Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Прохоренко Оксана Анатоліївна

Вступ

Друга світова та Велика Вітчизняна війни стали епохальними подіями в історії українського народу повоєнного періоду. Вони не просто розділили історію радянського суспільства на періоди: довоєнний і післявоєнний, а й перекроїли життя багатьох, примусили переглянути систему попередніх цінностей, відмовитись від ілюзій минулого і навчитися жити за новими законами. Війна не тільки призвела до величезних матеріальних, людських втрат, вона вплинула на свідомість, моральний стан мільйонів людей, залишила глибокий слід у їхній пам'яті. Після війни українське суспільство, як і все радянське, стало іншим. За оцінкою О.Зубкової, це було суспільство, що вийшло із війни, а разом з ним прийшли нові механізми суспільної поведінки, зміна почуттів і настроїв людей [23. - С.17].На жаль, протягом тривалого періоду історична наука була зайнята підрахунком насамперед матеріальних та демографічних наслідків війни, свідомо замовчуючи моральні її наслідки для суспільства в цілому і українського зокрема. Крім того, лише зараз завдяки опрацюванню нових історичних джерел (насамперед архівних матеріалів, що раніше були закритими для користування), з'являється справжня картина матеріальних та демографічних втрат СРСР та УРСР, як його складової частини, під час Другої світової війни 1939-1945 рр. та Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.Зміну морального стану населення України внаслідок війни спричинили в основному такі основні групи факторів: матеріальні та демографічні втрати та пов'язана з ними зміна соціальної структури українського суспільства; наслідки окупаційної політики фашистських загарбників; політика радянської влади після повернення на звільнені території і "радянізація" приєднаних до УРСР етнічних українських земель, що були у складі інших держав; зміна національної структури українського суспільства у воєнні та в перші повоєнні роки. Від цих факторів у суспільстві прямо залежала суспільна атмосфера, свідомість, моральний стан та настрої українського народу. Проаналізуємо ці причини та можливі їх наслідки для українського населення.Чи не найбільшою проблемою українського народу стала загибель великої частини його генофонду. До мільйонів загублених життів у період громадянської війни, голоду 1922-1923 рр., голодомору 1932-1933 рр. та сталінських репресій 30-х рр. додалися величезні демографічні втрати років війни.Війна залишила в Україні велику кількість дітей-сиріт. У грудні 1944 р. таких дітей нараховувалось до 125 тис. осіб [20. - С.112]. Багато з них залишалися поза впливом державної ідеології, тому у своїх думках та діях вони були набагато розкутіші за своїх однолітків. Крім того, значна частина сиріт через деякий час поповнила різні неформальні об'єднання, в тому числі й кримінальні.Закономірно, що всі ці демографічні перетрубації привели до зміни вікової, соціальної структури післявоєнного суспільства, дисбалансу між чоловічим та жіночим населенням. Звісно, це багато в чому визначало моральний стан повоєнного суспільства й впливало на його настрої та реакцію на події суспільного-політичного і соціально-економічного життя.

1. Вплив німецької окупаційної політики на моральні настрої українського населення

