Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Пікалова Ольга Володимирівна

1. Психологічні засади формування громадської активності у молоді.

Удосконалення будь-якого суспільства немислиме без систематичної та цілеспрямованої роботи щодо розвитку і становлення особистості. Але досягти зрілості як особис-тість людина здатна лише через громадянське бачення сві-ту, через оцінку усього, що відбувається навколо, з позицій власної активної участі та відповідальності за ті процеси, що проходять у суспільстві.

Реформа освіти ставить проблему виховання громадя-нина на перше місце, оскільки добре відомою є незапереч-на істина:

• аби демократія стала реальністю життя, потрібна зацікавленість людей у досягненні суспільно важливих цілей; відповідальність за долю суспільства як за свою власну;
• сприяння зближенню інтересів особи та суспільст-ва, держави;
• подолання або хоча б послаблення суперечно-стей поміж ними.

З початку треба визначити поняття „громадянськість". Вперше воно дістало певне обґрунтування і практичне втілення у працях античних філософів.Сократ вважав метою виховання громадянина анти-чного суспільства виховання доброго громадянина [3; 98].  Пла-тон мету виховання вбачав у тому, щоб здійснити на лю-дину такий вплив, який би з дитинства спонукав її до праг-нення стати досконалим громадянином. При цьому Платон відстоював інтереси держави, а не особистості: "Ні споку-са, ні насильство не можуть примусити громадянина зра-дити інтереси держави" [5;86].Ідея громадянськості знаходить своє втілення й у "Фі-лософії права" Гегеля, який вбачав найвищим обов'язком людини "бути членом держави", оскільки держава - це "об'єктивний дух, а сам індивідуум настільки об'єктивний, істинний і моральний, наскільки він є членом держави..." [1;263].Саме в державі людина відчуває свою власну сутність і саме завдяки приналежності до неї переживає гордість за саму себе. Водночас, і держава має бути вдячною своїм громадянам. У збалансованому поєднанні обов'язків і прав громадянина, зазначає Гегель, і полягає "внутрішня сила держави" [1;265].В українському менталітеті поняття громадянськості, тобто логічно оформлена загальна ідея, має давнє похо-дження, ще з часів Київської Русі. Однак, із утратою дер-жавності комплекс громадянськості перестав бути доміну-ючим у свідомості українців, але все ж зберігся і, до певної міри, позитивно впливав на інші народи.

Базуючись на альтернативних наукових концепціях виховання дітей та молоді учених-теоретиків та учених-практиків різних часів, можна вести мову про виховання громадянина як про процес формування та розвитку ком-плексу особистісних якостей та рис характеру, як от:

• патріотична свідомість, громадянська відповідальність та громадянська мужність, готовність працювати на благо батьківщини, захищати її, зміцнювати міжнародний авто-ритет;
• знання та дотримання Законів, прийнятих у державі правових норм;
• повага до культури, звичаїв й традицій національних спільнот, що проживають в Україні, висока культура міжнаціонального спілкування.

