Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Радченко Леся Миколаївна

І. Система професійних якостей сучасного педагога

Система професійних якостей сучасного педагога, на думку цілого ряду вчених, що працюють у галузі педагогіки вищої школи, повинна складатися з трьох основних комплексів:

• загальногромадянські риси;
• властивості, що визначають специфіку педагогічної професії;
• спеціальні знання, уміння й навички з предмета (спеціальності).

Професійна діяльність викладача вищої школи, вимагає наявності певних особистісних якостей, соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей.

Серед них основні такі [7, с. 33-34]:

1. Загальногромадянські риси: широкий світогляд, принциповість і стійкість переконань; громадянська активність і цілеспрямованість; національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур; гуманізм і соціальний оптимізм; високий рівень відповідальності та працелюбність.
2. Морально-психологічні якості: чесність і ясність у взаєминах з людьми; високий рівень загальної і психологічної культури; повага до професіоналізму інших і наукової спадщини; акуратність і охайність; дисциплінованість і вимогливість.
3. Науково-педагогічні якості: науково-педагогічна творчість; професійна працездатність; активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук; педагогічне спрямування наукової ерудиції; педагогічна спостережливість; педагогічна уява та інтуїція; володіння педагогічною технікою; активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук; гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях; висока культура мови та мовлення (фонетична чіткість, лексична науковість і точність, експресивність, емоційність і виразність); володіння мімікою, тоном голосу, поставою, рухами і жестами.
4. Індивідуально-психологічні особливості: високий рівень соціального сприйняття й самопізнання; висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість; інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними; позитивна "Я-концепція", високий рівень домагань; емоційна стійкість, витримка й самовладання; саморегуляція, самостійність і діловитість у вирішенні життєво важливих завдань; твердість характеру.
5. Професійно-педагогічні здібності: адекватне сприйняття студента безумовне прийняття його як особистості; педагогічний оптимізм; проектування цілей навчання й прогнозування шляхів професійного становлення майбутнього спеціаліста; конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати; організаторські та комунікативні здібності; духовно-виховний вплив на академічну групу й особистість студента, організація розвиваючої інтеракції.

Хоча в даному переліку й не можна виокремити більш важливі або значущі якості та здібності викладача, проте "пріоритетна увага в реформуванні вищої освіти в Україні має надаватися підготовці нової генерації науково-педагогічних кадрів – національної еліти, здатної трансформувати в собі нову освітньо-світоглядну парадигму національно-державного творення, гуманістичного вознесіння самоцінності особистості вихованця" [7, с. 32]. Постановка таких завдань вимагає, в першу чергу, розвитку політичної культури майбутнього викладача – студента ВНЗ.

ІІ. Визначальний характер політичної культури в системі психолого-педагогічних якостей викладача на сучасному етапі розвитку української держави

З розпадом СРСР та занепадом радянської системи цінностей, молода українська держава не змогла достатньо швидко запропонувати культурний фундамент власному суспільству. Розбудова державності мала б супроводжуватись перехідним етапом у розвитку національної політичної культури, протягом якого суспільство мало б органічно відновити традиційну аксіологічну систему. Але такий період затягнувся, а нагальні проблеми подолання наслідків діяльності тоталітарної системи у суспільстві не були вирішені.           

Натомість були поглиблені негативні тенденції в українському суспільстві, що було пов'язано з формуванням нової політичної еліти. Остання значною мірою складалася з представників колишньої партійної номенклатури. Це безпосередньо відбивалося на методах та способах врядування. Переділ власності, формування фінансово-олігархічних кланів не сприяли поліпшенню економічної ситуації в країні.           

Низька увага держави до освітньої сфери та науки негативно позначилася на свідомості молодого покоління. Зокрема О.В. Адаменко відзначає, що "напрями (сучасних) досліджень, які безпосередньо стосуються проблеми формування демократичної культури особистості, – формування світогляду молодого покоління та виховання в дусі миру й інтернаціоналізму – представлені відносно невеликою кількістю дисертацій – відповідно 7 та 6" [1, с.160]. В результаті таких процесів – суспільство втрачало довіру до багатьох соціальних та державних інститутів. Підданська політична культура, успадкована громадянами від радянського суспільства, формувала пасивне ставлення до державотворчих процесів. Актуального значення набув абсентеїзм, пов'язаний зі зневірою громадянина у можливості впливу на владу.   

