Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

Основні поняття теми: педагогічне управління, стиль керівництва, об’єкт управління, професіограма, модель фахівця, модель освітнього процесу, самостійна навчальна робота, професійна компетентність, професійна рефлексія, контроль і оцінка.

Зміст 1 Освіта як система, характерні для неї особливості 2 Необхідність і об’єктивні можливості управління системою освіти. Види педагогічного управління 3 Психологічний аналіз функцій педагогічного управління 4 До змісту навчального посібника

Освіта як система, характерні для неї особливості

Освіта – це те, що залишається, коли все, що ти вивчив – забуте.

Б. Ф. Скіннер, американський психолог

Оптимізація управління в системі освіти, як і в інших сферах соціального буття людини, передбачає врахування також психологічних і соціально-психологічних чинників, які впливають на цей процес. Вони пов’язані з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей людей та закономірностей їх взаємодій у соціальних групах.

Л. М. Карамушка визначає управління як явище об’єктивного світу, яке притаманне високоорганізованим динамічним системам і полягає у здійсненні цілеспрямованого впливу керуючої системи на керовану за допомогою спеціальної сигнально-інформаційної програми.

Управління в технологічному смислі передбачає організацію, адміністрування та керування, від яких залежить ефективність роботи всієї системи. Одним із соціальних об’єктів управління є система освіти.

Освіта є впорядкованою, налагодженою системою, яка складається з декількох ланок, між якими існує черговість і наступність. Система освіти підпорядкована єдиній меті – формуванню людини як особистості шляхом входження її в соціальне середовище; формування особистості, яка в подальшому здатна до соціальної творчості та розвитку культури. Саме тому освіта визнана цивілізованим світом як реальна цінність суспільства з підготовки наступного молодого покоління до самостійного життя і праці.

Управління в системі освіти, на відміну від технічних систем, завжди особистісне (особистість – особистість), тобто це взаємодія двох осіб – керівника (педагога) та підлеглого (учня, студента). Складність у тому, що керувати людьми можна легко лише тоді, коли вони цього хочуть. А якщо не хочуть? Тоді їх треба тільки примушувати. Проте керівництво набагато ефективніше й дієвіше, ніж примус. Тому забезпечити ефективну реалізацію цілей і завдань можна лише при правильній поведінці керівника, при певному його стилі керівництва. За всіма відомостями, це демократичний стиль керівництва. Лише при такому стилі людина, якою керують (учень, студент, викладач), є не об’єктом, а суб’єктом діяльності, Це означає, що людина працює на вищому рівні активності, є автономною, самостійною і творчою. У системі освіти це особливо важливо, адже розвиток – це саморозвиток, саморух, хоча й соціально обумовлений.

Культура – це виклик і сила, яка запрошує. Мистецтво педагогічного управління полягає саме в тому, щоб вихованці прийняли цей виклик, визнали його в педагогів. «Є лише одна сила – сила прийти на допомогу, і одна честь – честь надати допомогу» (Р. Емерсон). Щоб надати таку допомогу, суспільство спеціально готує людей, які організовують і реалізують процес передачі знань через педагогічну взаємодію, керують засвоєнням соціального досвіду. Саме тому навчання і виховання є спільною груповою діяльністю типу О1 – О2 (особистість – особистість).

Освіта – динамічна система, бо зміст і програми освіти залежать від розвитку науки і культури. Разом зі зміною і розвитком культури змінюється також зміст, мета, завдання та технологія навчання і виховання. Наприклад, у другій половині XX століття змінилося три стратегії навчання і виховання:

• академічна;

• технологічна;

• гуманістична.

Необхідність і об’єктивні можливості управління системою освіти. Види педагогічного управління

Управляти – це значить не заважати хорошим людям працювати.

Петро Капіца, радянський фізик

Хто не вміє управляти, той завжди стає узурпатором.

К. Біні

Управління – процес впливу суб’єкта на ту чи іншу систему, що забезпечує цілеспрямований розвиток її структури, збереження або видозміну її. Управління підтримує або змінює режим діяльності, реалізацію програми і мету роботи системи. Якщо освіта як система розвивається, то змінюються залежно від стратегії навчання і виховання також і функції управління, кожна з яких набуває певного характеру. Які функції виконує управління?

