Перегляд вихідного коду сторінки Зайченко І.В. Ідея українського патріотизму в історико-педагогічній ретроспективі

'''Зайченко І.В.''', доктор педагогічних наук, професор


== Постановка проблеми ==

«Патріотизм – Любов до своєї Батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги» [2, c. 711].

В сучасних умовах розвитку української державності й зовнішньої та внутрішньої російської агресії проблема патріотизму в Україні набула особливої гостроти й актуальності.

Як відзначено в «Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді», на сучасному етапі розвитку України виникає необхідність переосмислення зробленого та здійснення системних заходів, спрямованих на посилення патріотичного виховання дітей та молоді – формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей: повага до національних символів (герба, прапора, гімну України); участь у громадсько-політичному житті країни; повага до прав людини; верховенство права; толерантне ставлення до цінностей і переконань представників іншої культури, а також до регіональних та національно-мовних особливостей; рівність всіх перед законом; готовність  захищати  суверенітет  і  територіальну  цілісність  України   [15]. У «Концепції…», відзначається також, що на жаль, до сьогодні українська освіта не мала переконливої і позитивної традиції, досвіду щодо виховання патріотизму в дітей та молоді, у попередні часи боялися взагалі терміну «національний», а «патріотичне виховання» сприймали винятково в етнонародному або неорадянському вимірі.

== Аналіз результатів дослідження ==

Між тим у теорії педагогіки знаходимо чіткі відповіді на питання що таке український патріотизм і як його формувати у дітей та молоді.

Ще В. Мономах у «Повчаннi» дітям закликав їх любити батьківщину, захищати її від ворогів, бути діяльними, працелюбними, хоробрими; вказував на необхідність виховувати в них мужність, відвагу і бути гуманними, чуйними до людей, захищати сиріт і вдів, не дозволяти сильним губити людину, до старших виявляти пошану, до менших і однолітків привітність.

У творах видатних просвітників другої половини ХVІ – середини ХVІІ ст. – Л. Зизанія,  С. Зизанія,    І. Вишенського,    К. Ставровецького,    Й. Борецького, П. Беринди, Е. Славинецького, С, Полоцького; кінця XVІІ – XVІІІ ст. І. Гізеля,  
І. Галятовського, Л. Барановича, І. Максимовича, Й Кроковського, Й. Кононович- Горбацького, С. Полоцького, Ф. Прокоповича, Л. Магніцького ідея патріотизму виражається в контексті боротьби проти чужоземної експансії, насадження чужої системи виховання, за утвердження української нації.

С. Русова (1856–1940) відзначала, що одним з найважливіших завдань школи «є не випускати зі своїх стін одноманітних горожан – наче такими ж серіями, як авто з заводу Шкоди або Форда. Ні, усе багатство нації в людях, в особах,  усе  життя  її  в  вільному  розвиткові  усіх  здібностей  її  горожан»  [4, с. 110], і далі: «Українському народові в тяжких умовах його життя потрібна духовна еліта, видатні особи, яких так бракувало в Україні в 1917 р., бракувало в цілому історичному її житті» [Там само].

У творчій спадщині К. Ушинського (1823–1870) проблема патріотизму, і зокрема українського, розкривається в статтях «Про народність у суспільному вихованні» та «Рідне слово». через поняття «ідея народності виховання», «В основі особливої ідеї виховання в кожного народу лежить особлива ідея про людину, про те, якою повинна бути людина в уяві народу в певний період народного розвитку, – писав К. Ушинський. – Кожен народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особах. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характерові, визначається його громадським життям,  розвивається  разом  з  його  розвитком»  [6. – Т. 1, с. 75-76]. «Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народністю... Почуття народності таке сильне у кожного, що в час загальної загибелі усього святого і благородного воно гине останнім», … «Народ без народності – тіло без душі», «Виховання, коли воно не хоче бути безсилим, повинно бути народним» [6. – Т. 1, с. 99-100] – писав педагог.

Ідея народності виховання нерозривно пов’язана з вченням про рідну мову. Мова є найкращий виразник духовної культури народу. У статті «Рідне слово» К.Ушинський у барвистих і хвилюючих тонах писав про значення рідної мови.

«У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; … Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину, навіть, може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ...» [6. – Т. 1, с. 123-124].

І тому, за переконанням К. Ушинського, зовсім не байдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона говорить в дитинстві.

Г. Ващенко (1878–1967) особливого значення надавав вихованню українського патріотизму, побудованого «на засадах християнської моралі і позбавленим будь-якого шовінізму» [1, с. 295]. «Служба Богу й Батьківщині – це є основна мета, що стояла перед українським народом тисячу років тому, стоїть тепер і буде стояти перед ним ще довгі віки» [1, с. 259].

Г.Ващенко розрізняє патріотизм стихійний (несвідомий) і свідомий.

Стихійний патріотизм – це є неусвідомлена любов до рідної природи, своїх земляків, рідних звичаїв, традицій, рідної мови. [1, с. 285-286].

Стихійна любов до рідного краю властива більшості людей. Ця любов стає ґрунтом свідомої любові до Батьківщини, справжнього патріотизму. Першою рисою такої любові є свідомість приналежності до певної нації і відмінність її від інших націй. Свідомий патріот більш-менш чітко уявляє собі властивості свого народу, знає рідну природу, історію і т. ін. Справжній патріот любить Батьківщину в цілому і не відвертається від неї тому, що її народ має деякі негативні риси або тому, що в минулому він робив ті чи інші помилки. Справжній патріот не обмежується пасивною любов’ю до свого краю і народу, до його сучасного й минулого, до його мови й культури. Він активно працює для свого народу, прагнучи піднести його культуру й добробут, переборювати його негативні риси й вдосконалювати риси позитивні. Для патріота дорога честь своєї Батьківщини, і він захищає її словом і ділом. Він захищає честь Батьківщини, коли хтось, свій чи чужий, ганьбить її, і разом з тим, своєю діяльністю і взагалі всією своєю поведінкою він намагається піднести цю честь. Кожний народ, як і кожна людина, має своє покликання. Справжній патріот мусить знати його і всі сили свої спрямувати на здійснення цього покликання.

Найвищою формою патріотизму є жертвенна любов до Батьківщини. Вона виявляється в тому, що людина для блага Батьківщини терпить муки і навіть іде на смерть. «Більшої любові ніхто не має, як той, хто кладе життя своє за друзів своїх», – сказано в Євангелії [1, с. 288].

Найважливішим завданням виховання патріотизму Г. Ващенко вважав виховання патріотизму свідомого, «бо тільки він забезпечує планову, організовану участь у боротьбі за Батьківщину, за її добробут і високий культурний рівень. Але … стихійний патріотизм є фундаментом для патріотизму свідомого; тому стихійну любов до батьківщини не треба нехтувати, а навпаки, всіма засобами підтримувати» [1, c. 295].

З іменем С. Петлюри пов’язана збройна боротьба українського народу за свою державність у 1917–1921 рр. З безкомпромісних позицій українського патріотизму, української державності й незалежності С. Петлюра не сходив ні як публіцист, ні як політик, ні як військовий.

Російський академік Федір Корш, з яким Симон Васильович був у дружніх взаєминах, відзначав: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями…Буде він вождем народу українського. Така його доля» [7].

Так і сталося. Образ головного отамана Української Народної Республіки у новій українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України. Саме тому впродовж 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в Україні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917–1921 років.

Серед ворожих до українства російсько-більшовицьких сил, поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства», «мазепинців», що ними окреслюється змагання українського народу за звільнення з-під російського панування.

І нині проти його iменi, яке уособлює українців-самостiйникiв перiоду національно-визвольних змагань 1917–1921 рокiв i всього мiжвоєнного перiоду, вороги української незалежності, і перш за все, сучасний російський імперіалізм, ведуть таку ж шалену пропаганду, як i тодi, коли вiн стояв на чолi УНР, коли бiльшовики заявляли: «Если бы нам удалось уничтожить Петлюру и окружающую его публику, мы бы были за себя спокойны. Ликвидировав Петлюру, мы моментально справились с Польшей и Румынией и добрались бы туда, куда вообще мы стремимся, а через этого Петлюру, через которого на Украине развился бандитизм и за которым тянут руку проклятые хахлы, мы ничего не можем дальше делать». Чи це не визнання патріотизму С. Петлюри?

Але минають роки, десятиліття… Та, на жаль і сьогодні проникливо й болісно звучать слова Віктора Баранова:

::::::'''ДО УКРАЇНЦІВ'''

::::::Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

::::::Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

::::::Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, 

::::::Коли ми, українці, забули, що ми – українці?

::::::…Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори! 

::::::Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! 

::::::Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

::::::Почали українці себе у собі забувати?

::::::…Українці мої! Як гірчать мені власні слова,…

::::::Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. 

::::::Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

::::::Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

::::::…Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. 

::::::Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. 

::::::Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

::::::Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна... [5, с. 29-30].

== Висновок ==

І все ж, хочеться завершити словами М. С. Грушевського: «Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами. Бо інакше, як на своїй народній українській основі, не стане наш народ просвіченим, не вийде з теперішньої темноти, злиднів і пониження» [Село. – Київ, 1909.  № 5].

== Список використаних джерел ==

# Ващенко Г. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів / Ващенко Г. – Київ, видавництво «Школяр», 1999. – 385 с.
# Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.
# Концепція національно-патріотичного виховання дітей та молоді. Додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.06.2015 р. № 641 // http://osvita.ua/legislation/Ser_osv/47154/.
# Русова С. Моральні завдання сучасної школи // Рідна школа. – Львів, 1938. – № 7. – С. 109-113.
# Україно, нене моя! Сповідь: поезії, писанки…; Зб. / Упоряд. та приміт. О. Є. Шевченка; Передм. Я. П. Гояна; Мал. та післямова Е. В. Біняшевського. – К.: Веселка, 1993. – 327 С.; іл.
# Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: в 2 т. / Пер. з рос. редкол.: В. М. Столєтов (голова) та інші. – Т. 1. Теоретичні проблеми педагогіки / cклав і підгот. до друку Е. Д. Днєпров; за ред. О. І. Пискунова (відп. ред.) та ін. – К.: Рад. школа, 1983. – 488 с. – (Пед. б-ка). – Т. 2. Проблеми російської школи / за ред. О. І. Пискунова (відп. ред.) та ін. – К.: Рад. школа, 1983. – 359 с. Бібліогр.: с. 342-352.
# Храбан О. Симон Петлюра і  українська  національна  революція  /  Олесь Храбан // https://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1013.


[[Категорія:Наукові праці]]
[[Категорія:Вісник психології і педагогіки. Збірник наук. праць]]
[[Категорія:Статті з психології]]
[[Категорія:Для аспірантів]]
[[Категорія:Для магістрантів]]
[[Категорія:Для науковців]]
[[Категорія:Для студентів]]
[[Категорія:Кафедра психології і педагогіки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського]]
[[Категорія:Науково-практична конференція «Становлення та розвиток особистості в умовах інформаційної війни»]]