Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

Основні поняття теми: виховання, моральна свідомість, вчинок, національна самосвідомість, моральний вибір, моральність, духовність, цінність, ціннісні орієнтації, совість, внутрішня свобода, інтелігентність.

Зміст 1 Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою та завдання виховання студентів 2 Мета і зміст виховання студентської молоді 3 Психологічні механізми формування якостей особистості та аналіз відповідних функцій виховання 4 Етапи становлення моральної свідомості та критерії моральної вихованості 5 Основні напрями реалізації виховних функцій у вищому навчальному закладі та їх характеристика 6 До змісту навчального посібника

Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою та завдання виховання студентів

Односторонній спеціаліст – це

або грубий емпірик, або вчений

шарлатан.

М. І. Пирогов,

укр. медик і педагог

Проблема виховання майбутніх фахівців із вищою освітою набуває зараз особливої актуальності. Річ у тім, що технічний прогрес автоматично не веде до духовного прогресу. Сьогодні метою суспільства (а тому і всіх ланок освіти) повинно стати духовне вдосконалення людини задля переходу людства на новий виток еволюційного розвитку: від людини розумної до людини духовної. У зв’язку з цим підвищується значущість виховання молодого покоління. Проте зараз у всіх ланках освіти існує невиправдана автономність навчання і виховання. Завдання сьогодення – змінити національно-світоглядну місію школи – від школи знання і наукової поінформованості до школи культури і духовності. Вища школа як храм науки повинна бути і храмом високої культури. Майбутній фахівець із вищою освітою повинен опанувати як систему професійних знань, умінь і навичок, так і набути високу культуру, стати представником передової частини суспільства – еліти. Він повинен бути інтелігентом, тобто не тільки «знаючим, розуміючим», але й з високою культурою поведінки. Реалізувати це завдання можливо лише за умови єдності трьох складових освіти – навчання, розвитку і виховання. Проте є деяка різниця в ролі навчання і виховання в становленні особистості фахівця:

• Навчання діє на індивідуально-виконавчий зміст діяльності, формує знання, уміння і навички. Виховання ж формує ставлення, смисли діяльності. Якщо ж навчання не спирається на смисли діяльності, які повинні бути сформовані вихованням, то воно малоефективне в становленні особистості.
• Для навчання певним чином притаманні примуси. Наприклад, якщо отримаєш «незадовільно», не буде стипендії або не одержиш диплом. Діє навіть суперництво («Я ж не гірший за інших»). У вихованні ж повинні діяти й діють дещо інші психологічні механізми. Наприклад, вивчити тему (щоб одержати позитивну оцінку) – не обов’язково означає любити цей предмет; не порушувати дисципліну (бо можуть покарати) – не є проявом поваги до викладача як людини.

У діяльності викладача навчання і виховання нероздільні (Г. С. Костюк). Тому навчання, освіта – це основний, хоч і не єдиний шлях виховання. Виникає питання: як поєднати навчання і виховання в цілісному процесі становлення особистості фахівця? Завдання виховання завжди включає в себе завдання організації спеціальної провідної діяльності, яка слугує виховній меті. У студентському віці – це навчально-професійна діяльність, яка включає в себе взаємодію трьох взаємопов’язаних блоків:

• Операційно-дійовий блок – це система цілей, дій і операцій, які формують професійні знання, уміння і навички.
• Блок потреб, мотивів і інтересів – це двигун діяльності, спонукальна сила, яка надає діяльності енергії.
• Блок міжособистісного та ділового педагогічного спілкування викладача і студентів.

Зміни, що відбуваються в одному з блоків, викликають зміни в інших. Вони можуть бути конструктивними або деструктивними. Навчально-професійна діяльність – нова для студентів. Щоб вона виконувала провідну роль і у вихованні особистості, потрібно знайти предмет, який би відповідав особистісним потребам, або треба виховувати нові потреби, які здатні породжувати мотиви майбутньої професійної діяльності. «Завдання не лише передавати знання, але й вигострювати совість (а це результат виховання). Совість – це орган сенсу життя і діяльності особистості» (В. Франкл). Виховання в широкому значенні слова – сукупність впливів, що забезпечують передачу соціокультурного досвіду – моральних норм і цінностей. На сучасному етапі вищої освіти виховання, у широкому розумінні, розглядається у двох аспектах: виховання творчої особистості майбутнього фахівця (педагога, медика, інженера та ін.) і виховання високоморальної, толерантної особистості з високими громадянськими якостями. Вимоги соціуму до освіченої людини як особистості визначаються історичним його розвитком. Наприклад, від особистості російського дворянина XIX століття вимагалися такі якості:

• відповідальність за те, що відбувається в державі;
• поважне ставлення до людей;
• пріоритет етичного (морального) значення вчинку перед його практичними результатами;
• бездоганне володіння собою;
• упевненість у своїй привабливості (висока самоцінність);
• певний «кураж», хоробрість із відтінком манірності [О. С. Муравьева «Как воспитывали русского дворянина»].

О. І. Солженіцин дає таку характеристику представнику інтелігенції 20-х років XX століття: «Це відкрито світлий інтелект, це вільний і необразливий гумор, це легкість і широта думки, невимушеність розмови. Це вихованість, вишуканість смаків, гарна мова – плавно узгоджена, без засмічуваних словечок. В одного трохи музикування, в іншого – живопис, і в усіх – духовний відбиток на обличчі». Тепер в Україні також є спроби визначити освітянський стандарт для випускника школи і фахівця з вищою освітою. Так, у Законі України «Про вищу освіту» визначено, що спеціаліст з вищою освітою повинен мати професійні, світоглядні й громадянські якості. На це спрямовує також «Національна доктрина розвитку освіти в Україні»: «Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей і молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, виховання громадянина, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору та діяльності, спрямованої на процвітання України». Це завдання конкретизовано в проекті «Програми розвитку освіти в Україні на 2005 – 2010 рр.»:

• Формування творчої, духовно багатої особистості, з національною свідомістю, патріотичними почуттями.
• Сучасна освіта повинна працювати на вищі досягнення людини, що пов’язані з розвитком її особистісного потенціалу. Повинна відбуватися гармонізація професійного й духовного оптимуму суб’єкта.

Таким чином, соціальна культура була та є центром і середовищем розвитку особистості. Виховному процесу треба надати національної спрямованості. Освіта в нашій країні повинна утверджувати українські національні ідеї, сприяти розвитку української культури, національної свідомості і самосвідомості. Для молодої української держави дуже важливим є виховання в молодого покоління почуття любові до України й відповідальності за її долю, національної гідності і патріотизму. Виховання як засіб і процес досить важливе для суспільства, оскільки сполучає минуле, сучасне й майбутнє, передаючи духовні надбання від одного покоління до іншого. Процес виховання працює насамперед на майбутнє. Воно набуває особливої ваги, бо є важливим засобом збереження національної тотожності й самобутності. Тому проблемі виховання молоді завжди приділялася велика увага. Так, Я. А. Коменський зазначає: «Зневага до виховання є загибеллю людей, родин, держав і всього світу». П. Щербань пише: «…скільки разів ми чуємо балачки про наше відродження. Що ж відроджується? Українська нація? Національний дух? Рідна мова, освіта, економіка, народні традиції, християнська мораль? Відроджуються насамперед злидні, а з ними розбрат, самозневага і самоїдство, заробітчанство, злочинність, пияцтво, проституція і самогубство». Таким чином, краща форма боротьби з бездуховністю й агресивністю – протиставити їм духовність і культуру нації, народу, культуру його поведінки і праці. Треба починати не з буття, а національної свідомості, одухотворення життя і трудового процесу. Саме тому виховання молоді (у тому числі й майбутніх фахівців із вищою освітою) зараз набуває особливої актуальності. Виховання – це процес, за допомогою якого молоде покоління засвоює соціальні (духовні) цінності попередніх поколінь. Головними принципами українського національного виховання є принципи демократизації і гуманізації освіти, єдність національного і загальнолюдського. Проте проголошення принципу демократизації освіти не означає, що учень або студент має повну свободу й не має ніяких обов’язків і відповідальності ні перед ким. Абсолютної свободи не існує для людей, які живуть разом у гурті, бо вона перетворюється в «безумство гибельной свободы» (О. С. Пушкін), «у свавілля» (Ф. М. Достоєвський). Філософ О. Ільїн висловлює думку, що свободу можна розглядати тільки в системі суспільних цінностей, соціальних норм буття:

• свобода віри не є свобода фанатизму;
• свобода совісті не є свобода від совісті;
• свобода любові не є свобода і право на розпусту;
• свобода творчості не є свобода ліні і безвідповідальності;
• свобода переконань не є свобода безпринципності та ін.

Хто так розуміє свободу, той заслуговує, щоб у нього її забрали. На жаль, у нас продовжують виховувати молодь як «вільну» від будь-яких обов’язків перед сім’єю, колективом, суспільством і Україною. Що обмежує зовнішню свободу людини в суспільстві? По-перше, соціальні норми, вимоги, закони, які чітко сформульовані й існують у вигляді вербально запрограмованих нормативів (правила етики) поведінки для кожного члена певної спільноти (суспільства). По-друге, кожна людина повинна розуміти необхідність норм і мати внутрішній контроль над їхнім виконанням, здатність регулювати свої потреби, пристрасті, протиставляти їм духовну силу. За нормою повинно відкриватися ціннісні ставлення особистості до особистості. Які висновки щодо завдань виховання можемо зробити з цих положень?

• Людина повинна жити в системі тих цінностей, яку хочемо в неї сформувати. Виховувати гуманну людину негуманними методами – абсурд. Моральність може виховуватися тільки створенням умов, «всередині яких людина звикає вчиняти й діяти морально так само невимушено, як і вмиватися ранком» (Є. Ільєнков). (Як приклад, результати опитування дітей 5-6 років. На запитання «Чи можна бійкою вирішувати суперечку?» 100% відповіли: «Ні!», але лише 3% з них пояснили: «Якщо битися, то іншому буде боляче», решта ж 97% – «Не можна битися, бо покарають або дадуть здачу!»)
• Закони – це обмеження, які необхідні також і в моральній сфері, проте вони повинні розвивати самообмеження. Якщо є лише заборона – відбувається вибух, напруження (лаксація). Людина намагається відкинути цю вимогу. Тому треба вчити молодь, що є добро, а що є зло.

Мета і зміст виховання студентської молоді

Душа – єдина на землі держава,

де є свобода чиста, як озон.

Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон.

Ліна Костенко, укр. поетеса

Кінцева мета виховання – навчити людину переборювати саму себе, адже особистість формується в боротьбі сама з собою. «Молодь загине, якщо не будемо працювати над вихованням моральних ідеалів» (Владика Кирило). Розглянемо деякі складові змісту виховання в ракурсі завдань реформування освіти в Україні, головною цінністю якої має стати Людина, зверненість її до духовності, суспільних і національних цінностей, до моральності та культури. Дух і душа реальні, хоча в психології їм немає визначення. Але ще Платон визначав: предметом психології є душа. Як справедливо зазначає Ш. О. Амонашвілі: «Виникли цілі науки, для яких зникли поняття дух і душа: атеїзм, раціоналізм, критицизм, матеріалізм та ін.» Проте в повсякденному вжитку ми часто звертаємося до цих понять. Наприклад, «Під час практичних занять …можна було поговорити [з учителями] про все відкрито, душа в душу» (О. Гончар). Дух створюється боротьбою життя та смерті (пригадаємо, наприклад, кадри з фільму «У бій ідуть лише старики»: пілот садить на землю літак і вмирає), добра і зла (у концтаборах намагалися зламати дух радянських солдатів приниженням), альтруїзму та егоїзму (наприклад, поважне ставлення до іншої людини). Християнська метафора Духу є любов. Дух – джерело любові. Дар мого духу іншій людині є душа. Душа повинна жити духом. Душа виявляється безпосередньо в наших почуттях. «Устремління духу проявляється через мову Серця, через почуття. Прислухатися до серця, значить вникати у волю свого ДУХУ» (Ш.О. Амонашвілі). Предметом роздумів над суттю Духу можуть бути такі вирази: сильні духом, духовна щедрість, духовна близькість, духовний відбиток на обличчі, духовна краса, духовне спілкування, непохитний духом, енергія духу, духовна жадоба, духовний злет, духовний спадок, духовне натхнення, а також: занепад духом, духовна убогість, духовне насильство, духовна слабкість, духовне варварство, духовна спокуса, духовне рабство, духовна порожнеча, духовна смерть, духовний маразм, бездуховність та ін. Міцність духу – це перемога духовного над вчинками, у переборенні голосу плоті, вміння стримувати себе, володіти своїми пристрастями. Міцність духу – це внутрішня сила, вона в роздумах, в аналізі своїх почуттів і вчинків. Міцність духу в здатності залишатися внутрішньо вільним (Владика Кирило). Культура суспільства неможлива без розвинутої особистісної свободи, яку надає нам духовність. «Мы рождены для вдохновенья, Для звуков сладких и молитв» (О. С. Пушкін). Що таке духовність? Духовність – це світське поняття, яке виникло від слова «дух». Сучасні психологи (та вчені інших галузей) трактують це поняття як «згусток психічної енергії», як силу самовизначення, як енергію поривань до кращого, до самовдосконалення в усіх сферах життя. Духовність – це зверненість до загальнолюдських цінностей, це духовна близькість людини до інших людей, до Батьківщини, до народу, це залучення до національної культури, традицій. Онтологія духу (філософське вчення про буття) зафіксована в традиціях, мові, мистецтві, у релігії, у народній пам’яті та в нормах стосунків «Я – Ти». Таким чином, природа духу є свобода або бути самим собою. Духовний світ людини виявляється саме у відчутті внутрішньої свободи, у натхненні, у пристрастях, у творчості. Згадаємо слова з Гімну України: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду…». Виховання національної самосвідомості громадян є глибинною життєвою необхідністю. «Національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства» (М. Бердяєв). Національна самосвідомість – це відчуття людиною гордості за належність до своєї нації, вміння мислити на основі образів національної культури, засвоєння традицій і звичаїв свого народу, спрямованість своїх дій і вчинків відповідно до національних інтересів. Функції національної самосвідомості:

• збереження духовності, збагачення та розвиток інтелектуального потенціалу нації;
• стимулювання самопізнання, віднаходження вихідної точки – повернення до своїх коренів, національно-родинних традицій і звичаїв;
• формування духовної основи й мудрості життя – почуття обов’язку та відповідальності перед попередніми й прийдешніми поколіннями;
• виховання поваги до історії рідного краю, усвідомлення значення і місця українців серед інших народів, що живуть в Україні, та в планетарно-культурному контексті;
• самотворення і самореалізація особистості, максимальний вияв її творчого й морально-духовного потенціалу;
• самопізнання особистістю власного «Я», пізнання свого роду й народу, меж національних особливостей і характерологічних відмінностей, ментально-духовного призначення своєї життєдіяльності та сенсу свого існування взагалі;
• пошук відповідей на запитання: хто ми, якого роду-племені діти, якими були й чому такими стали, що вміли й чого навчилися?

Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т. Г. Шевченко). Щоб пізнати себе, треба усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку опертя, надати життю ментального сенсу – набути соціально-етнічної ідентичності. Завдяки національним особливостям особистість здатна зберегти спадкоємність традицій і звичаїв свого народу, продовжити шлях його соціально-культурного розвитку. Багато хто з людей визначає традиції як основну ознаку своєї національної приналежності. Тепер постала нагальна потреба оживити й відродити в душі кожного пам’ятні звичаї нашого народу, дивосвіт його фольклору, довести до кожного, що ми не просто українці, ми – нація, народ зі своєю багатовіковою історією, мовою, культурою. При недостатній сформованості національної самосвідомості виникає оманливе, ілюзорне відчуття «меншовартості», «другорядності» рідної мови, культури, врешті самого себе, що породжує комплекс національної і громадської неповноцінності; відсутність почуття власної гідності й гордості. Це нерідко призводить до збочення з правильного життєвого шляху – люди стають егоїстами, обивателями, пристосуванцями, різного роду перевертнями. Національний маргинал – денаціоналізована особа, відірвана від живого, рідного ґрунту. Як переконливо доводять численні соціально-психологічні дослідження, проведені в багатьох країнах світу, така людина є вельми сприйнятливим, чутливим об’єктом для навіювання меркантильно-бездуховних, агресивно-деструктивних позицій і всілякого аморально-злочинного психологічного маніпулювання. Національне не може бути відчужене від особистості без руйнування морально-духовних основ психіки (П. Кононенко). Психологічні дослідження засвідчують, що однією зі складових особистісної кризи є «втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого «Я» з певними соціальними об’єктами-орієнтирами – суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією і багато чим іншим». Знищення індивідуальної, соціальної, національної самосвідомості призводить до деперсоналізації, яка породжує дегуманізацію і деморалізацію: індивіди, суспільні верстви, цілі народи втрачають відчуття прав і обов’язків, гідності й честі, історичної ролі та місії, високі принципи життєдіяльності (П. Кононенко). Студентські роки є визначальним етапом у генезі національної свідомості та самосвідомості, адже саме в цей період молода людина добивається найвищого інтелектуально-духовного рівня пізнання світу, ідентифікує себе як суб’єкта національно-державотворення, наповнює конкретним ментальним змістом образ власного «Я», розвиває почуття етнічної ідентичності. Формування національної і громадянської самосвідомості студентської молоді передбачає:

• засвоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури);
• розвиток прихильності до розбудови національної державності;
• виховання патріотизму, любові до рідної землі й свого народу, готовності до трудового й героїчного подвигу в ім’я України;
• усвідомлення причетності до національно-культурного творення, свого місця і ролі в ньому;
• утвердження власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю;
• плекання національної ідеї не лише як атрибуту національної самосвідомості, суто духовного феномену, а як поштовху до практичних справ.

«Якщо б об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливе, воно було б загибеллю для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоч би це було не дотиком, а зором. Для існування людини потрібні інші люди, для народності – інші народності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм» (О. Потебня). Чи можна ставити питання про первинність національного або загальнолюдського? Це два невід’ємних елементи цілісної системи існування людства, механізму його функціонування. Людська сутність у психіці кожної людини – ментальність, духовність, культура – розвиваються як національні за формою та змістом. Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає «без роду й племені». У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання «родинного дерева» до сьомого коліна, прагнення неодмінно мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої оперті в старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабко ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже швидко, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити й виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: «А хто я?», «Який я?», «Який слід на Землі залишу після себе?», «Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?» Відбувався активний процес самоусвідомлення і самопрезентації («Що люди скажуть»), формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого справжнього «Я». Тому й поставлено виховне завдання: виховувати духовно багату особистість. Духовність гармонізує особистість, усуває протиріччя з середовищем, дає можливість зосередитися на розв’язанні професійних завдань, обирати на цій основі засоби самоствердження, творчої самореалізації. Проблема духовного зростання особистості – це проблема набування нею внутрішньої свободи. Людина стає вільною від зовнішнього примусу, але не вільна від свого власного «Я»: я мушу, я не можу по-іншому, я повинна. Внутрішня свобода як усвідомлена необхідність. Вона визначає власні особистісні цінності, поведінкові орієнтири. Внутрішня свобода дає можливість спиратися на знання умов і передбачати результати. Внутрішня свобода – це

• свобода обґрунтованого вибору та відповідальності за свій вибір (відповідальність тут і зараз, а також відповідальність за віддалені наслідки);
• свідомо взятий на себе обов’язок перед вищими цінностями;
• свідомий вибір для реалізації своїх творчих потенційних можливостей.