Зважаючи на комплексність поняття, громадянськість поступово починає розглядатися з позицій різних наук: правознавства, психології, педагогіки, історії, соціології тощо.Психологи, визначаючи особливості громадянськості, не відкидають основ юридичного розуміння її: "Особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов'язки, встановлені законами цієї держави" [2;14].При цьому психологи твердять, що громадянськість - це усвідомлення і відчуття особою власної причетності до своєї держави. Держава, як усвідомлює її громадянин, є умовою задоволення особистісних потреб; вона регламен-тує трудову діяльність, залучає до політичної, соціальної, економічної тощо стратифікації. Навіть мовні, релігійні, історичні традиції визначаються особливостями держави.Педагогічна теорія і практика, виконуючи завдання відродження та оновлення процесу громадянського вихо-вання, прагне наповнити його новим змістом, а життєдія-льність молоді - новими, державно зорієнтованими потре-бами, оскільки ціннісні громадянські орієнтації не є уза-гальненими поняттями, а обов'язково співвідносяться з психофізичними характеристиками особистості. При цьо-му прояв тих чи інших громадянських якостей свідчить про результативність та рівень організаційно-виховної ро-боти у конкретному навчальному закладі.Активний та різнобічний інтерес до проблеми грома-дянськості з боку педагогів особливо активно зріс у сере-дині 30-х років; у 60-70-ті роки ця проблема відходить на другий план, оскільки визначальною стає ідея формування "будівника комунізму" на "завершальному етапі будівниц-тва соціалізму". У 80-ті роки певною мірою увага суспіль-ства загострилася на політичних та економічних пробле-мах, переосмисленні науковцями напрацьованого і вироб-ленні нових стратегій в освіті. Лише у 90-ті роки, коли розпочався процес створення самостійних незалежних держав, у тому числі й України, знову актуалізується ідея виховання громадянина.Нова ера, у яку вступив український народ на початку 90-х років минулого століття, поставила нові завдання з формування громадянина нової держави.У період відновлення та становлення державності сут-ність громадянського виховання розглядається через при-зму положень Державної національної програми "Освіта" (Україна XXI століття), Національної доктрини розвитку освіти, Концепції виховання в національній системі освіти, схваленої Міністерством освіти України, проекті Концеп-ції громадянського виховання особистості в умовах розви-тку української державності [2;16].Це потребує сьогодні переосмислення проблем вихо-вання, його суті та характеру відповідно до сучасних вимог національного виховання як цілісної системи. Адже наукою доведено, що справжнє, глибинне виховання є за сво-єю сутністю завжди національним за змістом, характером та історичним покликанням.Терміни "громадянськість", "громадянський" прийшли у педагогіку із суспільних наук, де вони визначають прояв патріотизму відносно держави, свого народу. "Громадян-ськість - це спрямованість на користь суспільства, підпо-рядкування особистих інтересів громадянським, служіння Батьківщині; користування правилами і виконання обов'язків, встановлених законами держави". Таке визна-чення громадянськості, основна функція якого полягає в орієнтації особистості на служіння державі й народові, дає Політичний словник. Водночас, громадянськість тракту-ється як усвідомлення і відчуття особою власної причетно-сті до своєї держави та власної відповідальності за держа-ву, сім'ю тощо.Цю думку можна підсилити твердженням Першого президента України  М.С. Грушевського, який писав: „Я  вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми увійш-ли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українського народу... Хто хоче бути гідним громадяни-ном, той мусить видобути із себе сі моральні сили".До проблеми громадянського виховання зверталося немало вітчизняних вчених-педагогів минулого. Перші кроки у цьому напрямку зробив А. С. Макаренко, який розглядав процес виховання громадянина як один із най-важливіших та найскладніших. Виховати громадянина, на думку педагога-теоретика і педагога-практика, - значить "виховати патріота, виховати у ньому такі якості, які б сві-дчили про належність цієї молодої людини до великої держави..."Поставивши наприкінці 20-х років широко відомий со-ціальний експеримент, метою якого була реалізація ідеї громадянського виховання в комуні для безпритульних, А. С. Макаренко довів, що виховання в інтересах держави є результативним лише за умови, коли воно поєднується із розвитком творчої індивідуальності особистості, одночас-но стимулюючи моральні почуття та "правові емоції" [2;18].При цьому А. С. Макаренко доводить, що всяка грома-дянська позиція може проявлятися лише у поведінці осо-бистості, у якій реалізуються суспільно важливі цінності, норми та еталони. Така взаємодія допомагає індивіду іден-тифікувати себе з певним типом громадянина, усвідомити своє місце та роль у суспільстві. Вмотивованість дій та моральних вчинків, ціннісні орієнтації молоді вважалися основними складовими громадянської орієнтації особисто-сті.Зважаючи на багатогранність цього поняття і процесу, В. О. Сухомлинський виокремлював такі компоненти його як громадянське бачення світу, моральність і атеїзм, ідейну переконаність, взаємодію людини і колективу, моральну стійкість, громадянську гідність. Розглядаючи компоненти громадянськості як комплек-сної якості людини, О. В. Киричук обґрунтовує такі її по-казники: / - базові життєві цінності: а) істина (у пізнан-ні), користь і доцільність (у праці), любов (у спілкуванні); б) добро (у ціннісно-орієнтаційній за змістом) та спільній (за формою) діяльності; в) творчість (у загальній життєдія-льності); // - типи самовизначення особистості (прагма-тичне, моральне, самоактуалізація); /// - характер смисло-утворюючих мотивів (саморегуляція, самовираження, мо-ральна саморегуляція, гармонізація свого життя); IV - ду-ховні інтенції та життєві настанови людини (віра, надія, любов).Така багатокомплексність громадянськості, безумовно, ускладнює процес виховання; хоча для розуміння власне суті цього соціального феномена вона дає досить помітну додаткову інформацію. За твердженням О. В. Киричука, у всякій дії необхідно бачити результат. У громадянському вихованні таким результатом є активна громадянська по-зиція особистості, що виявляється у соціально-комунікативній, громадсько-корисній та суспільно-політичній активності, а також в активності, спрямованій на самопізнання, самооцінку, самовдосконалення.

Основ-ними складниками її є:

емоції та почуття; той чи інший рівень самосвідомості; особисті, сімейні, громадянські, наці-ональні та абсолютні цінності; соціальні вміння та навич-ки.

Ряд вчених розкриває "громадянськість" як прояв вну-трішньої установки особистості з позицій функціонального підходу.

Зокрема, О. І. Вишневський серед вартостей су-часного українського виховання виокремлює блок грома-дянських якостей ("основні громадянські якості"), які ма-ють бути закладені у структурі будь-якої особистості:

• пра-гнення до соціальної гармонії;
• відстоювання соціальної та міжетнічної справедливості;
• культура соціальних і полі-тичних стосунків;
• пошана до Закону;
• рівність громадян перед Законом;
• самовідповідальність людини;
• права лю-дини - на життя, власну гідність, безпеку життя, приватну власність, рівність можливостей тощо;
• суверенітет особи;
• право на свободу думки, совісті, вибору конфесії, участі у політичному житті;
• готовність до захисту індивідуальних прав і свобод інших людей;
• пошана до національно-культурних вартостей інших народів;
• повага до демокра-тичних виборів і до демократично обраної влади;
• толеран-тне ставлення до чужих поглядів [2;21].

Таке бачення громадянськості засвідчує, що воно є складним психологічним утворенням, котре потребує від педагога не лише знання їх особливостей, але й високого рівня розвитку позиції педагога як громадянина.Цей підхід учених-психологів до розуміння особистісних якостей громадянина можна сформувати лише на засадах української національної ідеї як сукупності ціннісних настанов. Бо, коли який-небудь народ по-мічає свою єдність, свій культурний зв'язок, свій історич-ний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю та призначення, робить проблему своєї свідо-мості мотивуванням своєї волі.Виходячи з того, що людина може вибирати власну поведінку, громадянську чи антигромадянську, доцільно враховувати той факт, що цей вибір буде цілком доброві-льним. І досить часто вона вибирає не те, що доцільне і варте вибору саме собою, а те, що гідне її власної уваги. Зважаючи на це, доцільно вести мову про те, що прояв громадянськості, громадянської поведінки є результатом сформованих норм, звичок, поведінки.Завданням сьогоднішньої педагогічної теорії і практи-ки є оновлення, відродження процесу громадянського ви-ховання, наповнення цього процесу новим змістом, а жит-тєдіяльність учнівської молоді - новими потребами, оскільки ціннісні громадянські орієнтації не є узагальненими поняттями, а обов'язково співвідносяться з психофізични-ми характеристиками особистості.

2. Виховання національної самосвідомість.

2.1. Психологічні особливості національної свідомості та самосвідомості.

