Бесіда 1. Усиновлення дитини: думка психолога

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія за 19:24, 11 січня 2010

Автор: Подоляк Л.Г.

67 тисяч дітей 2000 року отримали тавро безбатченків. Понад тисячу з них — сироти при живих-матерях.

Газета "Хрещатик" від 25.01.2001 р.

У більшості людей є потреба мати дітей, турбуватися про них, жити з ними спільним життям. Доказом цього є факти усиновлення дітей не тільки повними родинами, а й жінками, які не знайшли свою половину і залишилися самотніми. Якщо потреба у батьківстві не реалізується, люди відчувають порожнечу, нудьгу, навіть втрачають сенс життя.

З іншого боку, і дитина, яка втратила власних батьків, теж потребує родини, у якій панує любов, взаємоповага та довіра. Такі діти не перестають чекати, що за ними прийдуть, а старші навіть шукають заблуканих батьків. Листи, сповнені щастя, приходять у дитячі будинки він вихованців, які знайшли батьківський дім. Коли потреби обох сторін збігаються, нове спільне життя дає дитині рідний дім, а батькам — людське задоволення — любити дитину, піклуватися про неї.

Як дитина своїм існуванням задовольняє потребу дорослих відчувати себе батьками?

Дитина — це невичерпне джерело життєвих стимулів, які вкрай необхідні нервовій системі. Це рухлива стихія, яка вносить у наше життя безліч почуттів: і не тільки радощі, а й тривогу, занепокоєння, смуток, але ніколи — розчарування. Ці стимули включаються в мо-тиваційно-смислову систему особистості, ми стаємо мудрішими, багатшими на життєвий досвід. Діти — джерело важливих людських почуттів і вражень. кожна мати пам'ятає перше слово своєї дитини, її перші кроки, розділила з нею радість відкриття світу і гіркоту розчарувань. А в турботах, які пов'язані з дітьми, є те, що зумовлене і біологічними потребами людини, і її соціальною роллю як члена суспільства. Без цього неможливо прожити повноцінне людське життя.

Діти наповнюють наше життя усвідомленням виконання суспільного обов'язку, і це збагачує наше "Я" як особистості, підвищує відчуття самоцінності.

Ми продовжуємо себе в наших дітях, онуках. Це виводить наше "Я" за межі сьогочасного перебування на землі. Як тут не згадати мудру відповідь дідуся на запитання онука: "Діду, скільки ти будеш жити на землі?" "Стільки, — відповів дідусь, — скільки пам'ятатимуть мене мої діти, онуки, правнуки".

Наші діти — це наша гордість і наша спокійна старість. Ми почуваємося впевненіше, якщо біля нас дорослі люблячі діти. На них ми можемо покластися у важкі хвилини свого життя, знайти в них підтримку, розраду.

Виходячи з цих міркувань, усиновлення дитини не тільки найблагородніша державна справа, а й психологічно виправдане рішення. Безумовно, у майбутніх батьків будуть роздуми і сумніви, надії та сподівання: чи зможуть вони успішно провести свою дитину через усі рифи життя, закласти в неї добру людську основу, задовольнити її духовні потреби, допомогти стати щасливою? Але відповіді на ці запитання залежать у першу чергу від самих батьків, від батьківської позиції у ставленні до дитини, від родинних стосунків, від емоційної прихильності до дитини.

Що ж і як треба робити, щоб і дитина, і батьки почували себе щасливими?

Виховання дитини — творчий процес (своєрідне мистецтво), тому не можна дати готових рецептів на кожен день і на кожний випадок. Але. психологи визначили декілька заповідей, виконання яких є обов'язковим для кожної родини. Виконання цих заповідей допоможе батькам знайти єдине правильне вирішення проблеми у спілкуванні з дитиною.

Перша і найголовніша заповідь — любити свою дитину.

Дитина від народження потребує любові, визнання, захисту. Це може дати їй той, хто "прикипів до неї всім серцем". Дитина має знайти в родині глибоку впевненість у тому, що комусь потрібна, що її не кинуть, від неї не відмовляться, що у неї є батьки, які її люблять. Звичайно, погано, коли дитину надмірно пестять, занадто балують. Але ще гірше, коли любов жертовна або жорстока, вимоглива, стосунки байдужі — "живуть поряд, але не разом". За таких умов навіть матеріально забезпечена дитина почуває себе самотньою, нікому не потрібною. Дитячі страждання завжди можна чекати там, де дитина для батьків — тягар.