Функції педагогічного управління:

• проективна функція (визначення мети, завдань навчання і виховання);

• конструктивна функція (розробка методів, прийомів і засобів забезпечення навчально-виховного процесу);

• організаторська й регулятивна функція (практична організація навчально-виховного процесу);

• комунікативна функція (спілкування, взаємини між учасниками педагогічного процесу);

• оцінно-коригувальна функція.

Ці функції забезпечують ефективний вплив на учнів (студентів) для гарантованого виконання завдань сумісної діяльності («викладач – студент»).

Залежно від стратегії навчання і виховання реалізація кожної з функцій педагогічного управління має свою специфіку, на основі якої можна визначити різні моделі управління:

1 модель – авторитарна, пряма й жорстка (у минулому);

2 модель – сучасна, опосередкована й гуманістична модель.

Чи задовольняє нас сучасне управління у сфері вищої освіти? У проекті Програми розвитку освіти України на 2005-2010 рр. визначені такі завдання управління сучасною освітою:

1. Оптимізувати управління та організаційні структури системи управління.
2. Формувати творчу, духовно багату особистість із урахуванням її потреб, інтересів, здібностей і бажань. Головна цінність сучасної освіти – індивідуальність із притаманними їй інтересами і потребами.
3. Удосконалювати шляхи становлення національної самосвідомості, патріотичних почуттів і сучасних засад естетичного, морально-етичного, екологічного та валеологічного навчання і виховання.
4. Забезпечити інноваційний розвиток вищої освіти та його випереджувальний характер.
5. Удосконалювати механізми управління (від Міністерства освіти і науки України до студентської аудиторії).

В умовах сучасних глобальних криз людина не має права на пасивність. Вона мусить стати активною у своєму діянні, творчості, самовдосконаленні. Сучасна освіта покликана працювати на вищі досягнення людини, які пов’язані з розвитком її особистісного потенціалу. Повинна відбуватися гармонізація професійного й духовного оптимуму суб’єкта.

Психологічний аналіз функцій педагогічного управління

Талант керівника полягає в тому, щоб швидко вирішувати і знайти людину, яка зробить усю роботу.

Дж. Поллард,американський юрист

Розкриємо найважливіші функції управління в системі вищої освіти: планування, організації навчального процесу, контролю та оцінки.

Планування залежить від низки економічних, культурних, соціологічних та інших чинників. Вони зумовлюють розробку державних стандартів вищої професійної освіти, здійснення вищим навчальним закладом підготовки фахівців із кожної кваліфікації. Важлива умова: зміст професійної підготовки студентів повинен бути інваріантом, прообразом професійної діяльності фахівця. У зв’язку з цим насамперед розробляється професіограма фахівця.

Професіограма – це опис сукупності систематизованих, науково-обґрунтованих, структурованих теоретичних знань і практичних умінь, які об’єктивно потрібні особистості для виконання спеціалізованої діяльності, а також моральні та психолого-фізіологічні риси, адекватні умовам праці й вимогам часу на конкретно-історичному етапі розвитку суспільства. Професіограма – це структура та зміст майбутньої діяльності фахівця, але відірвана від конкретних умов їх реалізації. Це загальні орієнтири навчання у вищій школі.

Наступним етапом відбору змісту професійної підготовки є переведення компонентів професіограми в модель фахівця, тобто узагальнений, синтезований конгломерат (механічне поєднання чого-небудь) якостей, оволодіваючи якими людина стає професіоналом у відповідній галузі.

Модель фахівця є кінцевою метою діяльності вищої школи. Вона узагальнює систему властивостей і якостей особистості, а також зміст знань, умінь і навичок, необхідних для цього виду професійної діяльності. На їх основі розробляється вже модель навчального процесу – навчальні плани і програми (статична модель процесу), одночасно склад кожного предмету наповнюється конкретним змістом (Див. матеріали до семінарського заняття).