Громадянська свідомість та самосвідомість є однією із найважливіших складових психологічної структури особистості. В ній віддзеркалюється індивідуальне суб'єктивне ставлення людини до суспільних явищ, до системи наявних суспільних цінностей, що виступають для конкретного індивіда як об'єктивна реальність, що може за певних умов трансформуватися у власні, суб'єктивно значущі ціннісні орієнтації особистості.Важливу роль у становленні громадянської свідомості та самосвідо-мості особистості відіграє усвідомлення нею своєї належності до певного етносу, нації. Усвідомлення такої належності є основою виникнення етнічної, а на певних етапах розвитку спільноти чи суспільства - національної свідомості та самосвідомості особистості. Щоб збагнути роль цього феномена у громадянському становленні особистості треба розкрити його психологічну, соціально-психологічну сутність. Відомо, що проблема самосвідомості є однією з найважливіших у дослідженні особистості. Адже самосвідомість є тим центральним утворенням, без якого людина не може стати особистістю. Тут варто згадати думку видатного психолога С.Рубінштейна про самосвідомість та її особливу роль у визначенні сутності особистості, зокрема, у детермінації змісту та спрямованості соціальної активності та самоактивності людини. Говорячи про таку вельми суттєву характеристику людини як відповідальність, учений підкреслював, що " ...останнє, завершальне питання, яке постає перед нами у плані психологічного вивчення особис-тості, це питання про її самосвідомість, про особистість як "Я", котре як суб'єкт свідомо присвоює собі все, що робить людина, відносить до себе всі, що виходять від неї справи та вчинки і свідомо бере на себе за них відповідальність як їх автор і творець. Проблема психологічного вивчення особистості не закінчується вивченням психічних властивостей особистості - її здібностей, темпераменту та характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості" [7;676].Треба звернути увагу на такий компонент самосвідомості як соціально-психологічні очікування, під якими розуміють передбачення людиною того, як її оцінюють інші люди.

