Психологічна культура викладача вищої школи (реферат Малов Д.В.)

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія за 10:34, 13 травня 2010

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Малов Дмитро Валерійович

Вступ

Успішність навчально-виховного процесу обумовлена великою кількістю факторів, кожен з яких є надзвичайно важливим, і тому нехтування будь-якого з них обов'язково призводить до непорозумінь і зниження його ефективності. Одним із основних, якщо не найбільш вагомим чинником, що забезпечує результативність процесу навчання є безпосередньо сам педагог, який бере на себе роль вчителя і вихователя. Зокрема саме до особистості майбутнього педагога висувається ряд надзвичайно серйозних вимог. Серед них можна виділити головні, без виконання яких неможливо стати висококваліфікованим викладачем, та другорядні, які власне не є обов'язковими для педагога, але саме вони розкривають неповторність його особистості, формують зокрема індивідуальність, що в змозі навчати й виховувати іншу особистість. Як основні, так і другорядні вимоги відносимо до психології діяльності та спілкування педагога. Зокрема високий рівень психологічної культури викладача вищої школи – одна із головних й постійних вимог, стоїть поряд із любов'ю до дітей, пофесії, наявністю спеціальних знань в окремо взятій галузі науки та ерудованістю вцілому. Усі ці характеристики, як і власне психологічна культура, не є врожденними. Вони набуваються систематичною і наполегливою працею, величезною роботою педагога над собою. Не випадково викладачів та педагогів багато, а обдарованих, талановитих, таких, що блискуче виконують свої обов'язки та сприймають їх як покликання - одиниці.Отже, мета нашого дослідження – розкривши суть поняття «психологічна культура викладача вищої школи», з'ясувати роль і, що надзвичайно важливо, механізми даного явища в системі сучасної вищої освіти.Актуальність такої розвідки зумовлена тим фактом, що пріорітетна увага у реформуванні вищої освіти в Україні має надаватися підготовці нової генерації педагогічних кадрів, що здатна трансформувати в собі нову освітньо-світоглядну парадигму гуманістичного вознесення самоцінності особистості вихованця. А такий перехід до нового особистісно-орієнтованого типу освіти не можливий без суттєвого підвищення рівня психолого-педагогічної культури викладача вищої школи. Крім того, поняття психологічної культури ще не здобуло належного обгрунтування і не увійшло до категоріального апарату психолоії. Реалізація сучасної моделі викладача вищої школи передбачає високий рівень його психолого-педагогічної підготовки. Результати ж обстеження засвідчують наявність суттєвих прогалин у психолого-педагогічних знаннях як складової гностичного компоненту діяльності викладача вищого навчального закладу.

Розділ І. Психологічна культура як обов'язкова складова особистості викладача вищої школи

Психолого-педагогічна культура є частиною загальнолюдської культури, в якій з найбільшою повнотою відображені духовні і матеріальні цінності освіти і виховання, а також способи творчої психолого-педагогічної діяльності, необхідні для обслуговування історичного процесу зміни поколінь, соціалізації особистості і здійснення освітньо-виховного процесу. Тобто - психолого-педагогічна культура інтегрує історико-культурний психолого-педагогічний досвід і регулює сферу психолого-педагогічної взаємодії. Нині під впливом реальних про треб оновлених вищої і загальноосвітньої школи спостерігається підвищення інтересу вчених до аналізу проблем психолого-педагогічної культури. В культурно-історичному аспекті вона містить світовий педагогічний досвід як зміну культурних епох і відповідних їм педагогічних цивілізацій, як психолого-педагогічної науки і освіти. В соціально-педагогічному аспекті психолого-педагогічна культура постає як явище соціальне, як характеристика особливостей психолого-педагогічної взаємодії поколінь, як засіб педагогізації навколишнього середовища. Її носіями і творцями виступають педагоги, батьки, громадські установи і заклади. В аспекті діяльності педагогічних закладів психолого-педагогічна культура досліджується як сутнісна характеристика середовища, способу життя, особливостей психолого-педагогічної системи, як процес її руху до нового якісного станув індивідуально-особистісному аспекті вона розглядається як вияв сутнісних властивостей особистості, професійної діяльності і спілкування викладача вищої школи.

Думка вчених з даного приводу незмінно розгортається в площині філософського осмислення поняття психологічної культури як частини загальної культури суспільства, в рамках якого психолого-педагогічна культура розуміється як:

• система цінностей-регуляторів педагогічної діяльності (аксіологічний підхід);
• передумова, мета, засіб, інструмент психолого-педагогічної діяльності, рівень самореалізації в ній, її результат і критерій оцінки (діяльнісний підхід);
• концентроване вираження особистості педагога (особистісний підхід).

Типи психолого-педагогічної культури, що історично склалися, відповідають типам розвитку людської цивілізації та характеру взаємодії між освітою та культурою в ту чи іншу епоху. Сутність психолого-педагогічної культури полягає в особливому ціннісному ставленні до дитинства як унікального, неповторного періоду людського життя і кожної дитячої особистості як самоцінної.

Гуманістична психолого-педагогічна культура – основоположна характеристика особистості, діяльності і культури спілкування педагога, тому атестація має виявляти в нього відповідний рівень психолого-педагогічної культури, суттєвим показником якої слід вважати:

• гуманістичну педагогічну позицію у ставленні до дітей, учнів студентів та його здібність бути вихователем;
• психолого-педагогічну компетентність і розвинене педагогічне мислення;
• освідченість у сфері предмета викладання та володіння психолого-педагогічними технологіями;
• досвід творчої педагогічної діяльності, уміння обґрунтувати власну психолого-педагогічну діяльність як систему (дидактичну, виховну, методичну), здатність розробити авторський освітній проект;
• культуру професійної поведінки, способи саморозвитку, уміння саморегуляції власної діяльності, культуру спілкування.

У педагогіці вищої школи вважається загальновизнаним, що професійні вимоги до педагога повинні складатися з трьох основних комплексів:

• загальногромадянські риси;
• властивості, що визначають специфіку педагогічної професії;
• спеціальні ЗУН з предмету (спеціальності).

Професійна діяльність викладача вищої школи вимагає наявності певних особистісних якостей, соціально-психологічних рис і властивостей, які прямо, чи опосередковано пов'язані із психолого-педагогічною культурою.