Останні події в Україні, що отримали назву "помаранчева революція", вкотре зробили надзвичайно актуальною проблему політичної культури суспільства. Конфлікт "схід-захід", який штучно роздмухувався вітчизняними та зарубіжними політиками та політологами, має раціональне підґрунтя. Українська політична культура справді, за дослідженнями соціологів та політологів, є неоднорідною структурою. Кордон між її складовими –  умовно це кордон між заходом та сходом, європейським та євразійським цінностями. Культура донеччанина та львів'янина – категорії дещо відмінні. Проте це – не чорне та біле. А тому необхідні розумні державні заходи, спрямовані на консолідацію цих культур. Такий консенсус, безумовно, можливий. Для розуміння суспільної ролі політичної культури коротко розглянемо її сутність. Термін "культура" (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) спершу означав функцію, пов'язану з набуттям знань, досвіду. Упродовж історичного розвитку в нього вкладали не лише духовний, а й практичний зміст, наближаючи культуру до людини, розуміючи її як міру олюдненості суспільних відносин. Культура не є суто духовною субстанцією, обмеженим чинником, який існує лише завдяки свідомості. Це особлива об'єктивна дійсність, яка, на відміну від природної, має суб'єктивне (не «свідоме», а «діяльне») джерело походження.Політична культура — це стабільна відповідність способу й результату поведінки суб'єкта культурним імперативам — цінностям, знанням, нормам, принципам, що функціонують у царині політики і реалізуються на практиці.Не випадково професор Оксфордського університету А. Браун вважає політичною культурою найважливіші політичні переконання й цінності, інтерпретацію історії, її героїв і навіть міфи, які допомагають нації здобути стабільність. Завдяки стабільності політичних знань і цінностей політична культура суб'єктів виконує функцію відтворення політичних відносин у формах політичної свідомості й політичної поведінки людей [2, с.94].

ІІІ. Сутність політичної культури

Термін «політична культура» ввів у науковий обіг німецький мислитель доби Просвітництва Й. Гердер, а поняття «політична культура» запровадили у політичну науку американські вчені Г. Алмонд і С. Верба, автори праці «Культура громадянськості», яка на Заході стала класичною. Політична культура — це сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, а також суб'єктивна сфера, що є основою політичних дій і надає їм певного значення.Зміст політичної культури віддзеркалює сукупність духовних цінностей, уявлень, орієнтацій, пов'язаних зі ставленням суб'єктів до політичної влади, політичної системи, що дістає відображення у політико-управлінській діяльності й політичній поведінці соціальних спільнот та осіб.

Політична культура ґрунтується на культурі загальній як історично певному рівні розвитку суспільства і людини й охоплює:

• знання про політику, ознайомлення з фактами, інтерес до них;
• оцінку політичних явищ, оцінні судження щодо того, як має здійснюватися влада;
• емоційний аспект політичних позицій;
• прийняті у тому чи тому суспільстві зразки політичної поведінки, які визначають, як можна і як слід діяти у політичному житті.

Отже, політична культура — це такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у царині політичних відносин, який відображує рівень політичної активності та політичної зрілості суб'єктів [9, с. 95].

Вона охоплює різні компоненти й рівні:

• культуру ставлення суб'єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу;
• культуру формування політичних і громадсько-політичних інститутів; культуру політичної поведінки;
• культуру політичної свідомості й спілкування тощо, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства і виконує низку важливих функцій.

Політична культура суспільства покликана звести найрізноманітніші інтереси суб'єктів до єдиного уявлення щодо політичних знань, механізмів і шляхів реалізації політичних завдань і цілей. Однак водночас вона є єдністю різноманітностей, уніфікованою формою політичної свідомості і діяльності суб'єктів. Єдність елементів, з яких вона складається, ґрунтується на реальному існуванні, функціонуванні різних інтересів і сподівань соціальних спільнот, осіб.Політична культура особи, основою якої є її суверенність, має стати відправною точкою й результатом політичної культури суспільства, держави, всіх елементів політичної системи. Культура — основа суверенного буття особи.