Соціально-психологічні очікування включають, по-перше, усвідомлення людиною того, якої поведінки очікують від неї інші, насамперед значущі для неї люди, тобто ті, на думку яких зважає; по-друге, усвідомлення людиною можливих реакцій оточуючих (знову ж таки і передусім важливих, значущих) на її поведінку і, нарешті, по-третє, усвідомлення людиною тих вимог, які ставлять до неї оточуючі. Якщо взяти до уваги ці визначення суті соціально-психологічних очікувань, то стає зрозумілим, що такий компонент самосвідомості виникає на грунті усвідомлення особистістю ставлення до неї інших людей. Водночас зміст, сутність соціально-психологічних очікувань не меншою мірою зумовлюється самооцінкою та рівнем домагань людини, які слугують їй базою для побудови більш узагальнених, інтегрованих уявлень про себе, що виступають уже в формі "образу Я".Отже, соціально-психологічні очікування здійснюють функцію своєрідного посередника між самосвідомістю особистості та її соціальним оточенням, тобто функцію зв'язку між "Я" та "не-Я" особистості. Вони ж, соціально-психологічні очікування, свідчать про те, що самосвідомість є невід'ємною складовою свідомості людини. У зв'язку з цим може постати запитання на зразок: "Навіщо вживати поняття "національна свідомість" у випадках, коли йдеться про "національну самосвідомість"? Відповідь може бути єдина: одне без іншого просто не існує, оскільки свідомість та самосвідомість органічно взаємопов'язані, взаємодоповнюючі феномени, між якими існують стійкі причиново-наслідкові зв'язки. Досить тільки нагадати той незаперечний факт, що самосвідомість - не лише результат, а й передумова розвитку свідомості - і навпаки.Уже з короткого екскурсу у загальні питання самосвідомості неважко пересвідчитися, наскільки багатогранним, складним і, що найголовніше, визначальним для суті особистості феноменом є її самосвідомість. Більш зрозумілою і переконливою бачиться виняткова роль самосвідомості, коли йдеться про певні соціальні, суспільні, зокрема, громадянські характеристики людини - людини-громадянина, патріота, особистості, яку до глибини душі хвилює доля спільноти, доля нації, з якою вона себе ідентифікує, якій прагне служити усім своїм єством, аж до самозречення жертовності. Цілком зрозуміло, що такі позитивні характеристики громадянської сутності можуть бути притаманні лише особистостям з високим рівнем розвитку національної свідомості та самосвідомості [9;190].Передусім слід підкреслити, що для самосвідомості, об'єктом якої є характеристики людини як носія певних етнічних, національних особливостей, рис, властивостей, притаманні всі, що вже були згадані вище структурні компоненти самосвідомості: самооцінка, домагання, соціально-психологічні очікування, "образ Я". Крім того, функціонування цих структурних компонентів у національній самосвідомості - як і в самосвідомості, об'єктом якої є фізичні, інтелектуальні, моральні та інші характеристики людини - зумовлюється дією оцінних ставлень до інших людей, які складають так звану сферу "не - Я".Спробуємо дати визначення сутності основних складових структури національної самосвідомості особистості.САМООЦІНКА - це судження людини про міру наявності у неї якостей, властивостей порівняно з їх  певними еталонами, котрі являють собою систему національних цінностей тієї спільноти, до якої людина - суб'єкт самооцінки, себе відносить, з якою себе ідентифікує. Це можуть бути такі цінності, як типові етнічні, національні риси характеру спільноти, усвідомлення власної відповідальності за долю нації, усвідомлення й оцінка міри наявності у себе якостей громадянина-патріота і т.ін. Самооцінка у сфері національної самосвідомості, як і у будь-якій іншій, може характеризуватися такими параметрами, як адекватність, висота, стійкість, ступінь самокритичності.ДОМАГАННЯ - це настанова людини на вибір особисто значущих цілей, що визначаються системою етнічних, національних цінностей, досягнення яких (цілей) може задовольняти прагнення людини посісти бажане місце на шкалі таких цінностей. Усвідомлюючи й оцінюючи себе як носія національних цінностей (як духовних, так і матеріальних) людина, виходячи із притаманних їй домагань у ситуації, що дає можливість самостійного вибору, здійснює саме той вибір, котрий найбільше відповідає її домаганням у сфері етнічних, національних цінностей.СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНІ ОЧІКУВАННЯ - це уявленні людини про те, як оцінюють її оточуючі щодо міри наявності у неї певних національних цінностей, якої поведінки у зв'язку з цим очікують від неї. У соціально-психологічних очікуваннях виражене також уявлення людини про те, як оцінюють її національні характеристики представники інших етносів, національностей."ОБРАЗ - Я" - це високого рівня узагальнене уявлення особистості про себе як носія певних етнічних, національних цінностей. "Образ - Я" у сфері національної самосвідомості людини відіграє особливу роль: у ньому в інтегрованій формі відрефлексовуються судження людини про свою національну сутність, про себе як суб'єкта, носія національних цінностей та їх реалізацію у конкретних вчинках, в усій життєдіяльності. Від змістової сутності „Образу – Я" особистості, від спрямованості її етнічних, національних ціннісних орієнтацій великою мірою залежить, який внесок насправді здатна зробити людина у досягнення значущої для етносу, для нації, держави мети.НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ - це усвідомлення особистістю себе часткою певної національної /етнічної/ спільноти та оцінка себе як носія національних /етнічних/ цінностей, що склалися у процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її  самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності. Національній самосвідомості конкретної особистості, як і самосвідомості усіх ; представників нації, з якою ця особистість себе ідентифікує, притаманне прагнення до самовираження і самореалізації своєї національної сутності, неповторності, потреба зайняти гідне місце серед інших національних спільнот та зробити помітний внесок у розвиток людської історії [9;194].  Цілком зрозуміло, що прагнення кожної нормальної, цивілізованої національної спільноти до виявлення та реалізації своїх національно-і своєрідних особливостей органічно поєднується із потребою виявляти та розвивати в собі загальнолюдські характеристики. У конкретному випадку виразно виступає принцип діалектичної єдності загального та  специфічного.У гармонійній, високо розвиненій свідомості й самосвідомості людини можна відокремити низку тісно взаємопов'язаних елементів, що загалом забезпечують належний рівень ефективного функціонування цього дуже складного і важливого системного утворення у сфері духовності особистості.Одним з таких елементів, а водночас і чинників, що зумовлюють виникнення, функціонування та розвиток національної самосвідомості, є національна ідентифікація тобто усвідомлення людиною своєї незалежності до певного етносу, нації, усвідомлення своєї близькості з нацією, спорідненості з нею. Зрозуміло, що без такого самоусвідомлення людиною себе з певною конкретною нацією не може бути й мови про розвиток у неї національної свідомості та самосвідомості. Таке трапляється у випадках, коли людина з певних, найчастіше політично-меркантильних мотивів зрікається свого етносу, нації.Наступним елементом, складовою національної самосвідомості є знання типових особливостей, рис тієї національної спільноти, з якою певна людина себе ідентифікує. Цілком зрозуміло, що специфічні риси власної нації усвідомлюються тим виразніше, чим повніші знання про особливості інших, чужих національних спільнот. Усе пізнається глибше, коли є можливість порівнювати. Тому поєднання інтересу до особливостей своєї нації з інтересом до характерних відмінностей інших національних спільнот - явище природне і притаманне особистості з високорозвиненою національною самосвідомістю.Для нормального розвитку національної самосвідомості особистості дуже важливо, щоб при оцінці типових рис чужої нації уникати упередженості, не допускати акцентування на негативному, так само, як і не намагатися будь-що вивершити, гіперболізувати позитивні риси представників власної національної спільноти.Наступною важливою складовою національної самосвідомості особистості є її усвідомлене ставлення до історичного минулого, сучасного та майбутнього етносу, нації. Як свідчать дослідження особливостей національної свідомості, остання у своєму розвитку може перебувати на дуже низькому рівні через відсутність у людини інтересу до національної історії або ж внаслідок украй перекручених, спотворених знань про минуле нації. Така людина, як правило, дуже скептично ставиться до своєї нації, не бачить перспектив її розвитку, не вірить у її майбутнє.