Проте ці дві крайні системи (програма професійної діяльності і програма професійної підготовки) не є тотожними. Повноцінна професійна підготовка здійснюється тоді ефективно, коли у свідомості студента відбувається перехід від знакової (предметної) системи підготовки до сприйняття структури професійної діяльності загалом. Проте цей процес складний і потрібно долати як організаційні, так і психологічні бар’єри.

Професійна діяльність вимагає переходу від розгалужених знань (методологічних і теоретичних знань, знань закономірностей процесу навчання і формування особистості, методичних підходів тощо) до єдиного органічного сплаву професійних знань, які мають комплексний і систематизований характер (наприклад, у розв’язанні завдань освітніх, виховних і розвиваючих). У цьому сплаві вже немає розподілу на окремі наукові дисципліни. Актуалізується весь наявний арсенал знань, які забезпечують виконання конкретного завдання педагогічної діяльності. Щоб оволодіти чітко окресленим обсягом професійних знань, закони мислення, сприймання і пам’яті вимагають, природно, їх виокремлення із обсягу інших знань. Для подолання ж організаційних і психологічних бар’єрів від студентів вимагаються додаткові зусилля і затрати праці. Допомагає в цьому орієнтація студентів не на близьку мету (семінар, залік або іспит), а на цілі майбутньої професійної діяльності (наприклад, проведення уроку або виховної години в школі), на творче розв’язання завдань і професійних проблем невдовзі. Тому й поставлене завдання про інтеграцію окремих наук (наприклад, психологічна педагогіка). Не врахування всього цього при управлінні процесом професійної підготовки майбутнього вчителя призводить до того, що про окремих молодих викладачів говорять: «Він предметник, а не педагог».

Наукові знання фіксують внутрішні природні потенції об’єктів, які утримують узагальнені способи дій. Саме на основі наукових (теоретичних) знань вибудовується практична й конструктивно-технічна діяльність. Наявність теоретичних знань дає змогу передбачати результати і наслідки нових практичних дій, спрямованих на емпіричні об’єкти, свідомо шукати такі способи впливу, які могли б реалізувати закладені в об’єктах потенції. Наукові знання перетворюються в практично-методичні або конструктивно-майстерні знання.

Набуття студентом досвіду практично-професійної діяльності вимагає управління з боку викладача, забезпечення взаємодії викладача зі студентами та студентів між собою. Суб’єкт навчання завжди живе в реальній соціальній групі, має змогу порівнювати свої дії та їх педагогічну оцінку з діями та оцінкою інших. Викладач через таку взаємодію («викладач – студент», «студент – студент») здійснює керівництво соціальними взаємодіями студентів у процесі навчання. У психології вищої школи виділяються принципи організації такої взаємодії: діалогізації, проблематизації, персоналізації, індивідуалізації і диференціації навчання.

Відповідно до принципу діалогізації заняття (як лекційне, так і практичне) не повинно перетворюватися на просту передачу знань. Його треба будувати як обговорення різних точок зору, як спільний пошук істини, тобто у формі діалогу, а не монологу. У такому режимі педагогічного співробітництва, творчого обговорення різних теоретичних і практичних аспектів проблеми в студентів будуть формуватися, актуалізуватися і пізнавальні, і професійні, і широкі соціальні мотиви. Принцип проблематизації передбачає систематичне створення проблемних ситуацій, умов для самостійного виявлення і постановки студентами пізнавальних завдань. Принцип персоналізації застерігає від того, щоб особисте спілкування викладача зі студентом не підмінялося рольовим. Воно має відбуватися в умовах рівного партнерства.

Принципи індивідуалізації і диференціації навчання передбачають врахування індивідуальних особливостей та інтересів студентів, створення максимально сприятливих умов для розвитку їхніх здібностей і нахилів. Унаслідок цього, у студентів підвищується відповідальність, уміння вирішувати завдання, здатність до саморегуляції та адекватнішої самооцінки.

Організаційно-педагогічною основою управління на рівні педагогічного процесу є сукупність мети, завдань, принципів і методів навчання. Якщо мета і завдання навчального процесу у вищій школі – формування особистості фахівця в процесі засвоєння системи знань, умінь і навичок, тобто єдність навчання, розвитку й виховання, то теоретичною основою організації навчального процесу повинна бути теорія розвивального навчання.

Пригадаємо принципи цієї теорії:

• нестримний творчий характер розвитку особистості (а не накопичення знань, умінь і навичок);

• опора на провідну діяльність (у студентів це навчально-професійна діяльність);

• орієнтація на сенситивність віку (для студентства – сходження до вершин творчості);

• ампліфікація розвитку (збагачення розвитку через створення умов для різних видів діяльності, але найголовніше – для провідної діяльності);

• орієнтація на зону найближчого розвитку, на потенційні можливості та їх реалізацію кожним студентом, зокрема саме навчання має вести за собою розвиток студента («Учіння – праця, до того ж нелегка»);

• єдність інтелекту та афекту, пристрасне ставлення до навчання і забезпечення його позитивними емоціями («Без сердца что поймешь» – Ш. О. Амонашвілі).

Методи організації розвивального навчання спрямовані на активну самостійну пізнавальну діяльність (аналіз, порівняння, узагальнення, абстрагування тощо). Результатом розвивального навчання є новоутворення віку. У студентські роки – це професійне зростання особистості і соціальна її зрілість, професійна самостійність і творче мислення, професійна спрямованість особистості та професійні здібності.

Звичайно, професійне мислення студентів розвивається не лише при розв’язанні ними професійних завдань, а також при вивченні окремих наук, зокрема при оволодінні понятійним апаратом науки. Навчальна інформація є засобом організації власної пізнавальної діяльності (а не мета навчання). Студент – суб’єкт власної навчально-професійної діяльності. Завдання навчання – розвивати креативність у майбутніх фахівців. Креативність – здатність створювати нове, оригінальне. Це й адаптивна гнучкість до нового, і чутливість до проблем.

Які рекомендації можна сформулювати стосовно організації навчального процесу відповідно до його цілей і завдань?

Будь-яка наука має прямий або опосередкований зв’язок із суспільною практикою (вона й створюється для цього). Завдання викладача – дати можливість студентам зрозуміти і засвоїти значення теорії з будь-якого предмету для практики (наприклад, психологія потрібна вчителю для того, щоб знати, як навчати дітей залежно від їх віку).

Яким шляхом можна цього добитися?

• Викладач ілюструє теоретичне положення прикладами застосування його при аналізі практичної діяльності (наприклад, як керувати увагою дітей на уроці).

• Викладач аналізує конкретні факти, узагальнює їх і на основі цього формулює науковий висновок (особливість, поняття, закономірність тощо). Будь-яке дослідження є генетичним аналізом структури явища.

• Показати застосування теоретичного положення при розв’язанні життєвих (професійних) завдань, для оцінки реальних відомих фактів, вирішення виробничих проблем тощо.

Таким чином, розвивальне навчання дає можливість забезпечувати три магістральні взаємопов’язані напрями нарощування знань студентів:

1) концептуальний напрямок – знання теорії;

2) понятійний напрямок – засвоєння понятійного апарату з кожної дисципліни, яка вивчається;

3) фактологічний напрямок – знання фактів, вміння їх аналізувати та інтерпретувати.

Важливе значення має управління самостійною навчальною роботою студентів. При її організації на викладача покладаються такі функції:

• планування самостійної роботи студентів, тобто визначення цілей і методів їх досягнення;

• власне організація самостійної роботи студентів, тобто забезпечення взаємозв’язків між окремими компонентами системи навчальної діяльності;

• управління самостійною роботою студентів, внесення в її процес необхідних корективів для досягнення поставлених цілей;

• взаємообмін зі студентом інформацією, що забезпечує прийняття доцільних рішень щодо подальшої самостійної роботи.