Моральний стан українського народу, особливо тієї його частини, яка перебувала на окупованій території, багато в чому був детермінований німецькою фашистською владою. Жорстокого окупаційного режиму Україна зазнала чи не найбільше з усіх республік СРСР. Можна з впевненістю стверджувати, що політика фашистської Німеччини була направлена на повну культурну деградацію українського народу. На нараді, що відбулася 16 липня 1941 р., Гітлером були визначені основні принципи окупаційної політики: "Тепер перед нами стоїть завдання розчленити територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її" [ 4. - С.20 ].Серед німецького командування були окремі керівники, які вважали за потрібне звернути увагу на культурний аспект українського суспільства, розбудити історичну свідомість українців, привернути їх на сторону рейху, і для цього, за словами рейхсміністра східних окупованих територій Розенберга, "в Україні повинні бути здійснені певні заходи аж до відновлення самостійності" [31. - С.143]. Проте незважаючи на це, тут був взятий курс саме на нещадну експлуатацію ресурсів України, як матеріальних, так і культурних.У своїх планах підкорення та колонізації окупованої території України нацисти значну увагу приділяли налагодженню механізмів духовного пригнічення місцевого населення. Дії, спрямовані на духовне вихолощення й деградацію мешканців східних окупованих районів, вандалізм щодо їх культурних цінностей, перетворилися на повсякденну практику німецьких окупантів. Про те, що було пріоритетом державної політики, свідчать стенограми висловлювань Гітлера у Вольфшанце (Східна Пруссія): "Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою: "Столиця Рейху - Берлін". ...Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні" [30. - С.14]. Гітлер вважав, що "...загальна освіта є розкладаючою отрутою. Тому кожен стан матиме свій рівень освіти. Широким масам рабів буде надане благодіяння бути неписьменними" [32. - С. 13].Подібні погляди привели до того, що на більшій частині території, що входила до складу СРСР, вже з перших місяців окупації нацистська адміністрація почала запроваджувати політичну лінію на згортання системи освіти, планомірне звуження інтелектуального потенціалу й зниження розумового рівня населення окупованих східних територій.Під час німецької окупації на території України було зруйновано та пограбовані 32930 шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, 19200 бібліотек, з яких вивезено до Німеччини 50 млн. книг. У добу війни згоріло 62 театральних приміщення, 600 стаціонарних кінотеатрів і 151 музей [20. - С.ЗО]. Україна втратила 27,5 % складу вчителів, що на 13,5 % перевищує аналогічний показник втрат по СРСР [20. - С.77] .Саме розвиток освіти, культури, який пропагували у початковий період німецької окупації національне свідомі сили, викликав занепокоєння в окупаційної влади. У звіті офіцерів таємної спецслужби про ситуацію в Україні чітко вказано, що головна небезпека для німецької влади полягає не у відновленні комуністичної ідеології серед населення, а у зростанні національної свідомості, яка безпосередньо пов'язана з рівнем освіти: "Масова освіта - це ризик для тоталітарних систем, бо в загальному вона готує людину до критичного думання, до реальної оцінки власного становища і характеру влади. Іншими словами вільна та необмежена освіта представляє реальну політичну небезпеку для тоталітарного режиму. Не будемо під нашим доглядом сприяти шкільному вихованню. Ми мусимо місцеве населення тримати в темноті" [25. - С.117].Маніпулювання українським питанням в роки Другої світової війни переконливо довело, що Гітлер ніколи не розглядав його вирішення в інтересах українського народу. Доля окупованих територій цікавила його лише під кутом успішної реалізації своїх агресивних планів, а політика щодо цих територій, незважаючи на вдавану лояльність, ґрунтувалась на загальнонацистських політичних доктринах.Слід визнати, що нещадна окупаційна політика мала з часом переважно негативні наслідки. Багато в чому вона сприяла моральній деградації українського суспільства. Очевидно, що саме на це була спрямована її діяльність. Крім того, населення отримало можливість порівняти радянський і німецький тоталітарні режими і в багатьох моментах це порівняння було на користь комунізму, хоча симпатії до Радянського Союзу з'явилися лише після безпосереднього знайомства з жахами фашистського режиму. М.Коваль наводить приклад каламбуру, що з'явився в Україні в роки війни з даного приводу: "Якого успіху досяг Гітлер на Україні за 1,5 року і чого не зміг Сталін досягти за 23? Відгадка: Гітлер примусив українців полюбити радянську владу" [29. - С.252].