1. Загальногромадянські риси:
   • широкий світогляд, принциповість і стійкість переконань;
   • громадянська активність та цілеспрямованість;
   • національна свідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур;
   • гуманізм і соціальний оптимізм;
2. Морально-педагогічні якості:
   • моральна зрілість, справедливість і об'єктивність;
   • високий рівень загальної і власне психологічної культури, педагогічне спрямування наукової ерудиції;
   • особистісно-орієнтовані взаємини з людьми, комунікабельність;
   • акуратність і охайність;
   • чесність, дисциплінованість і вимогливість.
3. Педагогічні якості:
   • науково-педагогічна творчість, працездатність;
   • психологічна й педагогічна спостережливість, уява і інтуїція;
   • володіння педагогічною технікою, педагогічних такт.
4. Соціально-перцептивні якості:
   • високий рівень соціального сприйняття і самопізнання;
   • активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук;
   • гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях;
   • висока культура мови і мовлення;
   • володіння мімікою, тоном голосу, поставою, рухами і жестами.
5. Індивідуально-психологічні особливості:
   • інтерес до студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними;
   • висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість;
   • позитивна „Я-концепція", високий рівень домагань;
   • емоційна стійкість, витримка й самовладання;
   • саморегуляція, самостійність у вирішенні важливих завдань.
6. Психолого-педагогічні здібності:
   • адекватне сприйняття студента і безумовне прийняття його як особистості;
   • проектування цілей навчання і прогнозування шляхів професійного становлення майбутнього спеціаліста;
   • конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати;
   • духовно-виховний вплив на академічну групу і особистість студента, організація розвивальної інтеракції.

Власне усі вищезгадані чинники ми можемо віднести до іміджу, який свідомо, чи несвідому напрацьовує професіонал у будь-якій сфері діяльності, зокрема викладач вищої школи. Поняття „імідж" увійшло до сучасного ділового лексикону головним чином тому, що його складові мають сильний вплив на співпрацю з людьми та на ефективність спільної роботи. Позитивний імідж сучасного викладача вищої школи тісно пов'язаний із психолого-педагогічною культурою особистості викладача.

Зокрема структура іміджу професіонала, що передбачає наступні складові:

• образ, який виникає при першій появі викладача в студентській аудиторії і залишається за його відсутності;
• зовнішня складова (зовнішність, манери, хода, голос, міміка, одяг, зачіска);
• процесуальна складова (форми звертання, професіоналізм, енергійність, темперамент, виразність);
• внутрішня складова (інтелект, спосіб мислення, цілі, засоби їх досягнення, інтереси, ерудиція);
• позиція, установки, легенда – сприймається як позитивна лише за умови високого рівня психологічної та педагогічної культури особистості.

Розділ 2: Культура спілкування викладача вищої школи

Спілкування сучасної людини базується не тільки на уміннях, що відповідають і відносяться до рольового репертуару і комунікативної компетентності особистості, а й на уміннях налагоджувати контакти, що виходять за межі ділових інтересів і професійної діяльності. Професійна культура спілкування викладача – це соціально значущий показник його здібностей, уміння здійснювати свої взаємини зі студентами, іншими людьми, здатність та вміння сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань у процесі розв'язування передбачених педагогічною технологією конкретних завдань у підготовці фахівців. Професійна культура спілкування викладача не виникає з нічого, вона формується на основі певних умов здійснення педагогічної технології у школі, а через те ніби вбирає в себе її особливості, базується на ній, виступає важливою складовою частиною, засобом діяльності викладача. Культура спілкування педагога – завжди є показником того, як за допомогою найбільш важливих конкретних педагогічних завдань, способів спілкування викладача вдається реалізувати загальні соціально-значущі принципи навчально-пізнавальної діяльності студентів. Чим ширший діапазон засобів і прийомів спілкування, який застосовує викладач, тим більш високим є рівень його культури. Говорячи про професійну культуру спілкування викладача, ми, насамперед, повинні бачити в усіх його взаємостосунках уміння досягати поставленої мети у професій підготовці майбутнього спеціаліста. Педагогічне спілкування – вид духовного виробництва, і воно обов'язково містить в собі як передачу (ретрансляцію) знань, умінь та навичок на основі творчого, продуктивного їх викладу, так і створення нового – формування позитивних загальнолюдських рис особистісного фахівця. Якщо викладач не здатен налагодити свої взаємини з і студентами, в такому разі вряд чи варто вести мову про наявність спілкування. Ця обставина є визначальною для професійного спілкування, викладача, і саме вміння сприяти розвиткові особистості студента (формувати необхідний обсяг знань, закріплювати важливі соціальні цінності, прищеплювати корисні навички до праці, теоретичного, творчого мислення).важливим показником професіоналізму викладача є також його здатність виражати своє ставлення до кожного студента, уміння правильно оцінювати його вчинки, здатність адекватно відгукуватись на поведінку, обирати систему впливів, які найкраще відповідають індивідуальним особливостям студента. В основі спілкування завжди лежать визначені мотиви: потреби, інтереси, суспільний обов'язок, звички, мета, які можуть бути як індивідуально, так і соціально значущими. У професійному спілкуванні викладача мотиви завжди є соціально значущими. Специфічним для професійного спілкування є те, що вчитель керується бажанням, намірами, спрямуваннями, які передбачають його професійний обов'язок. Іншим важливим аспектом професійної культури викладача є використання ним різноманітних і динамічних міжособистісних зв'язків для створення умов розвитку здібностей студента у колективі. І тут переважає особисте вміння викладача будувати свої взаємини з колективом як єдиним цілим, шукати і знаходити основні моменти для гармонізації індивідуальних і колективних інтересів. Високого рівня професіоналізму у культурі взаємовідносин досягає той викладач, котрий розглядає спілкування як обопільний процес, у якому усі студенти стають повноправними партнерами. Професіоналізм, уміння, навіть талант викладача полягають у тому, щоб запобігати, пом'якшувати труднощі у спілкуванні через різницю у рівні підготовки, різні здібності, характери; допомогти студентам відчути впевненість у собі через спілкування. Культура спілкування викладача як система його соціально-цілісних орієнтацій має деякі нестійкі ознаки, пов'язані із загальною характеристикою професії педагога. Форми спілкування, які відображають рівень професійної культури викладача і зумовлені його віковими, психологічними особливостями, досвідом педагогічної діяльності у вузі, є досить рухливими і динамічними. Вони вимагають постійного творчого підходу педагога до вибору способів спілкування. Спілкування викладача повинно постійно збагачуватися новими прийомами та засобами. Суть його полягає в тому, що воно на різних рівнях вимагає від викладача постійної та обов'язкової адаптації до умов того чи того виду педагогічної діяльності. В кожному конкретному випадку спілкування може змінюватись оцінка і самооцінка, концентрація уваги, рівень інтелектуальної активності, ступінь проникнення у зміст пропонованого матеріалу лекції. Одне з основних умінь педагога – розповісти про складне явище дохідливо, просто, чітко, послідовно. Культура професійної діяльності викладача вимагає від нього максимального терпіння, наполегливості, послідовності у діях, принциповості, поєднаних із тактовністю і гнучкістю, самодисципліною; педагогу необхідні й особливі морально-психологічні якості: беззаперечна доброта та чуйність, повага до особистості, почуття власної гідності. Саме високий рівень психолого-педагогічного культурного викладача вищої школи допомога є йому у спілкуванні зі студентською аудиторією та є умовою їх ефективної комунікації, співпраці.

Важливими для напрацювання такого психолого-педагогічного культурного рівня, на наш поля, є такі настанови:

• висока самооцінка – це необхідно кожній людині для збереження власної особистості;
• позитивне ставлення до життя в цілому та професії зокрема;
• віра у добро – віра у добро безумовно сприймається як мораль сильної особистості, якою зобов'язаний бути кожний педагог;
• уміння бачити і відчувати свою роль у процесі навчання і виховання;
• уміння змінюватися, навчатися, вдосконалюватися усе життя.

Розділ ІІІ. Психологічна майстерність та її елементи

Є декілька підходів щодо визначення психологічної майстерності. На думку Н.В. Кузьміної та М.В. Кухарева, – це «найвищий рівень психологічної діяльності... який виявляється в тому, що за відведений час педагог досягає оптимальних наслідків»[3]. О.І. Щербаков розуміє психологічну майстерність як синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва й особистих якостей викладача вищої школи[4]. Ш.О. Амонашвілі не дає чіткої дефініції психологічної майстерності, але називає її основні риси: «Бути майстром психологічної справи – це означає мати вихідну позицію ...яка є особистісно-гуманною; ...це яскрава особистість, мудра, чуйна, доброзичлива і принципова людина; ...це першодослідник теоретичних рекомендацій, який може їх переконливо довести або спростувати. ...Його творчість може збагатити психологічну науку і практику новими висновками, дати початок новим ідеям і підходам»[5].У Європі під психологічною майстерністю мається на увазі практичне розгортання і втілення викладачем вищої школи у професійну діяльність сукупності інтелектуальних, психологічних і духовних якостей. Майстерність викладача вищої школи прирівнюється до майстерності робітника або ремісника, майстра або митця.Погляд на викладача вищої школи як на робітника-функціонера психологічної індустрії найбільш поширений у США, а в Європі – переважно в Англії: викладач вищої школи – виконавець певного соціального замовлення у сфері «педагогічного виробництва», тобто він діє згідно з нормативними документами і загальноприйнятими технологіями.Викладач-ремісник діє на основі особистісного підходу до викладання, акцентуючи увагу на індивідуальному підході до учнів, а нормативні документи є тільки загальним тлом його професійної діяльності.В викладача вищої школи-майстра переважає творчий підхід у навчальному процесі. «Діяльність викладача вищої школи більше нагадує імпровізацію за обставин, що постійно змінюються, ніж дотримання педагогічних правил та алгоритмів. Інакше кажучи, ми маємо справу радше з майстром, ніж з інженером»[6].Погляд на викладача вищої школи як на митця достатньо поширений у світі: його діяльність уважається настільки складною, що взагалі не може систематизуватися. Під час занять він отримує величезну кількість інформації, на яку миттєво реагує. Тому вчительська діяльність є мистецтвом, що потребує інтуїтивного відчуття, творчості, імпровізації. Ці якості спроможні проявитися тільки за умови певного відступу від формальних правил та алгоритмів психологічної поведінки.Отже, в Європі неприйнятний погляд на викладача вищої школи як на «маніпульованого маніпулятора»[7], а навпаки – за основу береться його творча особистість. Однак прояви такої творчості не повинні суперечити загальновизнаним принципам демократичного співжиття – гуманізму, демократизму, поваги до прав людини. Суспільна роль і статус викладача вищої школи визначаються так: «Із статусу викладача вищої школи може випливати низка його рольових функцій: транслятор знань, вихователь, посередник, фасилітатор групової діяльності, дружній порадник, інформатор, захисник норм, актор, поліцейський... Надання переваги якійсь із них зумовлюється інституційно й воднораз культурологічне, співвіднесення з певними культурними моделями особистісних та фахових настанов викладача вищої школи значною мірою визначає вибір, інтерпретацію та особисте ставлення до ролі викладача вищої школи»[8].У вітчизняній педагогічній науці найбільш глибоко цю проблему опрацювали вчені кафедри психологічної майстерності Полтавського педагогічного інституту ім. В.Г. Короленка («Основы педагогического мастерства», «Психологічна майстерність»[9]).Зовні майстерність викладача вищої школи – це вирішення різноманітних педагогічних завдань, успішна організація навчально-виховного процесу й отримання відповідних результатів, але її сутність полягає в певних професійних і особистісних якостях, які породжують цю діяльність і забезпечують її ефективність. «...Важливими професійними якостями викладача вищої школи ми повинні визнати працелюбність, працездатність, дисциплінованість, відповідальність, уміння поставити мету, вибрати шляхи її досягнення, організованість, наполегливість, систематичне і планомірне підвищення свого професійного рівня, прагнення постійно підвищувати якість своєї праці тощо»[10].На думку І.П. Підласого, до особистісних якостей викладача вищої школи належать «...людяність, терпеливість, порядність, чесність, відповідальність, справедливість, обов'язковість, об'єктивність, щедрість, доброта, висока моральність, оптимізм, емоційна врівноваженість, потреба в спілкуванні, інтерес до життя вихованців, доброзичливість, самокритичність, дружелюбність, скромність, достойність, патріотизм, релігійність, принциповість, чуйність, емоційна культура і багато інших»[11].Автори підручника «Психологічна майстерність» розглядають її «як найвищий рівень психологічної діяльності (якщо характеризуються якісні показники результату), як вияв творчої активності особистості викладача вищої школи (якщо характеризується психологічний механізм успішної діяльності)... Психологічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності на рефлексивній основі»[12].

Вони визначають такі складові психологічної майстерності:

• гуманістичну спрямованість діяльності викладача вищої школи;
• професійну компетентність;
• педагогічні здібності;
• психологічну техніку.

Всі ці елементи пов'язані між собою та мають здатність до саморозвитку.

1. Гуманістична спрямованість – найголовніша характеристика майстерності викладача вищої школи, що будується на основі ціннісних #* орієнтацій:
   • на себе (самоутвердження);
   • на засоби педагогічного впливу (коли найважливіше для викладача вищої школи – виховні ідеали, виховні заходи та методика їх здійснення);
   • на студента (допомогти йому адаптуватися до соціального середовища, знайти смисл у житті);
   • на мету психологічної діяльності (сприяти самоактуалізуванню у професійній діяльності та громадському житті).
2. Професійна компетентність є підвалиною психологічної майстерності. Зміст цього компонента становлять глибокі професійні знання, навички та вміння, професіоналізм у галузі психології та педагогіки, досконала методика здійснення навчально-виховних заходів.
3. Здібність до психологічної діяльності – дуже важливий елемент у структурі психологічної майстерності. Провідними здібностями вважаються чутливість до людини і до особистості, комунікативність, перцептивність, динамічність, емоційна стабільність, оптимістичне прогнозування і креативність.
4. Четвертим компонентом психологічної майстерності є педагогічна техніка як форма організації поведінки викладача вищої школи. Це конкретний інструментарій, навички та вміння організації та проведення різноманітних навчально-виховних заходів. За відсутності або недостатнього її розвитку інші елементи психологічної майстерності залишаються нереалізованими.

Відповідно до цих критеріїв визначаються кілька рівнів оволодіння психологічної майстерністю:

• елементарний рівень - педагог володіє лише окремими елементами професійної діяльності;
• базовий рівень - педагог володіє основами психологічної майстерності (цей рівень мають випускники вищих навчальних закладів);
• досконалий рівень - характеризується чіткою спрямованістю дій викладача вищої школи, їх високою якістю;
• творчий рівень - характеризується ініціативністю, творчістю у професійній діяльності.

Педагог самостійно конструює оригінальні, педагогічно доцільні прийоми й способи взаємодії. Причому його діяльність базується на результатах рефлексивного аналізу.С.У. Гончаренко так визначає психологічну майстерність: «Це характеристика високого рівня психологічної діяльності. Критеріями психологічної майстерності викладача вищої школи виступають такі ознаки його діяльності: гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність)»[13].На думку І.П. Підласого, майстерність викладача вищої школи проявляється в уміннях організовувати навчальний процес, активізувати студентів, розвивати їхні здібності, самостійність, допитливість, ефективно проводити виховну роботу, формувати в студентів високу моральність, почуття патріотизму, працелюбність, викликати позитивні емоційні почуття в самому процесі учення. «Сутність психологічної майстерності – це своєрідний сплав особистої культури, знань і кругозору викладача вищої школи, його всебічної теоретичної підготовки з досконалим володінням прийомами навчання і виховання, психологічною технікою і передовим досвідом»[14].На нашу думку, в основі психологічної майстерності лежить педагогічна культура – оволодіння педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості.

Основні складові психологічної культури:

• педагогічна спрямованість;
• психолого-педагогічна ерудиція;
• гармонія розвинутих інтелектуальних і моральних якостей;
• висока педагогічна майстерність і організованість;
• уміння продуктивно поєднувати навчально-виховну і науково-дослідницьку діяльність;
• сукупність професійно важливих якостей;
• педагогічно спрямоване спілкування і поведінка;
• постійне самовдосконалення.