Неабияке значення для розвитку національної самосвідомості людини мають її чіткі уявлення про територіальну спільність нації. Це відіграє особливу роль у формуванні почуття прив'язаності до рідного краю, рідної землі і безпосередньо впливає на становлення патріотичних почуттів особистості, любові до Батьківщини. Несформованість, неадекватність таких уявлень часто стає причиною спотворенності національної самосвідомості. Переконливою ілюстрацією цього може бути національна самосвідомість представників панівної нації в імперських державах, котрі претендуючи в усьому на власну виключність, вищість, як правило, мають спотворені уявлення також стосовно своїх територіальних прав. Звідси їхні зазіхання на території пригноблених національних спільнот. До того ж такі тенденції у свідомості та самосвідомості представників панівної нації можуть зберігатися тривалий час - навіть після фактичного розпаду імперій [9;200].Особливе місце у національній свідомості й самосвідомості особистості посідає глибоко усвідомлене, дійове ставлення до духовних та матеріальних цінностей нації, стійка потреба збагачувати такі цінності особистою працею, невідступно орієнтуватися на провідні цінності нації у своїй поведінці, в усій своїй життєдіяльності. Орієнтація на національні цінності - особливо важливий момент, оскільки лише у тому випадку, коли усвідомлені цінності нації стають актуальною внутрішньою потребою особистості, можна констатувати наявність фактичного, мотивуючого, регулятивного впливу національних цінностей на реальну поведінку та діяльність людини.Запропонована характеристика національної свідомості та самосвідомості особистості як цілісної системи, а також її складових допомагає збагнути сутність такого, мабуть, найбільш складного феномену, яким є національна ідея.НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ - це усвідомлена нацією найбільш актуальна й перспективна мета, на шляху до досягнення якої нація спроможна якнайповніше розкрити й реалізувати свої потенційні можливості, зробити помітний внесок у розвиток людської цивілізації та зайняти гідне місце серед інших національних спільнот [9;198].Відомо, що загальною, неодмінною умовою забезпечення успішної життєдіяльності та самореалізації будь-якої нації є її державницьке оформлення. У зв'язку з цим доцільно згадати цікаву думку Гегеля, який свого часу наголошував на тому, що народ стає духом, досягає помітно вищого, нового етапу у становленні свідомості духу і завдяки цьому стає історичним народом (а не лише населенням з певним географічними чи антропологічними характеристиками) "єдино і виключно у формі держави".Національна ідея є рушійною силою становлення чи відродження, розвитку та функціонування будь-якої нації, консолідації етносів, що є складовими нації. У національній ідеї виражене прагнення спільноти до державотворчих процесів, до створення чи зміцнення власної держави як абсолютно необхідної умови розвитку та самореалізації нації.Таким чином, є підстави вважати, що національна ідея, її сутність, змістові характеристики зумовлюються рівнем розвитку національної спільноти / у тому числі її самосвідомості/, а з іншого - сама національна ідея здатна справляти конструктивний, розвивальний вплив на становлення свідомості й самосвідомості нації.Переконливість сказаного стає особливо очевидною, коли йдеться про людину як особистість, громадянина. Зрештою, національна свідомість та самосвідомість особистості є дуже важливою складовою громадянської свідомості та самосвідомості. У зв'язку з цим цікаво процитувати одне з висловлювань польського спеціаліста з проблем етики Збігнєва Шаварського. Він, зокрема, зазначав, що не є хорошим громадянином той, хто не відчуває емоційного зв'язку зі своєю вітчизною, з її історією та традиціями, хто не відчуває своєї відповідальності за її свободу і незалежність, хто не хоче думати про її майбутнє. Бути патріотом означає не тільки бути готовим приносити в разі необхідності жертви, здійснювати героїчні вчинки, але це означає також бути готовим до щоденної, відповідально виконуваної праці, відповідально ставитися до своїх громадських обов'язків. Це передусім означає бути порядною, чесною людиною, хорошим батьком або матір'ю... [9;209].Відомо, що вирішальна роль у визначенні суспільної цінності особистості належить її моральним характеристикам. Морально довершена людина не тільки усвідомлює вирішальне значення моральних цінностей, а й активно утверджує їх у повсякденному житті, у ставленні до інших людей, до себе самої, виявляючи такі моральні риси, як доброта, справедливість, толерантність, щирість, сумлінність, повага до іншої людини, почуття власної гідності, відповідальність, принциповість. Такі позитивні характеристики моральності особистості виявляються також у її непримиренному ставленні до фальші, цинізму, лицемірства, підлабузництва, лінощів і неробства та пов'язаного з цим паразитичного існування, утриманства. Безумовно, що названі та подібні моральні характеристики, що фактично стали ціннісними орієнтирами людини, дуже багато важать у визначенні її громадянської позиції. Безсумнівно й те, що дієвість описаних моральних якостей може значною мірою зростати за умовою їх поєднання з позитивними характеристиками національної свідомості й самосвідомості особистості, яка суттєво розширює спектр бачення людиною тих значущих громадянських, національних, вагомих у державному сенсі цілей, на досягнення яких вона може спрямовувати свій моральний потенціал.Відомо, що моральні цінності їх дієвість виявляється перш за все у спілкуванні людей, у їх взаємному ставленні, у ставленні кожної людини до себе самої. Водночас моральні цінності визначають сутність ставлень людини до будь-яких інших явищ і детермінують характер усій сфери людської життєдіяльності. Чи не найбільшою мірою це стосується ставлення людини до праці. Усвідомлення працелюбства як вищої моральної цінності є одним з найсуттєвіших свідчень високої духовності людини. Той, хто збагнув цю істину, ставиться до праці не лише як до засобів забезпечення матеріального достатку, а й усвідомлює благотворний вплив праці на людину, на розвиток її здібностей, волі, характеру. Він вбачає в праці невичерпне джерело натхнення, мук і радощів творення, творчих злетів.Людина, яка знаходиться на високому рівні свого особистісного і, зокрема, громадянського розвитку, неодмінно відзначається сформованістю громадянських цінностей, серед яких особливе місце посідають ті, що є визначальними у структурі національної свідомості та самосвідомості. Це, передусім, така цінність як патріотизм, що втілюється у самовідданій любові до рідної землі, її народу, Батьківщини. Особистість, яка є патріотом, уболіває за долю Вітчизни, переживає дієву потребу віддавати всі свої сили служінню співвітчизникам, своїй нації. Почуття відповідальності за сучасне й майбутнє нації, держави є для неї реальним виявом громадського обов'язку. Вона прагне збагнути як величні, героїчні етапи в історії Батьківщини, так і причини появи періодів трагічних занепадів і зумовлені цим страждання народу. З шаною ставиться до видатних людей, національних героїв, які жертовно служили своєму народові, збагачували його культуру, науку, примножувати внесок Вітчизни у скарбницю світової цивілізації [9;199].Не буде перебільшенням, якщо сказати, що серед громадянських цінностей чи не найважливіше значення має усвідомлення особистістю виняткової ролі у житті людини, суспільства, держави мови, у якій на генетичному рівні втілюється ментальність народу, його поступ, сподівання, віра та воля.Усвідомлення мови як безцінного скарбу народу, нації є одним з найвагоміших моментів розвиненої національної свідомості та самосвідомості. Важливим є переконання особистості в тому, що мова будь-яких етносів, націй - незалежно від чисельності її носіїв - є однією з найкоштовніших вартостей людства як цивілізованої спільноти. Байдуже, тим паче зневажливе ставлення до мови чисельно навіть найменших етносів, націй має кваліфікуватися завжди однозначно: як прояв невігластва, соціальної некомпетентності, антигуманності. Більше того, вже навіть сама спроба класифікувати мови за їх важливістю, цінністю, розсортування мов на такі, що заслуговують на якусь особливу повагу, та ті, що нібито є третьосортними, якимось непотрібом, намагання зверхньо ставитися до якої б то не було мови та її носіїв є намаганнями соціально, політично небезпечними і дуже спорідненими з людиноненависницькими фашистсько-шовіністичними та подібними їм тоталітарними ідеологіями.

