Крайня форма переживання критичних ситуацій – суїцид

Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Поточна версія на 11:30, 5 травня 2010

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Вовк Марія Валеріївна

Вступ

Актуальність теми дослідження. Українська держава головним своїм пріоритетом, найвищою соціальною цінністю визнала людину, її життя і здоров'я, честь і достоїнство, недоторканність і безпеку. Проте нині країна переживає складний перехідний період, у зв'язку з чим підсилилися соціальні негаразди в суспільстві і – як їхній наслідок – збільшився рівень смертності внаслідок здійснення самогубств (майже на 50% протягом останніх десяти років). Тепер щогодини в нашій країні внаслідок здійснення самогубства вмирає два чоловіки.  Самогубство (суїцид) — це крайній вид автоагресії, навмисне самопозбавлення життя. Таких випадків в Україні було зареєстровано: в 1994р. — 18789, в 1995 р. - 14587, в 1998 р. - 15248. Загалом в Україні кожних 34 хвилини здійснюється одне самогубство.Першим літературним джерелом, де згадано про суїцид, є древньо-єгипетський твір «Полеміка людини з душею». Весь твір пронизаний замкнутістю і одинокістю, людина почуває себе одинокою в світі, в котрому все чуже і вороже. Тут смерть уявляється людині як єдиний вихід із полону страждань. Цей твір написаний невідомим древньоєгипетським поетом ще в XXI ст. до н.е. Надалі моральні погляди відносно цього явища висловлювали Сократ, Платон, Аристотель, котрі засуджували самогубство. В древніх Афінах руку самогубця взагалі відрубували і ховали окремо. Погляди епікурейців були іншими. Вони вважали суїцид можливим і навіть бажаним. Стоїки підтримали цю думку і вважали, що якщо життя стає нестерпним або настає перенасиченість життям, то слід добровільно розлучитись з ним. А от древні іудеї були проти самогубства, про що свідчить Біблія. «Життя прекрасне, все що б у ньому не трапилось — за цим стоїть Бог». Сучасний іудаїзм з розумінням відноситься до тих, хто відбирає у себе життя. Самогубці вважаються людьми, що впали в непереборний відчай і не відповідають за свої вчинки.Першим в історії церкви самогубство засудив Августин Блаженний. Він вважав це порушенням основної заповіді «Не вбий». Фома Аквінський ще більш різко критикував суїцид.У Древній-Русі самовбивць ховали окремо під порогом, простромивши груди києм «від нечистої сили».Соціальними проблемами самогубства зайнявся лише в XIX ст. фран-цузький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917). У 1897 р. він написав свою відому працю «Суїцид». Це був початок нової течії в соціології — суїцидології. Пояснюючи це явище, він стверджував, що при дослідженні проблем самогубства слід перш за все враховувати зовнішні обставини,особливості суспільства, в котрих живе людина. Дюркгейм репрезентував Французьку Географічну школу і тому досліджував самогубство залежно від географічного місця розташування країни. Однак такої залежності він не виявив, але дійшов до висновку, що найчастіше самогубцями є чоловіки, протестанти, дуже багаті люди і неодружені. Відповідно до його поглядів існує чотири види самогубств: егоїстичне (найбільш поширене), анемічне, фаталістичне та альтруїстичне.Егоїстичне самогубство трапляється, коли індивід слабо пов'язаний з суспільством і живе в повній одинокості.У період соціально-економічних криз, як наприклад. Велика депресія кінця 20-х років у суспільстві домінує анемічний тип самогубства. Це є результатом неспроможності людини пристосуватися до швидкозмінюваних умов суспільства.Фаталістичне самогубство виникає в результаті посиленого контролю групи над індивідом, якому стає нестерпна надмірна регламентація.В альтруїстичному суїциді особа відчуває почуття сильного обов'язку і ставить інтерес групи вище своїх особистих.Після Е.Дюркгейма самогубство вивчалось представниками психоана-літичного підходу в психології. З.Фрейд аналізує суїцид на основі уявлень про наявність у людини основних потягів: Ероса — інстинкта життя і Танатоса — інстинкта смерті. Все людське життя — це поле бою між ними. Людина не лише хоче жити і продовжувати себе в наступних поколіннях, але виникають періоди, коли бажаною стає смерть. З віком сила Еросу втрачається, а Танатос стає все сильнішим та наполегливішим і повністю реалізує себе, довівши людину до смерті. За Фрейдом, суїцид і вбивство є руйнівною силою Танатосу, проте його владарювання ніколи не буває абсолютним, тому Фрейд був першим, хто заговорив про можливість запобігання самогубству.Прихильник психоаналізу Карл Меннінгер виділив три складові частини суїцидальної поведінки:

1. бажання вбити;
2. бажання бути вбитим;
3. бажання померти.