Стрижньовий компонент психологічної культури – педагогічна майстерність, яка передбачає синтез розвинутого психолого-педагогічного мислення, професійно-педагогічних знань, навичок і вмінь, емоційно-вольових засобів виразності, що дають змогу педагогові успішно вирішувати навчально-виховні завдання.Педагог має бути Особистістю з великої літери, справжнім майстром своєї справи, який може протистояти труднощам сьогодення і здатний піднятися над ними. Актуальною є думка К.Д. Ушинського: «У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки із живого джерела людської особистості. Ніякі статути та програми, ніякий штучний організм, наскільки добре він не був би осмислений, не може заступити особистість у вихованні. ...Без особистого безпосереднього впливу вихователя на студента істинне виховання, що проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер»[15].Щоденна педагогічна практика свідчить: суттєвих результатів у вихованні досягають ті педагоги, які мають високу психологічну культуру, і навпаки – негативні приклади брутальності, що, на жаль, ще присутні у практиці, свідчать про відсутність культури. Тому психологічну культуру слід формувати цілеспрямовано і постійно розвивати. Вона повинна бути підвалиною діяльності викладача вищої школи і забезпечувати як удосконалення навчально-виховного процесу, так і самовдосконалення кожного викладача вищої школи.Одним із основних показників психологічної культури є педагогічний досвід – теорія і практика психологічної діяльності людства та її результат, який має два взаємодоповнювальні рівні – теоретичний і практичний.Будь-яка культура, в тому числі й педагогічна, ґрунтується на певних знаннях. К.Д. Ушинський у роботі «Про користь психологічної літератури» підкреслював необхідність для викладача вищої школи широких знань у галузі анатомії, фізіології, політичної економії, історії цивілізації, літератури та мистецтва.Відповідно до специфіки діяльності викладача вищої школи слід підкреслити конечну потребу як у професійних знаннях, навичках і вміннях, так і в психолого-педагогічних. До них відносять: «...володіння предметом викладання, методикою викладання предмета, психологічну підготовленість, загальну ерудицію широкий культурний кругозір, психологічну майстерність, володіння технологіями психологічної праці, організаторські вміння і навички, педагогічний такт, психологічну техніку, володіння технологіями спілкування, ораторську майстерність та інші якості» Безперечно, не будуть мати високого авторитету серед вихованців ті педагоги, які не є майстрами своєї справи.– Зміст професійних знань, навичок і вмінь становить професійну компетентність викладача вищої школи – одну з основних підвалин психологічної культури. Ґрунтовні знання в галузі психології та педагогіки, з одного боку, не можна ототожнювати з психологічною культурою, а з іншого – вони є другою її підвалиною. Психологічні знання, навички та вміння повинні забезпечити викладача вищої школи чіткими уявленнями про закономірності функціонування психіки студента й особливості їх вияву в різних, у тому числі педагогічних і виробничих, умовах; тобто озброїти конкретною методикою впливу на основні складові психічних процесів, які мають надзвичайно важливе значення як в навчальній діяльності, так і в професійній, врахувати психічні властивості особистості та шляхи їх розвитку під час проведення різноманітних заходів; вміло впливати на психічний стан вихованців і спрямовувати його на підвищення якості їх діяльності; ефективно керувати формуванням психічних утворень, які є основою професійної майстерності як окремого студента, так і колективу.Не менш глибокі та всебічні знання потрібні педагогу в галузі психології малої групи (колективу), спілкування, виховання і навчання, професійної діяльності. Він також повинен володіти ефективними прийомами впливу на свідомість і підсвідомість вихованців в критичній ситуації, надавати їм своєчасну кваліфіковану соціально-психологічну консультацію і допомогу тощо. Кожна галузь має стати предметом особливої уваги викладача вищої школи. Знання із загальної педагогіки забезпечують, по-перше, теоретичну підвалину діяльності викладача вищої школи, по-друге, оволодіння ефективною методикою здійснення різноманітних навчально-виховних заходів, формування навичок і вмінь кожного викладача вищої школи.– Теоретичний рівень опанування педагогічного досвіду людства становить собою психолого-психологічну ерудицію викладача вищої школи, що є теоретичною основою його психологічної культури і необхідною умовою формування психологічної майстерності. Про це влучно сказав французький письменник Є.Абу: історію цивілізації можна виразити в шістьох словах – чим більше знаєш, тим більше можеш.Психолого-педагогічна ерудиція виявляється у вільному володінні науковими основами психології та педагогіки, умінні здійснити психолого-педагогічний аналіз різних навчально-виховних явищ і заходів, визначенні оптимальних способів педагогічного впливу, дійових методів і форм навчально-виховного процесу, тобто в рівні опанування об'єктивними закономірностями цих наук.– Практичний рівень опанування досвіду людства визначається як психологічна техніка – «комплекс знань, умінь, навичок, необхідних педагогу для того, щоб ефективно застосувати на практиці вибрані ним методи педагогічного впливу як на окремих вихованців, так і на колектив у цілому. Володіння психологічною технікою є складовою частиною психологічної майстерності, потребує глибоких спеціальних знань з педагогіки і психології та особливої практичної підготовки». «Учитель-майстер, володіючи арсеналом педагогічних засобів, вибирає із них найбільш економні та ефективні, які забезпечують досягнення запроектованих з оптимальними зусиллями».

В зміст поняття «психологічна техніка» включають дві групи компонентів:

1. перша пов'язана з умінням викладача вищої школи управляти своєю поведінкою, це – оптимальне управління емоціями, настроєм, прояв соціально-перцептивних здібностей; володіння технікою мови; виразна демонстрація вихованцям певних почуттів, суб'єктивного ставлення до тих чи інших дій вихованців; вміння пізнавати їхній внутрішній душевний стан: «Блискучий розум, кмітливість без тренованих педагогічних умінь, інтуїтивного педагогічного бачення і передбачення, заповзятливості творчо вирішувати навчально-виховні завдання нічого не варті. Обмежений і глибоко нещасливий той педагог, хто розумом пригнічує свої почуття чи не вміє ними оперувати. Педагогічну дію слід не лише розуміти, а й переживати, опочуттєвлювати»;
2. друга – пов'язана з умінням викладача вищої школи впливати на особистість студента і колектив та розкриває процесуальний бік процесу навчання й виховання: дидактичні, організаційні, конструктивні, комунікативні вміння; технологічні прийоми висування вимог, керування педагогічним спілкуванням тощо: «Педагог повинен володіти арсеналом засобів донесення учням свого досвіду, своїх бачень. Ці засоби завжди індивідуальні, неповторні. Окрім слів, голосу, інтонації, в розпорядженні викладача вищої школи є ще жест, рух, ритміка... Але найперше і найвагоміше – очі».