2.2. Умови й чинники виховання національної самосвідомості.

Національна самосвідомість особистості не може виникати, успішно розвиватись, удосконалюватися сама по собі - хоч би як інтенсивно і безперервно ми не піддавали виховання спеціальним, так би мовити, "строго локалізованим" виховним впливам. Якщо ми хочемо виховати справді національно свідому особистість, то мусимо дбати також про забезпечення одночасного формування у неї багатьох інших особистісних якостей, властивостей, можливостей, здатностей. У такої людини відчуття глибокої спорідненості зі своїм народом, нацією мають органічно поєднуватися з уміннями діяти, відповідально ставитися до своїх обов'язків, з прагненням своєю працею принести якнайбільше користі для співвітчизників, держави. Бо чого варті щирі патріоти, невтомні ревнителі національних цінностей, ідей, якщо вони самі не є добрими фахівцями, працьовитими людьми, особистостями високоморальними, просто порядними громадянами? Не заслуговують на повагу люди, хоч і освічені, здібні, працьовиті, та абсолютно байдужі, а той негативно налаштовані до всього, що стосується національних проблем, долі нації, державотворчих процесів. Таким байдуже, де їм жити й працювати, а свою працю, свої уміння, здібності вони готові продати будь-кому - хто більше дасть, і будь-коли, особливо у скрутні для країни періоди, залишити її, поміняти на більш зручну, заможну.Отже, коли йдеться про виховання національно свідомих громадян, слід мати на увазі, що така характеристика має справжню суспільну цінність, громадянську значущість лише за умови її поєднання з багатьма іншими громадянськими й особистісними характеристиками людини.Коли йдеться про умови розвитку та виховання національної самосвідомості, дуже важливо враховувати її нерозривний зв'язок з національною свідомістю. Національна свідомість та самосвідомість є, власне кажучи, різними формами прояву одного й того ж явища: якщо у національній свідомості відображається ставлення людини до всього, що стосується національних феноменів, то в національний самосвідомості має місце оцінка людиною самої себе як носія, суб'єкта цих ставлень; інакше кажучи, національна самосвідомість є відрефлексованим сприйняттям /а водночас ставленням й оцінкою/ людиною себе як носія національної свідомості. Тому цілком природно, тобто таким, що відповідає реальному стану взаємозв'язків, одночасно вживати поняття національна свідомість та національна самосвідомість, оскільки у випадках, коли ми навіть вживаємо одне з цих понять, ми, однак, розуміємо фактично й інше [9;209].Розглянемо найбільш важливі, на наш погляд, умови, чинники, принципи виховання національної свідомості та самосвідомості особистості.Найбільш загальне, принципово важливе положення, яке слід неодмінно враховувати при вихованні національної свідомості й самосвідомості, полягає у розумінні й визнанні того факту, що процес становлення цього феномена розпочинається буквально з перших днів життя дитини. Висловлюючись метафорично, можна сказати, що немовля вже з молоком матері підсвідомо вбирає певну етнічно, національно своєрідну інформацію. Чи буде хтось заперечувати ту не до кінця збагненну велику силу впливу на немовля материнської колискової чи якихось інших специфічних для кожного етносу моментів раннього догляду чи виховання дитини? Зрозуміло, що відбувається цей процес на підсвідомому рівні, однак, його наслідки певним чином трансформується і виявляється згодом на рівні усвідомлюваному .Наступною умовою, без якої неможливо навіть уявити собі процес національного виховання, у тому числі виховання національної самосвідомості у дитини, є наявність у самих вихователів глибокої переконаності, що питання національного виховання дітей, розвитку у них національно орієнтованої свідомості та самосвідомості є справді конче потрібним завданням, виконання якого у поєднанні з іншими сприяє гармонійному і всебічному розвиткові особистості дитини. Дуже важливо, щоб самі вихователі були переконані , що без належного національного виховання у дитини не можуть відповідним чином розвиватися такі якості особистості, як патріотизм, громадянська солідарність, відповідальність та інші важливі характеристики громадянського спрямування.Вихователю належить глибоко усвідомлювати, що немає, так би мовити, світового чи всесвітнього громадянства, так само як немає абстрактної людини, "людини взагалі", а що кожна людина, стає часткою людства лише через те, що реально вона є часткою тієї чи іншої нації.Щоб успішно здійснювати складну і благородну виховну місію формування особистості національно свідомих громадян України, вихователь має бути не лише непохитно переконаний у правильності та праведності, у великому державницькому сенсі цієї місії, й володіти глибокими знаннями, що стосуються національних проблем, досконало оперувати ними і, щонайголовніше, уміти переконувати вихованців, їхніх батьків, що тільки громадяни-патріоти, національно свідомі, духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним, як духовно, так і матеріально, життям. Вихователь повинен допомогти людям зрозуміти, що варта поваги і заслуговує на повнокровне, світле, гідне високого звання Людини лише та нація, переважна кількість представників якої збагнула, що лише вони самі — і ніхто інший - відповідальні за власну долю, долю своїх нащадків, до сподіватися на милосердя та філантропійну поблажливість "добрих" сусідів чи навіть близьких родичів завжди були примарними сподіваннями, виявом самоневаги, що знесилювали дух нації або взагалі руйнували її, перетворюючи у придаток до тих націй, які ніколи не втрачали почуття власної гідності і цілком справедливо постійно і невідступно турбувалися, насамперед, про свій власний народ, про свою власну націю. Бо, як свідчить історія, не може бути шанованою - ніким і ніколи, жодна з тих у світі націй, котрі не поважають самих себе [9;211].