Матеріал з PSYH.KIEV.UA -- Вісник психології і соціальної педагогіки

Реферат аспіранта НПУ ім.Драгоманова.

Автор: Древаль Костянтин Вікторович

Вступ

Проаналізовано моделі освітньої політики по оптимальному втіленню принципу справедливості в системі вищої освіти . Розглянуто сучасний стан і міжнародну політику щодо справедливості й рівності в системі вищої освіти. Вичленовано проблему забезпечення справедливості доступу й селекції в українській вищій школі. Запропоновано деякі шляхи їхнього рішення.Система освіти проходить постійну тестову оцінку суспільства -батьків, студентів, викладачів, споживачів її продукту, державних інститутів. Така оцінка виступає своєрідним соціальним барометром, що фіксує рівень вдоволення-невдоволення даною сферою. Одним з найбільш важливих індикаторів оцінки є принцип справедливості. Потреба створення справедливої системи вищого освіти визнається повсюдно. Однак основні проблеми починаються за цим визнанням і стосуються трактування змістовної наповненості даного принципу. Саме тут проявляються принципові розбіжності й глибокі колізії. Вони існують і між різними філолофсько-ідеологічними концепціями справедливості, і в політичних підходах органів управління вищою школою різних країн, і в конкретній культурі народу, особливостях масового або групового розуміння й сприйняття цієї проблеми для системи освіти зацікавленими сторонами.Резюмуючи філософські погляди на проблему справедливості, можна стверджувати про відсутність погодженості щодо фундаментальних підстав справедливості й рівності в суспільстві серед різних напрямків філософської думки. Приймаючи ці загальнолюдські ідеали як бажані й навіть необхідні, а в деяких концепціях й як універсальні характеристики для добре обладнаного суспільства, представники різних напрямків філософської думки розходяться в розумінні змісту даних категорій у контексті суспільного ідеалу. Ліберальні концепції наголошують на рівність у волі й рівність прав і можливостей при визнанні принципової важливості нерівності й соціальної диференціації як умов справедливості. Марксизм іде значно далі й декларує справедливим й об'єктивно неминучою глибока соціальна рівність людей, допускаючи нерівність лише в індивідуальних здатностях людей й одержання суспільних привілеїв залежно від класового статусу. Різним є бачення бажаної й припустимої міри наявності їх у суспільстві в цілому й в окремих сферах громадського життя. Проте, можна також виділити деякі позиції, які допускають трактування як близькі або навіть співпадаючі.Рівність розуміється як справедливе, якщо воно є різним у різних сферах суспільного буття: меншим у матеріальних умовах життєдіяльності й більшим у тих, які повинні забезпечувати культурний особистісний розвиток і життєві потреби людини.Справедлива рівність не може бути механістичним, зрівняльним для особистостей. Справедливість передбачає нерівність. Нерівність не може бути дискримінаційним щодо найбільш знедолених. Для них припустимі певні привілеї, які будуть давати можливість вирівнювати їхні шанси у відкритій конкуренції з більше забезпеченими групами. Нерівність здатностей і мотивацій людей є об'єктивним і приймається як справедлива нерівність досягнень і винагород, обумовлена ними.

1.1 Сучасний стан системи вищого освіти й міжнародну політику в ній через призму вироблених філософією підходів до справедливості й рівності

Світова вища освіта перебуває нині в стані глибинних змін, пов'язаних з необхідністю адаптації до нових тенденцій цивілізаційного розвитку людства. Інформаційне суспільство усе більше швидкими темпами заміняє традиційне індустріальне. Парадоксальним чином переплітаються тенденції світової глобалізації й регіоналізації, універсалізації й партикулярності, технологічної могутності й екологічних криз, поширення культури й освіченості з новими формами варварства й "функціональною неграмотністю", твердження ідеалів справедливості й рівноправності з новими формами дискримінації. Система вищого освіти зіштовхується з парадоксами розвитку.

1.2 Вища освіта в контексті принципу справедливості, що щодо даного інституту нерідко збігається з питаннями доступу й селекції.

Нема потреби, аргументувати факт масифікації вищої освіти - стрімкого розширення студентського контингенту за останні десятиліття у світі. Це загальновідомо. Аналітики ЮНЕСКО повторюють про тенденції універсалізації доступу до одержання вищої освіти в сучасних умовах. "Універсальність освіти має на увазі універсальний доступ до неї всіх тих, хто має для цього необхідні здібності, мотивацію (доступ і здібності), а також адекватну підготовку до всіх етапів життєвого шляху"[1, с. 4]. Цей перший аксиологічний принцип рівності повністю відповідає статті 26 Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має право на освіту; ... вища освіта повинна бути однаково доступне для всіх на основі здатностей кожного". Таким чином, «...доступ до вищої освіти є одним з фундаментальних питань, - якщо не самим головним, - у процесі реформування цього щабля освіти, тому що він визначає політику в цій області кожної країни або уряду. Реальність же в багатьох країнах і регіонах така, що нерівність у плані доступу до освіти продовжує зберігатися [1, с.27].Не підлягає сумніву, що цей шлях розвитку світової вищої освіти прямо сприяє твердженню рівності можливостей одержати вищу освіту через розширення доступу до неї, повністю відповідаючи принципу справедливості. Однак дана позитивна тенденція породжує серйозну проблему в іншій площині. Один з парадоксів проявляється в тім, що, незважаючи на наростаючу кількісну еволюцію вищого освіти, у той же час ми бачимо відносне скорочення виділюваних на нього фінансових, матеріальних і людських ресурсів [1, с. 19-20]. Така масовість повинна була б супроводжуватися пропорційним збільшенням фінансування. Однак у реальності держави, особливо ті, які не відносяться до розвинених, усе в меншій мері здатні самостійно вирішувати проблеми забезпечення відповідними ресурсами розвиток вищої освіти. Тому досить типовим явищем стали переповнені аудиторії, перевантаження професорсько-викладацького персоналу або його недостатня кількість, перекоси в навчальному процесі убік постійного збільшення лекційних форм занять при скороченні практичних занять.Вища освіта встає перед дилемою: надавати освіту як можна більшому числу бажаючих і тим самим підвищувати загальний рівень освіти або підсилити механізми відбору на всіх етапах, від надходження до закінчення вузу. Нерідко на практиці це приводить до протиріччя між розширенням доступності й утриманням якості. Збільшення першого приводить до падіння другого. Від цього зазнають втрат не тільки самі учасники освітнього процесу, одержуючи недостатньо якісну підготовку. Серйозні втрати буде нести суспільство в цілому через слабку віддачу інституту вищої школи. Навряд чи такі результати відповідають принципу справедливості. Маємо колізію між рівністю й справедливістю.Орієнтація на прийом все більшої кількості студентів повинна дозволити всім, хто має необхідні здатності й мотивацію, одержати доступ до вищої освіти. Проте, на жаль, доводиться констатувати, що в багатьох вузах справи відстоять далеко не так. У зв'язку з безперервним ростом вартості вищого освіти й труднощами, які переживає держава в плані додаткового фінансування, родини зі скромними доходами не можуть дозволити собі направляти дітей у вищі навчальні заклади [1, с. 21]. Сильніше від цього страждає населення країн з низьким рівнем добробуту більших груп людей, до яких ставляться чимало постсоціалістичних держав.Отже, робиться висновок у програмному документі Всесвітньої конференції ЮНЕСКО по вищому утворенню, "при більше широкому доступі до можливостей одержання вищого освіти зберігається й навіть підсилюється багатьох випадках дія механізмів відторгнення..."[1, с. З]. Політика в сфері-освіти повинна знайти адекватні відповіді для мінімізації цих негативних явищ.Пошуки оптимальних стратегій дії ведуться із двох протилежних напрямках. Перше виходить із новітніх неоліберальних теорій різкого обмеження ролі держави й державного фінансування системи вищого освіти, практично дорівнюючи діяльність вузів до роботи будь-яких інших економічних структур по наданню послуг й одержанню прибутку. Друге можна назвати соціальним: воно відстоює більше активну роль держави в забезпеченні потреб в утворенні, аргументуючи це поняттям суспільного прибутку від освітніх послуг як більше важливого в порівнянні з вузько економічним підходом. Обоє мають своє бачення принципів справедливості щодо вищого освіти (див.табл.1).Наведені концепції можуть здаватися занадто твердими, адже в багатьох вищих навчальних закладах присутні елементи обох систем. Проте, у деяких університетах, які мають досить високу репутацію, спостерігаються досить сильні тенденції на користь першого підходу, хоча в них й існують сили, підтримувані більше традиційний підхід, що орієнтує на безкорисливе знаходження й поширення знань, менш сприймаючи тиск зовнішнього середовища. У висновках, до яких прийшли регіональні конференції, проведені під егідою ЮНЕСКО в рамках підготовки Всесвітньої конференції в Парижу (1998), перший підхід підтримки не одержав.Однак, приватний сектор і ринкові відносини, давно закріпившись в освітній сфері, з кожним роком підсилює свої позиції на ринку, особливо в області новітніх освітніх технологій. Два трильйони доларів або одного двадцята світового валового внутрішнього продукту, за приблизними підрахунками, витрачається на освіти. Орієнтовно п'ята частина цих витрат доводиться на приватний сектор, що прагне до збільшення своєї частки на велетенському ринку освіти. Здається, цей процес необоротний. При мовчазній згоді урядів цей рух охопила увесь світ, підтримуване діловими колами й широкою громадськістю. Ті й інші критикують державні школи за низьку якість знань. У середині 90-х років члени Європейського круглого стола економістів (European Council Table of Economix - об'єднання представників 45 найбільших європейських концернів, засноване 1983 року) звертали увагу на "все більше поглиблення розривів між освітою, яке потрібно людям у складному сьогоднішньому світі, і тією освітою, що вони одержують" [2, с. 3-4].Таблиця 1. Порівняльний аналіз двох концепцій керування вищоюосвітою.(за матеріалами доповіді X. К. Ідальго на конференції в Гавані) [1, с. 59-60]Ключові положення    1-й підхід: "Університет-фірма"    2-й підхід: "Університет-суспільство"Доступ до вищої освіти    Доступ обумовлюється рівновагою між попитом з боку роботодавців і кількістю прийнятих і випущених студентів. Тому можна передбачати обмеження при прийомі до університету, а право на освіту стає привілеєм    Освіта розглядається як основне право будь-якого громадянина. Функція університету полягає в тому, щоб готовити людські ресурси для задоволення економічних, політичних, соціальних і культурних потреб суспільства. Мова йде про те, щоб примирити критерії кількості і якості, базуючись на принципі визнання здібностей.Характер державного фінансування    Система державного фінансування перебуває в занепаді, її навіть можна назвати реакційної, тому що бідні (які платять у відсотковому відношенні більше податків) оплачують більше багатих. Отже, плата за вступ у вуз як би стане менш несправедливої.    Система фінансування з обмеженою участю держави й установленням плати за вступ у вуз носить значно більше реакційний і регресивний характер.Зменшення нерівності залежить, насамперед, від політики держави в сфері оподатковування й більше справедливого розподілу державних витрат.Соціальна справедливість    Система більше справедлива у випадку, якщо студент сам фінансує свою підготовку. Таким чином, це є внутрішньою справою самого вузу, що може залишати собі частину плати за вступ найбільш забезпечених абітурієнтів, для того, щоб фінансувати підготовку найбільш бідних студентів.    Для того щоб зробити систему більш справедливої, необхідно проводити більш рішучу політику глобального характеру, що розуміється як проведення урядами політики рівних забезпечення рівних можливостей доступу до вищої освіти дітей з менш заможних верств населення, послабляючи або знімаючи їм перешкоди фінансового характеру.Оцінка якості    Якість визначається здатністю випускника значення самому вписатися в ринок зайнятості. Ринкова ідеологія проникає в розуміння місії вузу.    Якість має більше широке значення. Воно оцінюється на основі а поняття "користь для суспільства"Поборники лібералізації критикують систему державних шкіл через те, що вона не здатна дати належне освіти. Вони наголошують на необхідності розширення й диверсифікованості пропозицій і послуг освітньої сфери, щоб цілком задовольнити потреби. Традиційна система освіти вже мало підходить для цього, оскільки вона завжди залежала від обмеженого фінансування з боку держави.