Складовими політичної культури особи є:

• політичні знання, цінності й орієнтації та перетворення їх на політичні переконання;
• набуття необхідних навичок політичної діяльності й політичної поведінки у різних видах політичного процесу;
• усталені способи політичної діяльності в усіх формах і видах політичного життя тощо.

Політичну культуру особи визначають також такі якості, як організаторські здібності, вміння згуртовувати й мобілізувати людей на розв'язання політичних завдань, компетентність і професіоналізм, наполегливість і толерантність, здатність до компромісу, гуманність та ін.Таким чином, політична культура особи не є механічним конгломератом політичних знань, уявлень, поведінкових актів, її функціонування передбачає постійний процес перетворення політичних знань на стійкі регулятори свідомості й поведінки, на переконання, а останніх — на практичні дії, спрямовані на реалізацію суспільне значущих політичних цілей і завдань.

ІV. Формування політичної культури майбутнього викладача

Як бачимо, значення політичної культури важко переоцінити. Політична культура є базисом міцної держави та нації. Саме проблему консолідації української держави має вирішити питання формування демократичної політичної культури. Надзвичайно важливим інститутом соціалізації особистості, формування політичної культури студента, майбутнього викладача була і залишається вища школа, яка традиційно в нашій країні є переважно державною. Тому важко не погодитись з Н.П. Гедіковою, яка вважає, що "держава є основним політичним інститутом у процесі політичної соціалізації, що спрямовує соціально-політичну діяльність та визначає ставлення особистості до політики" [4, с.7].  Виходимо з того, що розвиток політичної культури студентів відбувається як у процесі навчання, виробничо-педагогічній діяльності, так і в позааудиторній роботі. Його ефективність залежить, насамперед, від реального визнання педагогами особистості студента як найбільшої цінності суспільства. Випускник ВНЗ, майбутній спеціаліст не може бути політичне неграмотним. Інакше він не стане особистістю, яка зможе приймати відповідальні рішення за свою долю і долю інших людей. Здатність до цього не виникає стихійно, а формується в результаті системного накопичення знань і досвіду. Тобто процес розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи розглядається як цілісний педагогічний процес, що здійснюється на основі єдності з навчанням і вихованням, взаємодії з соціальним середовищем, урахування потреб студентів і соціальних вимог суспільства.Цінним є зауваження Н. Г. Ничкало про те, що "...вона (підсистема) є компонентом іншої системи - більш високого рівня, у зв'язку з чим при визначенні її цілей слід, перш за все, враховувати ті цілі, які ставлять перед собою системи більш високого рівня" [8, с.21]. Вищий навчальний заклад є суб'єктом освітньої діяльності щодо задоволення потреб людини, суспільства і держави. У Законі України "Про освіту" вказується, що метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору [5]. Виходячи з цього, метою системи розвитку політичної культури студентів вищих навчальних закладів є особистість з політичною культурою демократичного типу. Уточнюємо, для вищих навчальних закладів, де готують майбутніх майстрів виробничого навчання та викладачів спецдисциплін, мета ще й включає готовність майбутніх педагогів до формування політичної культури учнів професійно-технічних навчальних закладів.

Мета конкретизується в педагогічних завданнях, які випливають з напрямів розвитку політичної культури особистості [2, с. 60-61] та включають формування готовності студентів до розвитку політичної культури:

1. формування інтересу студентів до політики, політичних знань;
2. виховання потреби в політичній самоосвіті, осмисленні діяльності органів влади;
3. сприяння засвоєнню демократичних норм, цінностей, трансформації політичних знань у переконання;
4. створення умов для одержання студентами знань про політичні традиції, історію України, інших країн;
5. виховання у студентів небайдужості, відповідальності, інших моральних якостей, законослухняності, поваги до Конституції України;
6. сприяння усвідомленню студентами політичних свобод як невід'ємних прав людини;
7. забезпечення розуміння глобальних проблем людства;
8. виховання в молоді потреби брати участь у суспільно-політичному житті;
9. озброєння студентів уміннями захищати цінності демократії за допомогою демократичних інститутів;
10. формування вмінь у майбутніх педагогів вищої школи щодо розвитку політичної культури студентів.