Успіх виховання національної свідомості та самосвідомості значною мірою залежить від того, наскільки глибоко вдається збагнути й розкрити сутність національної ідеї. Визначаючи поняття сутності національної ідеї, ми вже зазначали, що крім спільного для всіх націй, кожна нація має певний специфічний для неї момент чи складову національної ідеї. Це специфічне визначається індивідуальним історичним досвідом життєдіяльності конкретної національної спільноти.На жаль, у наш час розуміння суті цієї вельми демократичної, гуманістичної, справедливої ідеї доступне лише небагатьом громадянам України. Натомість значній частині, особливо представникам старшого покоління, притаманна, на жаль, переважаюча тенденція до протиставлення одних груп населення іншим на грунті їх етнічної чи регіональної належності. Тому так важливо і необхідно усвідомлення громадянами України того факту, що всі етноси разом складають єдину національну спільноту, яка тільки й здатна до державотворчих процесів як необхідної умови самозбереження й саморозвитку всіх етносів - складових єдиної національної спільноти.Можна з сумом констатувати, що усвідомлення необхідності єднання, соборності як єдиного порятунку української нації приходило, поверталося до нашого народу лише у періоди великих потрясінь, катастроф, що загрожували самому фізичному існуванню нації: голодомори, чорнобильська катастрофа, стихійні лиха надзвичайної руйнівної сили.Серед чинників, що визначають формування національної свідомості та самосвідомості особистості, особливе місце належить процесам ідентифікації, самоідентифікації. Нагадаємо, що самоідентифікація в етнічному чи національному контексті означає визнання людиною своєї подібності чи тотожності з тими представниками етносу чи нації, до яких вона себе відносить. Цей процес складний і передбачає достатньо високий рівень розвиненості у індивіда рефлексивних здатностей, тобто здатностей бачити себе збоку як носія певних соціально-психологічних, характерологічних та інших специфічних особливостей, властивостей, які найбільшою мірою притаманні саме цій етнічній /національній/ спільності [9;215].Цілком зрозуміло, що національна /етнічна/ самоідентифікація може мати місце і реалізуватися належним чином, коли у суб'єкта самоідентифікації достатньо розвинені уміння аналізувати й оцінювати типові риси своєї спільноти, співвідносити ці риси з характеристиками інших, "чужих" спільнот.Сприяючи процесові національної самоідентифікації зростаючої особистості, вихователь має постійно дбати про дотримання таких принципів як гуманність і толерантність. На практиці це означає, що жодна специфічна для певного етносу /нації/ риса, властивість, яка відзначається позитивними характеристиками, не повинна усвідомлюватися й оцінуватися як така, що дає її носієві підстави на виключність чи на привілейоване становище щодо інших, яким ця позитивна риса не властива, або яка в них виражена слабко. Так само негативні риси чужої спільноти не можуть бути підставою для її зневажання чи дискримінації. Слід пам'ятати, що нехтування згаданими принципами може стати причиною виникнення небезпечних тенденцій у розвитку національної самосвідомості особистості, зокрема, таких, як претензії на особливе місце власної нації серед інших спільнот світу, упевненість у праві власної нації виконувати якусь "месіанську", виняткову роль у долі інших націй. Зрозуміло, що подібні тенденції, коли вони оволодівають елітою певної нації, стають базою для виникнення вкрай небезпечних, антигуманних, шовіністичних, фашистських та інших тенденцій у міжнаціональних стосунках.Міркування В.Пахаренка про ментальність українців заслуговують особливої уваги завдяки прагненню автора до об'єктивності, неупередженості. Так, наголошуючи на таких позитивних рисах української ментальності як особливий зв'язок з землею, прагнення до гармонії, устремління до волі, демократизм, кордоцентричність, глибока самобутня християнськість, пошана батьків і старших у родині, культ матері, автор водночас говорить про деякі характеристики, що негативно позначаються на долі українського народу: індивідуалізм надмірна довірливість, певний анархізм, що є своєрідним виявом протесту проти будь-якого обмеження волі, надмірна емоційність тощо.Чим глибше людина пізнає національно своєрідні особливості, менталітет своєї нації, тим більший інтерес вона здатна проявляти до ментальності інших націй, а це стає важливим підґрунтям такої суттєвої характеристики, як національна самоповага, почуття національної гідності, що органічно поєднується з повагою до представників інших національних спільнот.Тільки глибоко пізнавши себе, пройшовши той складний, але так необхідний шлях до себе, людина зможе відчути повагу до себе, до тієї спільноти, з якою у неї однакове коріння, доля, відповідальність за майбутнє. Це майбутнє творить для себе кожна нація: своїм усвідомленням власного минулого, усвідомленням того що майбутнє нації твориться сьогодні, щоденною працею, волею кожного члена національної спільноти. Тільки за таких умов нація здатна самовиразитись, самореалізуватись і досягти у своєму розвитку тих вершин, котрі й стануть її гідним внеском у скарбницю загальнолюдських цінностей [9;217].Лише заглиблення у споконвічну історію свого народу, подолання історичного безпам'ятства здатне відновити національну гідність кожного нашого громадянина і допомогти йому збагнути всю відповідальність перед Батьківщиною, яка в усіх громадян, незалежно від їх етнічного походження, одна. Цілком зрозуміло, що зденаціоналізована особистість ніколи не зможе стати справжнім громадянином.Аналіз практики виховання підростаючого покоління у різних країнах світу свідчить, що найбільшого успіху можна досягти за умови, коли організація всієї системи виховання базується на національному грунті - відповідно до історичних, географічних, економічних, етнографічних, психологічних особливостей конкретної спільноти, відповідно до виховних традицій, що складалися протягом тривалого історичного періоду. Цілком зрозуміло, що й виховання національної свідомості та самосвідомості особистості, про що ми вели мову, мас відбуватися із урахуванням щойно згаданих особливостей.