Разом із тим існує певне занепокоєння - чи не приведе лібералізація системи освіти до дискримінації найбідніших верств населення й країн, чи не виявляться під погрозою "загальнолюдські цінності", чи не втратимо тоді вкрай необхідної язикової й культурної розмаїтості змісту й методів навчання. Така стурбованість виявилася й на Всесвітній конференції ЮНЕСКО: "Ми свідки того, що паралельно з лібералізацією світової економіки проходить різке зростання приватного сектора в сфері освіти" [1, с. 16]. Причому практика плати за надходження у вищий навчальний заклад самим студентом або його родиною існує не тільки в приватних навчальних закладах. Ця плата всі частіше береться в багатьох державних університетах, особливо в розвинених країнах, але не тільки.Проблема плати за навчання у вищому навчальному закладі не раз розглядалася на конференціях ЮНЕСКО, при цьому аргументи "проти" висувалися значно більше й частіше, чим аргументи "за". Представницькі міжнародні регіональні конференції, де тон задавали менш багаті країни, одностайно вимагали більшої демократизації вищої освіти. Вони стверджували, що держави повинні взяти на себе основну відповідальність за фінансування вищої освіти, ними повинні враховуватися економічні умови, у яких перебувають родини учнів й єдиним критерієм для доступу або відсутності його повинні бути здатності самого учня.Зазначений основний критерій - здатності - принципово важлива для розуміння відносин справедливості й рівності в сфері вищої освіти. Його послідовне дотримання - обов'язкова складова справедливості у вищій школі. Порушення принципу здатностей при надходженні у вуз й у період навчання свідчить про явне відхилення процедур і норм вищої школи від основ справедливості. Крім того, у результаті виявляється підірваної ще одна ключова основа інституту вищого освіти - забезпечення якості освіти. "Таким чином, саме принцип здатностей, тобто профіль адекватних знань повинен бути вирішальним моментом при рішенні питання щодо доступу до вищого освіти" [1, с. 48].Не викликає сумніву, що показаннями до одержання вищого освіти повинна бути здатність особи засвоїти навчальну програму. Вона залежить від психорозумових характеристик індивіда. За матеріалами показників охорони здоров'я відомо, що на кожні сто дітей існує певний відсоток розумове неповноцінних, які зовсім не можуть учитися. На додаток до тому вдвічі більше так званих маргиналів - стан яких граничить між розумове неповноцінними й нормальними людьми. Маргиналів не тільки можна, але й потрібно вчити, щоб зробити корисними членами суспільства. Однак, лише в спеціальних навчальних закладах, для них розрахованих. Крім того, є ще одна сторона людських здатностей, яку необхідно обов'язково враховувати з погляду доступу й селекції у вищій школі - здатність до абстрактного мислення. Удвічі більше, порівняно з маргиналами, тих абсолютно нормальних дітей, у яких недостатньо розвинений навіть нижчий рівень абстрактного мислення. І ще більше тих - хто має недостатньо розвитий вищий рівень абстрактного мислення, без якого дуже проблематично засвоїти курс вищого освіти. Взагалі набирається досить більша частина тих, хто за критерієм здатностей не міг би претендувати на одержання вищої освіти. Це, звичайно, зовсім не виходить, що більшість із них не в змозі реалізувати інші особистісні задатки (не пов'язані із засвоєнням сучасних програм високого рівня складності й абстрактності) і бути рівноправним і корисним членом суспільства. Тому доступ до вищої освіти поряд із критерієм рівності (за деякими обмеженнями) все-таки в більшій мірі повинен базуватися на оцінці адекватності здатностей особи. Лише в такому принциповому об'єднанні інститут вищої школи зможе по можливості забезпечити й справедливість системи, і якість результатів [3, с.225].Таким чином, попередні узагальнення з розглянутого наступні.Поняття справедливості для вищого освіти повинне одержати адекватну змістовну розшифровку, виходячи з певних принципів. Не відповідає справедливості лінійного, спрощеного розуміння рівності як вимоги однакового відношення до усім або однаковій рівності доступу претендентів на всі рівні вищого освіти. Справедливість системи вищої освіти вимагає того, щоб у рамках загальної політики відносини до усіх з рівних позицій, нерівність, якщо воно буде мати в системі місце, було виправдано тими перевагами, які воно дає всьому суспільству.