Педагог виступає суб'єктом у системі формування політичної культури. Інструментом його впливу на студента є його культура, особистісні якості, вміння. Дана політична система діє й на педагога, розвиваючи в нього одні якості й викорінюючи інші. Саме від педагогів залежить дотримання принципів загального, особливого й одиничного системою формування політичної культури майбутніх педагогів вищої школи. У кожному конкретному навчальному закладі, окрім спільних рис, властивих для таких систем ВНЗ, можуть і повинні бути відмінності. Це індивідуальне обличчя зумовлене тими ідеями, якими живе педагогічний колектив, його кваліфікацією, усвідомленням і наполегливим прагненням створити систему, яка найбільше відповідає даним конкретним умовам.Педагог організовує процес формування політичної культури за допомогою педагогічного впливу - методів і форм, які є обов'язковим структурним компонентом будь-якої педагогічної системи. Під методами формування політичної культури майбутніх педагогів вищої школи розуміємо шляхи і способи взаємопов'язаної діяльності суб'єктів означеної системи для розвитку демократичної політичної культури студентів та опанування ними вміннями щодо її формування в студентів, а також способи впливу на свідомість, волю, почуття, поведінку суб'єктів системи для досягнення мети.Форма розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи - це варіант організації даного процесу. Вибір форм зумовлюється конкретними завданнями системи, суб'єктами тощо. У ВНЗ формування політичної культури студентів може здійснюватися через використання можливостей навчальних предметів, проведення виховних заходів, демократизацію студентського життя.За допомогою критеріїв можна встановити, який досягнуто результат і чи відповідає він меті. Система потребує критеріїв оцінки всіх структурних і функціональних компонентів системи в досягненні мети, щоб коригувати та регулювати результат. Ефективність системи якраз і визначається співвідношенням між метою і досягнутим результатом. "У нашому дослідженні, - як відзначає О.Внукова, -  кінцевим вважаємо той результат, який виявляємо у випускників ВНЗ, проміжним - у студентів різних років навчання, хоча ефективність даної системи загалом оцінюватиметься за результатами функціонування тієї системи, для якої готується спеціаліст, тобто для системи розвитку політичної культури учнів професійно-технічних навчальних закладів" [2, с.61-62]Головним компонентом системи формування політичної культури майбутніх педагогів вищої школи є студент. Він - не об'єкт впливу, а особистість, здатна за допомогою педагогів та інших суб'єктів системи розвивати й формувати в собі потрібні якості, знання, вміння для життя в умовах демократичного громадянського суспільства. Студент має здатність до саморозвитку, тобто в належних умовах навіть без власних цілеспрямованих зусиль він розвивається. Крім того, він має усвідомлену здатність до самовдосконалення своїх особистісних якостей. Якщо авторитарна педагогічна система зумовлювала вплив із метою формування в людини наперед заданих державою чи суспільством якостей, то демократичний устрій, надаючи людині права і свободи та покладаючи на неї відповідальність за себе, передбачає таку політичну систему, яка враховує прогнозовані потреби самої людини. Тобто, студент із його запитами й потребами в сучасному і майбутньому житті визначає процес розвитку політичної культури, його зміст і методи. Оскільки політична культура є важливою складовою громадянського становлення особистості, займає визначне місце в соціально-професійній діяльності педагога вищої школи, то очевидними стають потреби сьогоднішніх студентів - майбутніх педагогів професійно-технічних навчальних закладів - у належному рівні розвитку політичної культури й у готовності до її формування.Вирішальною умовою і засобом розвитку особистості студента, а отже й політичної культури, є його діяльність. Студент сьогодні повинен бути в позиції суб'єкта пізнання, праці та спілкування. Майбутні педагоги вищої школи за роки перебування в ВНЗ здійснюють навчальну, виробничо-педагогічну й позааудиторну діяльність. Доцільно в означеній системі виділити ці види діяльності студентів, щоб простежувати на їх рівнях процес розвитку політичної культури.Також особливим компонентом системи розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи є колектив студентів, адже кожна людина більшою чи меншою мірою прагне самореалізуватись у колективі. Характер взаємовідносин особистості й колективу зумовлюється якостями особистості й особливостями колективу.Протягом багатьох років у радянській педагогіці вважалося, що "особистість повинна безумовно підкорятися колективу, виховання здійснювалося в дусі колективізму. В умовах демократії є необхідність у розвитку індивідуальних якостей людини, але осмислення минулого спонукає до висновку, що не варто вдаватися в крайнощі: культивувати лише розвиток індивідуальності на шкоду колективізму. Адже саме в колективі за допомогою органів самоврядування особистість може реалізувати свою активність і розвинути соціальну відповідальність та інші якості, що характеризують людину з демократичною політичною культурою. Через самоврядування студенти можуть залучитися до гласності, демократичного вирішення питань, розуміння соціальної справедливості, що важливо в означеній нами системі для досягнення мети" [3, с.175].Враховуючи те, що студенти значну частину інформації про політичне життя, а також ставлення до неї отримують через ЗМІ, від батьків, то їх, а також громадськість, слід включити до системи розвитку політичної культури студентів.Оскільки система розвитку політичної культури є компонентом інших систем, то її функціональну спрямованість, як і мету, визначають системи вищого порядку. Це здійснюється через нормативне забезпечення, яке виділяємо в окремий елемент означеної системи. Критерій оцінки ефективності діяльності суб'єктів й результатів політичної системи повинні базуватися на дотриманні необхідних нормативних положень.Особливістю елементів даної системи є те, що вони взаємопов'язані між собою, немає жодного ізольованого елемента, зміни в одному з них викликають зміни в інших або системи в цілому. Наприклад, у нормативний компонент внесено зміну - Міністерство освіти рекомендує для вивчення у ВНЗ певного факультативного курсу. Отже, педагоги повинні підготуватися до цього курсу, засоби педагогічної комунікації мають поповнитися навчальними посібниками тощо, повинні активізуватися громадськість і батьки, у навчальній позааудиторній діяльності студентів також мають відбутися зміни, завдання системи повинні конкретизуватися. Але зміни в компонентах не зразу приводять до зміни всієї системи, деякий час для збереження стійкості відбувається супротив змінам (у нашому прикладі це можуть бути студенти, які й так перевантажені навчальним матеріалом, чи викладачі, які не достатньо компетентні щодо нового курсу). Лише після накопичення певних змін у компонентах системи відбувається придбання системою нових якостей, тобто система переходить в інший стан (що відповідає діалектичному закону переходу кількісних змін у якісні).

