Бесіда 3. Дитина в родині

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія за 10:51, 11 січня 2010

Подоляк Л.Г.

Не чекай, що твоя дитина стане такою, як ти або якою ти хочеш. Допоможи їй стати самою собою.

Виховуючи дитину, батьки іноді намагаються втиснути її в свій ідеал, який придумали на основі своїх досягнень ("Я ж міг бути таким!") або невдач ("Мені не пощастило, так хоч ти це зроби!"). І вони ставлять до неї непомірно високі вимоги, виконати які просто неможливо: завжди бути слухняною, охайною, спритною, робити тільки так і тільки те, що вони хочуть. Особливо нелегке життя дитини, якщо вона єдина у батьків. Вона оточена підвищеною увагою: повинна вчитися тільки на відмінно, займатися спортом, відвідувати музичну школу, співати, танцювати, учити іноземну мову. Хлопчика шести років спитали, чи подобається йому займатись у спортзалі, на що він відповів: "Це мамі подобається..." У сучасних дітей вузьке коло спілкування (багато з них не відвідують дитсадка, мало бувають на вулиці), вони позбавлені можливостей спілкуватися з ровесниками, набувати такий досвід у дитячих колективах. І коли така дитина йде до школи, у неї нерідко виникають проблеми у стосунках з учнями класу. Щоб уникнути цих проблем, дитина повинна, ще до школи оволодіти просоціальними формами поведінки; уміти домовлятись, узгоджувати свої бажання та дії з намірами інших дітей, поступатися, приходити на допомогу тощо. Школою спілкування з ровесниками є ігрова діяльність, яка має колективний характер. У ній діти моделюють взаємостосунки дорослих, учаться обмежувати свої потреби, підкорятися правилам гри. Переборення труднощів, що виникають під час гри, напруження сил викликають у них емоційну насолоду, задоволення, радість. Але батьки іноді вважають, що гра — це пустощі, розвага, пуста витрата часу. "Я не знаю, що з донькою, — каже мати, — цілими днями грається". Треба пам'ятати, що ігрова діяльність провідна в дошкільному віці, саме вона основні досягнення цього: уяви, довільної поведінки, уміння приймати позицію іншої співчувати їй тощо.

Сьогодні основну увагу дорослі приділяють розвиткові інтелекту дитини, але не можна забувати про її емоційне самопочутя, яке в першу залежить від батьків і визначається не святковими днями, не урочистими подіями, а буденним життям. Дорослі повинні бути для дитини зразком порядності не тільки у ставленні один до одного, до знайомих, а й до дітей. Наприклад, дитину треба просити щось зробити або ввічливо про це говорити. Зробила дитина послугу — подякувати за старанність, хоча результати можуть бути скромними. Жартувати треба так, щоб дитина сміялася разом із дорослими, а не ображалася на них, тобто не принижувати її гідність. Треба бути щирими та відвертими з дітьми, ділитися своїми радощами та прикрощами, не підкреслювати, що дитина маленька і їй це робити не можна. Дорослі повинні поводитися так, як вимагають того від дітей. Але, на жаль, часто спостерігаємо таке. Батько це не їсть, бо не любить, а син повинен з'їсти все до кінця. Мати каже доньці: "Скажи, що мене немає вдома!", а дитині казати неправду не можна…

Любов до дитини – це не тільки приємні переживання. Це й розумна вимогливість, терпіння, відповідальність за її майбутнє. Саме в дошкільному віці закладаються основи моральності. Інтелект сам по собі не гарантує дитині ні розумної поведінки, ні успіхів у навчанні, ні поваги в колективі. Емоційні, ціннісні, мотиваційні компоненти мають визначальну роль у становленні її особистості. Тому вчимо дитину поділяти радість інших дітей, докладати зусилля, щоб зробити комусь приємність, переборювати неприємності заради блага іншого тощо. Перший крок до цього — пригостити своєю цукеркою, потім допомогти бабусі, а для цього припинити свою гру; попрацювати з батьками, хоч дуже хотілося малювати.

Будь-яка дитина може вередувати, наполягати на своєму бажанні, не погоджуватися з пропозицією батьків, але в цьому і виявляється дитяча незрілість, недостатній життєвий досвід, а може, і проба своїх сил. Саме в цих випадках повинні виявитися гнучкі можливості виховання. На жаль, у житті заходи батьків стосовно дітей бувають далеко не оптимальними. Треба зрозуміти й прийняти за правило: якщо дитина скоїла поганий вчинок, це привід для роздумів, для критичного оцінювання того, що нами було зроблено не так, як виправити свою помилку. На практиці ж дорослі частіше за все вдаються до прямого примусу, до покарання. Але життєвий парадокс: чим більше покарань, тим неслухнянішими стають діти. Особливо загострюються взаємини між батьками та підлітками, коли застосовуються фізичні покарання: вони принижують гідність дитини, викликають озлоблення, сором, бажання помститися. Щоб уникнути покарання, діти вдаються до омани, виникає відчуження від найближчих людей. Треба пам'ятати, що покарання завжди розрив емоційних зв'язків. Якщо такі зв'язки є, буває досить похмурого або серйозного офіційного тону, щоб дитина зрозуміла, як ставляться до її вчинку дорослі.

Караючи дитину, доцільно позбавити її приємного, ніж робити їй щось погане, тим паче вдаватися до фізичної розправи. Щоб покарання було дієвим, дитина повинна сприймати його як справедливе, усвідомлювати, що саме вона порушила, переживати почуття провини. Дитина сама має зробити висновок, що треба жити за певними правилами, які роблять життя і дитини, і всієї родини, будь-якої спільноти зрозумілим, організованим, передбаченим, викликають відчуття безпеки та впевненості. Вимоги повинні бути послідовними (хоча за певних обставин можуть бути винятки), тоді дитина знатиме межі своєї свободи. Чим більше "можна", чим вужче "не можна", тим краще дитина себе почуває. Деякі правила можуть бути гнучкими: дитина виконує їх, діючи за власним вибором, розрахунком, але до певної межі. Наприклад, під час денного відпочинку можна читати або малювати, але дотримуватися тиші. Деякі правила виконуються за обставинами: дитині до дев'ятої треба лягти спати, але в хаті гості, тому дозволяється ще годину пограти з другом. Але є правила, виконання яких є обов'язкове, наприклад, на вулиці не можна виходити за межі двору, або брати сірники, або ображати маленьких, ламати дерева тощо. Тон вимог повинен бути роз'яснювальним, дружним, а не владним, суворим.

Зазвичай, намагання створити щиру, теплу, радісну атмосферу родинних взаємин потребує чималих зусиль, терпіння, тактовності, але за таких умов успіх обов'язково прийде.