Американський психоаналітик Гаррі Салівен розглянув суїцид з точки зору міжособистісних відносин. Коли людина втрачає ідентичність із зов-нішнім світом, тривалий час перебуває в образі «поганого Я», вона перериває цей стан душевного дискомфорту лише через самогубство. Людина через цей акт заявляє про своє вороже ставлення до інших і до світу в цілому.Особливо разюча диспропорція самогубств, якщо брати до уваги такий соціальний показник як стать. Згідно з соціально-статистичним аналізом, проведеним за останні роки на прикладі Львівської області, було встанов-лено, що чоловіки становили від 82% усіх самовбивць. Зауважено, що піковий вік у чоловіків — це 30-39 років, в цьому віці було скоєно 18,5% від усіх «чоловічих самогубств». У жінок піковий вік виділяється більш виразно — 50-64 роки. У такому віці було здійснено 30,7% від усіх «жіночих самогубств». Проаналізувавши дані за вісім років (1988-1995 рр.), було виявлено, що зашморг був основним засобом позбавлення себе життя (86% випадків), а також падіння з висоти (3%), отруєння (2%). Наявна інформація загалом співпадає з даними обстеження, що провели послідовники Дюркгейма Гуттман і Левінсон. На початку 1980-х років вони дослідили 3200 самогубств у США. В результаті було виявлено, що мужчини здійснюють близько 76% від усіх самогубств, серед жінок найбільша питома вага самовбивць у літньому віці. У 1984 р. ці соціологи дійшли висновку, що близько 2% населення постійно перебувають у стані гострої депресії,тобто близькому до суїциду. Результати загальнонаціональних опитувань, що проводили спільно Інститут соціології НАН України і центр «Демократичні ініціативи» в 1995 і 1996 роках, показали, що 2,9% дорослого населення України перебували в стані, близькому до самогубства. Самогубства відбуваються по різних причинах (економічним, соціальним, психологічним і т.п.), а також як наслідок злочинів, зокрема, доведення до самогубства. Разом з цим стабільної позитивної практики соціального реагування як на саме явище самогубства, так і на окремі його прояви в Україні дотепер не вироблено, немає належних науково-обґрунтованих методичних розробок відносно цілого ряду складних і актуальних питань реагування на таке негативне соціальне явище й у першу чергу його попередження. Тим більше недостатньо навіть точних кількісних характеристик цього явища. Максимально, що робиться при виявленні факту самогубства, так це те, що на підставі незначної кількості документів, недостатньої інформації робиться висновок про відсутність як події, так і складу злочину, тобто доведення до самогубства. Це тому, що лише в м. Києві щороку внаслідок здійснення самогубства вмирає близько 500 осіб. Суспільство вимагає достовірної інформації про масштаби, характер і причини суїцидального феномена, розробка і здійснення ефективних заходів запобігання самогубств і доведення до самогубств, особливо з огляду на значну латентність явища.У зв'язку з цим теоретичне і практичне дослідження психології особистості і поведінки в суїцидології є досить важливими. Викладені обставини обумовили вибір теми даної праці і свідчать про її актуальність.Мета й основні задачі праці. Метою даної роботи є виклад загальнотеоретичних питань психології особистості і поведінки в суїцидології. Експериментальне дослідження старшокласників на визначення рівня тривожності; самооцінки стійкості відносно стресових ситуацій.Відповідно до поставленої мети роботи необхідно розкрити наступні питання: – характеристика загальнотеоретичних особливостей психології особистості і її поведінки;– особливості психології особистості і поведінки в суїцидології;– провести дослідження з обробки наукових джерел по даній темі. Об'єктом дослідження є саме явище самогубства і доведення до самогубства, а також специфічні суспільні відносини, що складаються в зв'язку з його існуванням.Предметом дослідження є психологічний стан особистості і її стійкість до стресів; тенденції явища самогубства і доведення до самогубства, причини й умови, що детермінують це явище.

Розділ І. Загальнотеоретичні основи психології особистості і її поведінки

1.1. Сутність і поняття особистості

У психологічній науці категорія особистості відноситься до числа базових категорій. Вона не є сугубо психологічною і вивчається, власне кажучи, усіма суспільними науками. У цьому зв'язку виникає питання про специфіку дослідження особистості психологією: усі психічні явища формуються і розвиваються в діяльності і спілкуванні, але належать вони не цим процесам, а їхньому суб'єкту — суспільному індивіду, особистості. Поряд з іншими принципами в психології сформульований особистісний принцип, що вимагає досліджувати психічні процеси і стани особистості (Б.Т.Ананьев, З Л.Рубинштейн, К. К. Платонов).Але проблема особистості в психології виступає і як самостійна. І при цьому в різних планах вивчається різними галузями психологічної науки. Найважливіше теоретичне завдання полягає в тому, щоб розкрити об'єктивні підстави тих психологічних властивостей, що характеризують людину як індивіда, як індивідуальність і як особистість. Людина народжується на світ вже людиною. Будова тіла дитини, що з'явилася на світ, обумовлює можливість прямоходіння, структуру мозку — потенційний розвинутий інтелект, будова руки — перспективу використання знарядь праці і т.д., і всіма цими можливостями дитина відрізняється від дитинчати тварини, тим самим затверджується факт приналежності маляти до людського роду, зафіксованому в понятті «індивід» на відміну від дитинчати тварини, від народження і до кінця життя називаного особою  .У понятті індивід виражена родова приналежність людини, тобто будь-яка людина — це індивід. Але, з'являючись на світ як індивід, людина здобуває особливу соціальну якість, вона стає особистістю. Фундаментальне філософське матеріалістичне визначення особистості було подано К.Марксом. Він визначав сутність людини як сукупність суспільних відносин. Зрозуміти, що таке особистість, можна тільки через вивчення реальних суспільних зв'язків і відносин, у котрі вступає людина. Суспільна природа особистості завжди має конкретний історичний зміст. Саме з конкретних соціально-історичних відносин людини потрібно виводити не тільки загальні умови розвитку, але й історично конкретну сутність особистості. Специфіка суспільних умов життя й образи діяльності людини визначає особливості його індивідуальних ознак і властивостей. Усі люди приймають визначені психічні риси, погляди, звичаї і почуття свого суспільства, того суспільства, до якого вони належать. Марксистське визначення поняття особистості протилежно тим визначенням, у яких вона виступає як замкнута, незалежна від світу духовна сутність, недоступна науковим методам дослідження. Особистість не може бути зведена тільки до сукупності більш-менш довільно виділених внутрішніх психічних властивостей і якостей, не може знаходитися в ізоляції від об'єктивних умов, зв'язків і відносин особистості з навколишнім світом.У вітчизняній і закордонній психологічній літературі існує велика кількість визначень особистості, що кожного разу визначалося рівнем розвитку науки чи методологічною позицією автора.

1.2. Характеристика потреб та мотиваційної сфери особистості.

