Самовиховання і саморозвиток майбутніх фахівців з вищою освітою

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Версія за 06:38, 19 травня 2010

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Колодич Тетяна Миколаївна

Вступ

Першопричиною негараздів у суспільстві є втрата або відсутність морально-духовних  і культурних цінностей. Першопричиною негараздів у житті людини є невміння або небажання розвиватися. Наш особистий дванадцятирічний досвід роботи із школярами та студентами підтверджує думку багатьох психологів та педагогів про те, що більшість молодих людей сьогодні не усвідомлює себе як різнобічно розвинуту особистість, майже не володіє знаннями про себе – про свою соціальну спрямованість, властивості свого темпераменту, характеру, особливості свого свого мислительного апарату, власні здібності, талант, професійну придатність тощо. Значна частина майбутніх фахівців з вищою освітою, а часом навіть тих, хто давно її отримав, перебуває в стані недовершеного розвитку, на маючи необхідності, здатності або бажання рухатися уперед до найвищих рівнів самовдосконалення. Такий рух є динамікою розвитку особистості у всіх її аспектах, які в психології часто формулюються як інтелектуально-емоційно-вольовий комплекс.Процес самоформування індивіда можливий за умови самоусвідомлення себе як особистості. Саморозвиток, самовиховання, самореалізація, як усвідомлені процеси, можливі тільки за тієї умови, коли людина має відповідні знвння про себе й уміння, навички саморегулювання, самоаналізу.Особистості, яка здатна сама себе формувати, легше долати труднощі як соціального, так і особистісного характеру. Якби цій проблемі приділялася належна увага, нам би не доводилося говорити про згубний вплив на молодь кризових умов, оскільки кожна особистість уміла би успішно з них виходити, а більшості існуючих на сьогодні проблем і не виникало би. Загальною метою людства стала б вища моральна досконалість.Самопізнання, самоставлення, саморегуляція – головні компоненти самоформуючого процесу. Самовиховання, самовдосконалення – процес і результат, основна рушійна сила, що рухає людину до вершин досконалості, забезпечує прогрес у формуванні особистості.Актуальність роботи обумовлена з одного боку нагальною потребою суспільства у гармонійно, всебічно розвинутих особистостях, професійно піготовлених фахівцях з дійсно вищою (у всіх значеннях цього слова) освітою, яка передбачає оволодіння ними інструментарієм, технологіями, а головне, мотивацією до самоформування і самовдосконалення протягом усього життя. З іншого боку, у природі людини закледено величезний потенціал, прагнення самовиховання і саморозвитку, які тимчасово з певних причин є прихованими часто від неї самої, і які потрібно знайти, пробудити, розкрити, оскільки тільки успішно саморозвиваючись і самореалізуючись, людина здатна отримувати справжню радість від життя, відчувати його сенс і бути щасливою.Об'єктом роботи є внутрішній світ особистості – майбутнього фахівця з вищою освітою.Предмет дослідження становлять форми, методи і прийоми самовиховання і саморозвитку особистості.Мета роботи подати стислий огляд джерел з питань самовиховання та саморозвитку особистості та сформулювати основні положення різних теорій та течій щодо цієї проблеми, що існують в психологічній літературі.Представлена робота носить оглядовий дослідницько-індикативний характер, тобто містить лише ті основні положення реферованих наукових та науково-популяних джерел, що якнайтісніше повязані з її темою.

Розділ 1. Самовиховання і самоформування – небхідна складова розвитку особистості

1. 1. Світові тенденції розвитку виховних процесів у діахронічному аспекті.