Раптовий напад Німеччини лише підтвердив, що українське суспільство ніколи не було єдиним і в ньому існувало розмежування залежно від прихильності до радянської влади, ідеології, суспільно-політичних та економічних процесів в країні. Радянська влада беззаконням, репресіями, неуважністю багатьох представників партійно-владного клану підірвала віру до себе значної частини населення України. Під час війни деяка частина населення України пішла на відкриту співпрацю з фашистським окупаційним режимом, що викликало у радянського керівництва велике занепокоєння. Ще під час війни окремі народи СРСР за це були звинувачені в колабораціонізмі і виселені зі своїх етнічних територій. Якщо вірити словам М.Хрущова, висловленим на XX з'їзді КПРС, то українців не спіткала подібна доля лише через велику чисельність населення.Підтримання жорстокого німецького режиму на більшій частині української території вимагало добре розбудованого і чисельного апарату. У жодній з окупованих країн, як стверджує Я.Грицак, не було таких окупаційних військ і такого чисельного окупаційного апарату як в Україні, а утримання такого апарату було б неможливе без залучення і співпраці місцевого населення [19. - С.231].Фашисти перед наступом на Радянський Союз добре вивчили моральний стан радянського суспільства і сподівалися, що ця війна приведе до нових антибільшовицьких настроїв. У багатьох випадках ці міркування мали рацію. У жовтні 1941 р. в звіті про політичну і економічну ситуацію в Україні німецьке командування стверджувало, що "довіра до німецького вермахту є дуже великою. Українець очікує від Німеччини насамперед покращення свого матеріального становища" [5. — С.321].Пояснити перехід досить великої кількості українського населення на службу до окупантів лише зрадою, було б спрощенням. Ці процеси багато в чому можна віднести на рахунок вад і злочинів тоталітарного режиму, що вкоренилися у свідомості людей. Влада, будуючи щасливе життя для одних людей, робила його нестерпним для інших. Мільйони людей, що зазнали репресій, так звані куркулі, зрадники, "гнила інтелігенція" та інші, якщо і не раділи німецькому режиму, то зайняли вичікувальну позицію.За оцінками дослідників на службу до фашистів (в тому числі у воєнізовані формування) в основному переходили, як правило, дві категорії українського населення. До першої категорії належали особи, які поверталися на поновлене окупантами виробництво з почуття страху, з примусу. До другої категорії належали ті, що були вороже настроєні по відношенню до радянської влади [34. - С.44].Німецька експлуатаційна машина не ставила перед собою мети зробити життя українців кращим. Створення в Україні мережі "бюро праці", які спочатку вербували, а потім ловили і відправляли людей до Німеччини, відновлення колгоспів, введення трудової повинності, нещадна експлуатація українських селян розвіяли ілюзії народу про щасливе майбутнє з німцями. Поступово становище змінилося не на користь окупантів. Політика фашистів з часом викликала відверту неприязнь у населення України і більша частина її населення все частіше віддавала перевагу збройній боротьбі з окупантами і чекала повернення радянської влади. Але сам факт існування колабораціонізму, сподівань на прихильність німецької влади, свідчить, що значна частина мешканців України відчувала образу на радянську владу, що заперечувало тезу про ідейну згуртованість радянського народу.Будь-який народ залишається натовпом доти, поки в його середовищі не зросте національне свідома інтелігенція. Інтелігенція - це мозок нації, де акумулюються звичаї, традиції, психічні настанови народу. На жаль, щодо України цей процес був не вигідний як для сталінського, так і для гітлерівського тоталітаризму. "Гнила інтелігенція" за часів Сталіна була відірвана від народу, а найбільш свідома її частина знищена в таборах ГУЛАГу. Щоб вижити у боротьбі з радянською владою, більша частина української інтелігенції обрала "пристосуванство". Під час окупації національне свідома частина українського народу стала на заваді колонізаторським планам гітлерівців, тому знову опинилася під ударом каральних служб. Для фашистської влади однаково була загрозою як колишня радянська еліта, так і та, що ставила за мету створення національної держави навіть під німецьким протекторатом.Іншим об'єктом нищення стала та частина української еліти, яка відстоювала ідею створення Української держави. Взимку 1941-1942 рр. у Києві фашисти заарештували і розстріляли групу членів ОУН-м, яких запідозрили у підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу, Івана Ірлявського та Івана Рогача, головного редактора газети "Українське слово" професора В.Багазая, мера міста та ін.Очевидно, що за таких умов німецької окупації, більшість української інтелігенції мала аполітичні настрої і знову обрала єдиний можливий вихід -пристосуванство. Для української національної інтелігенції вибір був невеликим: або колабораціонізм, або гестапо.