3. Урок формування громадської активності.

ТЕМА. ФОРМИ АКТИВНОСТІ ГРОМАДЯН. ГРОМАДЯНСЬКА ІНІЦІАТИВА  

Мета: після проведення заняття учасники й учасниці повинні вміти:

• пояснювати поняття "громадянська активність" та "громадська ініціатива", третій сектор;
• розповідати, в яких формах проявляється ініціатива громадян в Україні;
• писати листи-звернення, готуватися до участі в різних формах громадських ініціатив.

Дидактичні засоби:

1. Тексти "Що таке третій сектор", "Які засоби впливу на гро-мадське життя можливі в Україні?", "Як пов'язані громадянське су-спільство і громадянська активність?".
2. Вправи "А що думаєте ви?", "Заявляємо свій протест", "Готує-мо громадські слухання". Хід заняття Вступна частина
   1. Проведіть бесіду за вправою "А що думаєте ви?", зверніть ува-гу учнів, що захист прав і інтересів громадян є найважливішою сфе-рою життя демократичного суспільства. Держава надає можливості такого захисту, а громадяни самі повинні їх використовувати. Тому це — важлива сфера громадської активності. Оголосіть тему і мету уроку. Основна частина
   2. Прочитайте з учасниками та учасницями текст „Що таке третій сектор".Хай вони наведуть приклади з конкретними назвами: що таке перший, другий, третій сектори.Відповіді можуть бути такими: школа, лікарня, обласний відділ роботи з молоддю, фірма пошиття одягу, фермер, дитячий клуб, асо-ціація боксу, асоціація водіїв таксі.Запитайте, в які з цих організацій вони звертались або мали спів-працю, для чого існує поділ на три сектори, чому демократія пов'яза-на з існуванням третього сектору, що громадські організації та асо-ціації можуть зробити для суспільства?
3. Запропонуйте учасникам і учасницям проглянути текст „Які засоби впливу на громадське життя можливі в Україні?". Оскільки він частково узагальнює інформацію, вже частково знайому учасникам і учасницям, можна просто провести бесіду за його змістом.Потім запитайте: на що саме в житті суспільства можуть вплинути ці дії? Яким чином наша громадсь-ка активність може вплинути на створення закону, постанови, акту? Що ми для цього повинні зробити?
4. Виберіть з учасниками й учасницями якусь актуальну для ва-шої території проблему громадського життя, що її не вирішує влада (це можна зробити шляхом короткого "мозкового штурму").У групах дайте їм обрати одне із завдань вправи "Заявляємо свій про-тест" та підготуватись до демонстрування результатів його виконання.Учасники однієї з груп будуть представниками органу місцевого самоврядування, які сідають окремо і в процесі вправи обговорюють між собою, котрі з демонстрованих методів можуть справити на владу найбільший вплив і чому, і на закінчення повідомляють свою думку групі. Після закінчення вправи обговоріть наведені після неї питання.
5. Прочитайте з учасниками й учасницями текст "Як пов'язанігромадянське суспільство і громадянська активність?" і перевірте йо-го розуміння за допомогою закритих запитань.
6. Запропонуйте їм вправу "Готуємо громадські слухання" та об-говоріть її.Заключна частина
7. Зазначте, що громадянська активність — це знаряддя громадянкраїни, яке вони застосовують для впливу на політичні, економічні,соціальні процесі в Україні.Для перевірки досягнення мети уроку можна провести обговорен-ня з учасниками й учасницями таких питань.- Громадськість може брати активну участь не тільки в роботі громадських організацій, а ще й як працівники на своїх місцях, коли треба захистити свої права та своїх співробітників на своїх робочих місцях. Участь у виборах директора, створення профспілок. Наведіть приклад: в чому Ваша громадська активність на робочому місці може допомогти?- Громадянська активність служить тому, щоб здійснювати вплив на рішення, які приймаються в суспільстві, допомагає створювати закони або розпорядження, змінювати або відхиляти правові акти. Чи знаєте Ви такі приклади?- Громадянським ініціативам відводиться значна роль у розвитку демократії і формуванні громадянської позиції та поведінки не тільки на роботі. В конкретній організації, а й у цілому суспільстві. Чи знаєте Ви такі приклади?
8. Зробіть разом із групою висновок, у чому полягає зв'язок між громадською активністю та такими проявами демократії в суспіль-стві, як захист прав людини, прозорість влади, вільні вибори та ви-знання їх результатів, контроль за зловживанням владою, відпові-дальність і підзвітність влади, рівність громадян [6;40].

Література

1. Гегель Г.В. Ф. Соч.: В 9 т. – М., 1967. – Т.7. – С.263.
2. Завалевський Ю.І. Громадське виховання старшокласників: проблеми досвід, перспективи. Навч.-методичний посібник. – К., 2003. – 104с.
3. Ксенофонт. Воспоминания о Сократе. – СПб., 1911. – С.98.
4. Петронговський Р.Р. Теорія і практика формування патріотизму старшокласників: Монографія/ За ред. проф.. М.В. Леквівського. – Житомир: Полісся, 2003. – 192с.
5. Платон. Діалоги.//Философское наследие. – М., 1986. – С.86.
6. Пометун О., Ремех Т., Ламах Е. Кроки до демократії: уроки громадянської освіти/За ред. О.І. Пометун. – К.: АПН, 2001. – 128с.
7. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – Учпедгидз, М., 1946. -690с.
8. Чабан Л.Г. Мистецтво виховання громадянина. – Донецьк: Видавництво „УкрНТЕК", 2002. – 32с.
9. Система виховання національної самосвідомості учнів загальноосвітньої школи. Методичний посібник для вчителів/За ред.академіка Д.О. Тхоржевського, – К., 1999. – 295с.
10. Формування активної життєвої позиції молодого громадянина України: Наук.-допом.бібліогр. покажч./Упоряд.: Л.О. Пономаренко, Л.І. Ніколюк, Г.К. Черняєва та ін.; Наук ред. П.І. Рогова, - К.: КНЕУ, 2002. – 141с.

---

---