Самовиховання – свідома діяльність, спрямована на можливу найбільш повну реалізацію людиною себе як особистості. Базуючись на активізації  механізмів саморегуляції, самовиховання передбачає наявність чітко усвідомлених цілей, ідеалів, особистісних смислів. Самовиховання – відносно пізнє надбання онтогенезу, пов`язане з певним рівнем самосвідомості, критичного мислення, здатності і готовності до самовизначення, самовираження, саморозкриття, самовдосконалення. Самовиховання грунтується на адекватній самооцінці, що відповідає реальним здібностям людини, на критичному аналізі власних індивідуальних особливостей і потенційних можливостей. З підвищенням ступеня усвідомленості самовиховання стає все більш значною силою саморозвитку особистості. Самовиховання нерозривно взаємопов`язане з вихованням, не тільки підкріплюючи, але і розвиваючи процес формування особистості. Необхідні компоненти самовиховання – самоаналіз особистісного розвитку, самозвіт і самоконтроль. До прийомів самовиховання належать самонаказ, самосхвалення, самонавіювання. [13, 350]Діалектика самовиховання як соціально-психологічного явища проявляється щонайменше у двох площинах. По-перше, самовиховання -  це мистецтво і наука, оскільки, з одного боку є продуктом діяльності людини-творця, породжується його інтелектом, волею, почуттями, емоціями і вимагає від індивідума творчого ставлення як до процесу, так і до результату. З іншого боку, розвинутими самовихованими особистостями не народжуються, такими стають, опанувавши методи професійного та особистісного удосконалення, курси психології, риторики тощо, тобто самовиховання цілком підпорядковується науковим законам, і його структура та принципи реалізації можуть вивчатися як система у загальній системі пізнання дійсності, і можна побудувати безліч наукових моделей для більш детального вивчення цього феномена.По-друге, діахронічний аналіз самовиховання свідчить про те, що це явище є водночас сучасним і дуже давнім. Мабуть, первісні принципи самовиховання почали розвиватися з часів, коли людська особ набула здатність та перші навички усвідомлювати себе, заглиблюватися у свою сутність. Принципи та закономірності сучасного самовиховання базуються на працях філософів і мислителів Давньої Греції та Давнього Риму, тобто витоки теорії сучасного виховання і самовиховання слід шукати у надрах філософії, яка з давніх давен була відома як наука, що займається проблемою людини: сенсу її буття в світі, цілей та головної мети життєдіяльності. Самовиховання дуже тісно повязується з проблемою виховної діяльності взагалі, яка почала активно розглядатися, коли виховання і навчання виділилися у суспільстві в окрему соціальну функцію. Цим питанням значну увагу придяляли представники античної філософії – Сократ, Платон, Аристотель, Квінтіліан та інші.З давніх часів і до сьогодення проблеми самовиховання та саморозвитку розглядаються здебільшого у межах психології, педагогіки, філософії, соціології. Науковий аналіз будь-якої досліджуваної проблеми вимагає розгляду кожного її аспекту з точки зору того, як ця проблема виникла, які основні етапи в своєму розвитку проходила, чим у результаті цього розвитку вона стала тепер і як буде змінюватися у майбутньому.За характером набуття певного рівня науковості в еволюції психолого-педагогічних знань можна виділити три основні етапи: донауковий період, період виникнення теоретичних концепцій, становлення психології та педагогіки як наукових систем.Перший етап (донауковий період)  характеризувався двома напрямами. З одного боку, відбувалося накопичення емпіричного досвіду виховання та освіти у вигляді окремих суджень і висловлювань відносно змісту і завдань виховання, професії вчителя, відносин між учителем (вихователем)  і учнями (вихованцями) та нормами їх поведінки, які згодом набули характеру порад, правил і рекомендацій.З іншого боку, проблеми виховання та самовиховання вирішувалися у межах філософії давніми мислителями-філософами. Мистецтво виховання, за Арістотелем, наприклад, полягає у можливості вчителя разом із природою робити людину досконалою, прекрасною з усіх боків. Сократ, який сам був вихователем-майстром, вказував що метою виховання є розвиток кращих задатків і почуттів вихованців, спрямованих на пізнання та розвиток істини і добра. Сократа вважають першим в розробці проблеми самовиховання, оскільки він на основі формули давнього світу «Пізнай себе» відкрив і відповідно оцінив особливий вид заняття – знання про незнання. Відкриття Сократа має пряме відношення до вчення про самовдосконалення особистості, яке грунтується на самодослідженні (Сократ досліджував сам себе) і дослідженні інших.Дослідниця С.Г.