Вимоги до організації самостійної роботи студентів:

1. Формування у студентів умінь і навичок самостійного здобування знань (наприклад, запровадження для першокурсників спецкурсу «Вчись учитися»), виховання в них самостійності як риси особистості.
2. Чітке визначення завдань самостійної роботи на основі ретельного відбору викладачами кафедри змісту та обсягу навчального матеріалу, який виноситься для самостійного опрацювання студентами.
3. Диференціювання обсягу і змісту навчальних завдань для самостійної роботи залежно від професійних інтересів студентів, рівня їхнього загального і спеціального розвитку в певній предметній галузі, від періоду навчання.
4. Необхідне нормування часу, щоб уникнути надмірного перевантаження студентів самостійною роботою протягом дня, тижня чи семестру, надання їм можливості раціонально розподіляти час для роботи над усіма предметами.
5. Стимулювання самостійної роботи шляхом постановки проблемних запитань під час читання лекції, визначення завдань творчого характеру, підтримання інтелектуальної ініціативи студентів на семінарських заняттях, надання їм можливості виступити з повідомленням, доповненням тощо.
6. Забезпечення оперативного контролю за ходом її виконання, наприклад, через творчі звіти студентів на колоквіумах, перевірка конспектів першоджерел та ін.; оцінювання рівня та якості виконання самостійних навчальних завдань.
7. Надання консультативної допомоги щодо тих питань або пізнавальних проблем, які викликали труднощі; розробка методичних рекомендацій стосовно організації самостійної роботи з кожного предмета і виду навчальної діяльності.
8. Створення зовнішніх (зменшення зайвих витрат часу на пошук потрібної інформації, поповнення бібліотеки сучасною літературою, забезпечення доступу до мережі Internet, наявність потрібного лабораторного обладнання тощо) і внутрішніх (мотивація діяльності) умов для самостійної роботи студентів.
9. Врахування вікових та індивідуально-типологічних особливостей кожного студента.
10. Надання студенту можливості планувати свої навчальні дії, коригувати їх на основі самоконтролю і самоаналізу інформації про результативність самостійної роботи.

Зараз у практику навчання запроваджується модульно-розвивальне навчання. Модуль (від лат modulus – міра) – це самостійна група ідей і знань, якими повинні оволодіти студенти. До кожного модуля розробляються доцільні засоби навчання для засвоєння цих ідей, які відповідають їх природі (сутності).

Модульно-розвивальне навчання передбачає застосування різних форм і методів самостійної роботи студента (див. практичне завдання), яка підпорядкована меті та завданням, темі навчального курсу, яку треба засвоїти. Модульно-розвивальна концепція навчання ґрунтується на проблемно-діалогічній взаємодії між викладачем і студентом.

Ставиться питання про відкритість освітньої системи для протиріч, наприклад:

• Чи повідомляє викладач про наукові розбіжності, суперечливі погляди на одну й ту ж наукову проблему?

• Яке співвідношення між запитаннями викладача, які потребують однозначно правильної відповіді, і запитаннями, які передбачають різне трактування?

• Як часто викладач запитує: «Чи є інші думки?»

• Що робить викладач, якщо чує змістовну думку студента, яка суперечить загальноприйнятій у науці?

Одним із завдань модульно-розвивального навчання є навчити студентів працювати з науковими суперечностями.

Педагогічний контроль і оцінка як функція управління

Організований навчальний процес потребує контролю, а саме:

1. Своєчасно фіксувати недоліки, оперативно їх усувати, виявляти помилки, їх причини й на основі цього коригувати діяльність і стимулювати активність студентів загалом.
2. Контроль дає викладачеві можливість аналізувати якість засвоєння студентами навчального матеріалу, критично оцінювати його, вносити корективи, які спрямовані на покращення стану справи. Це досягається подальшою корекційною роботою викладача.

Що ми розуміємо під корекційною роботою?

• Посилення мотивації на засвоєння матеріалу, що вимагає повторення, роз’яснення його суті і значення.

• Необхідність пояснення помилок і їх причин, дати рекомендації щодо їх усунення.

• Схвалення за виконання конкретних завдань, які були спрямовані на засвоєння знань, за набуття відповідних умінь і виправлення або усунення недоліків.

Ефективність корекційної роботи викладача і студента залежить від форми контролю (це питання розглядається в курсі «Педагогіка вищої школи»).