2. Пожвавлення релігійності в роки війни та її наслідки на психологічний стан українського суспільства

Історики визначили, що в часи політичних та економічних негараздів, коли втрачалася віра у владу, людині залишалося сподіватися на саму себе або на Бога. Цілком є закономірним, що в умовах суворих та катастрофічних наслідків війни населення втративши всіляку надію на захист з боку офіційної влади все більше починає звертатися до Бога. Сучасні історики визнають той факт, що в роки війни український народ став релігійнішим. Така ситуація стала можливою в силу двох основних причин: терпимістю до віруючих з боку німецької влади та часткової лібералізації в галузі релігійної політики з боку радянської влади. Під час німецької окупації активно почали проводити свою пропаганду серед населення різноманітні релігійні течії, діяльність яких при радянській владі була забороненою. Ю.Зінько стверджує, що безпосереднім наслідком війни в СРСР та Україні стала активізація релігійного життя, особливо протестантських християнських громад [21. -С.251]. Особливе занепокоєння у радянської влади викликала діяльність баптистів, свідків Ієгови, адвентистів та інших течій і сект, які за її оцінкою проводили активну антирадянську роботу, розпускали чутки про близький кінець радянської влади, саботували заходи, котрі проводила партія і уряд.Значна частина українського населення, користуючись тим, що окупаційна влада значно ліберальніше ставилась до віруючих, ніж більшовики, знову повернулася до забутих цінностей. Церковні служителі отримали змогу розпочати процес відродження релігії.Рейхскомісар України Е.Кох, щоб хоч якось впливати на релігійні процеси в Україні, видав своє розпорядження, суть якого полягала у створенні умов для дезінтеграції єдиної православної церкви на кілька конфесійних об'єднань. Виходячи з цього, він наказав підтримати українських автокефалістів та українську мову відправ. Швидко зростаючий вплив УАПЦ, яка до того ж отримала підтримку українських націоналістів, змусила Коха вдатися до маневру: на противагу Автокефальній він почав надавати підтримку Автономній церкві, хоча остання і перебувала під омофором Московської патріархії [38. - С.286-287].Поступово церква відновлювала свою структуру, незважаючи на те, що за роки радянської влади вона була вщент знищена.З переходом українських земель під контроль чужоземної окупаційної влади пов'язаний початок формування своєрідної релігійної ситуації, яка суттєво відрізнялася від міжвоєнної та довоєнної. У Трансністрії безроздільно панувала Румунська православна церква. Тут переслідувались не лише "секти", але й будь-які прояви національної обрядовості православного місцевого населення. У Галичині широкомасштабне розгортала свою діяльність греко-католицька церква. Саме в Західній Україні певна частина духовенства та віруючих, особливо греко-католицького напрямку, підтримувала ідею створення Української держави. Сподіваючись на підтримку окупаційної влади, їхній духовний лідер А.Шептицький 5 липня 1941 р. звернувся до духовенства і віруючих з листом у зв'язку з приходом німецьких військ на західноукраїнські землі, де зазначав, що "з волі Всемогущого і Всемилостивого Бога зачинається нова епоха в житті нашої батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за освободження від ворога... Усі, що почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні розбори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного більшовиками нашого економічного, просвітнього і культурного життя..." [17. - С.1]. Проте з часом, побачивши справжню сутність фашизму, він же наважився на відкритий виступ проти окупаційного режиму, протестуючи проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Лише острах спровокувати вибух ворожості українського населення завадив арешту митрополита німецькою владою. Подібні настрої були і серед автокефального українського духовенства.Поширенню релігії в суспільстві деякою мірою сприяла діяльність радянського керівництва, яке, намагаючись підняти патріотичні почуття народу, залучало до цього процесу і духовенство. У роки війни сталося "примирення" між духовенством і владою.Російський дослідник православ'я Д.Поспєловський однією з причин діалогу Сталіна і церкви називає "необхідність відповісти на масові відкриття церков на німецькій території, особливо, коли ці території поверталися під радянську владу; потрібно було довести населенню, що релігійна політика вже не та, що була до війни" [37. - С.298].Сталін зробив крок до зближення з церквою, хоч лібералізація церковної політики не означала послаблення контролю держави за церковною діяльністю. В якості контрольного органу, що виконував роль посередника у відносинах між державою і церквою, була Рада зі справ Російської православної церкви, утворена в 1943 р.. В останній період війни Сталін ініціював проведення Помісного Собору, на якому в своєму виступі Карпов зазначив, що "...в дні важких випробувань Російська православна церква не обривала зв'язок з народом, жила його потребами, надіями і робила свій внесок в загальнонародну справу" [40. - С.1]. В свою чергу церква не згадувала про минулі образи і заявила, що "...Собор завзято молить Господа про дарування нашій дорогій Вітчизні і союзним з нами країнам якнайскорішої перемоги над фашизмом і про примноження сил, здоров'я і років життя нашому улюбленому Вождю Радянської держави і Верховному Головнокомандуючому Йосипу Віссаріоновичу Сталіну" [37. - С.1].Потрібно відзначити, що віруючі зробили значний внесок в розгром ворога. Лібералізація в галузі релігійної політики стала можливою через те, що церкву розглядали як фактор, який був здатний укріпити мобілізаційні можливості суспільства у боротьбі з ворогом. Всі ці послаблення не зачепили віруючих інших конфесій і були направлені на підтримку Російської православної церкви. Проте влада не могла допустити втрати монополії на володіння розумом своїх громадян. Ліберальна релігійна політика зберігалась в перші післявоєнні роки швидше за інерцією, а з 1948 р. починається її згортання.Проте релігія змінила свідомість громадян, і ті процеси, які відбувались в українському суспільстві під час війни, стали причинами високої релігійної активності в перші післявоєнні роки.