Теоретичний аналіз проблеми і результати дослідження Внукової та співавторів дають можливість виділити зв'язки, які є функціональними компонентами системи [2, с.64]:

• проективний - планування змісту і засобів функціо-нування системи протягом навчання студента у ВНЗ;
• комунікативний - налагодження стосунків між суб'єктними компонентами політичної системи у процесі її функціонування;
• гностичний - опанування суб'єктами політичними і педагогічними знаннями;
• конструктивний - композиційна побудова подачі інформації та виховних ситуацій;
• управлінсько-організаційний - приведення системи в потрібний стан.

Саме ці компоненти об'єднують всі окремі складові в систему, їх порушення призводить до зміни якості системи, впливає на результат. Наприклад, без належного управління системою, тобто без комплексу необхідних засобів впливу на студентів із метою підвищення рівня їх політичної культури, означена мета не буде досягнута, результат може виявитися негативним.Таким чином, функціональні компоненти педагогічної системи і функції структурних компонентів не тотожні. Окремі функції в сукупності можуть складати функціональний компонент, наприклад, педагогічна функція викладача визначена метою виховання громадянина, отже, під час здійснення професійних дій зусилля викладача спрямовані на досягнення мети. Різними засобами здобуваючи нову навчальну інформацію, плануючи діяльність на занятті, встановлюючи стосунки зі студентами, педагог здійснює педагогічну функцію. Аналіз функцій педагога свідчить, що деякі з них можуть входити до складу кількох функціональних компонентів, наприклад, проектування педагогічної діяльності, вибір оптимальних методів навчання тощо.Усі компоненти системи взаємодіють, одні можуть породжувати інші чи спонукати до зміни їх стану. Наприклад, налагодження комунікативних стосунків між студентами і громадськими організаціями сприяє якісному піднесенню гностичного компонента, впливає на навчальну і позааудиторну діяльність студентів і педагогічну діяльність викладачів.Розвиток політичної культури студентів - це відкрита система, яка при тісній взаємодії з соціальним середовищем відчуває на собі безпосередньо його вплив. Середовищем розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи є соціально-політичний лад у країні, громадянське виховання молоді у вищих навчальних закладах. Поштовхом розвитку демократичної політичної культури студентів стало проголошення незалежності України та визначення Конституцією України курсу на розбудову демократичної держави, громадянського суспільства. Середовище впливає на систему, спонукаючи її до змін. Скажімо, в Радянському Союзі метою означеної системи була особистість із тоталітарною політичною культурою. Зараз мета зовсім інша, але середовище не здійснює зміни системи безпосередньо, це відбувається через внутрішні чинники системи під дією зовнішніх. Тобто, джерело розвитку системи є в самій системі. Як відомо, джерелом будь-якого розвитку є внутрішнє протиріччя. У системі розвитку політичної культури цим протиріччям є невідповідність між потребою студента в належному рівні демократичної політичної культури й підходами педагогів, батьків, громадськості щодо її забезпечення.Середовище вливає на систему через компоненти системи. Зміни у змісті системи освіти відображаються в гностичному компоненті системи розвитку політичної культури. Наприклад, через введення в навчальний процес ВНЗ таких предметів, як політологія, соціологія розширюються знання студентів про політику. Демократизація як принцип реформування в освіті передбачає співробітництво студента й викладача в даній системі, участь батьків, громадськості в управлінні системою. Зміни в економічній ситуації в країні, перетворення освіти в пріоритетний напрям у внутрішній політиці держави має супроводжуватися покращенням матеріального становища суб'єктів системи, поліпшенням засобів педагогічної комунікації. Визначення громадянського виховання як одного з головних напрямів у роботі з молоддю має спонукати до активізації діяльності суб'єктів системи розвитку політичної культури. Вимоги, що ставляться професійно-технічною освітою до педагога, повинні зумовлювати підготовку майстрів виробничого навчання й викладачів спецдисциплін, які були б здатні формувати демократичну політичну культуру учнів.Звісно, не всі фактори середовища мають суттєвий вплив на систе-му розвитку політичної культури студентів. Становлення багатопартійності, робота представницьких органів влади, передвиборча боротьба кандидатів тощо опосередковано впливають на систему. Різні елементи системи по-різному пов'язані з середовищем і неоднаково реагують на нього. Мета, студенти, педагоги, громадськість, батьки як компоненти системи зумовлені середовищем, а засоби педагогічної комунікації, позааудиторна й інша діяльність студентів менш чуттєві до впливу середовища. Система розвитку політичної культури студентів, яка є активною, змінюючись під впливом зовнішнього середовища, також може змінювати і середовище відповідно до своїх цілей. На це й орієнтована дана система. За великим рахунком, особистість із демократичною політичною культурою є гарантією демократичного політичного устрою. Чим більше буде демократично налаштованих людей, тим стабільнішою буде демократія в нашій країні.