Л.С. Виготський у «Педагогічній психології» зазначав: «Не потрібно перетворювати моральність у внутрішню поліцію духу. Не робити що-небудь через страх покарання так само аморально, як і робити. Будь-яке невільне відношення до речі, будь-який страх і залежність уже означає відсутність морального почуття. Моральне в психологічному змісті завжди вільне. Результатом соціалізації має бути набуття моральних норм, а не страх покарання за їх порушення. Вони повинні сприйматися як природне й неминуче». Таким чином, людина не може бути тільки споживачем, вона повинна бути активним творцем культури. Почуття внутрішньої свободи пов’язано з почуттям власної гідності, з почуттям самоцінності. Самоцінність – це те, наскільки я вважаю себе гідним поваги, уваги оточуючих людей, навіть незалежно від результатів діяльності в цей момент. «Страх – негативна емоція. Але є єдиний позитивний страх – страх втратити почуття власної гідності» (Чингізхан). Приниження гідності дуже боляче сприймається людиною (для прикладу наведемо висловлювання з самоаналізу студентки Тані Д.: «Коли під час пробного уроку в школі методист почала робити мені зауваження, ніби під час відповіді на занятті в університеті, у цей момент відчула: «Я – НІХТО»). «Коли б’ють по одній чесній особі, всі чесні люди повинні відчувати і біль, і обурення, і муку потоптаної людської гідності» (Л. М. Андрєєв). Духовність розкривається через особистісні цінності. Особистісна цінність – все те, що людина цінує, що для неї є значущим, що становить сенс її життя. Ціна не тотожна цінності. В. Франкл: «Життя кожної людини унікальне в тому, що його ніхто не може повторити…Проте серед сенсів життя є і такі, в яких є щось спільне, а отже, є сенси, які властиві людям певного суспільства, які поділяються безліччю людей протягом історії. Ці смисли і є те, що розуміється під цінностями». На кожному етапі історичного розвитку суспільством створюється специфічний набір (структура) цінностей. Вони сприяють перетворенню соціальних норм та ідеалів в особистісні принципи життєдіяльності кожної людини. Але є і загальнолюдські цінності, проголошені ще Ісусом Христом, які неминущі, існують багато століть і спрямовують життя людей на доброчинність. Є державні цінності, найголовніша серед яких – незалежність України; національні, які складають ментальність, дух нації (насамперед, це рідна мова); громадянські цінності; цінності сімейного життя; цінності особистісного життя (Див.: Практичне заняття). Поняття «особистісні цінності» або «ціннісні орієнтації особистості» відображає факт входження суб’єкта в соціальні зв’язки та відношення, включення в духовну систему цінностей суспільства. Вони виступають для суб’єкта у вигляді ідеалів, настанов, переконань і внутрішньої позиції, тобто у вигляді спрямованості особистості на цілі й засоби діяльності. Ціннісні орієнтації відображають ставлення людини до соціальної дійсності та зумовлюють широку мотивацію її поведінки. В основі їх функціонування лежить ціннісний підхід, відповідно до якого всі явища навколишньої дійсності – цінності, тобто вони відображаються у свідомості людини як можливість за допомогою них задовольняти свої потреби та інтереси. Сутність вибору цінностей і настанова, за якою цей вибір здійснюється, і складають сенс життя. За християнськими цінностями абсолютним сенсом людського життя є творити добро. Прикладами християнських чеснот, які тісно переплітаються з українськими народними цінностями є щедрість, доброзичливість, поміркованість, лагідність, працелюбність, прощення та ін. Ці цінності і складають серцевину національної свідомості. Завданням освіти і виховання є відновлення цих цінностей, бо духовне відродження нації неможливе без духовного виховання кожної людини. Проте не менш важливо долати також і окремі негативні національні риси, зокрема індивідуалізм, що виявляється в безпідставній переоцінці власної особистості та думки, у наданні пріоритету особистим інтересам і амбіціям, а не суспільно-національним. Б. Грінченко говорив: «Наше українське невміння єднатися, солідаризуватися давно вже відоме. У нас що не город, то й партія. І вже чи зробила, чи не зробила що тая «партія», а вже скільки перемінила і в кожний час існування свого завжди клопочеться про нові зміни». Українська нація – інтровертована, схильна до творення культури, однак їй не вистачає сили волі, наполегливості довести задуми до логічного завершення. Таким чином, цінність – усвідомлений і прийнятий людиною загальний сенс свого життя. Реалізація соціальних норм і цінностей у житті визначаємо як моральність людини. Моральність – це орієнтація в людських цінностях і обстоювання їх у житті. Вона виявляється в якостях особистості, які визначаються нормою міжособистісних взаємин. Моральність – це усвідомлення соціального смислу своїх вчинків (навіщо?) і здатність діяти відповідно до власних рішень. Моральність є сферою вільного й відповідального вчинку. Джерела моральності розпочинаються з Біблії. Моральність, моральна система цінностей – це одна з вічних категорій, яка не була спотворена в радянські часи й для багатьох не втратила свій істинний смисл. «Моральні якості чудової людини мають більше значення для його покоління та історичного процесу, ніж чисто інтелектуальні досягнення. Ці останні самі залежать від величі Духу, величі, яка зазвичай залишається невідомою» (Т. Едісон). Моральність – це соціальний аспект індивідуальності. Рівень набуття людиною моральності й визначає культуру її поведінки в суспільстві. Високоморальна людина має високу культуру поведінки. Висока культура поведінки разом із високим рівнем розвитку інтелекту, тобто освіченістю визначається як інтелігентність. «Національна інтелігенція – мозок і совість нації» (П. Щербань). Чи буде людина інтелігентною, якщо має:

• тільки велике накопичення знань і умінь, володіє професійними досвідом;
• тільки має професійні здібності (наприклад, художні);
• тільки поводить себе морально, але неосвічена?

