- 66 с.22У посібнику наводяться тексти, питання для обговорення, бібліографічний матеріал, а також практичні рекомендації щодо того як організовувати та проводити дискусії довкола проблеми демократії та громадянства.

Єгоров Г. Європейська стратегія громадянської освіти і виховання учнів // Історія в шк. України. - 1997.- №3.- С. 50-55.- (Зарубіж. досвід).В статті висвітлено роль Міжнародного комітету з громадянського виховання, який керує діяльністю Ради Європи у сфері освіти і культури, в розробці стратегії демократичної громадянськості та основних положень її змісту й виховання. Школа розглядається як основа громадянського виховання, яка забезпечує формування громадянської культури. Визначено методику й кінцеву мету громадянського виховання.Іванчук В. Теоретико-методологічні основи формування громадянської культури учнівської та студентської молоді // Джерела.-1998- №3/4- С. 64-69.Автор наголошує на тому, що громадянськість людини проявляється в усвідомленні нею своєї приналежності до держави, нації, етносу, постійній ідентифікації зі своїм народом, глибокій повазі до рідної мови та національної культури в цілому, любові до Батьківщини тощо.Національно-громадянське виховання: сутність, функції, генеза. З виступу О. Киричука, акад. АПН України // Пед. газ.-1997.- №10.- С.2.Значною перешкодою на шляху розвитку індивідуальності дитини, формуванні її як особистості та вихованні громадянськості є, на думку автора, визначення пріоритету освіти перед вихованням. Автор подає свої пропозиції щодо вирішення цієї проблеми.Косарєва Н. І. Виховання громадянськості учнів на ідеях української державності // Педагогіка і психологія. - 1С)96.-№3.-С. 130-136.У статті розкривається значення понять "громадянськість", "громадянська совість", "громадянська самосвідомість" та ін.; подаються поради як поступово, враховуючи вікові особливості дитини, виховувати нових громадян України.

Крицька Л. В. Громадянськість як інтегральна ціннісна орієнтація особистості // Цінності освіти і виховання: Наук.-метод, зб. - К., 1997.- С. 58-62.Одним з найголовніших виховних завдань сучасної школи автор називає формування в українських громадян конституційного мислення; подає методичні поради щодо роботи з учнівською молоддю по ні І вченню окремих статей Конституції України.

Мороз Г. М. Формування національної самосвідомості, виховання громадянина Україна - носія національних цінностей та загальнолюдських надбань // Позакл. час. - 1999.- №15/16.- С 6—23.Автор, переможець Всеукраїнського бліц-конкурсу "Школа виховання", подає свій творчий доробок з планування й організації виховного процесу в позаурочний час. Стрижнем сучасного виховного процесу вчителька визначає виховання життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.

Степенишин Б. Який "Я", або Стимулювання громадянського самоусвідомлення підлітків та юнацтва // Освіта. - 1997.- №29-30. - С. 13.Автор подає конкретні поради щодо поєднання виховання з навчанням та організації й проведення бесід з учнями з окремих тем стосовно виховання громадянськості; наводяться цитати з творів старшокласників на цю тему.

Струманський Н.Н. Філософсько-методологічні засади виховання громадянських почуттів і національної самосвідомості // Пед. практика та філософія освіти. - Полтава, 1997.- С. 114-116. Автор статті звертає увагу на необхідність звертання до емпіричного досвіду української народної педагогіки та розумну узгоджуваність національного із загальнолюдським у процесі формування національної самосвідомості та виховання громадянськості в учнів.

Сухомлинський В. О. Народження громадянина // Вибрані твори. В 5 т. - К., 1977- Т.З-С.283-582.Твори В. О. Сухомлинського - це плоди його багаторічних роздумів над складними питаннями формування світогляду підлітка. Як виховати в дитини інтерес до знань, як навчити її трудитися з радістю, викликати бажання стати справжньою людиною і, головне, як виховати в ній якості громадянина, котрий живе у злагоді з собою і суспільством - ці непрості питання постають зі сторінок одніс ї з головних праць визначного українського педагога.Робота присвячена дослідженню психологічної сутності, структури, джерел і чинників формування національної самосвідомості, розкрито її взаємозв'язок зі змістом ціннісних орієнтацій, етнокультурних потреб у контексті життєвих ідеалів, способу буття людини, соціально-психологічні фактори національного самоусвідомлення. Висвітлюється плив національної самосвідомості на соціальні процеси в Україні.Ключові слова: національна самосвідомість, етнічна самосвідомість, нація, етнос, етнізація, філогенеза, традиційність, поведінковий стереотип

---

---