Наступна процедура застосування системного підходу до дослідження нашої політичної системи - це розгляд упорядкованості її структури й організації. Структура - це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і збереження основних якостей при різних змінах.У структурі системи можуть бути виділені координаційні й суборди-наційні зв'язки. Координаційні спрямовані на взаємодію елементів задля цілісності системи (між педагогами, студентами, метою, наприклад), а субординаційні визначають внутрішню залежність елементів одного від одного (студент - навчальна діяльність).Як кожна складна система, політична система проходить стадії виникнення, становлення, оптимального функціонування й перетворення або перебудови. Спочатку виникають і проходять становлення всі структурні та функціональні складові політичної системи. Рушійною силою розвитку політичної системи є протиріччя. У системі розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи вони можуть спостерігатися між традиціями і новаціями, між потребами студентів і можливостями педагогів тощо.Слушною є думка Д. М. Мехонцевої про те, що система як цілісність забезпечує своє існування за допомогою самоуправління, а за допомогою управління вона виконує функції, які визначені системою вищого порядку [6, с.25]. Самоуправління й управління - це рівнозначні й відносно незалежні процеси, від оптимального співвідношення яких залежить правильне функціонування системи. Наприклад, органом самоуправління у студентській групі є актив на чолі із старостою, а орган управління - куратор групи. Кваліфіковане управління студентським самоуправлінням із боку куратора забезпечить життєздатність групи.У системі розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи управління має здійснюватись органом самоуправління виховною системою вищого навчального закладу. Сутність управлінського компоненту цієї системи виглядає наступним чином: суб'єкти управління - ректорат, деканати, куратори, суспільні організації, які здійснюють функції аналізу, прогнозування, планування, організації, контролю, корекції. В системі розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи органом самоуправління має бути актив суб'єктів системи. Специфіка полягає в тому, що цей орган не є чітко визначеним. До нього можуть входити всі ті, хто найбільше переймається проблемами розвитку політичної культури студентів. Це можуть бути і члени студентського самоуправління, і просто студенти, і педагоги, і батьки, і члени громадських організацій, і представники ЗМІ. Через складність системи такий орган створити у ВНЗ проблематично, тому функцію самоуправління в системі на себе мають взяти педагоги і студенти із залученням, наскільки це можливо, представників громадськості й батьків.У загальних рисах процес управління системою здійснюється таким чином: управляюча підсистема виховної системи ВНЗ отримує певну інформацію про систему розвитку політичної культури студентів, аналізує її, розробляє програму дій, приймає рішення, спрямовані на її виконання з метою впорядкування керованої системи або переведення її в новий стан. Це рішення потрапляє до органу самоуправління системи, який організовує діяльність та визначає місце і роль кожного суб'єкта в ній за допомогою органу управління. Контроль потрібний для забезпечення отримання необхідної інформації про стан і перспективи розвитку системи для своєчасного прийняття рішень, якщо потрібно, з метою корекції.Таким чином, застосування системного підходу як методологічного напряму в дослідженні розвитку політичної культури майбутніх педагогів вищої школи дозволило розглянути цей процес як складне педагогічне явище. Отже, формування політичної культури майбутнього педагога вищої школи – процес складний та тривалий. На сьогодні для української держави реалізація цього завдання – є однією з першочергових цілей. В цей процес, безперечно в першу чергу, повинна включитись держава. Вона має стати рушієм, фундаментом та контролером у вирішенні цього питання, проте без співпраці з суспільством, школою та сім'єю мета не може бути повною мірою реалізована. Діалог "держава-суспільство", діалог культур (регіональних, етнічних, політичних) всередині держави, їх взаємозбагачення та взаєморозвиток – ось основа формування єдиної демократичної культури України. Саме остання мусить бути покладена в основу підготовки спеціаліста-викладача, й не лише в сфері соціально-політичних дисциплін. 