Обидві групи компонентів психологічної техніки мають доповнювати одна одну. Наприклад, Аллан Піз у книзі «Язык телодвижений» докладно описує основні прийоми читання інших людей за їхньою мімікою та пантомімікою, звертає особливу увагу на цей аспект будь-якої людської діяльності. Ці вміння відіграють особливу роль у педагогічній техніці. А. Піз підкреслює, що наша міміка і пантоміміка дають близько 80 % інформації, пов'язаної з підсвідомістю людини, бо вони є проявом підсвідомих імпульсів поведінки будь-якої людини. Людина більше вірить тому, що бачить, а не тому, що чує.– Міміка – це мистецтво виявляти свої думки, почуття, психічний та інші стани за допомогою виражальних рухів м'язів обличчя. Міміка обов'язково повинна доповнюватися пантомімікою.– Пантоміміка – це виражальні рухи всього тіла людини або окремих його частин, пластика тіла. Пантоміміка допомагає педагогу виокремити основне, намалювати образ. Жести бувають описовими та психологічними. Перші допомагають педагогу більш образно тлумачити вихованцям зміст матеріалу, що викладається, другі – спрямовані на показ внутрішнього емоційного стану викладача вищої школи, тобто вони показують його почуття.– Особливе місце в педагогічній техніці посідає мова викладача вищої школи, яка має бути докладною, ясною, образною і водночас – конкретною і змістовною. Володіння мовою – це велике мистецтво. Техніку мови викладача вищої школи можна підсилювати за допомогою правильного дихання, поставлення голосу, дикції та ритміки. Класичним прикладом цього є досвід А.С. Макаренка. Всім відомі його слова: «Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити «Іди сюди» з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті й у голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба». Він уважав, що педагог повинен так спілкуватися, щоб вихованці відчули в його словах волю, культуру, особистість.В.О. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення викладача вищої школи. На його думку, слово викладача вищої школи не може бути брутальним і нещирим: «Я вірю в могутню, безмежну силу слова вихователя. Слово – найтонший і найгостріший інструмент, яким ми, вчителі, повинні вміло торкатися сердець наших вихованців...Виховання словом – найскладніше, найважче, що є в педагогіці і в школі... Слово викладача вищої школи я вважаю найнеобхіднішим і найтоншим дотиком людини, яка переконана у правоті й красі своїх поглядів, переконань, світогляду, до серця людини, яка прагне бути хорошою».Наступний елемент психологічної техніки – це вміння викладача вищої школи управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. Педагог повинен створити таку духовну, інтелектуальну та емоційну обстановку під час спілкування, де панувала б атмосфера довіри, добра, людяності, взаєморозуміння та психологічної взаємопідтримки «Завдання викладача вищої школи – знайти шлях до формування позитив них емоцій у процесі учення. Це прості прийоми: зміна методів роботи, емоційність, активність викладача вищої школи, цікаві при клади, дотепні зауваження тощо. Ці прийоми дають ні тільки тимчасовий успіх, вони сприяють збільшенню симпатії до викладача вищої школи, вирішують головне завдання – формують стійкий, постійний інтерес до предмета». Безперечно, цього не можна досягти, коли у педагог; відсутні спостережливість, увага, уява. Обличчя й очі студента для викладача вищої школи мають бути відкритою книгою, з якої вії черпає знання про його емоційно-вольовий стан, наміри бажання тощо.Наступний компонент психологічної техніки стосується технології здійснення різноманітних навчально-виховних заходів, уміння проводити їх на високому методичному рівні. Прийоми та способи виховного впливу досить різноманітні. Рівень володіння ними свідчить про зрілість викладача вищої школи і практично показує його майстерність у цій галузі діяльності.Отже, теоретичний і практичний рівні опанування вихователем педагогічним досвідом людства становлять методологічну і технологічну основу його психологічної діяльності та є важливою передумовою поступового просування де вершин психологічної майстерності. Напевно, для інших видів людської діяльності цього було б досить, щоб досягти професійної майстерності. Але для психологічної діяльності цього замало, бо «той, хто на все життя обирає психологічну професію, має володіти бодай трьома особливостями: умінням шанувати і любити людей більше себе; умінням пожиттєво набувати знання і різновиди людського досвіду – теоретичний, практичний, естетичний; умінням передавати різновиди досвіду учням».Зробимо одне суттєве зауваження: психологічна діяльність – це найвідповідальніша галузь людської діяльності. До цієї роботи можна допустити тільки тих осіб, які мають до неї хист та інші особистісні якості, що сприяють цій діяльності. Слід враховувати такий аспект: у складних умовах життєдіяльності основним інструментом виховного впливу на вихованців є особистість викладача вищої школи, його професійна майстерність, рівень зрілості в педагогічній діяльності та особистісні якості. Тут доречні слова К.Д. Ушинського про те, що вихователь має бути сильною особистістю. Він покликаний виховувати сильних людей, міцних душею і тілом, глибиною пізнання, щедрістю душі та ненавистю до казенного, жадібного, нелюдяного.Які ж особистісні якості необхідні для успішної психологічної діяльності? Ще Я.А. Коменський сформулював основні вимоги до викладача вищої школи, що не застаріли до сьогоднішнього дня. Він уважав, що головне призначення викладача вищої школи полягає в тому, щоб своєю високою моральністю, любов'ю до людей, знаннями, працелюбністю та іншими якостями стати взірцем для наслідування з боку студентів і особистим прикладом виховувати у них людяність. Він вимагав, щоб учитель уважно ставився до студентів, був привітливим і ласкавим, не відштовхував від себе дітей своїм суворим поводженням, а приваблював їх батьківським ставленням, манерами та словами. На його думку, дітей слід вчити легко і радісно, «щоб напій науки проковтувати без побоїв, без крику, без огиди, словом, привітно і приємно».Наприклад, професійно важливими якостями європейських учителів вважаються високий рівень самоконтролю, емоційна врівноваженість, комунікабельність, готовність до співробітництва, впевненість у собі, а також низькі показники депресії, неправдивості, психопатії, іпохондрії[24].

На нашу думку, особистісними якостями є:

• педагогічні здібності;
• комунікативність;
• психологічна спрямованість та її гуманістичний характер;
• психологічна творчість.

Безперечно, видатний педагогічний талант, як і політичний, артистичний чи інженерний, виявляється досить рідко. Психологічна діяльність потребує особливих якостей від людини. Перша така особливість – це педагогічні здібності, тобто наявність внутрішнього натхнення до цієї діяльності. Вчитель водночас має бути чутливим психологом, ставитися до студента як до неповторної та оригінальної особистості. За відсутності цієї чутливості він неспроможний досягти в цій діяльності значних успіхів.С.У. Гончаренко під педагогічними здібностями розуміє «сукупність психічних рис особистості, необхідних для успішного оволодіння психологічною діяльністю, її ефективного здійснення», що є передумовою для вибору особистістю психологічної професії. І. П. Підласий так обґрунтовує необхідність педагогічних здібностей: «Насамперед, слід мати на увазі, що практична психологічна діяльність лише наполовину побудована на раціональній технології. Друга половина її – мистецтво. Тому перша вимога до професійного викладача вищої школи – наявність педагогічних здібностей... Педагогічні здібності – якість особистості, яка інтегровано виражається у хистові до роботи з дітьми, любові до дітей, отриманні задоволення від спілкування з ними». Здібності до психологічної діяльності можна виявити шляхом визначення темпів опанування педагогом професійних педагогічних знань, глибини оволодіння основними прийомами та способами психологічної діяльності. Тут проявляється в сукупності вся психіка особистості, людина від цієї діяльності отримує велике задоволення, почуття реалізації життєвих прагнень і перспектив, бачить шляхи подальшого самовдосконалення. Доречні слова Ш.О. Амонашвілі: «Стати майстром – це не самоціль, ця пристрасть має бути притаманна фаху викладача вищої школи як невід'ємна властивість його любові до дітей». Відповідно до основних видів діяльності викладача вищої школи та його функцій можна виокремити такі педагогічні здібності: виховні, дидактичні, управлінські, перцептивні, комунікативні, дослідницькі та науково-пізнавальні. Безперечно, серед них найголовнішими є виховні, дидактичні, перцептивні, комунікативні та управлінські, а інші – допоміжними. Окремі педагогічні здібності стали провідними властивостями викладача вищої школи, без яких неможлива психологічна діяльність. До них належать, наприклад, комунікативність і педагогічно спрямоване спілкування.