Карпенчук аналізує сутність та фоми сократівського знання про ненання. Вона підкреслює актуальність знання про незнання особистості і в сучасному світі, констатуючи, що «знання про незнання вносить неспокій в духовний світ індивіда, спонукає його піддавати сумніву повноту і вагомість знань, який досяг; воно збуджує приглушений спокій самозадаволеного всезнання, нещадно розкриває і роззброює неосвідченість. І водночас пробуджує потребу в новому знанні, у знищенні незнання. … Отже, самовдосконалення у Сократа виростає саме із визнання проблемності пізнання і самопізнання, ставлення до світу і самоставлення, проблемності самої людини, і, насамкінець, всього її внутрішнього життя.» [4, 8]Другий етап – період виникнення теоретичних концепцій виховання, становлення класичних педагогіки та психології. Тут серед науковців, які зробили значний внесок у розвиток теорії виховання і самовиховання слід згадати філософів та педагогів епохи Відродження В. де Фельтре, Е. Роттердамського, видатного чеського педагога Я.А.Коменського та його послідовників Ж.Ж.Руссо, І.Г.Песталоцці, А.Дістервега, інших західно-європейських філософів та педагогів – І.Ф.Гербарта, Д.Локка, Д.Беллерса, К.А.Гельвеція, Д.Дідро, а також російських та українських філософів, просвітителів та науковців – М.В.Ломоносова, І.І.Бецького, Ф.І.Янковича, М.І.Новікова, О.М.Радищева, О.І.Герцена, М.Г.Чернишевського, В.Г.Бєлінського, М.О.Добролюбова, Г.С.Сковороди та інших, які пропагували ідеї гуманістичного ставлення до дитини, оголосили ідеал всебічно розвинутої людини, важливу роль у формуванні якої мусило відігравати моральне виховання і самовиховання.Третій етап кладається з кількох соціально-філософських, психолого-педагогічних напрямків сучасного людинознавчого знання.1. Філософія виховання (І.Ф.Гербарт, Г.С.Сковорода, К.Д.Ушинський, Ф.Паульсен, Ж.Фульє, В.О.Ключевський, С.М.Соловьйов, М.О.Бердяєв, С.Л.Рубінштейн, Б.Г.Ананьєв, Ж.П.Сартр, А.Камю, І. Брамельд, К.А. Альбуханова-Славська, О.Ребуль та інші) розглядає, зокрема, особистість як початок виховних роздумів, їх принцип і кінцевий результат і наголошує на відображенні у виховній діяльності вчителя (вихователя) потреби допомогти юнацтву у встановленні системи міжособистісних стосунків з оточуючими, набутті певних ціннісних орієнтацій, самозміні, саморозвитку і самовдосконаленні.2. Антропологічна течія – це концептуально-універсальне синтезуюче зання про людину, що охоплює такі науки як філософію, історію, психологію, анатомію, фізіологію та їх звязка з виховною практикою (Р.Штайнер, М.Монтесорі, Д.Дьюї, С.Френе, П.Ф.Каптєрєв, В.І.Водовозов, О.М.Острогорський, П.Є.Лєсгафт, В.М.Бєхтєрєв, В.Я.Стоюнін, М.М. Блонський, Л.С.Виготський, Б.М.Бім-Бад та інші).3. Природнича течія (А.Біне, В.Штерн, Д.Уотсон, Е.Торндайк, Е.Мейман, Г.Еббінгауз, З. Фрейд, І.О.Сікорський, Г.І.Россолімо та інші) розглядає людину як біологічну особу, яка формується під впливом саморозвитку задатків, закладених природою. Оскільки виховання головним чином адресоване підсвідомості, то нове трактування психоаналітиками моделі структури людської особистості як сукупності мотиваційних структур поведінкивключає біологічний (Ід), індивідуально-особистісний (Его), соціальний (Супер-Его) рівні організації та має велике значення для розвитку теорії виховної діяльності.4. Соціологічні течії. Основна ідея багатопланових соціологізаторських концепцій: соціальні цінності суспільства відображаються в його виховній системі. З 70-х років ХХ століття розвивається комунікативна теорія виховання (К.Ф.Шефер, К.Мюллєнхауер, Г.Херінгер, М.Хаген, Н Гейджа та інші), яка виступає як різновид «вільного виховання». Мета полягає у звільненні індивіда від усіх форм зовнішнього тиску і примусу, завдання – побудувати навчально-виховний процес як комунікативний, що формує різноманітні моделі поведінки і соціального досвіду індивіда.5. Технократична течія виникла у середині ХХ століття як відповідь на потребу переосмислення життєвих реалій у зв`язку з бурхливим розвитком науки, техніки, технології виробництва. Від технологічного детермінізму Т.Веблена, Є.Бернштейна, К.Каутського через соціальну філософію техніки М.О.Бердяєва, М.Хайдеггера, К.Ясперса до сучасного постіндустріалізму Д.Белла, Д.Гелбрейта, О.Тофлера, З.Бзежинського – такий шлях долав технократизм, доки посів гідне місце серед соціально-філософських течій ХХ століття. Сучасний технократизм обстоює погляд на суспільство як систему взаємодіючих чинників – техніки і технологій, соціальної структури, цінностей культури, динаміки потреб тощо. Сучасна технократична хвиля складається з розмаїття підходів, схем, концепцій, серед яких, зокрема, є течія педагогічної технології, яка зародилася у США і в 70 – 80 роки практично охопила всі розвинуті зарубіжні країни. Сутність цієї течії полягає в конструюванні такого навчально-виховного процесу, який гарантує досягнення поставлених цілей на основі зворотнього зв`язку. 