3. Зміни в національній структурі населення України та їх моральні наслідки

У роки війни змінилася національна структура українського суспільства, що не могло не вплинути на свідомість народу в цілому. Перші зміни відбулися за кілька років до війни. Якщо напередодні війни українські землі перебували у складі чотирьох держав (понад 5 млн. українців проживали в Польщі, в складі якої перебувала Галичина і Західна Волинь; Закарпатська Україна належала Чехословаччині, де проживало до 700 тис. українців; Північна Буковина входила до складу Румунії, в межах якої проживало 790 тис. українців), то після входження до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилось до 42657 тис. жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км. [41.-С.5].Радянська влада також вплинула на національну структуру населення України, запровадивши практику депортації цілих народів. Й.Сталін в цей період почав мислити не класове, а національне. Якщо раніше ворогів народу шукали серед різних суспільних груп населення, то тепер у ворожості до радянської системи звинувачувались цілі народи. На думку російського дослідника тоталітаризму К.Гаджієва, homo totalitaricus - "нова радянська людина" - не могла мати національної основи, національного коріння, вона - представник безнаціональної спільноти [196. -С.13].Лідери адміністративно-командної системи пішли далі від проголошеного "вождем народів" Сталіним гасла "Проводити національну політику з дотриманням принципу видимого інтернаціоналізму" [15. - С.7]. Десятиріччями спостерігалося зневажливе ставлення до національної самосвідомості народів, їх національної психології, традицій, релігійних вірувань, а ще гірше - не враховувалась схильність народів до історичного місця проживання, що викликало порушення консолідації націй на своїх одвічних територіях.Вперше радянська влада почала шукати ворогів не серед класів, а цілих націй, зокрема, серед поляків. Остаточно знищити польську національну структуру на території України влада змогла лише в перші післявоєнні роки. 1 жовтня 1944 р. польській стороні довелося визнати законність включення Західної України до складу УРСР, хоча значна частина українських етнічних земель (Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя) відійшла до неї. А угода, підписана ще 9 вересня 1944 р. між Польським Комітетом Національного Визволення і Урядом УРСР, передбачала обмін українським та польським населенням. Поляки продовжували в цей період залишатися під пильним контролем радянських органів на усій території. Значна частина з них сама була не проти переміщення до Польщі.Наприкінці війни широко почала використовуватись тактика звинувачення окремих народів в колабораціонізмі. На території України такі процеси зачепили татар, вірменів, греків, італійців, румунів та представників інших національностей. В роки війни зменшується вплив єврейської меншини.Внаслідок врегулювання територіального питання з Польщею на територію України розпочалася депортація українського населення. Певна частина українців Польщі зголосилася добровільно покинути польські землі.Соціологічні опитування, котрі були проведені вже в 90-х рр., свідчать, що серед переселених "голодувало на новому місці" 70 % населення, не були забезпечені відповідними житловими умовами 84 %, 73 % тужили за рідним краєм, хотіли б повернутися на свої землі 56 % [16. - С.31]. І це - через 50 років після акції "Вісла".Остаточне включення до складу УРСР Західної України збільшило населення республіки на 7 млн. чоловік [18. - С.268]. Проте цей процес приніс нові проблеми для влади: національне свідоміші західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на Схід від р. Збруч, та й східні українці справляли певний вплив на Західну Україну. Мешканці Заходу були вільні від почуття меншовартості, і їм був невідомий комплекс "меншого брата", який влада прививала українцям східної України. Та й рівень політичної свідомості їх був вищим, через те, що вони жили в країнах, де гарантувались права і свободи. Крім того Західна Україна була найменш зрусифікована і "радянізована". "Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й... не зійшлися. Розімкнулися обійми, радість поступилася місцем ненависті, невпевненість сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування - розчаруванням, а потім гнівом і обуренням", - так визначав возз'єднання українських земель О.Довженко [8. - С.387].Внаслідок врегулювання територіального питання з Чехословаччиною радянська влада отримала ще один шмат етнічних українських земель, однак разом з цим отримала й ту частину українського народу, яка зазнала, хоч і сумного, досвіду державотворення, та мала інтелігенцію, яка переважно сповідувала національні ідеали.Населення республіки приєднання Закарпаття до УРСР в основному сприйняло позитивно. Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право СРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридичне зафіксувала кордони, встановлені у червні 1940 р. Населення цих територій, що було національне неоднорідним, пережило насильну румунізацію, природно не могло зразу ж стати повноцінним членом радянської системи, тому владі потрібно було докласти максимум зусиль, щоб запровадити тут процеси, притаманні радянській владі.Цілком очевидно, що, незважаючи на відносну монолітність українського народу в повоєнний період, у суспільстві не було єдності. Основна причина - різні історичні тенденції та суспільні умови, в яких були українці, що проживали на території інших країн. Дослідник українського менталітету Б.Цимбалістий зазначає, що "між мешканцями різних українських земель витворилися глибокі різниці в ментальності, побуті, політичній зрілості і орієнтації, навіть у національній свідомості" [42. - С.750]. Післявоєнне врегулювання державних кордонів і механічне включення українців до однієї республіки, навіть якщо враховувати політику "радянізації" на цих землях, не змогло подолати їхні ментальні відмінності.Національна політика влади в роки війни змінила етнонаціональну структуру українського суспільства. Українці та представники інших національностей, які були політичними підданими Варшави, Відня, Бухареста, Будапешта, Праги мали той самий політичний досвід, що і представники інших народів цих країн, і в багатьох моментах назва "українці" не означала єдності у культурі, звичаях, суспільній свідомості з українцями Радянської України, а швидше спільність в етнічному походженні. Як підмітив Т.Гунчак, "українці під радянською владою, за малими винятками, становили аполітичну масу, яка, пройшовши через страхіття сталінської соціальної, економічної та політичної лабораторії, боялися навіть думки про якісь громадські чи національні права" [21. -С.225]. На відміну від них, у Галичині, Волині, Буковині та Закарпатті, які хоч і перебували під чужим пануванням, українці зуміли розвинути широку громадську, культурну й політичну діяльність, і так було до 1939 р.Зміни в національній структурі, а отже в суспільній свідомості України відбулися також внаслідок відчутного зростання російської національної меншини. Після боїв на українських територіях, й особливо на нещодавно анексованих західноукраїнських землях, відчувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів. Для заповнення цих посад в Україну, особливо в міста, переселялися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян.У роки війни, як стверджує Я.Грицак, зміни у національному складі спричинили традиційну відмінність між "українським селом" і "російським містом" [19. - С.268]. Міста на Сході залишились "російськими" (якщо не в кількісному, то в культурному відношенні), тоді як у Західній Україні та Центральній Україні серед мешканців став переважати український компонент. Це пояснюється масовим напливом до міст населення з Західної та Центральної України, яке компенсувало втрати міського населення, насамперед польської та єврейської національностей. Місто не могло не вплинути на свідомість української селянської нації.Взагалі, аналізуючи національний склад українського суспільства, який склався в післявоєнні роки, О.Субтельний стверджує, що такі народи, як поляки, євреї, татари, які протягом тривалого часу урізноманітнювали українську культуру і відігравали важливу роль в історії нашого народу, втратили своє значення і фактично зникли, тоді як їхнє місце в основному зайняли росіяни [41. - С.421]. Українське суспільство з багатонаціонального перетворилося на двонаціональне, а отже, свідомість пересічного українця все більше зазнавала впливу росіян, що сприяло втіленню в життя курсу Комуністичної партії - створення радянського народу як наднаціонального утворення.Радянський лад витримав сувору перевірку. З цього нескладно зробити висновок про необхідність продовжувати після війни ті напрямки внутрішньої політики, які визначились у довоєнний період і виправдали себе під час суворих випробувань. Це була не лише політична настанова, яка йшла "зверху", а й соціальні уявлення широких верств населення, що відчували себе переможцями у цій жорстокій війні [28. - С.37-38].Перемога дала нове виправдання існуванню Радянської імперії: без "тісного союзу радянських народів" жодному з них не вдалося б вистояти проти фашистської навали. Роль першого серед рівних надавалась російському народові. Верховна Рада Української РСР у зверненнях до РРФСР від 1 березня 1944 р. та 29 червня 1944 р. висловлювала свою глибоку вдячність і щиру відданість "великому російському народові" за визволення України від фашистського ярма, збереження національної незалежності України та допомогу в господарській відбудові України" [19. - С.226].24 травня 1945 р. Сталін виголосив свій відомий тост "за здоров'я російського народу", в якому назвав російський народ "керівною силою Радянського Союзу серед всіх народів нашої країни". Він зазначив, що росіяни вирізнялися своїм "ясним розумом", "сильним характером" І "терпимістю" і вони ніколи не зраджували радянський уряд у найважчу хвилину [39. - С.1]. Звичайно, ми не можемо заперечувати внесок російського народу у перемогу, проте свій внесок у цю перемогу зробив кожен народ СРСР, в тому числі велику ціну за це заплатили й українці. А щодо зради, то вона стала швидше наслідком політики режиму радянської влади, ніж особливостей українського менталітету.Цілком очевидно, що Друга світова та Велика Вітчизняна війни мали неабиякий вплив на українське суспільство. З метою применшити ці наслідки, радянська історія намагалася змінити хронологічні рамки війни, і в СРСР її називали лише Великою Вітчизняною. Проте війна для українського народу розпочалася ще 1 вересня 1939 р.Війна викрила всі ті проблеми, які існували в суспільстві: незадоволення радянською владою, пам'ять про репресії і голод, ненависть до колгоспів. Однак, якщо місто і робітничий клас як передовий клас соціалістичного ладу, що ще й постійно підтримувався владою, довіряв системі, то в селі настрої були далеко неоднозначні.Як не парадоксально, війна мала і певні позитивні наслідки для українського суспільства. Насамперед, 28 січня - 1 лютого 1944 р. відбулася X сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла Закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Війна викликала серед українців таке патріотичне піднесення, що навіть Сталін мусив йти на поступки, щоб загнуздати його силу. Україна здобула своє власне Міністерство закордонних справ, її, зрештою прийняли до ООН; було вжито заходів, щоб поновити вивчення української етнографії, археології, історії; до назв армій і фронтів додано прикметник "український", затверджено орден Б.Хмельницького. Безліч листівок, марок, публікацій закликали українців боротися проти Гітлера, щоб відстояти "свою державність", "свою рідну культуру, свою рідну мову" чи "свою національну честь і гідність".Загравання до національних почуттів українців тривало до 1946 р., коли часткову лібералізацію зупинив жданівський тиск, і тепер українців вже звинувачували у буржуазному націоналізмові. Репресіям влади була піддана насамперед інтелігенція, незважаючи на те, що вона значною мірою сприяла перемозі у війні. З початком війни великий її загін влився до діючої армії. Лише у перші воєнні місяці до армії було мобілізовано 650 тис. офіцерів - працівників культурного фронту [36. - С.168].

