Леонтьєв Олексій Миколайович
Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки
Олексій Миколайович Леонтьєв (*5 лютого 1903, Москва — †21 січня 1979, Москва) — російський радянський психолог, академік АПН СРСР, один з учнів та найближчих послідовників Л. С. Виготського, з 50-х рр. лідер наукової школи, яку називають школою Виготського-Леонтьєва. Син та онук вченого є наступниками в його справі.
Народився в заможній родині москоського купця, у Москві провів більшу частину свого життя. Навчався в Першому московському реальному училищі, на історико-філологічному факультеті МДУ ім. Ломоносова, його вчителями були Г. І. Челпанов, Г. Г. Шпет, Д. М. Петрушевський. З середини 20-х працює в Психологічному інституті, який тоді входив у структуру МДУ, в навчальних та медичних закладах Москви, знайомиться з О. Лурією та Л. Виготським. Одружився в 1924 році, прожив з дружиною все життя. Становлення науковця Тиск на школу Виготського відчувався з кінця 20-х років. Вимушено з 1930-го по 1934-й О. М., О. Р. Лурія, О. В. Запорожець працюють у столиці УРСР Харкові, завдяки чому з'являється харківська психологічна школа. О. М. очолює відділ дитячої та генетичної Ψ, а пізніше, весь сектор Ψ Всеукраїнської психоневрологічної Академії, кафедру Ψ в Педагогічному інституті та відділ Ψ НДІ педагогіки. Є лідером "харківської групи" учнів Виготського. Повернення до Москви відбулось вже після смерті Вчителя, але з тим критика та переслідування не припинились. Наприкінці 30-х О. М. тимчасово (на рік) втрачає роботу, але наполегливість допомогла йому поновитись та, навіть, захистити докторську дисертацію. 40-50-ті роки
Воєнне лихоліття змусило сім'ю Леонтьєвих виїхати в Ашгабад, куди був евакуйований МДУ. Пізніше в селищі Каурівка поблизу Свердловська в експериментальному госпіталі О.М. займається проблемою відновлення рухливості бійців після отриманих поранень. Ним успішно впроваджена методика заснована на теорії формування рухів М. О. Бернштейна, досягнуто помітних результатів (пришвидшене одужання). Ця робота допомогла подальшому розвитку психологічної теорії діяльности, яка стала одною з ключових у радянській Ψ. Після війни повертається до роботи в МДУ ім. Ломоносова, якому присвятив майже все своє життя. Леонтьєв багато зробив для захисту науки у 50-ті роки, коли чергова хвиля критики загрожувала поглинанням змісту Ψ науки з боку фізіології вищої нервової діяльности. Ідеологи науки вимагали застосування об'єктивного методу для вивчення психічних процесів (Б. М. Теплов) або відмови від їх вивчення на користь фізіологічних досліджень (О. Г. Іванов-Смоленський)[1]. Принцип діяльности, який сформулював та підкріпив своїм авторитетом О. М. став компромісним, адже визначав суб'єктивні явища вторинною ланкою відносно об'єктивно досліджуваної діяльности, яка ставала причинним та пояснюючим фактором психічного. Особиста підтримка О. М. була критично важливою для багатьох переслідуваних вчених (особливо для М. О. Бернштейна). Визнання Видатний організатор психологічої освіти, О. М. — декан новоствореного факультету психології МДУ ім. Ломоносова, першого в СРСР; віце-президент Академії Педагогічних Наук СРСР. Праця «Проблемы развития психики» (1963) нагороджена Ленінською премією. Ломоносівською премією відзначена книга «Деятельность. Сознание. Личность» (1975). Наукова діяльність Розробляв психологічну теорію діяльности, теорію розвитку психіки тварин та людини. Наголошував на важливості зовнішніх об'єктивних факторів формування психіки. Послідовно провадив у своїх роботах офіційну марксистько-ленінську концепцію. Вважався провідною фігурою радянської Ψ науки, але поза межами СРСР не був так визнаним як, наприклад, Лурія. Серед учнів О. М. називають Д. Б. Ельконіна, К. Е. Фабрі, такими можна вважати сотні випсускників Ψ факультету МДУ. Відомою сторінкою біографії вченого є його конфлікти з С. Л. Рубінштейном та Г. П. Щедровицьким.
Більше дізнатися про О.М.Леонтьєва можна тут: Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії