Бесіда 2. Дитина в родині

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Поточна версія на 19:25, 11 січня 2010

Автор: Подоляк Л.Г.

Велике щастя, коли тебе розуміють

Батьківська любов до дитини багатогранна. Одним із її виявів є розуміння емоційного стану і переживань дитини. Східна мудрість стверджує: "Слухай, що тобі говорять люди, але розумій, що вони відчувають". Чи вміємо ми, батьки, так слухати своїх дітей? Практика спостережень доводить, що, на жаль, так слухати своїх дітей, щоб відчути їхні переживання, у більшості випадків ми не вміємо. А це конче потрібно , коли дитина засмучена, зазнала невдачу, коли їй зле або страшно, коли вона ображена, бо з нею обійшлися несправедливо... Частіше ми фіксуємо свою увагу на тому, що дитина вчинила, що нас дратує, а не на тому, які переживання приховані за вчинком. Що допомагає зрозуміти мотиви (спонукання) тієї чи іншої поведінки дитини? Спостережливість батьків, спрямовування уваги на саму дитину, на вираз її обличчя, погляд очей, жести, позу. Учені підрахували, що 55% інформації про відчуття людини дають саме такі невербальні засоби їхнього зовнішнього вияву, 38% — інтонація, тембр і сила голосу і лише 7% слова. Проте говорити про свої почуття, розуміти їх дитину треба вчити. Допоможе нам у цьому активне слухання дитини, лише воно дає можливість угадати, що переживає дитина, і вербалізувати (озвучити) її емоційний стан. Слухати уважно, зацікавлено, повернувшись до дитини, дивитися в очі, навіть присісти, щоб бачити її вираз обличчя і бути поруч, не відволікатись. Щоб краще зрозуміти емоціогенну ситуацію, у якій опинилася дитина, варто повторити останню фразу її розповіді, дещо перефразувавши її з метою уточнення смислу сказаного, і обов'язково озвучити її переживання. Наведемо приклад активного слухання.

Син (прийшов з вулиці). Не буду більше дружити з Вовкою, він поганий...

Мати, Ти не хочеш більше з ним грати?

Син. Я будував, будував, а він прийшов і все зламав.

Мати. Ти на нього дуже розсердився.

Син. Звичайно, розсердився: я ж його не просив ламати..

Мати. Я тебе розумію, шкода будови.

Син. Можна, я знов піду на вулицю?

Як бачимо, мати уважно вислухала сина, зрозуміла й озвучила його переживання, і цього було досить, щоб син заспокоївся ("поділене горе — півгоря"). Буває й так, що дитина сама багато і швидко розповідає про те, що трапилось. Дорослому залишається виявляти свою уважність репліками "так", "я розумію", "ось як...". Останні допомагають підтримувати розмову, виявляти зацікавленість нею і разом із цим встановити емоційний контакт.

Наслідки активного слухання:

- негативне почуття слабшає;

- дитина сама починає розповідати дорослому про свої переживання;

- між дитиною і дорослим встановлюється емоційний контакт, взаємини стають відкритими, щирими, довірливими;

- дитина, як правило, сама наближається до вирішення своєї проблеми.

Необхідність активно слухати збільшується в конфліктних ситуаціях, коли дорослий виступає арбітром: розуміння, підтримка і справедливість допоможе йому вирішити проблему, але за дітьми залишаємо право не погоджуватися, мати свою думку, проте більшої уваги повинна зазнавати потерпіла сторона, той, кому гірше.

Активне слухання передбачає наявність у дорослого емпатії, співчуття. Емпатійна людина може поставити себе на місце співрозмовника, уявити, що зараз він переживає, виявити співпереживання і врахувати його емоційний стан у своїй, поведінці. Коректна, тактовна людина завжди співчутлива. Діти дуже швидко від дорослих переймають щирість, доброзичливість і стають самі здатними до співпереживання та співчуття. Не можна за рахунок інтелектуального розвитку збіднювати емоційне життя дитини.

Що нам заважає активно слухати дитину? Заважають залишки авторитарної педагогіки, традиції авторитарного спілкування та неповага до особистості дитини. Лише декілька прикладів звичних звертань до дитини з метою її виховання.

- Команди, накази, вказівки: Роби, як я тобі кажу! Слухай, що я тобі наказую. Зараз же проси пробачення!

- Моралізування, читання нотацій: Треба слухати, що я тобі кажу. Ще малий мати свою думку...

- Я на твоєму місці... Я знаю, що тобі треба...

- Засудження, обвинувачення, докори:

Ти завжди робиш не так, як усі... Хто тобі дозволяє розмовляти зі мною таким тоном?

А я тебе попереджувала... Який же ти ледар...

- Приниження: Дивись, який розумний... Як ти ще голову не загубив. Я від тебе іншого і не чекала.

- Випитування: Навіщо ти це зробив? Чому не слухаєш мене? Чому ти вчинив бійку?

І якщо таким тоном з дитиною розмовляють день, тиждень, рік, у неї складається враження, що її не люблять, ніхто її не розуміє. Відчуття образи, а то й провини, набувають стійкого характеру, зростає тривожність, з'являється почуття самотності. Доцільно тут згадати слова К.Роджерса, представника гуманної педагогіки: "Коли мене розуміють і поділяють мої почуття і не виявляють при цьому бажання оцінити мою поведінку, засудити її — це створює умови для самовираження, для становлення мене як особистості".

Активне слухання допомагає нам зрозуміти, що сенс поведінки дітей набагато складніший, ніж нам здається на перший погляд. За кожним учинком приховані почуття. Саме це дає змогу нам дивитися на дитячі помилки з більшим співчуттям.

Як ставитися до негативних дитячих переживань? Частіше за все ми забороняємо виявляти негативні почуття, засуджуємо їх: "Бач, який злий!", "Ти ще і гніваєшся?", "Чому ти плачеш, ти ж не дівчинка!". Проте, якщо негативні переживання виникли — на це була причина. Негативні почуття, як і позитивні, цілком природні. Звичайно, дитина майже до 4—4,5 років не може їх стримувати, вона бурхливо реагує на все, що відбувається з нею. Зловживання гриманням, осаджуванням, погрозами, покаранням може призвести до нервових розладнань. Тому й важливо вчити дитину не ховати ці почуття, а надавати їм таку зовнішню форму, яка нічим нікому не шкодить: виплакатись, потупотіти ніжками, вдарити по подушці, пхнути м'яча. А в цей час дорослі можуть усунути причину переживання, зрозуміти і озвучити його, зменшити його силу. Корисно переспрямувати увагу дитини на таку діяльність, яка допоможе заспокоїтися, наприклад дати нову іграшку, сісти малювати, послухати казку тощо. І вже у цьому віці дитина стає уважною до дорослих. "Мама, — каже трирічна донечка, — ти засмучена, тобі погано, хочеш, я тобі кульбабку зірву..." Поступово дитина сама починає регулювати свою поведінку відповідно до обставин спілкування.

Важливо, щоб дорослі подавали дітям приклад опанування своєю поведінкою, коли самі вони переживають аналогічні почуття. Треба говорити саме про них і в спілкуванні з ними бути відвертими, щирими: "Мені соромно бачити таку брудну дитину", "Не запізнюйся, будь ласка: я буду дуже хвилюватись", "Мені неприємно бачити таке безладдя в кімнаті".

Такими ж відвертими ми повинні бути, коли переживаємо добрі почуття.

Зауважимо, говоримо про негативні почуття без уживання "ти", "тебе", "тобі" тощо. Тобто без обвинувачення на адресу дитини. Порівняйте:

"Я не можу більше чекати" — "Скільки можна тебе чекати?!"

Коли ми говоримо дітям про свої переживання, ми стаємо для них ближчі, вони починають розуміти нас. Емоційний контакт, взаємопорозуміння допомагає вирішувати і проблеми дисципліни.

Старших дошкільників можна вчити самоконтролю в ситуаціях емоційного напруження. З цією метою можна обговорювати наслідки тієї чи іншої поведінки дитини заздалегідь, наприклад:

- коли тебе не приймають у гру;

- коли ти програєш;

- коли треба захищати свою власність;

- коли у тебе не виходить якась справа.

Дитина повинна знати, що емоційний стан, настрій багато в чому залежить від думок про себе, від свого ставлення до своїх справ. Тому й слід вчити дитину бути впевненою в собі, поважати свою гідність, бути оптимістом. Саме тому потрібно турбуватися про емоційний добробут своєї дитини, бо він визначатиме її психічне здоров'я.