Бесіда 4. Коли таємниця усиновлення стає відомою…

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія за 19:13, 11 січня 2010

Автор: Подоляк Л.Г.

Побутує думка, що для сім'ї, яка усиновила дитину, головне зберегти таємницю і основна небезпека її розголошення — оточуючі люди. Тому батьки іноді вдаються до різних застережних заходів: змінюють місце проживання, намагаються не зустрічатися зі старими знайомими. Але досвід показує, що стовідсоткової гарантії майже немає і всі зусилля батьків часто бувають марними: сім'я зазнає краху сподівань. Особливо боляче переживають несподівану новину про себе підлітки:

"Як же вони (батьки) могли карати мене за кожну дрібну провину, а самі мовчали і не говорили мені про таку важливу для мене річ?" — обурюється дівчинка 14 років.

"Усе в мене зламалося, коли я зрозумів, що вони (батьки) грали переді мною комедію", — гірко констатує хлопець 15 років.

І не тільки порушуються емоційні зв'язки підлітків з батьками, дехто навіть відходить від сім'ї.

Що ж робити?

З погляду психології є тільки одна надійна гарантія стабільності родини — знання правди. Якщо дитина знає, що вона нерідна, але члени родини її приймають і люблять як рідну, вона спокійно сприйме від будь-кого інформацію про її усиновлення. Можна навести безліч прикладів, коли в чужу сім'ю йдуть свідомо з надією знайти в ній рідну домівку. Проходить час, і чужі люди стають для них мамою і татком.

Коли ж краще сказати дитині правду про її усиновлення?

Дитина дошкільного віку сприймає новину про себе, що вона нерідна, як цікаву інформацію про життя її родини, і у неї від цього "голова зовсім не болить".

У молодшому шкільному віці ця інформація сприймається гірше, бо новину про себе дитина має включити в ширше коло знань про взаємини людей і про саму себе.

У підлітковому віці, особливо в період вікової кризи 14—15 років, така інформація переживається як психологічний стрес, а батьки зазнають осуду за оману, нещирість, недовіру до дитини.

Можна зробити висновок, що дітям краще знати правду, і добре, якщо вони дізнаються про неї раніше, ніж ідуть до школи.

Але й знання правди не завжди захищає батьків від конфліктних ситуацій у спілкуванні з дітьми. Чому?

Наведу лише декілька особливостей психічного розвитку дітей підліткового віку, які можуть дати відповідь на запитання, бо кожне загострення стосунків між батьками та підлітком вимагає ретельного психологічного аналізу.

У старшому підлітковому віці, і особливо в критичний період, відбувається творча робота із створення свого внутрішнього "Я" — ядра особистості: формуються моральні переконання, конкретного обрису набуває ідеал, іде ствердження відчуття дорослості, своєї індивідуальності, неповторності. Розширюються можливості самопізнання, поглиблюється інтерес до якостей свого характеру, зростає самокритичність. Проте самооцінка ще нестійка, легко змінюється. Потреба в перевірці своїх можливостей виявляється у формі демонстрування самого себе, своєї незалежності, у формі доказу своєї самостійності: "Я вже не малий!"

Але особистість підлітка ще не набула життєвого досвіду, вона незріла, саме тому підлітки надто вразливі, легко ображаються, боляче реагують на будь-яке зауваження на їхню адресу як особистості, обурюються нетактовному втручанню в особисте життя.

Усе це підвищує їхню невпевненість у собі, тривожність стосовно себе. Лише коректність поблажливе ставлення дорослих до цих особливостей допоможе їм гідно прожити цей період становлення дорослості.

У підлітковому віці йде в минуле дитяча безпосередність і разом із нею минає природний незаперечний авторитет дорослого. Виникає критичне ставлення до оточуючих людей. Формується авторитет особистості. Цілком закономірно, що критичної перевірки зазнають і батьки. Але це одночасно свідчить про вищу стадію ставлення підлітка до соціального оточення. Що цінують підлітки у батьків?

Щирість, внутрішню гармонію між думками, почуттями та вчинками. Мужність, витримку, уміння переносити труднощі, бути вірними собі та своїм переконанням.

Підлітки, як правило, цінують і переймають життєвий досвід батьків, їхню мудрість, якщо вони не нав'язують себе як зразок на кожну годину, на щодень. Зразком є буденне життя батьків, їхнє ставлення один до одного, до дітей, до людей, а не повчання, моралізування. Наведу ще один приклад висловлювання підлітка про своїх батьків, який підтверджує сказане: "Я підозрював, що вони хочуть розлучитися через мене. Вони мали таємницю, але ж могли б і поберегти мене і мати мужність давно сказати мені правду".

Таким чином, підлітковий вік сам по собі важкий як для самої дитини, так і для оточуючих її дорослих. Виникає запитання, чи потрібно навантажувати її свідомість ще й відкриттям таємниці її усиновлення?

Скількох драм і розчарувань можна було б уникнути, якщо не було б зайвих таємниць із усиновленням дітей!