1.2. «Я – концепція» - показник сформованості та розвитку особистості.

Проблема самоформування особистості випливає із загальної соціально-психологічної структури її розвитку, завершальним компонентом якої є система управління (за Петровським). Її прийнято позначати поняттям "Я". Я — утворення самосвідо¬мості особистості, воно здійснює саморегуляцію: посилення чи послаблення діяльності, самоконтроль і корекцію дій та вчинків, емоцій, почуттів, прогнозування власної діяльності й життєвого досвіду. Реалізація цієї підструктури здійснюється на основі взаємодії з іншими підсистемами: самоформуванням соціальної спрямованості, інтелектуальною та емоційними сферами, мобілізовуючи вольові зусилля. Отже, особистість не тільки цілес¬прямована, а й самоорганізовуюча система. Об'єктом її уваги в діяльності слугує не тільки її зовнішній світ, а й вона сама, що виявляється у відчутті "Я", яке включає уявлення про себе і са¬мооцінку, програми самовдосконалення, звичні реакції на прояв деяких своїх якостей, здатності до самоспостереження, само¬аналізу і саморегуляції (за Додоновим).Самоформування особистості є однією із найскладніших про¬блем психолого-педагогічної науки. Проте, якщо вона стала предметом глибокого дослідження у вітчизняній та зарубіжній психології, в педагогічній науці та практичному досвіді ще не знайшла відповідного вивчення і застосування.Першими у вивченні даної проблеми стали пред¬ставники зарубіжної психології Вільям Джемс, Чарльз Кулі, Джордж Мід, Роберт Бернс. Прогнозовані моделі структури "Я" Вільяма Джемса (першим із психологів почав розробляти про¬блему "Я"-концепції) та Роберта Бернса, який зумів інтегрувати психологічні й педагогічні знання про людину в єдину науку про виховання, беруть за основу сучасні психологи: свій варіант створили чеські спеціаліста Карел Блага та Міхаел Шебак, системі самоформування особистості присвятили свої праці польські вчені Я.Рейковський та Збігнев Петрасинський, психологи ближнього зарубіжжя А.І.Кочетов, В.Леві, А.В.Мудрик, А.В.Петровський, Л.І.Рувінський та інші.Самовиховання — це внутрішнє становлення людини, висхідними компонентом якого є саморозвиток, що підсилюєть¬ся самознаходженням, самоставленням, самоутвердженням. Ста¬новлення особистості — постійна робота душі людини. Головний критерій виховного педагогічного впливу визначається рівнем сформованості у дитини прагнення до самовдосконалення, само¬виховання. Духовний розвиток школяра залежить від того, вва¬жав В. О. Сухомлинський, настільки глибоко відбувається його самоутвердження у всіх сферах діяльності і ставлень у колективі — в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в навколишній світ, а і в самого себе, коли прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, доско¬налішим.Самовиховання — це систематична робота над собою, це процес самовдосконалення, об'єктом якого є сама особистість; в її ж особі виступають і проектувальник, і виконавець, і результат роботи тільки в новому якісному стані.Самовиховання є інтегрованою системою, що в психолого-педагогічній системі Роберта Бернса синтезована в "Я-концепцію". Первинні, багаті чуттєвим змістом образи самого себе інтегрується в єдине цілісне утворення — в уявлення, а потім у ро¬зуміння власного "Я" як суб'єкта, який відрізняється від інших. Узагальнений образ свого "Я" виражається і у відповідному по¬нятті про себе, яке не є раз і назавжди визначеним, застиглим. Йому властивий постійний внутрішній рух. Його зрілість, адек¬ватність перевіряється і коригується практикою. Поняття про се¬бе, про свою вартість та справжню сутність значною мірою впли¬ває на весь лад психіки, світосприйняття в цілому, зумовлюють головну лінію поведінки людини навіть у важких життєвих си¬туаціях. Основою самовиховання є самосвідомість, яка є інтегра¬тивним процесом, який. постійно розвивається, і в основі якої покладена діяльність самопізнання, що все більше ускладнюєть¬ся, емоційно-ціннісні ставлення до себе і здатність регулювати свою поведінку і діяльність.

Аналіз проблеми самовдосконалення особистості, її самоформування спонукає вирішити чимало завдань:

• визначити і звести до єдиного мінімуму обсяг знань з цього питання, які необхідні кожній людині для організації внутрішнього життя;
• вивчити і узагальнити досвід, пов'язаний із процесом самоформування особистості, що віками практикувався людьми різних епох і поколінь;
• створити й апробувати відповідну систему навчально-виховної роботи з шкільною та студентською молоддю;
• у всіх сферах виховної практики формувати в молодих людей потребу в самопізнанні, самоконтролі, самодисципліні, самовладанні, вчити виробляти у себе ці якості, прагнути, щоб вони застосовувались на практиці, а процес самовдосконалення став необхідним елементом духов¬ної культури особистості, народу, держави. [4, 10]

1.3. Технологія процесу самовиховання

Системність є найефективніший підхід до реалізації виховно¬го процесу, що полягає у виділенні явищ чи процесів (етапів, впливів) як елементів складних систем (підсистем), що, в свою чергу, являють собою складні системи. Погодженість систем у складній системі (інтегрованій системі) здійснюється за допомо¬гою педагогічної технології, що дає можливість здійснювати си¬стемно-структурний підхід до процесу формування особистості, одним із основоположників якого став американський психолог Вільям Джемс. Системний підхід лежить в основі будь-якої педа¬гогічної технології, відтвореність і планова ефективність якої цілком залежить від її системності й структурованості (В. П. Без¬палько).Якщо виховання дитини як педагогічний процес починається з її пізнання, то самовиховання — із самоусвідомлення, усвідом¬лення людини себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності людей, свого особистісного "Я".Самоусвідомлення себе як фізичної сутності, яка володіє формою і іншими характеристиками і може ставати предметом самооцінки і суджень інших людей, супроводжує людину протя¬гом усього життя.У структурному відношенні самоусвідомлення людини являє собою єдність трьох складових компонентів: пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінювальної (самоставлення) і дієво-вольової (саморегуляція). На цій основі грунтується система самоформування.Ця система побудована на таксономічній основі (за Б.Блумом і Д.Кратволом). Основоположними тут є системно-структурні підходи до процесу самоформування "Я" як цілісної структури. Грунтуючись на такій основі, виховний процес, що на даному етапі здійснюється на теоретично-практичному рівні, є триєдиною логічною взаємопов-язаною системою: прогнозування цілей в когнітивній галузі (пізнавальній), афективній (емоційно-оцінювальній), дієво-вольовій (регулятивній). Ієрархічна послідовність, що зростає в процесі саморозвитку і самоформування особистості, дає можливість представити етапи саморозвитку особистісного «Я» від «Я – образу» до «Я — ідеального», як прогнозуючого орієнтиру кінцевого результату цілей самоформування, реалізуючи даний процес як єдину цілісність «Я-концепції».Термін "Я-концепція" вживається як збірний для визначення всієї сукупності уявлень індивіда про себе;  з його допомогою охоплюються психологічні явища, пов'язані як з образом "Я", так і самооцінкою.Глобальне "Я-концепції" включає всі можливі грані індивідуальної самосвідомості. Це "потік свідомості", про який писав Джемс, або почуття власної наступності і неповторності. Джемс виділив у ньому два елементи — "Я — усвідомлююче" і "Я" як об'єкт. У реальному психічному житті ці елементи настільки злиті, що являють єдине, практично нероздільне ціле. "Я" як об'єкт існує лише в процесах усвідомлення і є змістом цих про¬цесів настільки, наскільки людина може усвідомлювати сама се¬бе.Образ "Я" — уявлення індивіда про самого себе, перша опи¬сова складова частина «Я» (за Робертом Бернсом). Такого роду самоопис («картина — Я») — це спосіб охарактеризувати неповтор¬ність кожної особистості через поєднання її окремих рис. «Я — образ» частіше представляється на інтуїтивній основі, коли люди¬на не опирається на наукову базу в процесі самопізнання.З «картини – Я» або «образу –  Я» випливає «Я — реальне» — установки, пов'язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з його уявленнями про те, який він насправді. Це одна (за Джемсом) із сукупностей установок на себе модальностей («Я — ідеальне», «Я — дзеркальне»), які поєднують категорії «Я – фізичного», «Я – соціального», «Я – розумового», «Я – емо¬ційного».Уявлення про себе («Я — реальне») піддаються певним емоційно-оцінювальним судженням, на основі яких формується відпо¬відне ставлення до себе (самооцінка), яка може бути адекватною, або неадекватною. Самооцінка — ефективна оцінка цього уяв¬лення, яка може володіти різною інтенсивністю, оскільки кон¬кретні якості «образу Я» можуть зумовити більш чи менш сильні емоції, пов'язані з їх прийняттям чи засудженням.«Дзеркальне – Я» («соціальне – Я») — установки, пов'язані з уявлення¬ми індивіда про те, як його бачать інші.Динаміка розвитку особистості пов'язана з цілеспрямованіс¬тю, яка забезпечується рухом до відповідного рівня доверше¬ності. Тільки за такої умови можливий процес самовдосконален¬ня. Тому важливу роль в системі самоформування відіграє «Я — ідеальне».«Я» складова — дієво-регулятивна або поведінкова (за Робертом Бернсом) являє собою потенційну поведінкову реакцію, ті самі конкретні дії, які можуть бути зумовлені «образом Я» і самооцінкою.«Я — ідеальне» — рушійна сила, що спонукає особистість мобілізовувати вольові зусилля і рухатись в процесі свого розвит¬ку вперед, до передбачених цілей, які з ним пов'язані.Отже, якщо «реальне Я» репрезентує нашу особистість сьогод¬ні, тепер, то «Я — ідеальне» визначає бажаний напрям її розвитку.Вплив «Я – ідеального» на розвиток індивіда залежить від багатьох чинників, один з яких конкретність реального ідеалу власної особи (батько, мати, ро¬весники, дорослі за межами власної сім'ї, герої книг, кінофіль¬мів, актори тощо). «Я – ідеальне» може бути позитивним взірцем до¬вершеності, на якій орієнтується особистість, прогнозуючи свої життєві цілі, а також недосяжним ідеалом, навіяним у свій час дитині батьками чи створений нею самою. В даному випадку «Я — ідеальне» не сприяє розвитку особистості до певного рівня до¬вершеності, а навпаки, спотворює уявлення особистості про саму себе, власні можливості, здібності, таланти тощо. Непорозумін¬ня, які зустрічаються на шляху до досконалості подавлюють осо¬бистість, створюють дискомфорт, нерідко стресові ситуації та інші негативні психічні стани і навіть часом можуть виникнути порушення правових норм поведінки.Справжня цінність «Я – ідеального» як частини розвитку особис¬тості залежить від його співвідношення з «Я – реальним». Якщо іде¬ал, вважають психологи, виходить за межі наших можливостей, він перетворюється на фікцію; в такому разі не має ніякого впливу на поведінку. Буває навіть і гірше: такий ідеал починає руйнівно впливати на особистість. Наприклад, індивід, що нама¬гається мати щось недосяжне, щодня зазнає прикрих розчару¬вань. Виникає ситуація, яка може спричинити втрату віри в свої сили, тривале, болісне невдоволення самим собою. У такому разі є два виході із ситуації: перший — раціональний — полягає у зниженні домагань і у пристосуванні ідеалу до своїх можли¬востей або в постановці перед собою реальних, більш земних цілей на найближче майбутнє. Інший шлях має ірраціональний характер і полягає у визначенні чи, точніше, припущенні того, що ідеалу вже досягнуто, що даний індивід і є тим, чим він хоче бути. Ця розв'язка невротична. Спочатку її дуже важко усвідоми¬ти тому, хто звик лише до логічних дій.Існує ще один спосіб, який полягає в зміні за допомогою уяви ін¬формації, що надходить. У даному випадку невротична реакція полягає в зміні ситуації таким чином, щоб поразки та неуспіхи не могли поставити під сумнів переконання даної особи у своїй величі. 3 цією метою досить, наприклад, уявити себе талановитою    людиною, якій заступають шлях і яку не визнають або якій шкодять заздрісні  посередності  і  зрадлива доля.   Раціональне мислення   змінюється   ірраціональним,   яке   визнає   бажане   і приємне за дійсне. «Ідеальне Я» ототожнюється з «реальним Я». Са¬мовиховання в такому разі стає зайвим, індивід послуговується лише уявою. Особи, що схильні до такого невротичного прагнення величі, потребують психотерапевтичного втручання.Кожна людина, особливо майбутній фахівець з вищою освітою, має включати до свого "ідеального Я" певну позитивну якість, яка здебільшого ігнорується, Назвемо її організацією творчого стилю життя, який проявляється в тому, що людина переходить межу набутого досвіду в тій чи іншій га¬лузі життєвої діяльності, збагачує світ і саму себе шляхом вчин¬ків, виявленням ініціативи, удосконаленням певних аспектів життя. Цьому стилю життя властива характерна риса людського роду, що виражається в назві "Homo creator". [4, 18]