Ці якості або нейтральні щодо інтелігента, або людина має лише моральну поведінку, але не має освіченості. Тільки набування знань разом із знаходженням духовності й високої моральності народжує інтелігента. Інтелігент не демонструє свою інтелігентність, він нею дихає як повітрям. Таким чином, навчатися у вищій школі – це не тільки набувати знання, уміння і навички або опанувати професію, а й зростати духовно. Для людини-ремісника буває достатньо набути тільки професіоналізму, що вже добре. А якщо це вчитель, чиновник або керівник? Це вже БІДА. Посада, яку займає людина, автоматично не визначає її культуру (моральність, інтелігентність). . Якщо моральні норми набули особистісну значущість, студент сам формує для себе обов’язки, вимагає від себе їх виконання, критично оцінює самого себе. Тому й треба наповнити систему вищої освіти духовним змістом, надати їй національну спрямованість. Духовність відкриває також доступ до совісті. Це є допоміжним гарантом моральної поведінки. Совість – це загострене почуття особистісної відповідальності перед людьми й суспільством за свою поведінку, за свої вчинки. Відповідальність – здатність і готовність визнавати, що сам ти є причиною вчинку. Порівняйте: «со-дейстиве», «со-чувствие», «со-мыслие», «со-весть». Про совість: «Ніколи не чиніть проти совісті, навіть якщо цього вимагають державні інтереси» (Т. Едісон); «Завжди будь волі своєї господар, совісті ж своєї – рабом» (М. Ебнер-Ешенбах); «Честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь» (А. Шопенгауер); «Не зближайся з людьми, в яких занадто гнучка совість» (Делакруа); «Дивитися на людей зі зламаною совістю ще страшніше, ніж на побитих» (Ю. Фучик). Як формується і коли виникає совість? Після вчинку свідомість констатує збіг або розбіжність між вчинком і моральною нормою. Внаслідок з’являється позитивна або негативна оцінка свого вчинку. Якщо самооцінка негативна, то з’являється негативна мотивація щодо вчинку, незадоволення собою – муки совісті. Якщо позитивна оцінка – зростає задоволеність собою – самоцінність. За своєю фізіологічною основою совість дуже близька до біологічного утворення. Вчинок за совістю дозволяє пережити загадковий духовний стан, духовну свободу, почуття гідності, коли «інстинкт узгоджується з духом». Голос совісті звучить тим гучніше, чим духовніша людина (в сучасному слововживанні поняття душа). «Норм може бути багато, але неможливо собі уявити декількох «совістей». Адже голос совісті є голосом Істини тією мірою, якою вона стала доступною даній людині» (П. В. Симонов). Якщо людина не піднімається до межі совісті, вона починає опускати цей щабель нижче до самої себе: починає виправдовувати себе розумом. Розум шукає виправдовування, може навіть затьмарити совість. Але є ще почуття «каяття совісті» - «Серце шукає справедливості» (Ш. О. Амонашвілі). Отже, совість – це критична моральна оцінка своєї поведінки, яка супроводжується сильними почуттями. Таким чином, що є загальним показником духовності, моральності та совісті? Усвідомлення сенсу свого життя. Якщо на питання: «Для чого я живу, навчаюся?» людина буде виходити із загальнолюдських цінностей, громадянських якостей, національних інтересів, то це й буде показником її духовності, моральності та совісті. Концепція сенсу життя повинна передбачати мету віддалену, яку треба досягти через власні зусилля, наполегливу працю. А то засоби досягнення мети можуть стати метою (прийняті за мету). Наприклад, якою метою керується студент, коли списує з чужого зошита виконане іншим завдання або якщо йде на хитрощі, щоб уникнути звіту? Який смисл для нього набуває оцінка, яка одержана нечесним шляхом на екзамені? Які почуття щодо себе тоді вона викликає? «Лише тією мірою, якою людині вдається здійснити смисл, який вона знаходить у зовнішньому світі, вона здійснює себе» (В. Франкл). Отже, мета і зміст виховання студентів як фахівців із вищою освітою передбачає:

• Культивування національних, державних і загальнолюдських цінностей.
• Формування суспільного ідеалу служіння Україні, збереження і примноження традицій українського народу.
• Виховання громадянських якостей, вимогливості до себе й відповідальності (совість).
• Виховання поважного ставлення до людей і до себе (моральну культуру).
• Звернення уваги на підвищення свого культурного рівня.
• Духовне, моральне й естетичне спрямуванння самовиховання.

Психологічні механізми формування якостей особистості та аналіз відповідних функцій виховання

Посійте вчинок – і вижнете звичку,

посійте звичку – і вижнете характер,

посійте характер – і вижнете долю.

В. М. Теккерей, англ. письменник

Ідея гуманізації освіти може сповна реалізуватися, якщо ми керуємося адекватними їй концепціями та теоріями навчання і виховання: І. Виховання – входження вихованця разом із педагогом у контекст сучасної культури. Педагог – той, хто веде. Виховання – цілеспрямоване створення соціальних умов (матеріальних, духовних, організаційних та ін.) для розвитку особистості. Воно передбачає освоєння, засвоєння, присвоєння знань про світ, умінь взаємодіяти зі світом і ставлення до навколишнього середовища. Згадаємо визначення особистості: соціальне утворення, яке відображає міру привласнення і реалізації людиною цінностей, норм, цілей, форм і засобів діяльності та ставлення до них. ІІ. Виховання можна розглядати як процес ідентифікації людини з культурою через прийняття і засвоєння нею моральних зразків – своєрідних культурних символів (норм, правил), які й регулюють поведінку людей у суспільстві. Особистість – автор. Вона пише саму себе: як людина формує себе залежить і від того, що їй пропонують, але з іншого боку, від того, що і як вона обирає, наскільки вона внутрішньо вільна й ініціативна. Розвиток є саморух, саморозвиток. Звідси стратегічні орієнтири виховання студентів. Стратегічні орієнтири виховання студентів у вищих навчальних закладах:

а) Істотна нейтралізація результатів негативних соціальних впливів завдяки розвитку в молоді рефлексивно-критичної позиції стосовно цих впливів. Належить зробити все, щоб молодь глибоко відчувала відповідальність перед суспільством, державою, батьками й перед собою. б) Виховання студентів у ВНЗ треба розглядати як створення умов для саморозвитку особистості, для самовиховання під час вузівського навчання (І. Д. Бех). Особистість – автор, який пише самого себе. Ефективність виховання детермінована власною активністю особистості, змістом і способом організації своєї діяльності, мотивами діяльності, власною ініціативою і самостійністю. ІІІ. Механізмом утворення будь-якої якості особистості є поєднання трьох компонентів:

• Зразок – знання соціальної норми, її цінності для життя в суспільстві;
• Емоція – переживання, яке приховане за нормою та виявляє ставлення особистості до особистості. Емоції мають і самостійну мотиваційну енергію – це мотор нашої поведінки, її мобілізуюча сила. Будь-яка емоція існує в єдності з образом (когнітивна структура) і афективним її тоном. Внаслідок цього відбувається кодування інформації в довготривалій пам’яті. «Будьте жагучі в пошуках істини» (І. П. Павлов).
• Дія (вчинок).

  Вчинок – це одиниця поведінки як акт морального самовизначення особистості щодо людей, суспільства й самого себе. Особистість будує саму себе з досвіду багатьох своїх вчинків. Вчинок завжди діалогічний. Він може бути зрозумілим лише в діалогічному контексті як смислова позиція однієї людини щодо іншої. Саме через вчинки людина піднімається до своєї сутності.

Вчинок – акт вільного волевиявлення, який особисто сконструйований і реалізований. Він має такі особливості: одиничність, відповідальність, аксіологічність (базою для його оцінки слугує не технічна сторона, а її морально-етична сфера). Вчинки, які повторюються, ведуть до фіксації особистісних настанов. Є і такі вчинки, які не виявляються навіть назовні: умовчання, витримка, обіцянка собі, самонаказ тощо. Вчинки можуть бути альтруїстичні та егоїстичні або прагматичні. Актуалізація морального вчинку можлива при відсутності соціального контролю. У вчинках можуть виявлятися протиріччя між спонуканням, мотивом вчинку та його результатом. Завдяки почуттям, що супроводжують дію-вчинок, розвивається здатність до самопідкріплення (почуттями, які були викликані попередньою аналогічною дією). Таким чином, будь-яку моральну якість особистості складають єдність трьох компонентів: 1) знання норми (зразок для поведінки); 2) відповідні почуття (мотив); 3) вчинок (дія). Рівень усвідомлення свого вчинку визначається співвідношенням його етичних норм або їх вербалізації та усвідомленням смислу для самої людини того, що вона вчинила, які почуття приховуються за дією, наскільки переживання адекватні наслідкам вчинків.