Оцінка – встановлення відповідності кількісно-якісних характеристик роботи студента щодо певних вимог. Оцінка може бути моральною (схвалення або осуд роботи студента відповідно до етичних норм). Педагогічна оцінка – це визначення рівня засвоєння студентом знань, умінь і навичок відповідно до вимог навчальної програми.

Дієвість оцінки залежить від авторитетності суб’єкта оцінювання, тобто викладача, якості оцінки (її обґрунтованість, диференційованість), а також від ставлення студента до всіх елементів оцінювальної ситуації. Педагогічна оцінка тоді буде обґрунтована й об’єктивна, коли оцінне судження стосується мотивів діяльності студента, всієї системи його роботи.

Оцінка в балах – відмітка – це числовий аналог оцінки. Чотирьохбальна система оцінювання у вищі школі має позитивну сторону, бо проста при застосуванні. Проте є і негативний аспект: важко уникнути суб’єктивності при оцінюванні, складно диференціювати рівень підготовки студентів.

Функції контролю та оцінки:

• діагностична (контрольно-враховуюча оцінка якості навчально-професійної діяльності, виявлення сильних і слабких її сторін);

• прогностична (виявлення професійних настанов студентів, здатності їх виходу в практичну діяльність);

• нормативна (на основі узагальнення результатів визначаються змістовні та рівневі орієнтири для професійної моделі фахівця);

• навчальна (для активізації роботи студентів із засвоєння навчального матеріалу, для ліквідації помилок і прогалин у знаннях);

• виховна (контроль і оцінка організовує, дисциплінує, спрямовує діяльність студента на ліквідацію помилок, формує творче ставлення до навчального предмету, викликає бажання розвивати свої професійні здібності.

Завдання щодо вдосконалення педагогічного контролю:

1. Підвищувати контроль за виконанням студентами самостійної роботи протягом усього навчального року.
2. Сприяти розвиткові в студентів відповідальності за ЯКІСТЬ професійної підготовки, розвивати в них рефлексію, здатність до самоконтролю і самооцінки, підвищувати вимогливість до себе як до майбутнього фахівця. (Важко це зробити навіть у магістратурі, якщо не робили цього в студентські роки).

Основні вимоги до педагогічного контролю та оцінки:

• об’єктивність;

• систематичність;

• всебічність.

Ці вимоги не викликають ні в кого ніяких заперечень, але є такі нюанси, над якими потрібно замислюватися, зокрема:

1. Що ми перевіряємо в кожному конкретному випадку – знання, вміння, творчість? Наприклад, на Кубі 100-бальна система оцінювання студентів, до того ж перевіряються не тільки знання, а й почерк студентів (це ж викладачі!), культура оформлення роботи тощо.
2. Якщо перевіряємо знання, то які вимоги висуваємо до самого рівня засвоєння (репродуктивний, самостійність мислення, вміння пояснювати та ін.)? Чи враховуємо такі якості знань як конкретність і абстрактність, системність, узагальнення, гнучкість і дивергентність мислення?
3. Як співвіднести критерії оцінок (див. практичне завдання) з необхідністю враховувати індивідуальні особливості студента?
4. Як усунути при оцінюванні студента такі помилки сприймання як «ефект ореолу», логічні помилки («навчався погано, а відповідає на «відмінно»), поблажливість, тенденційність тощо? Зараз широко застосовуються тестові перевірки. Вважається, що так ми можемо уникнути суб’єктивності в оцінюванні. Але чи всі тести перевіряють знання та рівень їх засвоєння? Наприклад, американський учений А. Левітов виступає з критикою тестів для перевірки знань відповідно до сучасних вимог. Для прикладу можна розглянути підручник «Психологія і педагогіка» для студентів, які навчаються за спеціальністю «Соціальна робота» (М., 2002 р.), в якому вміщено багато тестів для перевірки знань студентів із психології. Можна погодитися, що за їх допомогою можна перевірити засвоєння студентами понятійного апарату. Але чи достатньо цього?
5. Система контролю та оцінки повинна сприяти розвиткові в студентів самоконтролю і самооцінки. Але чи має сучасний студент у цьому потребу? («Я вчив…», «Я двічі прочитав…»). А якщо дати можливість самому студенту оцінити свої знання, свою відповідь? Адже завтра це вчителі! Проте не всі можуть себе об’єктивно оцінити. Навіть бувають не згодні з об’єктивною оцінкою викладача. Оцінка студента досить делікатна справа. Є цікаві роботи Б. Г. Ананьєва «Психологія педагогічної оцінки», Ш. О. Амонашвілі «Виховна і освітня функція оцінки учіння школяра» та ін.
6. Традиційний підхід до реалізації функції контролю та оцінки не дає можливості характеризувати рівень особистісного зростання майбутнього фахівця, який визначається лише гіпотетично на основі стану розвитку когнітивної сфери (переважно знання, частково вміння і навички їх практичного застосування). Але ж є для прикладу такі факти, коли студент – відмінник, а працювати з класом, знайти індивідуальний підхід до учня не може, не користується у вихованців авторитетом і, навпаки, навіть із оцінками «добре» і «задовільно» в дипломі може стати хорошим педагогом, вихователем, мати авторитет у дітей.