Розділ 2. Практичні форми і методи самовиховання і самоформування особистості

2.1. Гуманістична психологія про самовиховання і свободу вибору

А. Маслоу – один із засновників гуманістичної психології, якому належить широковідома теорія самоактуалізації. Гуманістична психологія, прагнучи подолати обмеженість біхевіористичного і психоаналітичного підходів, ставить у центр вивчення особистості питання ціннісних орієнтацій і сенсу життя. Цей напрям визнає особистість як цілісну унікальну систему, здатну до самоактуалізації. Біхевіоризм і фрейдізм акцентували увагу на залежності особистості від її минулого, тоді як головне в ній, згідно з положеннями гіманістичної психології, - орієнтація на майбутнє, спрямованість на вільну реалізацію своїх можливостей, особливо творчих. У своїх дослідженнях А.Маслоу спирався на біографії видатних людей, яким, на думку вченого притаманні такі риси, як орієнтація на реальність, спонтанність, ділова спрямованість, незалежність, оптимізм, творча установка. Його класифікація потреб впорядкована у ціннісній ієрархії відповідно до їхньої ролі в розвитку особистості – від найпримітивниших до найбільш витончених потреб вищих рівнів (фізіологічні потреби – потреба в безпеці – потреба в емоційних контактах – потреба в самоповазі – потреба в самоактуалізації). Лише коли задоволені всі інші потреби – потреби нижчих рівнів, виникає потреба в самореалізації (самоактуалізації). Самоактуалізація – прагнення людини якомога повніше виявити, розвинути і реалізувати свої можливості. Згідно з А.Маслоу, якщо полем діяльності індивіда не стає те, до чого він схильний, то виникає незадоволення, неспокій, тривога. Людина повинна реалізувати те, що в ній закладено. Якщо людина цього не робить, якщо умови життя заважають реалізації життєвого покликання, то можливий внутрішній конфлікт, здатний спричинити невроз. Основна ідея класифікації А.Маслоу – принцип відносного пріоритету актуалізації потреб, згідно з яким перш ніж активізуються (і почнуть визначати поведінку) потреби вищих рівнів, мають бути задоволені потреби нижчих рівнів. [3, 41]А.Маслоу підкреслює необхідність вивчення можливостей людини через вивчення можливостей окремих видатних особистостей: «Якщо я задаю питання «Що можуть люди?», -  то відношу його до маленької вибраної групи носіїв найвищих досягнень, а не до всього населення….Якщо ми хочемо відповісти на питання, наскільки може вирости людина, то обов`язково потрібно знайти людей, які вже вище за інших, і вивчити їх. Якщо ми хочемо знати, наскільки швидко може бігати людина, то немає потреби знаходити середній показник швидкості індивідів, що складають «хорошу вибірку» з людської популяції; набагато краще зібрати олімпійських чемпіонів і подивитися, як вони можуть бігати. Якщо ж ми хочемо з`ясувати людські можливості духовного росту, ціннісного чи морального розвитку, то, я вважаю, що ми можемо дізнатися про це у найкращий спосіб, вивчаючи найбільш моральних людей, людей, які найбільше наближаються до ідеалу святості.У цілому, я думаю, вірно буде сказати, що історія людства – це хроніка спроб підриву авторитету людської природи. Її найвищі можливості практично завжди недооцінювалися. Навіть у тих випадках, коли «хороші екземпляри» - святі, мудреці, великі лідери – були доступні для вивчення, надто часто спрацьовувала спокуса приписувати їх досягнення не природі людини, а надприродному дару, яким вони наділені». [6, 15]З поняттями самовиховання, самоформування, самоактуалізації у А.Маслоу пов`язане поняття свободи (на противагу детермінованості), самостійного (а не скерованого ззовні) вибору. «В усякому разі, я можу впевнено сказати, що психологічно здоровим людям не подобається, щоб ними керували. Вони обирають почувати себе вільними і бути такими». [6, 22]

2.2. Свобода життєвого вибору – важлива складова самовиховання і самоформування особистості