На основі стилю роботи і ставлення викладача вищої школи до колективу виокремлюють такі стилі педагогічного спілкування:

• спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю;
• спілкування на основі дружнього ставлення;
• спілкування-дистанція;
• спілкування-залякування;
• спілкування загравання.

Стиль спілкування визначає три типи вчителів: «проактивний», «реактивний» і «надактивний». Перший – ініціативний в організації спілкування, індивідуалізує свої контакти з вихованцями, його настанова змінюється відповідно до досвіду. Він знає, чого хоче, і розуміє, що в його поведінці сприяє досягненню мети. Другий – також гнучкий у своїх настановах, але внутрішньо слабкий. Не він особисто, а вихованці диктують характер його спілкування з класом. У нього розпливчасті цілі та відкрито пристосувальна поведінка. Третій – схильний до гіпертрофованих оцінок своїх студентів і вибудовування нереальних моделей спілкування. На його думку, коли учень активніший від інших – він бунтар і хуліган, а коли пасивніший – ледар і нероба. Видумані ним же оцінки змушують такого викладача вищої школи діяти відповідним чином: він час від часу впадає в крайнощі, підпорядковуючи своїм стереотипам реальних студентів. Узагальненим виявом стилю спілкування викладача вищої школи є педагогічний такт, де акумулюються всі складові психологічної культури і який є одним із основних показників психологічної майстерності.Сутність педагогічного такту полягає в педагогічне доцільному ставленні та впливі викладача вищої школи на вихованців, в дотриманні почуття міри в спілкуванні з ними, в умінні налагоджувати продуктивний стиль спілкування в педагогічному процесі та в пошані до особистості студента. К.Д.Ушинський, який володів справжнім педагогічним тактом, писав, що жоден педагог «ніколи не може стати хорошим вихователем-практиком без такту. ...Ніяка психологія неспроможна заступити людині психологічного такту, який незамінний у практиці в силу того, що діє швидко і вмить... і який передбачає приязнь без удаваності, справедливість без прискіпливості, доброту без слабкості, порядок без педантизму і, головне, постійну розумну діяльність.

Основні ознаки педагогічного такту:

• людяність без зарозумілості;
• вимогливість без брутальності та прискіпливості;
• педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності студента;
• вміння висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без благання, але і без марнославства;
• вміння слухати співрозмовника, не виказуючи байдужості та вищості;
• врівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування без дратівливості та сухості;
• простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства, без «показухи»;
• принциповість і наполегливість без упертості;
• уважність, чутливість і емпатійність без їх підкреслення;
• гумор без насмішки;
• скромність без удаваності.

Отже, педагогічний такт виховується і набувається разом з психологічною культурою і конкретно виявляється в педагогічній діяльності. Він є показником зрілості викладача вищої школи як майстра своєї справи. Це сильний засіб, за допомогою якого вихованців можна перетворити на своїх спільників чи, навпаки, суперників. Педагог повинен працювати над формуванням власного педагогічного такту і постійно його вдосконалювати. Як немає межі досконалості, так і немає межі вияву різноманітних і багатогранних сторін педагогічного такту. Його вдосконаленню сприяє так званий соціальний інтелект – особлива індивідуальна його якість, що дає змогу розуміти дитину, розпізнавати найбільш суттєві її риси, усвідомлювати мотивацію її поведінки.Соціальний інтелект проявляється як просоціальна спрямованість, готовність до співробітництва, особиста зацікавленість у добробуті інших; соціальна ефективність як очікування успіху в розв'язанні міжособистісних взаємин; емпатійний інтерес та особисте співчуття, які забезпечують декодування невербальних ознак емоційних переживань; адекватне визначення ціннісних аспектів ставлення до себе і до інших. Психологічна творчість – особистісна якість викладача вищої школи, яка є невичерпним джерелом його ініціативи, активності, інновацій, постійного натхнення для вдосконалення всього педагогічного процесу. Там, де немає творчості в педагогічній діяльності, там немає живої душі, там педагогіка є бездітною. Обміркування методики і змісту майбутнього навчально-виховного заходу, конкретне їх визначення, планування і проведення – справа індивідуальна. Тому як немає двох однакових педагогів, так і немає двох однакових методик.