Висновки

Українське суспільство ні в роки війни, ні після її закінчення не було одностайним і єдиним. Воно розділилося на дві частини - одна частина щиро підтримувала радянську владу (і так діяла більшість українського народу), а друга йшла на співпрацю з фашизмом, намагаючись реалізувати в основному дві цілі: або пристосуватися до нової влади, або за допомогою гітлерівців утворити Українську державу;- Україна зазнала величезних демографічних втрат. Через те, що на українській території бої розгорнулись з особливою жорстокістю, втрати серед цивільного населення тут були чи не найбільшими в Європі. Це, в свою чергу, призвело до зміни як у соціальній, так і національній структурі населення, що й вплинуло на свідомість народу;- радянська влада остаточно завершила процес зміни структури українського населення, застосувавши при цьому давно випробувані прийоми: депортації, переселення, виселення, а іноді і фізичне знищення;- війна зачепила найпотаємніші куточки людської душі. Мільйони бійців Червоної Армії та депортованих до Німеччини українських громадян прийшли з неї зовсім іншими. Війна розбудила в людях бажання варіативне мислити, критично оцінювати ситуацію. Процес психологічної переорієнтації прискорився особливо під кінець війни, коли радянський солдат переступив кордони своєї країни і зіткнувся з іншою політичною, економічною, духовною культурою. Якщо поодинокі випадки переорієнтації цінностей ще можна приховати, то такі масові тенденції змінили суспільство загалом;- вільнодумство зачепило практично усі верстви населення республіки. Народ повертався до забутих цінностей. Однією з них була релігія. Зростання релігійності пояснюється більш-менш ліберальним ставленням до церкви німецьких окупантів та заграванням до православної церкви радянською владою;- одним із найважливіших результатів війни для українського суспільства стало об'єднання в межах України майже усіх етнічних земель.Проте, механічне включення території та населення цих регіонів до України не подолало відмінностей у свідомості, настроях, мисленні, релігійності, ідеях між українцями, іншими національностями Галичини, Закарпаття, Північної Буковини та населенням Радянської України. Влада отримала ще декілька мільйонів не зовсім доброзичливо налаштованих до радянського режиму людей, і їй необхідно було докласти максимум зусиль, щоб ліквідувати цей контраст;- в роки війни значних втрат зазнала національна еліта українського народу. Одна її частина, котра підтримувала ідею Радянської України, загинула в німецькому гестапо, або у боях на фронтах війни як члени партизанських загонів і бійці Червоної Армії, а інша - віддала своє життя за створення власної держави;- політична ситуація, що склалася в країні, зумовила утворення в суспільній свідомості феномену громадянської роздвоєності. З одного боку, більшість людей з радістю і вдячністю зустріла Червону Армію, з другого - з острахом чекала повернення радянської влади;- з поверненням радянської влади закінчився період невизначеності. Хоч з нею поверталося все те негативне, що притаманне тоталітарному режимові, народ-переможець вступив у нову, післявоєнну епоху. Війна стала тим рубежем, за яким історію, життя і суспільство почали ділити "до" і"після" війни.