Заслуговує на увагу підхід дослідниці Т.М.Титаренко, яка простежує динаміку життєвого світу особистості з позиції зростання суб`єктності на різних етапах індивідуальної та загальнолюдської історії. Позначивши координати життєвого світу як ставлення до власного життя (психологічний час) і ставлення до інших людей (психологічний простір), оримаємо їхню функцію – ставлення до себе. Справді, у ставленні до себе, самоприйнятті інтегруються ставлення до міри самореалізованості на кожному етапі життєвого шляху та ставлення до значущих людей, які оточують особистість протягом її життя.Якщо самоприйняття нестійке, ставлення до власного життя також коливатиметься, оцінка самореалізованості буде радше негативною, ніж позитивною. Відповідальність за те, що у власному житті чомусь не склалося, перекладатиметься назовні, й винними будуть оточення, батьки, керівники,нещаслива доля тощо. Людина, яка не сприймає, не бачить, не оцінює себе загалом позитивно, не може бути доброзичливою та відкритою до інших людей, не може дозволяти їм надто скорочувати психологічну дистанцію щодо себе.І навпаки, в позитивному ставленні до себе, безоцінюваному самоприйнятті, як у дзеркалі, відтворюється висока оцінка своїх життєвих планів і можливостей їх реалізації, уважність до оточення, вміння зважати на їхні потреби та бажання. У ставленні до самого себе можна «прочитати», чим для людини є її власне життя, якою мірою вона відчуває себе автором, режисером, творцем свого всесвіту. Ставлення до себе відтворює у згорнутому вигляді весь шлях світопобудови, включаючи і проект майбутніх самозвершень. Що людина вже встигла зробити з власним життям, у чому вона ще хоче здійснитися, виявитися, знайти себе, як керує особистісним зростанням і чи керує ним взагалі, - про все це говорить якісний аналіз самоставлень. [15, 158]Важливим компонентом самовиховання та самоформування особистості є життєвий вибір – рушійна сила світопобудови, стратегічне рішення, що змінює детермінацію особистісного розвитку. Здатність особистості вибирати є ключовим  світопороджувальним утворенням, що іманентно забезпечує рух уперед, розвиток, зростання. В процесі побудови особистістю життєвого світу закладено можливість трансформування індивідуально-психологічних та соціокультурних змістів у їх взаємопроекціях. Життєвий вибір може розглядатися як механізм кардинальної трансформації життєвих смислів, джерело особистісних трансформацій, процес розгортання життєвих задумів та структурування відповідно до них власних перспектив.Вичленовуються такі етапи здійснення життєвого вибору, що є елементами його структури.На першому етапі, етапі пробудження інтенціональності, відмови від звичних стереотипів, коли сьогодення перестає влаштовувати, людина переживає розчарування, втрату застарілих надій та жагу до змін. «Передвиборний стан» є хаотичним станом неприйняття свого життєвогодосвіду й самого себе. Відкритість особистості дає змогу зовнішнім і внутрішнім впливам вивести її зі стану рівноваги, порушити стару симетрію та порядок. Саме цей специфічний нерівноважний, асиметричний, невпорядкований стан сприяє стартовій діяльності самообирання, актуалізації нового «Я – ідеального».Другий етап характеризується численними співвіднесеннями «Я – ідеального» та «Я – реального». Образ бажаного майбутнього, що постає, енергетично забезпечує процес пошуку та аналізу альтернатив, диференціації пріоритетів. У точці біфуркації особистісна система немовби «вагається» між вибором свого майбутнього шляху розвитку, поки раптом не вибирає найбільш сильну і швидку флуктуацію. Цієї миті утворюється зародок нової структури, що швидко, за допомогою хвиль концентрації, захоплює і організовує всю особистість. Новоутворена структура є надзвичайно чутливою до зовнішніх впливів, особливо таких, що узгоджуються з її власними характеристиками. Це так звана резонансна чутливість, сенситивність.На третьому етапі відбувається синтез віднайдених стратегій ціледосягнення, що сприяє кардинальній трансформації «Я – реального», виникненню оновленої світобудови та появі перших абрисів нового «Я – ідеального». Відповідальність за зроблений вибір лягає на внутрішню взаємодію між елементами особистості як нерівноважної системи, деякі з яких конкурують, а деякі перебувають у стані кооперації. Рівнодіюча цих причин, їхня суперпозиція і визначає кінцевий результат. Відкоригований життєвий задум набуває визначеності, необхідної для розгортання нового витка життєздійснення. [15, 364]

2.3. Позитивна психотерапія – інструментарій і технологія самовиховання і самоформування особистості

Позитивна психотерапія – це конфлікт-центрована сфокусована короткотермінова психотерапія, що базується на позитивному підході, змістовній моделі та п`ятиступеневій стратегії самодопомоги. Вона була заснована доктором медицини Носсратом Пезешкіаном 1969 року і розвивається на основі міжкультуральних досліджень більш ніж 20 культур з усіх 5 континенів.

Основні цілі-підходи позитивної психотерапії:

1. Розглядання людини у комплексі: тіло, душа і дух, а отже і фокусування на індивідуально-біологічних, психосоціальних і духовних аспектах.
2. Інтегративний підхід. Позитивна психотерапія не обмежується пропозицією нового методу: вона намагається запропонувати модель, у якій співпрацюють різні психотерапевтичні напрямки, використовуються елементи багатьох психологічних шкіл і течій, зокрема, психоаналіз, біхевіористична  терапія, логотерапія по В.Франклу, розмовна психотерапія по К.Р.Роджерсу, індивідуальна терапія по А.Адлеру та інші.
3. Модель конфлікту для будь-якого захворювання чи порушення. Позитивна психотерапія не проводить чітких меж між функціональними, психосоматичними чи соматичними порушеннями, а пропонує єдину концепцію, яка може застосовуватися при лікування будь-якого захворювання, при вирішенні будь-якого конфлікту. [12, 10]