Список використаних джерел:

1. Адаменко О.В. Формування демократичної культури особистості як об'єкт педагогічних досліджень // Політична культура: теорія, проблеми, перспективи. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – С. 156-161.
2. Внукова О.П. Формування політичної культури майбутніх педагогів професійно-технічних навчальних закладів як педагогічна проблема // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2003. - № 1. – С. 59-69.
3. Галактіонова І.В. Фактори впливу на формування політичної культури молоді України, 90-ті роки XX ст.
4. Гедікова Н.П. Політична соціалізація особистості в період демократизації українського суспільства. Автореф. канд. дис. – Одеса, 1999. – С. 7.
5. Закон України "Про освіту" від 21 травня 19916. Мехонцева Д.М. Обучающая система как упорядоченно-устойчивая самоуправляемая и управляемая целостность // Школьные технологии. – М., 2001. – № 6. – С.19-26.
6. Мороз О. Г., Падалка О. С., Юрченко В. І. Педагогіка і психологія вищої школи: Навч. посіб. для молодих викладачів, аспірантів і майбутніх магістрів / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова; Інститут вищої освіти АПН України / О.Г. Мороз (заг.ред.). — К. : НПУ, 2003. — 267с.
7. Ничкало Н.Г. Неперервна професійна освіта як світова тенденція //Трибуна. – 2000. – № 5-6. – С. 21-23.
8. Політологія у запитаннях і відповідях: Навч. Посіб. / За заг. ред. К.М. Левківського. – К.: Вища шк., 2003. – 263 с.  

---

---