Список використаних джерел та літератури

Опубліковані збірники документів і матеріалів

1. Голод в Україні. 1946-1947 рр.: Документи і матеріали / Гол. упор. О.М.Веселова. - К., Н.-Й.: Вид-во М.П.Коць, 1996. - 373 с.
2. Меморандум Організації українських націоналістів (С.Бандери) німецькому урядові // Українська суспільно-політична думка у 20 столітті. В 3-х т. / Упоряд. Т.Гунчак, Р.Сольчаник. Т.З. - К.: Сучасність, 1983. - 379 с.
3. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні: Збірник документів і матеріалів. - К.: Держполітвидав, 1963. - 488 с.
4. Преступные цели - преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.). - М.: Экономика, 1968. - 325 с.
5. Україна у Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т.1. (Упорядник Володимир Косик). - Львів: Інститут українознавства їм. І.Крип'якевича НАН України, 1997. - 384 с.
6. Чорна книга України: Збірник документів, матеріалів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе // Упоряд., ред. Ф.Зубанича. - К.: Видавничий центр "Просвіта", 1998. - 784 с.
7. Мемуари і спогади,Баранов В. Дневник остарбайтера // Знамя. - 1995. - № 5. - С.135-155.
8. Довженко О. Щоденник // О.Довженко. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. -К.: "Веселка", 1995. - 575 с.
9. Мемуары Никиты Сергеевича Хрущева // Вопросы истории. - 1991. - № 2/3 - С.62-82.
10. Мемуары Никиты Сергеевича Хрущева // Вопросы истории. - 1992. -№2/3.-С.75-102.
11. Література,11. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. -Вильнюс-Москва: Весть УГМО, 1992. - 348 с.
12. Бадзьо Ю. Право жити: Українці в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму. - К.: Таксон, 1996. - 400 с.
13. Баран В.К., Даниленко В.М.. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). - К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1999. - 304 с.
14. Борисов А.Г. "Новый человек" - гомо советикус: и миф, и реальность / А.Г.Борисов. - Саратов: Творч. группа "Поиск": Каф. философии СГПИ, 1994.-25 с.
15. Бугай М.Ф. "За повідомленням НКВС СРСР, були переселені..." Про депортацію населення з України у 30-40-і роки. - К.: Видавництво т-ва "Знання", 1992.-48с.
16. Васильєва-Чикаленко Л.Д. Україна в міжнародних відносинах (1944-1996 рр.): Навч. посібник. -К.: Освіта, 1998. - 176 с.
17. Звернення до духовенства та віруючих А.Шептицького // Вільне слово. -1941.-9 липня.-С.1.
18. Гозман Л.Я., Эткинд А.М. Метафоры или реальность? Психологический анализ советской истории // Вопросы философии. - 1991. - № 3. - С. 164-173.
19. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування української модерної нації ХІХ-ХХ ст. - К.: Генеза, 1996. - 360 с.
20. Замлинська О.В. Культурне життя в Україні у 1943-1953 роках. Дис. канд. іст. наук: 07.00.02 / НАН України, Ін-т історії Укр. - К., 1999. -219с.
21. Зиновьев А. Гомо советикус. - М.: Московский рабочий, 1991. - 412 с.
22. Зубкова Е. Общественная атмосфера после войны (1945-1946) // Свободная мысль. - 1992. - № 6. - С.4-14.
23. Зубкова Е.Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. 1945-1953. - М.: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН), 1999. - 229 с.
24. Зубкова Е.Ю. Общество и реформы. 1945-1964. - М.: Изд. центр "Россия молодая", 1993. - 198 с.
25. Коваль М.В. Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 - 1945 рр.). - Т.12. - К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1999. - 336 с.
26. Коваль М.В. Українська культура та її діячі в політиці німецьких колонізаторів // Український історичний журнал. - 1993. - № 9. - С. 13-28.
27. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. -К.: "Основи", 1997.-423с.
28. Краль Вацлав. Преступления против Европы: Пер. с чешек. - М.: "Мысль", 1968.-348 с.
29. Минуле України: відновлені сторінки / [Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гломозда К.Ю. та ін.]. - К.: Наукова думка, 1991. - 280 с.
30. Ніколаєць Ю.А. Становище та настрої населення України на початку німецько-фашистської окупації (червень 1941 - липень 1942 рр.). - Вінниця: Видавництво "Тезис", 1999. - 64 с.
31. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение: открытые спирали молчания. -М.: Пресс-Академия, 1996-351 с.
32. Освободительная борьба против фашизма 1939-1945 гг. - М.: Наука, 1983. -300с.
33. Поспеловский Дмитрий. Православная церковь в истории Руси, России и СССР (Учебное пособие). - М.: Библейско-богословский институт Св. Апостола Андрея, 1996. - 408 с.
34. Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в XX веке. - М.: Изд-во "Республика", 1995. - 511 с.
35. Прием в Кремле в честь командующих войсками Красной Армии. Выступление товарища И.В.Сталина // Правда. - 1945. - 25 мая. - С.1.
36. Речь представителя Советского правительства - Председателя Совета по делам Русской Православной церкви при Совнаркоме Союза ССР Г.Г.Карпова на Поместном Соборе // Правда. - 1945. - 5 февраля. - С.1.
37. Субтельний О. Україна: історія. 2-е вид. - К.: Либідь, 1992. - 512 с.
38. Черная книга коммунизма: Преступления. Террор. Репрессии: Пер. с фр. Э.Я.Браиловская, А.И.Виноградова, О.В.Захарова и др. / Авт.: С.Куртуа, Н.Верт, Ж.-Л.Пание, А.Пачковский, К.Бартошек, Ж.-Л.Марголен. - М.: Три века истории, 1999. - 766 с.

---

---