При вихованні студентів треба враховувати також такі особливості юнацького віку:

• остаточно завершується формування характеру;
• неспокій і невпевненість часто виникають внаслідок конфлікту між етично-моральними цінностями й дійсністю;
• характеризуються прагненням відчути себе самостійним, незалежним, а тому часто серед молоді виявляється недовірливе ставлення до старших.

Молоде і старше покоління виростали в різних соціально-економічних і політичних умовах, часто думали іншими категоріями. Тому старші, насамперед батьки і викладачі, повинні докладати всіх зусиль, щоб молодь мала можливість творити власні авторитети. Виховання, оперте на добрі приклади, на ефективну методику, яка ґрунтується на наукових засадах у поєднанні з самодисципліною вихователя, може й повинно дати тривкі бажані наслідки.

Етапи становлення моральної свідомості та критерії моральної вихованості

Оце і є бути щасливим – знайти

самого себе.

Григорій Сковорода, укр. філософ

Справжня гуманність означає

насамперед справедливість.

В. О. Сухомлинський, укр. педагог

Єдність моральних знань і моральних почуттів, раціонального та емоційного складають моральну свідомість. Розвиток моральної свідомості в генетичному плані треба пов’язати з моральним змістом самосвідомості. Адже самооцінка вміщує не тільки знання про себе, а й ставлення до себе. До того ж емоційне ставлення до себе виявляється навіть раніше, ніж об’єктивне когнітивне усвідомлення. Як приклад, самооцінка дитини десь до 5 років має тільки емоційний характер («Я великий!»). Саме емоційність «Я» сприяє інтеріоризації етичних норм, сприйнятливості до вимог дорослих. Завдяки цьому усвідомлені вимоги набувають дієвості, втілюються в конкретні вчинки дітей. У психології розроблена когнітивно-генетична модель розвитку моральної свідомості німецьким психологом Л. Кольбергом. Він виявив три рівні розвитку моральної свідомості дитини. Ці рівні можна застосувати також при аналізі моральної поведінки (і моральної свідомості) дорослої людини. І рівень – доконвенційний. Норми для людини існують як зовнішні. Вона їх виконує лише під тиском авторитету або через страх покарання (характерно для дошкільного віку). Чи є дорослі з такою моральною свідомістю? ІІ рівень – конвенційний. Норми виконуються через бажання відповідати зразкам, щоб підтримувати з авторитетними людьми стосунки довіри, поваги, лояльності. Тут уже є почуття сорому, обов’язку і власної гідності (шкільний вік). ІІІ рівень – постконвенційний (за Л. Кольбергом після 20 років і то не в усіх). Виконання норм визначається внутрішнім законом совісті. Людина діє за принципом гуманності, справедливості, відповідальності. Поведінка набуває рис природності, невимушеності. Таким чином, поведінка людини залежить від рівня розвитку її моральної свідомості (єдності моральних знань, моральних почуттів і відповідно до цього рівня моральних вчинків). Залежно від цього розрізняють:

• внутрішня вихованість;
• зовнішня вихованість;
• невихованість та ін.

Вихована людина – це гуманна людина, в якої в єдності розвинута моральна свідомість, моральні почуття (живе й поводить себе за законами совісті) і моральна поведінка.

Актуальні аспекти проблеми самовиховання студентів:

• постійна робота над своїм культурним розвитком і удосконаленням культури своєї праці;
• виховання стійкої громадянської позиції;
• культивування громадянських чеснот і відповідальності;
• посилення моральних засад встановлення міжособистісних взаємин і відносин особи та суспільства;
• розумне співвідношення індивідуального й колективного;
• формування суспільного ідеалу служіння народу як символу державності в демократичному суспільстві.

Професійне самовиховання майбутніх викладачів – активний професійний саморозвиток, засвоєння і присвоєння педагогічних цінностей, норм педагогічної взаємодії (вчитель – учень, викладач – студент), рефлексивний професіоналізм (усвідомлення себе, критична оцінка процесу професіоналізації, саморегуляція своєї поведінки тощо). У вищій школі форма соціальної поведінки (тобто виконання студентами норм і правил міжособистісних взаємин і ставлення до виконання соціальних службових обов’язків) реалізується, насамперед, через виконання соціальних ролей. У ставленні людей один до одного існує певна рольова субординація, хоча вона не виключає культуру взаємин. У міжособистісних взаєминах (викладач – викладач, студент – студент) норми можуть визначатися самими учасниками взаємодії на основі їх моральної культури, їх індивідуальних моральних якостей і ставлення один до одного як особистості. Прикладом можуть бути такі якості, які зорієнтовані на технологію спілкування:

• професійна чесність – ділова вимогливість, самовіддача в роботі, уміння говорити правду «в очі»;
• організованість – взаємодія індивідуального і спільного, вміння структурувати й програмувати діяльність відповідно до правил і норм організації;
• товариськість – взаємна солідарність, повага й довіра, які утворюють спільність інтересів і цілей;
• моральна воля – розвинутий самоконтроль, уміння домагатися мети, завойовувати повагу людей;
• мужність – уміння переносити особисті неприємності та службові невдачі;
• совість – загострене почуття особистої відповідальності перед суспільством і людьми;
• великодушність – терпимість до хиб людей, уміти прощати образи, не бути злопам’ятним;
• оптимізм – віра в себе й людей, у свій моральний вибір і краще майбутнє;
• щедрість – безкорисливе надання допомоги людям, співчуття;
• відповідальність – єдність слова і діла, «смак» до ділового ризику; визначення себе причиною наслідку справи;
• скромність – ретельність, розумне використання влади, критичне ставлення до своїх заслуг і хиб;
• принциповість – уміння відстоювати свою і чиюсь позицію, якщо вона ділова; повага до думок інших тощо.

Основні напрями реалізації виховних функцій у вищому навчальному закладі та їх характеристика

Виховати людину інтелектуально,

не виховавши її морально – означає

виростити загрозу для суспільства.

Ф. Рузвельт, президент США

Повторимо, що норма декларується суспільством і усвідомлюється людиною як правило поведінки. Проте виконання норм залежить від організації життя на рівні культури побуту, культури взаємин, культури організації праці. Норми повинні бути привласнені, їх треба прийняти, визнати їх необхідність для себе і гідно виконувати. Тому у ВНЗ потрібна виховна робота. Розглянемо напрями (шляхи) виховної роботи у вищому навчальному закладі.