Відомо, що потреби людини є вихідними спонуканнями до діяльності. У людини, що володіє вищими формами відображення дійсності, об'єкти, що спонукують до діяльності, можуть бути відбиті у формі свідомого образу чи представлення, у формі думки або поняття, у формі ідеї або морального ідеалу.У психології склалося наступне визначення мотиву: мотив — це те, що відбиваючи у свідомості людини, спонукує його до діяльності, направляючи її на задоволення визначеної потреби. У загальному виді мотив є відображенням потреби, що діє як об'єктивна закономірність, виступає як об'єктивна необхідність.На думку одного з найбільш відомих у вітчизняній психології дослідників мотивації — Р.Г. Асєєва, мотивація є специфічним видом психічної регуляції поведінки і діяльності. Таким чином, у найбільш широкому змісті мотивація визначає поведінки.Отже, в основі будь-якої діяльності людини лежить мотив, що спонукає його до цієї діяльності. Однак співвідношення діяльності і мотиву як особистісного утворення не просте й не однозначне. Той чи інший мотив, що виник в особистості і спонукає її до визначеної діяльності, не завжди в цій діяльності вичерпується, тоді, завершивши її, особистість починає іншу. У процесі діяльності мотив може змінитися, і, навпаки, при збереженні мотиву може змінитися виконувана діяльність. Між розвитком мотиву й оволодінням діяльністю можуть виникати і, звичайно, виникають неузгодженості. Іноді формування мотиву випереджає формування діяльності, а іноді , навпаки, — відстає — і те й інше позначається на її результаті.Все сказане дозволяє підвести підсумок, що мотив є не просто однією зі складових діяльності, а виступає як компонент складної системи — мотиваційної сфери особистості. Під мотиваційною сферою особистості розуміється вся сукупність її мотивів, що формуються і розвиваються протягом її життя. У цілому ця сфера динамічна і розвивається в залежності від обставин. Але деякі мотиви відносно стійкі і, домінуючи, утворюють як би стрижень усієї сфери (в них виявляється спрямованість особистості).Питання про те, відкіля беруться мотиви, як вони виникають, є в психології особистості одним з основних. Та ж сама концепція А.Маслов не може відповісти на це питання: як відомо, воно будує «піраміду» потреб, що є основою мотивів, — біологічні потреби, потреба в безпеці (як нестаток у порядку, стійкості), потреба в любові й приналежності, потреба в повазі, престижі, і, нарешті, потреба в самовираженні і самоактуалізації. Але Маслов бере потреби абстрактного індивіда, вириваючи його із системи суспільних відносин, розглядаючи їх поза зв'язком із суспільством, причому, останнє – лише середовище, у якому розвивається індивід.Вітчизняні психологи виходять з того, як конкретний дійсний індивід включений у систему суспільних відносин, і яким чином ця система відбивається в його індивідуальній свідомості. Б.Ф.Ломов вважає, що для розуміння мотиваційної сутності сфери (її складу, будівлі, динаміки) і розвитку цієї сфери необхідно розглядати зв'язки і відносини особистості з іншими людьми. Вивчаючи залежності мотиваційної сфери особистості, важливо мати на увазі, що вони мають багатомірний і багаторівневий характер, не тільки безпосередні, але й опосередковані контакти. У процесі розвитку в суспільстві індивід як би виходить за межі безпосередніх зв'язків з іншими людьми, а його мотиваційна сфера починає формуватися під істотним впливом життя суспільства: ідеології, політики, етики тощо. Величезну роль у формуванні мотиваційної сфери грають суспільні інститути. На емпіричному рівні психологічного аналізу мова повинна йти насамперед про тих суспільних людей, до яких належить даний конкретний індивід. Приналежність до спільності є однією з найважливіших детермінант мотиваційної сфери особистості. Тому що будь-який індивід належить до ряду спільноти, а в процесі його розвитку число спільнот, у які він включається, змінюється, природно, змінюється і його мотиваційна сфера. Отже, розвиток мотиваційної сфери треба розглядати не як процес «зсередини» індивіда, а в плані розвитку його зв'язків з різними спільнотами людей. Таким чином, перехід від одного рівня мотивації до іншого визначається не законами спонтанного розвитку індивіда, а розвитком його відносин і зв'язків з іншими людьми, із суспільством у цілому1 .В безлічі мотивів індивіда відбиваються потреби, властиві різними спільнотам, у які він включений.Цим визначається складна картина динамічної системи мотивів; їхня погодженість чи протиріччя, диференціація й інтеграція, взаємоперетворення тощо. Але чи завжди людина усвідомлює свої спонукання (мети, потреби, ідеали, спрямованість своєї особистості)? Безумовно, не завжди. Якби це було так, людина мала б ідеальну самосвідомість, у досконалості знала б себе, давала б точну самооцінку. Тим часом нерідко навколишні люди краще знають, вірніше оцінюють людину, ніж вона сама. Зрозуміло, людина завжди усвідомлює ту безпосередню мету, яка підлегла її поведінці в даний момент. Вона краще знає фактичний бік свого життя, але парадокс у тому, що людина часто не усвідомлює (чи усвідомлює неповністю) справжні причини чи спонукання до здійснення визначених вчинків або поведінкових актів. Немаловагомою галуззю мотивації людських дій і вчинків утворюють неусвідомлювані спонукання, до розгляду яких ми переходимо.Серед неусвідомлюваних спонукань особистості найкраще вивчені установки. Установкою в психології позначається неусвідомлюваний особистістю стан готовності, схильності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба. Установка — це готовність, схильність певним чином сприйняти, зрозуміти, осмислити об'єкт чи діяти з ним відповідно до минулого досвіду.Ставши класичними дослідженнями Д.Н. Узнадзе і його співробітників показали процес формування фіксованих установок, що визначають поведінку особистості. Упередженість, що складає сутність багатьох установок, або є результатом поспішних і недостатньо обґрунтованих висновків з деяких факторів особистого досвіду людини, або це результат некритичного засвоєння стереотипів мислення — стандартизованих суджень, прийнятих у визначеній суспільній групі.Установки стосовно різних фактів громадського життя можуть бути позитивними і негативними, приймаючи характер упередження. Психологічними дослідженнями в структурі установки виділені три складові (підструктури). Когнітивна (від лат. cogito — «пізнання») підструктура є образом того, що готове пізнати і сприйняти людину; емоційно-оцінна підструктура є комплексом симпатій і антипатій до об'єкта установки; поведінкова підструктура — готовність певним чином діяти у відношенні об'єкта установки, здійснювати вольові зусилля. До неусвідомлюваних мотивів відносяться також потяги, що визначаються як безпредметне спонукання.

1.3. Особливості спрямованості особистості

Незважаючи на розходження трактувань особистості, що існують у вітчизняній психології, у всіх підходах у якості її ведучої характеристики виділяється її спрямованість. У різних концепціях ця характеристика розкривається по-різному: як «динамічна тенденція» (С.Л. Рубинштейн), смислоутворюючий мотив (А.Н. Леонтьев), «домінуюче відношення» (В.Н. Мясищев), «основна життєва спрямованість» (Б.Г. Ананьев), «динамічна організація сутнісних сил людини» (А.С. Прангишвили). Вона так чи інакше виявляється у вивченні всієї системи психічних властивостей і станів особистості: потреб, інтересів, схильностей, мотиваційної сфери, ідеалів, ціннісних орієнтації, переконань і т.д. Таким чином, спрямованість виступає як системообразующее властивість особистості, що визначає її психологічний склад  .Сукупність стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості і щодо незалежних від наявних ситуацій, називається спрямованістю особистості людини. Спрямованість особистості завжди соціально обумовлена і формується шляхом виховання. Спрямованість — це установки, що стали властивостями особистості. Спрямованість включає трохи зв'язаних ієрархічно форм: потяг, бажання, прагнення, інтерес, схильність, ідеал, світогляд, переконання. Усі форми спрямованості особистості разом з тим є мотивами її діяльності.Коротко охарактеризуємо кожну з виділених форм спрямованості  :

1. потяг — найбільш примітивна біологічна форма спрямованості;
2. бажання — усвідомлена потреба і потяг до чого-небудь або цілком визначеному;
3. прагнення — виникає при включенні в структуру бажання вольового компонента;
4. інтерес — пізнавальна форма спрямованості на предмети;
5. при включенні в інтерес вольового компонента він стає схильністю;
6. конкретизуюча в образі чи представленні предметна мета схильності є ідеалом;
7. світогляд — система філософських, естетичних, етичних, природньонаукових і інших поглядів на навколишній світ;
8. переконання — вища форма спрямованості — це система мотивів особистості, що спонукують її поступати у відповідності зі своїми поглядами, принципами, світоглядом.

Мотиви можуть бути в більшій чи меншій мірі усвідомленими чи зовсім не усвідомлюваними. Основна роль спрямованості особистості належить усвідомленим мотивам. Необхідно відмітити, що потребо-мотиваційна сфера характеризує спрямованість особистості лише частково, є як би вихідною її ланкою, фундаментом. На цьому фундаменті формуються життєві цілі особистості. Варто розрізняти мету діяльності і життєву мету. Людині доводиться виконувати протягом життя безліч різноманітних діяльностей, у кожній з який реалізується визначена мета. Але ціль будь-якої окремої діяльності розкриває лише якусь одну сторону спрямованості особистості, що виявляється в даній діяльності. Життєва мета виступає як загальний інтегратор усіх особистих цілей, зв'язаних з окремими діяльностями. Реалізація кожної з них є разом з тим часткова реалізація загальної життєвої мети особистості. З життєвими цілями зв'язаний рівень досягнень особистості. У життєвих цілях особистості знаходить вираження усвідомлена нею «концепція власного майбутнього». Усвідомлення людиною не тільки мети, але і реальності її здійснення розглядається як перспектива особистості.Для більш вдалої характеристики направлення особистості приведемо приклад опитувальника оцінки душевного болю. Стан розладу, пригніченості, протилежне переживанням, властивим людині, що усвідомлює перспективу, називається фрустрацією. Вона виникає в тих випадках, коли людина на шляху до досягнення мети зіштовхується з реально нездоланними перешкодами, бар'єрами, чи коли вони сприймаються як такі. Необхідними ознаками фрустраційної ситуації є яскраво виражена умотивованість досягнення мети (задоволення потреби) і виникнення перешкоди, що перешкоджає цьому досягненню. У подібній ситуації людина може переборювати значні труднощі, не впадаючи в стан фрустрації. Але в критичні моменти, коли труднощі нездоланні, виникає стан фрустрації, що у визначеній мірі деформує ціленаправлену поведінку людини. Ф.Е. Василкж, аналізуючи літературу, виділяє наступні види фрустраційної поведінки: а) рухове порушення — безцільні і неупорядковані реакції; б) апатія; в) агресія і деструкція; г) стереотипія — тенденція до сліпого повторення фіксованого поводження; д) регресія, що розуміється «як звертання до поведінкових моделей, що домінували в більш ранні періоди життя індивіда».

Розділ ІІ. Особливості психології особистості і поведінки в суїцидології

2.1. Суїцидологія: сутність і історична ретроспектива

Для розвитку сучасної суїцидології необхідно, щоб у наукових програмах були присутні біомедицинські і соціальні дисципліни, а для практики суїцидальної превенції потрібно співробітництво професіоналів, компетентних у різних областях знання про людину, і сприяння соціальних і суспільних інститутів. З огляду на значущість біопсихіатричних аспектів суїцидальної поведінки, варто визнати все-таки, що вітчизняна суїцидологія на сьогоднішньому етапі її розвитку є переважно предметом соціальної психіатрії. Вивчення й аналіз причин самогубств складає проблему не тільки медичну, але й у повному смислі ідеологічну, чим і визначаються особливості розвитку суїцидологічної науки і практики на Україні .Відомо, що в християнській традиції самогубство відноситься до числа до соціально неприйнятних форм поведінки. Гріх самогубства вважається одним з найбільш тяжких; самогубців не ховають по церковному обряді; їм, які переступили основну заповідь християнства "Не вбий", не подається надія і на загробний порятунок. Світські закони донедавна були настільки ж нещадні: заповіт самогубця після смерті визнавався недійсним; якщо ж він залишався живий, його притягали до кримінальної відповідальності, як того, який посягнув на людське життя. Основоположники клінічної психіатрії ще в минулому столітті, висуваючи тезу про тотожність самогубства і божевілля, керувалися моральними спонуканнями. Вони прагнули, визнавши самогубця душевнохворим, відгородити його від переслідування, надати йому необхідну допомогу. За часів Ескіроля такий підхід не можна не визнати і прогресивним, і гуманним. Подальший розвиток клінічної психіатрії в цілому і навчання про прикордонні розлади зокрема, появу психоаналізу обумовили еволюцію представлень про психічну норму і патологію. Змінилася оцінка ступеня порушення поведінки душевнохворих, а також їхні здібності відповідати за вчинене. Розвиток демократичних інститутів сприяв лібералізації норм соціальної поведінки, ці норми ставали менш жорсткими, суспільство в цілому починало орієнтуватися на гуманістичні ідеали. Друга світова війна з її жертвами, з безпрецедентним геноцидом цілих народів привела західне суспільство до усвідомлення цінності індивідуального людського життя як пріоритетної: самогубство виявилося у фокусі суспільної і професійної уваги. В післявоєнні роки в Західній Європі й в Америці з'явилися різноманітні превентивні суїцидологічні служби і кризові центри, зусилля яких направлялися на паралельний розвиток суїцидологічної науки і практики, на об'єднання діяльності фахівців різного профілю в справі попередження суїцидів, медико-соціальної реабілітації кризових пацієнтів  .Доля вітчизняної суїцидології нерозривно зв'язана з історичною долею нашої країни. Необхідно підкреслити, що до кінця 20-х років дослідження самогубств, хоча і були позбавлені єдиної методологічної основи, але розвивалися в тому ж напрямку, що і на Заході, відбиваючи становлення і розвиток демократичного суспільства. Епідемія самогубств на Україні була піддана широкому, безцензурному аналізу різними фахівцями і суспільними діячами. У печатці наводилися статистичні дані, робилися спроби знайти соціальні причини явища. Цікаво відзначити, що в цих публікаціях не проглядається прагнення заспокоїти громадськість запевненнями, що всі самогубці є душевнохворими і що цим проблема вичерпується.Наприкінці 20-х років ситуація рішуче змінилася. Зі встановленням авторитарного соціалізму самогубство не могло не стати проблемою, що замовчували, проблемою, неприйнятної для офіційної ідеології. Пафос будівництва соціалізму припускав декларування торжества суспільного оптимізму. Радянське суспільство не повинне було мати таких передумов для самогубства психічно здорової людини, якими є самітність, убогість, страх, непевність у майбутньому. Слід зазначити, що самогубство було не єдиним явищем негативної властивості, що порушує безхмарну картину "щасливої" радянської дійсності, однак інші соціальні девіації не можна було, подібно самогубству, цілком віднести за рахунок патології. Надзвичайно зручним для системи виявилося представлення про суїцид як про прояв душевного розладу; самогубство, таким чином, ставало в ряд вузько професійних проблем.Відомість про поширеність самогубств, порівняльно-статистичні викладення були цілком закриті для гласності, як втім і моральна статистика в цілому. Закритою стала, природно, й інформація про подібні дослідження за рубежем. У той час як на Заході наукові публікації по проблемі суїцидології стають у післявоєнний період усе більш численними, у вітчизняній літературі подібні роботи одиничні і присвячені суїцидам у психіатричній клініці.Сьогодні завдяки досягненням гласності ми маємо можливість відкрито обговорювати на сторінках друкованих видань показники поширеності суїцидів у нашій країні, простежити деяку динаміку цього явища.Рівень самогубств на Україні в 1915 році складав 3,4 на 100 тисяч населення (мається на увазі число осіб з завершеними суїцидами). Середні показники в СРСР у 1985 році - 24,5, що порівняно з показниками на той же період Бельгії - 23,8; Швейцарії - 22,8; Франції - 22,7  .У пострадянський час зберігається стійка тенденція до росту рівня самогубств, що, з одного боку, відповідає загальносвітової тенденції, з іншого боку - є наслідком нестабільності і стресогенності соціально-економічних процесів у країні. По деяким даним середній показник рівня самогубств на Україні досяг у 1998-99 р. 38 на 100 тис. населення.Насильницьке переселення цілих народів з розривом традиційних, сімейних, кланових зв'язків; знищення величезного числа безневинних людей, погроза насильства, що нависла над кожним; таємний страх і тривога поряд з демонстрацією оптимізму, загального щастя і веселощів; індустріалізація з масовою міграцією населення із села в місто, що створило величезні популяції дезадаптантів; винищування селянства, інтелігенції і духівництва, вилучення з духовного життя народу релігії, найважливіших явищ культури й історичної спадщини як ідеологічно далеких системі, залишаючи людей без моральних орієнтирів... Ось такі лише деякі процеси, що обумовили настільки значний ріст рівня самогубств за роки радянської влади.Засекреченість статистичних даних, ідеологічно заданий характер вивчення феномена самогубства лише в рамках психічної патології визначали єдино дозволений напрямок суїцидологічних досліджень – дослідження клінічних аспектів самогубства. Крім методологічних труднощів і неодмінних перекручувань наукових результатів, подібний підхід практично виключав можливість надання адекватної медико-соціальної допомоги кризовим пацієнтам, робив дуже проблематичною їхню соціальну реадаптацію. Відомо, що не більше третини кризових пацієнтів, що зробили суїцидальні спроби, виявляють симптоми психічного захворювання чи зверталися раніше до психіатра. У справжній публікації ми не ставили задачу обговорення клініки станів, що спостерігаються в пресуїцидальний період. Яким би терміном ми не скористалися для позначення цих станів: психічна криза, ситуаційна реакція, суїцидонебезпечний кризовий стан або короткочасна депресія з високим суїцидальним ризиком, зрозуміло, що кризові пацієнти потребують кваліфікованої допомоги з обліком їх високої особистісного і соціального оберігання.Цю задачу вперше вдалося вирішити створенням у Києві в середині 70-х років превентивної суїцидологічної служби. Була запропонована гнучка система надання допомоги суїцидентам різних діагностичних категорій, при цьому ланки служби для реабілітації кризових пацієнтів, що не страждають душевними захворюваннями, були розгорнуті поза психіатричними установами: амбулаторні підрозділи, кабінети соціально-психологічної допомоги – в загальних поліклініках; кризовий стаціонар – у стінах міської лікарні "швидкої допомоги". Було відкрито також відділення екстреної терапевтичної допомоги - "телефон довіри".Структура вітчизняної превентивної суїцидологічної служби цілком оригінальна; у порівнянні з подібними закордонними організаціями вона навіть має деякі переваги, у числі яких принцип переваги надання допомоги в підрозділах служби в залежності від етапу і характеру суїцидальної поведінки. Кризові центри на Заході поєднують ургентні підрозділи з психіатричними, тобто з відділеннями кризової інтервенції і реабілітації; превентивні служби укомплектовані частково добровольцями. Українська суїцидологічна служба сьогодні – це служба професійна, психіатрична, приваблююча для роботи клінічних психологів і консультантів необхідних спеціальностей. Ургентна соматична допомога надається суїцидентам самостійними службами "швидкої допомоги". Будучи замкнутою в рамках офіційної психіатрії, українська суїцидологія розробляє нові для нашої країни, нетрадиційні форми медико-соціальної допомоги кризовим пацієнтам. Зримими результатами діяльності служби є зниження кількості повторних замахів, великий відсоток цілком реабілітованих пацієнтів з високим рівнем реадаптації після суїцидальної спроби. В даний час зацікавленість ВІЗ проблемою суїцидів виявляється в створенні міжнаціональних програм по вивченню причин і поширеності самогубств. Проводяться порівняльні статистичні дослідження з метою виявлення тенденцій росту рівня самогубств у різних регіонах світу  .Динаміка і порівняння змін рівня самогубств у різних країнах виявляє залежність поширеності суїцидів від соціодемографічних, культурних, етичних і, можливо, екологічних впливів. Подібний аналіз є однією з найважливіших і самостійних задач суїцидологічної науки; у закордонній спеціальній літературі є цілий ряд публікацій на цю тему. Чи слід приведені дані про збільшення поширеності самогубств вважати свідченням глобального неуспіху діяльності превентивних суїцидологічних служб в усьому світі? Очевидно, ні, якщо враховувати дві цілком очевидних обставини. По-перше, суїцидогенні фактори сучасного соціуму настільки численні і різноманітні, що їх неможливо перебороти лише зусиллями кризових служб; попередження самогубств – завдання масштабних соціальних програм. По-друге, спеціальні професійні знання про природу суїцидогенних факторів недостатні, розширення і поглиблення цих знань – ціль суїцидології як науки.Стратегія сучасних суїцидологічних досліджень складається з таких напрямків, як нагромадження наукової інформації про причини суїциду, про ефективність кризової інтервенції; розробка діючих схем профілактики з урахуванням усієї розмаїтості культурних і соціоекономічних структур країн світу; удосконалення діяльності превентивних служб; забезпечення умов для інформації громадськості і соціальних інститутів; організація заходів щодо роботи з групами ризику.Самогубство як явище повинне бути осмислено в категоріях філософії, соціології, права, культурології, теології й інших суспільних дисциплін. Теоретична, наукова і практична діяльність в області суїцидологічної превенції містить у собі профілактику самогубств і реабілітацію суїцидентів. Суїцидологічна превенція, як говорилося вище, є задачею широкомасштабних соціальних і суспільних програм, ціль яких – вплив на весь комплекс суїцидогенних факторів сучасного суспільства – ціль висока і важкодосяжна. Аналіз динаміки рівня суїцидів у різних регіонах створює враження, що цей показник піддається лише макросоціальним впливам, приміром, у періоди світових потрясінь: революцій, епідемій, голоду, воєн – рівень самогубств повсюдно знижується.Однак суїцидологічна превенція покликана вирішувати і більш локальні, конкретні задачі, на наш погляд, найважливіші: задачі надання допомоги самому самогубцю, порятунок його від смерті і запобігання повторення суїцидальної спроби. Досвід власної роботи переконує нас у тому, що ця задача сугубо лікарська і переважно психіатрична. Досвід організації подібної роботи у світі підтверджує висловлена думка. Українська суїцидологія, розвиваючись у рамках офіційної психіатрії, зіштовхується з упередженням і страхом населення стосовно психіатрії в нашій країні. Можна було б, зрозуміло, віднести це за рахунок споконвічного жаху перед божевіллям, властивого людині. Не можна не згадати також про антипсихіатричні рухи, що існують в усьому світі. І все-таки ситуація в нашій країні особливо гостра. Це зв'язано з характером організації обліку і диспансерного спостереження душевнохворих, з тим, що факт установлення психіатричного діагнозу спричиняє цілий ряд соціальних обмежень для пацієнта. Таким чином, суїцидологічна реабілітація в нашій країні завжди повинна вирішувати подвійну задачу: власне кризова інтервенція і реадаптація і захист суїцидента від негативних наслідків втручання психіатрії в його долю. Не можна не сказати, що сьогодні демократичні перетворення привели до обнадійливих змін і в українській психіатрії. Безсумнівно помітна лібералізація обліку психічно хворих, обережність при встановленні діагнозу душевного захворювання, відмова від використання психіатрії в політичних цілях, спроба правдивого ретроспективного аналізу розвитку вітчизняної психіатрії, прагнення до гласності і відкритості для суспільного контролю діяльності психіатричних служб.Усе це дає підстави сподіватися, що прийде час, коли й у нашій країні перетворена, освічена психіатрія зможе надавати допомогу пацієнтам, чиї душевні страждання, досягаючи найвищого ступеня, штовхають їх на самогубство; коли українська психіатрія зможе нарешті діяти в повній відповідності з буквальним значенням поняття: психіатрія – лікування душі.

2.2. Суїцид як онтологічна деструкція особистості.

Самогубство має місце в таких системах світогляду, які є моністичними у своїх фундаментальних буттєвих інтуїціях. Навпроти, екстатично орієнтоване, ексцентричне буття до ідеалу не містить у собі основ для суїциду. Таке буття не є систематичним, а тому завжди відкрите для дійсно іншого (перспективно). Якщо ж людина вважає себе цілком (сутнісно) включеною у деяку систему (нехай навіть гранично широку і мінімально визначену), то, по-перше, вона змушена підкоряти себе вимозі стійкості цієї системи (і, отже, заперечувати себе в ім'я цієї стійкості і гармонійності); по-друге, будь-яка погроза вимикання із системи (дезадаптації) може з'явитися підставою (провокацією) для вільного запуску танатогенетичних механізмів  .Отже, сутність смертельна для особистості. Твердження сутності є початком особистої смерті. Одержимість сутністю як наявним є необхідною умовою самогубства; достатньою ж обставиною може служити будь-яка подія, уже не належна філософському вивченню (тому що такі обставини суть факти, предмети статистичних операцій) і показуючи собою лише на те, що людина остаточно упустила екзистенціальну ініціативу. От саме такий стан людини (метафізична самітність, екзистенціальна пасивність, одержимість наявним, онтологічна безперспективність) і описана релігійним поняттям гріх. Не цілком коректним було би питання про те, чи є самогубство гріхом. Усякий гріх по суті є самогубством, запереченням себе як особистості (на користь одержимості безособовим); але суїцид є граничним вираженням гріха, тому що саме в ньому остаточно закривається перспектива і встановлюється панування цілого за рахунок деструкції особистого. Отже, як пише Н. Бердяєв, самогубство не є проявом сили людської особистості, воно відбувається нелюдською силою, яка за людину робить цю страшну і важку справу. Самогубець все-таки є людиною одержимою. Він, одержимий пітьмою, і загубив волю. Самогубство як гріх (у його онтологічному значенні) виражає собою покірність наявному, рабство у світу, яке досягло крайнього ступеня. Самогубство є заглибленістю людини в себе і рабство людини у світу; заглибленість у себе і рабство наявному – суть двох сторін есенціалізму. Самогубець виражає своїм актом повну згоду з тим, що кінцівка є головна, гранична можливість його буття; інакше кажучи, смерть у самогубстві затверджується в якості означення життя (як смертного життя). Смерть у такому випадку межа усього, як пише Моріс Бланшо. Хто владний над нею, має граничну владу і над собою, знаходить усі свої можливості, є однією великою здатністю; тому що влада над смертною межею є межею усякої влади  . Ясно, що самогубство не дає людині такої влади, а, навпаки, віддає людину у владу смерті. Знайти владу над власною смертю можна лише тоді, коли вона буде для людини як її можливість. Можливість не визначається по формулі детермінізму якщо, та можливість не залежить ні від яких якщо, тому що сфера можливого – це сфера волі, що затверджує і можливість неможливого. Факт позбавлення себе життя ще не забезпечує щасливого володіння смертю, він дозволяє вмерти з задоволенням лише в негативному змісті (радуючись, що настав кінець безрадісного життя). Це далеко не воля людського відношення до смерті, це звільнення смерті для повного й остаточного панування над людиною. Роблячи власну смерть (переводячи її з можливості в дійсність), людина виступає в якості її безпосереднього агента, тобто виявляє себе як зовсім пасивна істота. Робити-розпоряджатися в кінцевому рахунку означає надходити в розпорядження.Хотіти, щоб смерть була можливою, значить не допускати її необхідності, не дозволяти їй ставати єдиною перспективою, що позбавляє особистість усяких реальних перспектив. Пошук і твердження смерті в статусі можливості – це ціль, гідна людини. В обрії наявного смерть є тим, що нам забезпечене, і тому начебто не вимагає ніякої турботи. Це правда, але саме істини в цьому і немає. Істина висвітлює смерть не як голий факт, але саме як можливість. Людині, заявляє Моріс Бланшо, недостатньо бути смертною, вона хоче нею ставати, виявлятися смертним подвійно, своєю владою, у граничному ступені. Для людини смерть – це не те, що дано, а те, що варто створити; це завдання, яке ми активно беремо на себе і яке стає джерелом нашої активності і нашої влади  . Уточнимо, що якщо розуміти під зазначеною активністю самогубство, то вона неминуче виявляється помилковою. Створення смерті повинне бути зрозуміле саме як переклад її в статус можливості зі статусу даності (при цьому навіть видима фізична загибель не скасовує проблематичності смерті); у противному випадку створення приводить до загибелі сотворившого. Влада над власною смертністю саме і знаходиться через переклад смерті в статус можливості, тому що смерть у нашій владі – це смерть, що втратила владу над нами, з необхідності перетворена в проблему. Отже, смерть виявляється в нашій владі (а не ми в її) тільки в тому випадку, якщо ми змогли затвердити своє активне відношення до неї як до нашої можливості.Ця активність задається таким онтологічним настроєм, який іменується надією. Зазначений настрій являє собою відкритість буттєвої перспективи людини за рахунок її спрямованості до трансцендентного. Саме ця синергійно трансцендинтуюча спрямованість обґрунтовує перспективу людини як абсолютну можливість, як безконечне (нескінченне) може бути. Уникнути зовнішнього примусу смерті можна намагатися через акт присвоєння її, але це значить впускати смерть у себе, звертати її у власну сутність, підносити несвободу до більш серйозного степеня внутрішнього примусу. При цьому людина з діяча у виді смерті перетворюється в поле діяльності самої смерті. У самогубстві не людина привласнює смерть, а смерть привласнює людину. Таке присвоєння, крім всього іншого, є актуалізацією смерті, переклад її зі статусу можливої в статус дійсної (і тому необхідної). Якщо ж ми хочемо зберегти смерть як можливість і тим самим зберегти свою волю стосовно неї, то ми обдумуємо в той же час і іншу можливість – можливість безсмертя. У противному випадку смерть виявляється єдиною перспективою, тобто не можливістю в точному змісті, а лише відкладеною необхідністю, по Хайдеггеру, – невизначено вірною смертю  . Тільки варіативність перспективи відносить людину до можливого і дозволяє утримувати смерть у статусі можливої, тобто існувати.Утвердження себе в якості існуючого (трансцендинтуючого) дозволяє людині перевести власну кінцівку в статус проблеми. Не можна закінчити існування (екзистенція безупинна). Існування при цьому означає саме радикальну переривчастість, трансценденцію. Тут необхідно уточнити, що положення про безперервність екзистенції не означає, що існування саме по собі нескінченне (тобто не може закінчитися). Таке твердження перетворювало б існування в сутність. Безперервність екзистенції є таке положення справ, коли при всякій спробі негації існування (тобто його тотальної об'єктивації) його не виявляється в наявності. Усякий раз, коли відбувається метафізичний рух з метою перервати це існування, у той самий момент виявляється, що екзистенції тут немає. Існування, що звернене на себе як на об'єкт (найбільш радикальним виступає при цьому саме самогубне звернення), виявляє майбутнє собі тільки як ніщо. Таке радикальне звертання (само-об'єктивація) екзистенції і є сама суть суїциду, доступна вираженню в мові.Робить самогубство не особистість, а індивід, одиничний представник загального, тобто така істота, яка не має існування, але якою володіє буття, у яке вона занурена. Така істота лише являє собою ціле в його окремому явищі (Dasein), але вона не здатна трансцендинтувати дане ціле. Вільна смерть тільки підтверджує положення справ, оскільки вона (як смерть, з якою остаточно погодилися) є ілюзорною зміною, тому що ця зміна не веде ні до чого іншого; смерть – це становлення, що робить вигляд, що стає чимось іншим, але насправді не стає нічим. Дійсно, ставати нічим (перетворюватися в ніщо) означає нічим не ставати, тобто стати (і тому не існувати, а тільки бути). Самогубство – негативна форма нескінченної волі. Щасливий, хто знайде позитивну. Така шукана форма може бути знайдена лише в особистому бутті (існуванні, трансцендинтуванні наявного).