Коли ж дитина відчуває справжню любов своїх батьків?

Любити дитину — це визнавати її, приймати за будь-яких умов: і красиву й некрасиву, і здорову і хвору, і вередливу й уперту, і слухняну й неслухняну. Мабуть, багатьом із дитинства знайомі слова: "Якщо ти будеш... (слухати, їсти кашу, прибирати за собою спочатку іграшки, а потім речі, добре вчитися, вчасно приходити додому тощо), я буду тебе любити". Але ж ми любимо не за що, а всупереч усьому! Любов за що — це соціальний договір, але не справжня любов. Тому досить, що дитина є, вона моя (наша), і я (ми) її люблю(-имо). Спілкування з нею приносить і радість, і смуток, і спокій, і тривогу. Але хто може стверджувати, що любов — це тільки радість? Скоріше за все — це відчуття потрібності. І дитині важливо відчувати, що вона потрібна своїм батькам. Я, мати, приймаю свою дитину такою, якою вона є. Я не відмовляю їй у своїй довірі, поважаю її інтереси, я не принижую її гідність, не зневажаю і не ображаю її.

Свою любов упродовж спільного життя важливо демонструвати. Згадаймо, чи часто у своїй родині ми говоримо один одному: "Я тебе люблю!" А іноді так важливо це почути від найдорожчої людини! Дитина теж відчуває потребу в цих словах, навіть коли ще не розуміє їх смислу, відчуває серцем. Тому з маленькою дитиною потрібно розмовляти лагідно, привітно, ласкавим поглядом ловити її погляд, цілувати, обіймати її, брати на руки, колихати, бажати "на добраніч", усмішкою зустрічати вранці.

Характер фізичного виявлення любові згодом змінюватиметься (пригорнути, покласти руку на плече тощо), але він завжди залишається для дитини важливим показником нашої любові до неї. • Дитина ніколи не переростає цієї потреби, яка загострюється, коли їй погано, тяжко на душі.

Якщо дитина не відчуває позитивних стимулів з боку дорослих, вона страждатиме не тільки емоційно. Уже наприкінці першого року життя стає помітним її відставання в загальному психічному розвитку: гальмується пізнавальна потреба — дитина байдужа до навколишнього світу, її рухи одноманітні тощо. Чому так відбувається?

Дитина приходить у незнайомий для неї світ. Щоб перебороти страх перед новим, для неї невідомим, чужим, їй потрібно відчувати батьківську підтримку на шляху пізнання невідомого. Напевне, кожен може згадати, як дитина ховається за мамину спідницю, уважно спостерігаючи за незнайомою людиною, що намагається з нею заговорити. З маминих рук не страшно взяти незнайому іграшку. І достатньо відчувати теплу батьківську долоню однією рукою, щоб другу простягнути дивовижному Діду Морозу. А на колінах у мами, у її обіймах навіть укол у лікаря робити не так страшно.

Діти, які виросли в батьківському піклуванні та любові, впевненіші, сміливіші, здатні на ризик. Такі діти легко встановлюють емоційні зв'язки з ровесниками, вони чуйні, уміють співчувати, менше конфліктують, бо можуть поступитися, поважають інтереси та бажання інших.

Часто дорослі не зважають на можливості дитини, чекають і вимагають від неї більшого, ніж вона спроможна досягти. Якщо дитина не справдила батьківських сподівань, це викликає незадоволення і розчарування з боку батьків. Якщо незадоволення постійне, це підвищує дитячу тривожність, знижує рівень самооцінки, викликає стійке почуття провини. Є мудре висловлювання: "Звертайтеся до дитини так, ніби вона така, якою ви хочете її бачити, і вона стане такою". Але ж кожна дитина — неповторна індивідуальність із притаманними саме їй задатками, темпераментом, потребами. Тому і темп розвитку в дітей неоднаковий, і порівнювати їх за успіхами розвитку недоцільно. Поважайте індивідуальність і самобутність вашої дитини. Тому і очікування важливо узгоджувати з можливостями дитини, із рівнем дозрівання її нервової системи, з особливостями її психологічних процесів, із набутим нею життєвим досвідом. У набуванні цього досвіду любов і допомога батьків дуже потрібні. Тільки задоволення потреби дитини в любові рідних допоможе їй розкрити свої потенційні сили, свої творчі здібності.