Через це актуальною стала проблема критеріїв і показників особистісного зростання студентів під час навчання у вищій школі. Настав час розробити психодіагностичну процедуру визначення (відповідно до професійної моделі) професійних якостей особистості майбутнього фахівця, особливо для майбутніх педагогів, яких чекає праця з дітьми і студентами. А то вищий педагогічний навчальний заклад готує «вчорашніх учителів для завтрашньої школи» [із преси].

Основними критеріями оцінки випускників вищої школи є відповідність підготовки студентів вимогам професійної діяльності, тобто випускник повинен бути професійно компетентним. Професійна компетентність – це здатність фахівця успішно виконувати обов’язки і завдання тієї посади, на яку він претендує. Якщо це посада вчителя або викладача вищої школи, то це виконання в єдності функцій навчання, виховання і розвитку.

Професійна компетентність асоціюється з успішною поведінкою фахівця в нестандартних ситуаціях, із неформальною взаємодією з партнерами (з тими, кого навчаємо), з розв’язанням складних проблем, із оперуванням суперечливою інформацією, з динамічними процесами. На жаль, і зараз основна увага у вищій школі спрямована на знання, уміння і навички студентів, а не на кваліфікаційні характеристики фахівця. Як наслідок, є факти купівлі диплому, недовіра за кордоном до наших документів про вищу освіту та додаткова перевірка рівня професіоналізму фахівця.

Педагогічна оцінка має значення у формуванні самооцінки студентів. Проте високі оцінки сприймаються як належні, а негативні викликають у багатьох студентів обурення. Вони реагують на це психологічним захистом. Негативна оцінка не приймається, а відкидається та може проектуватися на оцінку особистості викладача зниженням його авторитету («А хто він для мене?...»).

Проте є також і такі студенти, які не можуть психологічно захистити себе від негативної оцінки: у них погіршується настрій, знижується самооцінка, зникає інтерес до навчання. Тоді як бути в цій ситуації з об’єктивністю? Важливо, щоб студент сам побачив свої хиби. Для цього повинна бути конкретна мотивація, оцінюватися має відповідь студента, а не його особистість. Треба говорити про хороше, вказувати на позитивне («Хочеш посварити, знайди те, за що можна похвалити»). Негативною повинна бути оцінка результатів діяльності студента, а не звинувачення його як особистості.

Таким чином, загальні результати навчання студентів складаються з декількох окремих (часткових) результатів:

• найбільш очевидний – це набування знань, умінь і навичок;

• тренування (розвиток) загальних здібностей до навчання і самоосвіти;

• емоційне враження від занять: задоволений собою або розчарований, упевнений або невпевнений у собі;

• залишається слід на взаєминах із викладачем (задоволеність –незадоволеність один одним, прихильне або конфліктне ставлення).

Таким чином, успішність професійної підготовки фахівця з вищою освітою залежить від якості виконання всіх функцій управління.

До змісту навчального посібника

---

---