Висновки

Отже, підводячи підсумки даної теоретичної роботи слід зазначити, що в психологічній науці категорія особистості відноситься до числа базових категорій. Вона не є сугубо психологічною і вивчається, власне кажучи, усіма суспільними науками.У людини, що володіє вищими формами відображення дійсності, об'єкти, що спонукують до діяльності, можуть бути відбиті у формі свідомого образу чи представлення, у формі думки чи поняття, у формі ідеї чи морального ідеалу.Отже, в основі будь-якої діяльності людини лежить мотив, що спонукає його до цієї діяльності. Однак співвідношення діяльності і мотиву як особистісного утворення не просте й не однозначне. Той чи інший мотив, що виник в особистості і спонукає її до визначеної діяльності, не завжди в цій діяльності вичерпується, тоді, завершивши її, особистість починає іншу.Вітчизняні психологи виходять з того, як конкретний дійсний індивід включений у систему суспільних відносин і яким чином ця система відбивається в його індивідуальній свідомості. Б.Ф.Ломов вважає, що для розуміння мотиваційної сутності сфери (її складу, будови, динаміки) і розвитку цієї сфери необхідно розглядати зв'язки і відносини особистості з іншими людьми.Незважаючи на розходження трактувань особистості, що існує у вітчизняній психології, у всіх підходах у якості її ведучої характеристики виділяється її спрямованість. Сукупність стійких мотивів, що орієнтують діяльність особистості і щодо незалежних від наявних ситуацій, називається спрямованістю особистості людини.Для розвитку сучасної суїцидології необхідно, щоб у наукових програмах були присутні біомедицинські і соціальні дисципліни, а для практики суїцидальної превенції потрібне співробітництво професіоналів, компетентних у різних областях знання про людину, і сприяння соціальних і суспільних інститутів.Радянські закони донедавна були настільки ж нещадні: заповіт самогубця після смерті визнавалося недійсним; якщо ж він залишався живий, його притягали до кримінальної відповідальності як посягнувшого на людське життя. Основоположники клінічної психіатрії ще в минулому столітті, висуваючи тезу про тотожність самогубства і божевілля, керувалися моральними спонуканнями. Вони прагнули, визнавши самогубця душевнохворим, відгородити його від переслідування, надати йому необхідну допомогу. За часів Ескіроля такий підхід не можна не визнати і прогресивним, і гуманним. Українська суїцидологія, розвиваючись у рамках офіційної психіатрії, зіштовхується з упередженням і страхом населення стосовно психіатрії в нашій країні. Можна було б, зрозуміло, віднести це за рахунок споконвічного жаху перед божевіллям, властивого людині.Отже, для реалізації профілактики суїцидів необхідне залучення медичних психологів, соціальних працівників, суспільних і державних організацій і соціальних служб, волонтерів, і створення груп самодопомоги, а також активна участь засобів масової інформації.Їхня діяльність повинна бути сфальцьована на наступних напрямках:– цілодобова невідкладна телефонна допомога;– освітні програми для населення, спрямовані на знання ознак кризового стану і можливого суїциду в себе і близьких;–освітні програми для медичних працівників, спрямовані на знання ознак суїцидонебезпечних станів (сховані депресії, посттравматичний стресовий розлад, наркологічні захворювання);– активне виявлення і спостереження за особами з групи суїцидального ризику (особливо, за тими, які зробили суїцидальні спроби, прямо чи побічно загрозливими зробити суїцид);– психологічне консультування населення (можливо анонімне);– кризові стаціонари, у яких будуть здійснюватися психотерапевтичні і реабілітаційні програми;– створення інституту часткової госпіталізації при денних і нічних стаціонарах ПНД, у яких будуть продовжувати амбулаторне лікування виписаних з кризового стаціонару суїциденти, що дозволить їм працювати й одержувати підтримуючу терапію;– наступність між токсикологічними центрами, кризовими стаціонарами й амбулаторною службою;– створення груп само- і взаємодопомоги;– зняття табу з теми смерті.Зі смертю кожної людини гине Всесвіт — неповторний світ ідей і почуттів, унікальний досвід і світогляд. Суспільство не може і не повинне залишатися стосовно цього спокійним і байдужим. 

Список використаної літератури:

1. Абрамова Г. С. Практична психологія: Підручник. — Екатеринбург: Ділова книга, 1999. — 512 с.
2. Бердяєв Н.А. Царство Духа і царство кесаря. М.: Республіка, 1995. – 384 с.
3. Бланшо М. Смерть як можливість // Питання літератури. – 1994. – Вып. 3. – С. 191-213.
4. Вроно Е.М. Суїцидологія на Україні – небагато історії // Журнал практичної психології і психоаналізу. – 2001. - №1-2. – С. 21.
5. Курс практичної психології: Для вищого управлінського персоналу: Навч. посібник / Центр морального виховання "Фонд" / Р.Р. Кашапов (авт.-упор.). — Іжевськ: Изд-во Удмуртского ун-та, 1995. — 699 с.
6. Леонтьев А.Н. Діяльність. Свідомість. Особистість. – М.: Аркада, 1995. – 613 с.
7. Минеев В.В., Нефедов В.П. Від смерті до життя: Ідеї росіянина космизма і проблема нового розуміння смерті і безсмертя. Красноярськ, 1989. – 50 с.
8. Немов Р. С. Практична психологія: Пізнання себе. Вплив на людей: Навч. посібник. — М.: Владос, 1998. — 320 с.
9. Немов Р. С. Психологія: У 3 кн.— М.: Освіта, Владос, 1995. Кн. 3: Експериментальна педагогічна психологія і психодіагностика. — 512 с.
10. Загальна психологія: Курс лекцій / Упор. Е. И. Рогів. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 448 с.
11. Основи психології: Підруч. / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – 4-і вид., стереотип. – К.: Либідь, 1999. – 632 с.
12. Основи психологічних знань: Навч. посібник / Авт.-сост. Г. В. Щекин. – 3-і вид., стереотип. – К.: МАУП, 1999.
13. Паригін Б. Д. Соціальна психологія. – Спб.: ГУП, 1999. – 592 с.
14. Психологія: Підруч. / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін.; за ред. Ю. Л. Трофімова. – К.:Либідь, 1999. – 558 с.
15. Рубинштейн С. Л. Основи загальної психологи. — М.: Педагогіка, 1989. — 518 с.
16. Тутушкина М. К., Волков С. А., Годлиник О. Б., Гулина М. А., Єрмак Е. С. Практична психологія: Підручник для студ. вузів. — 2.вид., перероб., доп. — Спб.: Дидактика Плюс, 1998. — 335 с.
17. Флоренская Т. А. Діалог у практичній психології. Наука про душу. — М.: Владос, 2001. — 208 с.
18. Хайдеггер М. Буття і час. – М.: Ad marginem, 1997. – 452 с.
19. Эдвин Шнейдман. Душа самогубця. – Теорія і практика психологічної допомоги. – ЗМІСТ.: М., 2001.