І. Ілюстративний напрямок

Студенти повинні наочно бачити втілення соціальних норм у поведінці всіх людей, з якими вони зустрічаються у стінах вищої школи. Вищий навчальний заклад – храм науки, який повинен бути і храмом культури (деканат, кафедри, аудиторії, читальна зала, їдальня тощо). Виховання – це вплив розвиненого характеру на характер, який формується, а характер – це душевний лад особистості. Тому вплив особистості вихователя на молоду душу є тією виховною силою, яку не можна замінити ні підручником, ні моральними сентенціями, ні системою покарань і заохочень (К. Д. Ушинський). Роль викладача – бути зразком виконання обов’язків і дисципліни; бути носієм педагогічних цінностей і культури; підтримування ділових і міжособистісних взаємин, гуманного ставлення і до студентів, і до оточуючих людей. Треба пам’ятати, що молоді вчителі (вчорашні студенти) копіюють у своєму ставленні до учнів ставлення до них викладачів вищої школи. Викладачі повинні бути носіями духовних цінностей, високоморальні й професійні. Педагогічні вимоги до студентів також повинні мати культурну форму – це порада, прохання, ділове розпорядження, рекомендації, запрошення до дії, побажання і зрідка наказ. Як приклад: «Я була б задоволена, якщо Ви…», «Мені дуже хотілося б…», «Прошу Вас не запізнюватися…», «Пробачте, але мені заважає Ваша неуважність…» тощо. Отже, передумовою виховання майбутніх фахівців є наявність прийнятних для цього гуманних міжособистісних взаємин, насамперед у системі «студент – викладач», до того ж сам викладач повинен бути носієм моральних цінностей і керуватися ними при організації педагогічного процесу. «Якщо ми чогось потребуємо, то це хороших учителів. Де таких людей бракує, там уся інша шкільна суєта в країні – п’яте колесо у возі» (І. Г. Песталоцці).

ІІ. Декларативний напрямок

Декларативний напрямок – це вербалізація норм, роз’яснення сутності правила, аргументація його користі, пояснення правила, доказовість його необхідності. Можливо, наші студенти не знають ні норм, ні правил їх виконання? (Прикладом може бути пояснення викладача студентам у «час пік» поблизу службового ліфта, хто кому повинен поступатися місцем). У ВНЗ є курси етики, психології, педагогіки та ін., які повинні роз’яснювати правила культури поведінки: потрібно працювати чесно; потрібно привітатися, коли входиш в аудиторію (навіть із запізненням!); під час лекції не заважати працювати однокурсникам і викладачу тощо. Слід, напевно, пояснювати також, чому саме так треба себе поводити, навіщо існують норми і правила взаємин. Зміст педагогічної роботи:

• розкривати соціальну значущість соціальних норм поведінки шляхом етичних консультацій (порад із етичних питань);
• виявляти особистісний смисл соціальної норми;
• з’ясувати своє особистісне ставлення до соціальної норми;
• аналізувати будь-яке порушення норми;
• відслідковувати міру оволодіння студентами культурними нормами спілкування з викладачами та між собою.

Аргументація, роз’яснення – це альтернатива примусу чи наказу. Вона становить сутність гуманних міжособистісних взаємин викладачів і студентів. Проте цінності, життєві смисли не можуть передаватися тим же шляхом, що й знання. Є єдиний шлях – через приклад власних переживань (механізм зараження почуттями). Тут виховання відбувається через власний приклад ставлення викладача до соціальних цінностей, до оточуючих людей. Імідж викладача як емоційний його образ здійснює значний вплив на взаємини зі студентами, на ефективність сумісної праці (Д. Б. Ельконін, Г. С. Костюк, В. А. Семиченко, П. Р. Чамата та ін.) До методів морального (емоційного) впливу викладача на студентів належать:

• Моральний приклад – вміння викладача застосувати моральні норми і правила поведінки у взаєминах зі студентами і колегами, ділитися власним досвідом. Наслідування до того ж є важливим соціально-психологічним засобом поширення норм моралі та їх переростання в традиції і звички. Поведінка викладача має бути реально сприйнятим моральним орієнтиром для студентів, а його уміння та звички – індикаторами його моральних позицій і переконань.
• Іміджування – уміле моральне звеличування добропорядних вчинків студентів, моральний захист тих, хто діє чесно й принципово.
• Здійснювати функцію активізації та фасилітації емоційного життя студентів.
• Експресивно виражати свої власні переживання, виявляти емпатійність, щиро приймати переживання студентів.

Етичним інструментарієм практичного втілення норм у життя є правила (етикет), встановлений порядок поведінки у вищій школі (в аудиторії, бібліотеці тощо). Наприклад, соціальна норма «поважай людину». Правила її реалізації такі: враховуй присутність поряд іншої людини, не завдавай їй клопоту; гідно стався до неї (проси вибачення, проявляй увагу, говори компліменти тощо). Діловий етикет – це сукупність правил спілкування, поведінки людей у процесі сумісної професійної діяльності, а також форми поводження з оточуючими, види звертань один до одного, манери й навіть прийнята форма ділового одягу. Чи знають студенти правила поведінки в університеті як офіційній організації для дорослих людей? Приклад: Студент запізнився. Йому дозволено ввійти. Він йде до першого ряду, піднімає студентів і сідає в центр. Викладач перервав лекцію, чекає, поки він розміститься. Зараз етикет поведінки серед людей не складний, але він є і повинен бути. Його дотримання становить культуру поведінки людини. Проте етикет (знання правил) без душі перетворює людину в маніпулятора (Див.: Шостром Э. Анти-Карнеги, или человек-манипулятор. – М., 1992), позбавленого індивідуальності, цілісності та душі. Маніпулятор ставиться до людей як до речей, але й сам одночасно стає річчю. Маніпуляції небезпечні й руйнівні для міжособистісних взаємин. Євангеліє від Матвія: «Що за користь людині, якщо вона завоює увесь світ, але втратить власну душу?» Таким чином, норми і правила поведінки повинні засвоюватися разом із почуттями. Лише тоді за нормою і правилом відкривається цінність людини, реальне ставлення до неї. Цей творчий синтез і дає можливість не загубити власну душу. Але щоб це не відбулося, потрібно підніматися від конкретного бачення ситуації (тут і зараз) до високого рівня узагальнення, до абстракції, до символів. Вчинок – це і є символ, знак, повідомлення про ставлення особистості до особистості. Наприклад, привітання до людини. А про що може свідчити наша посмішка (чи усмішка), потиск рук, уклін голови? Інший приклад. Хлопчик 3-х років у трамваї стоїть, обхопивши ногу свого батька. Йому тут же пропонують місце. Він відповідає: «не сяду: я – чоловік!» Про що свідчить його відповідь і вчинок? Або чому чоловіки пропускають жінку вперед у дверях? Вона – символ краси, материнства. Провідна роль у моральному вихованні студентів повинна належати методу дискусій на гіпотетичні моральні теми як найважливіша форма засвоєння «мови моралі», розрізнення добра від зла, поняття справедливості, свободи, істини, повага людської гідності та ін. (П. Хернст, Л. Кольберг, А. Харріс). Ефективною є також методика ділових ігор у курсах гуманітарних наук, що є поглибленням «теорії дискусій», зокрема переміщення акценту на її організаційний момент. Проте формування суспільної та індивідуальної поведінки лише вербальними засобами є принципово неможливим. Конче потрібний синтез думки, слова та дії. Ще вихователі Стародавнього світу знали: «Слова навчають, приклади захоплюють».