Базові положення, покладені в основу позитивної психотерапії:І. Позитивний підхід.ІІ. Змістовна модель конфлікту.ІІІ. П`ятиступенева терапія.Розглянемо їх детальніше.І. У цьому контексті термін «позитив» потребує уточнення: «позитив» походить від латинського «positium», що означає «дійсне, реальне, те, що є в наявності». Дійсними і реальними є не тільки порушення і конфлікти, наявні в особистості чи родині, але і можливості подолати ці проблеми.Визначальним фактором у вирішенні того чи іншого конфлікту є здатність самої особистості, її можливості щодо виходу з проблемної ситуації. Згідно концепції позитивниї психотерапії, здоровою і щасливою є не та особистість, у якої немає проблем, а та, яка знає, як правильно подолати проблеми, що виникають. З іншого боку, потенційними джерелами конфліктів та порушень позитивісти вважають подавлені або однобічно розвинені здібності. Ці обидва положення цілком вкладаються у загальну систему самовиховання: людина, що саморозвивається, повинна знати і вміти застосовувати коректні шляхи подолання проблем для власного здоров`я та ефективної самореалізації, а також здійснювати самоконтроль за всебічним розвитком власних здібностей, що призводить до зменшення кількості порушень і конфліктів.ІІ. Для правильного розуміння сутності людських конфліктів позитивна психотерапия намагається не зупинятися на симптомах того чи іншого порушення або захворювання, а виявити його зміст. У психосоціальній сфері зміст конфлікту не є статичним, а розвивається згідно власній динаміці. Позитивісти стверджують, що, за їхніми спостереженнями, попри все розмаїття культурних і соціальних розбіжностей та індивідуальних особливостей кожної людини, усі люди мають одні і ті самі типові реакції на конфлікт. Якщо у людини є проблеми (вона роздратована, агресивна або відчуває себе подавленою, живе у постійній напрузі чи не бачить сенсу життя), то усі ці проблеми вона виражає у чотирьох сферах. Вони дають уявлення про те, як людина сприймає себе та світ, що її оточує, і яким шляхом іде самовизнання і контроль реальності. [12, 30]

Дослідження Н.Пезешкіана та його співробітників і більш ніж 20 культурах призвели до формулювання таких «чотирьох сфер вирішення конфлікту»:

1. Тіло (за допомогою відчуттів). Ця сфера стосується перш за все фізичних потреб.
2. Діяльність (за допомогою свідомості). Цій сфері належить будь-який вид діяльності – робота, навчання, кар`єра, домашнє господарство.
3. Контакти (за допомогою традицій). До цієї сфери відносяться всі міжособистісні контакти людини – родина, діти, батьки, інші родичі, друзі, колеги тощо.
4. Фантазія (за допомогою інтуїції). У цю сферу вкладаються роздуми про майбутнє, про сенс життя, релігійно-духовні питання.

Ці форми реакції на конфлікти є широкими категоріями, які кожен розуміє в залежності від своїх уявлень, бажань і конфліктів. Кожна людина розвиває власні, найбільш для неї притаманні, зручні шляхи вирішення конфлікту. Ідеальною є ситуація, коли особистість намагається рівномірно розподілити свою енергію між цими сферами. У такому разі людина є психічно та фізично здоровою. Але часто це розглядається як мета, якої треба постійно прагнути. Досвід Н.Пезешкіана та його колег доводить, що кращих результатів, наприклад, у роботі досягає той, хто підтримує фізичну форму, має сім`ю, яка його підтримує, хто може ідентифікувати себе з підприємством і знає заради чого він працює, тобто має відносно рівномірну реалізацію у всіх чотирьох сферах.ІІІ.

П`ять рівнів  у позитивній психотерапії є стратегією, у рамках якої співвідносяться основні положення сімейної терапії та самодопомоги.

1. Рівень спостереження та дистанціювання.
2. Рівень інвентаризації.
3. Рівень ситуативного схвалювання.
4. Рівень вербалізації.
5. Рівень розширення цілей.

Слід зазначити, що однією з особливостей стратегії Н.Пезешкіана є притча – мудра історія, використання якої є обов`язковою на кожному рівні.

Список використаної літератури і джерел

1. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн. 1: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади. – К.: Либідь, 2003, - 280 с.
2. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн. 2: Особистісно орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади. – К.: Либідь, 2003, - 244 с.
3. Занюк С.С. Психологія мотивації. – К.: Либідь, 2002. – 304 с.
4. Карпенчук С.Г. Самовиховання особистості. – К.: ІЗМН, 1998. – 216 с.
5. Литвак М.Е. Из Ада в Рай: Избранные лекции по психотерапии. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 480 с.
6. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.
7. Пезешкиан Н. Если ты хочешь иметь то, что никогда не имел, тогда сделай то, чего никогда не делал. – М.: Институт позитивной психотерапии, 2005. – 128 с.
8. Пезешкиан Н. Позитивная семейная психотерапия: семья как психотерапевт: Пер. с нем. – М.: Март, 1996. – 336 с.
9. Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия: Пер. с нем. – М.: Медицина, 1996. – 464 с.
10. Пезешкиан Н. Торговец и попугай. Восточные истории и психотерапия: Пер. с нем. – М.: Прогресс. – 204 с.
11. Пезешкиан Н. 33 и 1 формы партнерства: Пер. с нем. – М.: Институт позитивной психотерапии, 2005. – 288 с.
12. Пезешкиан Х. Основы позитивной психотерапии. – Архангельск: Издательство Архангельского медицинского института, 1993. – 116 с.
13. Психология. Словарь / Под общ. Ред. А.В. Петровского, М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.
14. Терлецька Л. Технологія самоаналізу. – К.: Главник, 2005. – 96 с.
15. ТитаренкоТ.М. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності. – К.: Либідь, 2003. – 376с.