Висновки

На перший погляд, існує значна кількість простих психологічних правил спілкування, які вже використовуються чи можуть бути застосовані на всіх рівнях спілкування два ох сторін – студенсько-викладацьких взаємин. Основне правило такого спілкування досить просте – це бути ввічливим. При цьому, з прикрістю можна зауважити, хоча ввічливість виховується у особистості з раннього віку, встеж вона не стала основним законом людського спілкування. Особливо гостро для людей високоосвічених, з науковими ступенями постає питання: чи слід за ввічливістю приховувати свої почуття, чи не лицемірство це? Чому ж ввічливість необхідна в кожній ситуації? А тому, що психологами був встановлений її феномен, який багато разів перевірявся і завжди мав однозначний результат. Так, при вирішенні конфліктів сторонні спостерігачі віддавали перевагу і, навіть, визнавати правоту тієї людини, яка зберігає витримку і не відповідає зухвальством на грубощі. Феномен ввічливості не тільки викликає до людини симпатію, а й дозволяє зберегти почуття власної гідності при зіткненні з невіглаством. У конфліктах чи суперечках ввічливість є засобом ствердження своєї правоти. Саме у цьому ввічливість не узгоджується з лицемірство і тому вона є надзвичайно важливою для педагога. На перших етапах установлення взаємостосунків особливу роль відіграє перше враження про людину. Від першого враження дуже багато чого залежить у наступних контактах. До першої зустрічі, до першої лекції, розмови зі студентами треба обов'язково ретельно готуватися. Вираз обличчя, одяг, манера поведінки, перша тема бесіди – все це мистецтво, оволодіти яким можна, тільки рефлектуючи усі ці моменти. Не варто, на приклад, під час бесіди дивитися поверх голів студентів, тому що в них складається враження, що ви говорите не те, що думаєте. У той же час не слід контролювати кожен жест, кожну інтонацію, кожне слово. При такому самоконтролі буде втрачене головне у спілкуванні – природність і невимушеність. Якщо викладач вимушений піддавати критиці якісь проблеми студента, то треба висловлювати критичні зауваження тільки по відношенню до конкретного вчинку і намагатися уникати критичної оцінки особистості студента. Психологічними дослідженнями доведено, що повага до інших людей безпосередньо залежить від ступеня самоповаги. Той, хто не поважає себе, не здатний поважати іншого. Самоповага – основне правило культури спілкування. Людина, яка себе поважає, не допустить зневажливого ставлення до іншої особистості. Без самоповаги не може бути повноцінного контакту, який заснований на взаємній повазі, визначенні прав кожного відстоювати свої погляди і думки, при умові, якщо вони не суперечать моральним принципам суспільства. Треба стежити за проявом своїх емоцій в процесі спілкування. Інколи в момент образи чи роздратованості можна висловити такі думки, які несуть невиправну шкоду взаємостосункам. Правда таких ситуативних емоцій може мати дуже мало спільного з правдою почуттів. Факти, що відповідають дійсності, стають правдою в людських взаємостосунках тільки в тому випадку, коли Людина говорить про них під впливом благородних спонукань і в тактовній формі. Приниження неприпустимі, навіть у ставленні до тих, хто заслуговує самої негативної оцінки.

Наступні правила спілкування не потребують інтерпретації чи доказовості у необхідності їх використання викладачем:

• у будь-яких ситуаціях спілкування зі студентами відстоювати свою точку зору на основі вагомої аргументації;
• слід уникати силового тиску на студента, якого хочете у чомусь переконати;
• не слід постійно чинити опір і обмежувати свободу вибору студента;
• якщо помилковість точки зору студента видима, то не слід зразу ж її відкидати, оскільки це підвищить цінність захоплення і примусить студента фіксуватися на помилках;
• не уникайте дискусій і початкових негативних реакцій студентської аудиторії, адже, чим цікавіша ідея, чим оригінальніші точки зору, тим більше шансів викликати непогодження, протидію;
• зберігайте в проблемній атмосфері психологічну стійкість, тому що образливість та вразливість – риси характеру, на основі яких людина втрачає шанс повноцінного спілкування;
• якщо хочете дати студенту пораду, уникайте фраз «ти повинен», «я тобі раджу», краще говоріть так, наче ділитесь власними думками та інформацією тощо.

Список використаної літератури

1. Білик Л. Формування соціолого-психологічної культури студенської молоді у вищому навчальному закладі//Вища освіта України. – 1998. - №3. – С.105-109.
2. Зиновкина М. Вузовский педагог ХХІ века//Высшее образование в России. – 1998. - №3. - С.14-16.
3. Колошина В.Ф. Самоактуалізація викладача//Практична психологія та соціальна робота. – 2000. - №1. – С.7-9.
4. Кудіна В.В., ЮрченкоВ.І. Психологія вищої школи. Курс лекцій.- Київ. славіст. ун-т, НПУ ім.М.П.Драгоманова. – К.: НПУ ім.М.П.Драгоманова,2004. – 176с.
5. Митина Л.М. Психология профессионального развития учителя. – М.:Флинта:МПСИ,1998. – 200с.
6. МитинаЛ.М. Психология развития конкурентоспособной личности: учебн.-метод. пособие/Рос. академия образования, Московский психолого-социальный ин-т. – М.: Изд. Московского психолого-социального ин-та, 2003. – 400с.
7. МорозО.Г.Навчальний процес у вищій педагогічній школі: Навч. посібник/ О.Г.Мороз, В.О.Сластьонін, Н.І.Філіпенко та ін.: О.Г.Мороз (ред.);НПУ ім.М.П.Драгоманова, Інститут вищої освіти АПН України. – К.: НПУ ім.М.П.Драгоманова, 2001. – 338с.
8. Мороз О., Юрченко В. Психолого-педагогічна модель викладача вищої школи//Наукове проектування інноваційних та альтернативних систем вищої освіти. – Тернопіль, 2000. – С.187-189.
9. Мороз О., ЮрченкоВ. Підготовка майбутнього викладача вищої школи: психолого-педагогічний ракурс//Наукові записки: Зб. наук. стат. НПУ ім.М.П. Драгоманова. – К.: НПУ ім.М.П. Драгоманова, 2001. – Вип.41. – С.156-159.
10. Немов Р.С. Индивидуальный стиль деятельности педагога// Немов Р.С. Психология: В 3кн. – Кн.2. Психология образования. – М.:Владос,1998. – С.537-541.
11. Опалюк О.М., СербалюкЮ.В. Культура спілкування. Психологічні основи професійного спілкування: Навчально-методичний посібник. - Кам'янець-Подільський:Медобори, 2004. – 192с.
12. Скок Г.Б., ЗариничК.Л.,КочеотваВ.П. Анализируем деятельность преподавателя//Вестник высшей школы. – 1987. - №6. – С.50-53.
13. Степанидин Б.І. Особа викладача інституту та шляхи її формування//Рідна школа. – 1992. - №2. – С.60-67.
14. Чмут Т.К. Культура спілкування: Навч. посібник. – Хмельницький: Хіруп, 1999. – 358с.
15. Щербань П. Сутність педагогічної культури//Вища освіта України. – 2004. - №3. – С.67-72.