ІІІ. Діяльнісно-практичний напрямок

Мої вчинки – моє єдине надбання, якщо вони гідні.

Будда

Мірою морально-духовного розвитку особистості є вчинок. Повторимо: Вчинок – це одиниця поведінки як акт морального самовизначення особистості у відношенні до людей, до суспільства, до самого себе. Вчинок – це конкретне втілення знання норми і правила в життя, у практику конкретних міжособистісних взаємин. Завдання викладачів вищої школи: 1) санкціонувати, стверджувати культуру поведінки через вправляння, конкретні вчинки студентів; 2) схвалювати, визнавати законним наявність етикету й необхідність його втілення в життя як прояв сучасної культурної людини. Від викладача вимагається чітке визначення етичних понять, вказівка на моральні хиби, чітка корекційна тактика. Психологічна сила слова може викликати в студента спалах емоцій (наприклад, сором), а за ним і позитивну зміну. Студент (особливо педагогічних навчальних закладів) повинен відчувати потребу поводити себе як потрібно, усвідомлювати суспільну й суб’єктивну необхідність культурної моральної поведінки, вміти прогнозувати можливі оцінки оточуючими людьми їх вчинків, виробляти в собі моральні звички, які відповідають вимогам етикету. Виховний арсенал сучасного педагога полягає в залученні студентів до таких вчинків (І. Д. Бех):

• Вчинок «Я – задля Вас» – людина піклується про того іншого, який відсутній у момент дії вчинку. Потрібно залучати студентів до прояву таких моральних вчинків, які об’єктивують людські стосунки, а їх результати поширюються на групи людей: «Я – Вам». Саме такі вчинки є істотним показником моральності та моральної зрілості людини.
• Вчинок-служіння – безкорисливе служіння, піклування про інших людей, коли людина активно протистоїть тим, хто поводиться негідно й цим допомагає іншим стати кращими. Допомога іншим стає справою честі, коли людина звертається до вольових зусиль. Це можливо за таких умов: 1) вміння протистояти чиннику «моє – чуже», «не моя справа», «моя хата скраю»; 2) розпізнавати власні й чужі почуття – співчувати; 3) емоційно збагачувати свій внутрішній світ (важливу роль до того ж відіграє мистецтво: співпереживання героям, прояв почуттів під час прослуховування музики тощо).
• Вчинок-відданість. Він пов’язаний із наявністю вищих почуттів як детермінантів моральних дій. Виявляється в бажанні творити добро іншому задля співчуття до нього. Цей вчинок – відгук серця. Це міжособистісна взаємодія в контексті дружніх стосунків між ними.
• Вчинок-вірність – виявлення надійності за різних обставин у контексті турботливого ставлення до іншої людини.
• Вчинок збереження честі і гідності – пов’язаний з самоцінністю. Спиратися треба на національні, родинні традиції, на професійну честь.
• Вчинок-шанування – це вищий ступінь духовного ставлення людини до людини.
• Вчинок-вдячність – емоційно зближує людей.
• Вчинок-скромність – це внутрішня позиція, яка визначає міру в потребах, у домаганні, у самоставленні.
• Вчинок-милосердя – добре, співчутливе ставлення до кого-небудь; вияв жалості, помилування.
• Вчинок-шляхетність – прояв благородства як показник особистісної зрілості.

Вимоги щодо виховання вчинку:

• вчинки повинні набути стійкого характеру, стати звичними формами виявлення себе щодо людини;
• вони повинні виявлятися в студентському колективі, у групі;
• повторюючись, вчинки стають другою натурою людини, сутністю, самодетермінованими проявами «Я».

Чи є вчинки, які руйнують сприятливі міжособистісні стосунки? Так, це вчинки типу глузування, дорікання, несправедливого звинувачення тощо. Вищий навчальний заклад – завершальний етап не тільки інтелектуального, а й соціального інтегрування молодої людини в систему соціальних відносин. Саме тому перед ним поставлені такі практичні завдання виховання студентів:

• активізувати національно-патріотичне виховання;
• залучати студентів до збереження і примноження традицій українського народу;
• здійснювати військово-патріотичне виховання;
• популяризувати духовні й моральні цінності, притаманні українському народу;
• активізувати діяльність студентських наукових і громадських організацій, військово-патріотичних об’єднань, клубів за інтересами, трудових об’єднань, таборів праці і відпочинку;
• практикувати культурно-дозвільні заходи, щоб посилити культурно-просвітницький виховний вплив;
• формувати психологічну готовність до праці (спрямованість на професійну діяльність; науково-методична готовність; практична готовність (уміння і навички); психофізіологічна готовність – сформованість професійно значущих якостей; фізична готовність – відповідність вимогам професії).

Висновок:

• Цінності (державні, громадянські, національні, родинні, особисті) – виявляються, приймаються, викликають переживання, привласнюються як власне ставлення людини до людини, людини до події.
• Норми – проголошуються, роз’яснюються, аргументуються, в їх необхідності переконують, доводять до розуму і серця.
• Почуття – відображають суб’єктивне переживання подій, емоційне ставлення до навколишньої дійсності. Важливе значення має емоційна ідентифікація кожної особи з певною соціальною спільнотою (уподібнення смислово-ціннісних орієнтирів, критеріїв оцінювання).
• Правила – засвоюються через вправляння. Людина набуває навички, звички вести себе певним чином у конкретних життєвих обставинах.
• Вчинок – розумово-емоційно-вольова дія, складова поведінки – реалізація моральної свідомості.

Результати виховання студентів обумовлені:

• узгодженим педагогічним впливом об’єктивного і суб’єктивного факторів;
• координуванням прямих і паралельних педагогічних впливів під час керівництва навчально-професійною діяльністю;
• єдністю виховних впливів усього педагогічного колективу;
• гуманною спрямованістю педагогічної взаємодії викладачів і студентів.

Насамкінець треба зазначити таке: виховне значення має кожен навчальний предмет і кожен викладач є носієм виховного впливу на студента через зміст навчального матеріалу, через організацію навчально-професійної діяльності студента, через практику педагогічної взаємодії.

До змісту навчального посібника

---

---