Виділена в такий спосіб справедливість передбачає:

1. Максимальну волю доступу до вищої освіти, універсалізацію доступу;
2. Чесна рівність можливостей й умов підготовки до надходження у вищий навчальний заклад, ясність і прозорість процедур прийому з повноправною участю абітурієнтів у всім тим, що із цим зв'язане;
3. Одержання вищого освіти на основі головного критерію - здатностей абітурієнта або студента;
4. Особлива увага до факторів, які можуть впливати або реально впливають на доступ до вищої освіти представників різних груп й їхню справедливу представленість у вузах;
5. Надання пріоритету найбільш знедоленим за чіткими й відкритими правилами;
6. Мінімізацію можливих негативних впливів від розширення плати за навчання;
7. Забезпечення таких умов, щоб освіта й кар'єра були однаково відкриті для всіх талантів.

Ці умови забезпечать зв'язок справедливості у вищій освіті з основними демократичними ідеалами й правами людини. Вони об'єднають рівність із іншими основними цінностями й устремліннями цивілізованого суспільства: високою якістю й ефективністю розвитку, поширенням і застосуванням знань, а також найбільш повним розвитком соціального й гуманітарного капіталу.

2.Проблеми забезпечення справедливості й рівності в українській вищій школі.

Система вищої освіти в Україні за роки незалежності істотно розширила можливості молодим людям надходження у вузи. Вимір основних індикаторів у напрямі останнього десятиліття підтверджує висновок про те, що вищій школі країни властивий процес масовості. На 2003 рік склад мережі установ вищої школи включав 997 вузів всіх рівнів акредитації й форм власності. Розвивається сектор недержавного освіти, що нараховує 175 вузів. Виросла чисельність студентів розраховуючи на 10 тис. населення й становить сьогодні 468 чоловік. Особливо високі темпи приросту цього індикатора характеризують систему вузів III-IV рівня акредитації. Показник досяг рівня 348 студентів при 159 в 1993 році - ріст більш ніж у два рази за 10 років. У цілому в системі вищого освіти навчається 2269,7 тисяч студентів на денний, вечернею й заочною формою [4, с. 14-15].Позитивним для забезпечення справедливості вищої освіти виступає введення більше диференційованої багаторівневої структури вищої освіти, східчастого освіти й кваліфікаційних рівнів, екстернату. Все це розширює право вибору й доступність до різних форм одержання вищої освіти. Більшою мірою можуть ураховуватися індивідуальні можливості, запити й здатності.Залишилися деякі пільги по надходженню у вищі навчальні заклади для окремих незахищених груп: сиріт, дітей з фізичними недоліками, «чорнобильців», "афганців". З ініціативи Міністерства освіти й науки України в правила прийому до вузів внесена норма про пільги при надходженні дітей батьків-учасників воєнних дій. Зроблено перші кроки в справі кредитування під гарантії держави одержання вищої освіти тих, хто не може оплатити своє навчання.Наведене вище можна, поза сумнівом, віднести до факторів позитивного плану, що розширює рівність можливостей у доступі до освіти й працююче на твердження принципу справедливості.Разом з тим, вплив суспільства в його кризовому й деформованому стані на інститут вищої школи виявляє багато негативних феноменів.Насамперед відзначимо, що сьогодні серйозно підірвано або ослаблені механізми селекції, відбору найбільш підготовлених і здатних. Однієї з головних причин цього вважається "погоня за контрактниками" - старання вузів, керівників вузівських структур за всяку ціну залучити до себе найбільше студентів-контрактників, що оплачують своє навчання. Гостра потреба в цих фінансових засобах при існуванні на "голодному пайку" державного фінансування змушує як керівників вузів, так і самих викладачів опускати планку вимог до абітурієнтів і студентів значно нижче рівня, при якому можливе дотримання пристойної якості масової підготовки. Вимогливість до засвоєння програми навчання заміняється частиною викладацького персоналу або примушується вузівською адміністрацією до заміни підходом, що може бути названий псевдо гуманістичним. Нездатних або небажаючих учитися дотягають будь-якими способами до одержання диплома. Хоча в дійсності, як усі розуміють, та й нерідко відкрито говорять, мова йде про гроші - для виживання вузів, для розвитку їхньої бази, для оплати роботи викладачів.Феномен "погоні за контрактниками" має ще один негативний наслідок. Зарахування в університети як можна більшої кількості студентів-контрактників на деяких факультетах і спеціальностях, у першу чергу високого попиту, престижних, приводить до переповненості аудиторій, перевантаженості викладачів, недостатності відповідного учбово-методичного забезпечення процесу навчання (підручники, посібники, комп'ютерний час і т.п.). Все це не сприяє забезпеченню потрібної якості освіти.Негативні прояви, що виявилися в останнє десятиліття, переходу до платності освіти підтверджують своєчасність внесеної в новий Закон про вищі освітні норми обов'язкового 51%-го прийому до вузів на бюджетні місця. Це дозволить хоч і небагато, але обмежити стрімкий переклад вищої освіти країни на платну основу. Адже дозволяючи вищій школі виживати при вкрай слабкому державному фінансуванні, він підриває рівні можливості доступу молодих людей до вищого освіти. Масовий перехід на платне освіти серйозним образом скоротив доступ до нього молоді з родин зі скромним статком. По даним проведеного нами в Донецькій області дослідження 13 % опитаних не можуть одержати або підвищити освіти по фінансових причинах, хоча хотіли б цього [5, с. 15]. Отже, існує об'єктивна неприступність вищої освіти для частини населення з низькими доходами. У наявності дискримінація по матеріальній підставі, що порушує конституційну норму рівного доступу громадян до одержання освіти й справедливість, що підриває, системи. Підтвердження такої оцінки ситуації знаходимо в дослідженні "Рівний доступ до якісної освіти", проведеному групою українських дослідників у рамках Програми підтримки створення стратегії реформування освіти, що здійснювалася в Україні при сприянні міжнародних організацій - ПРООН, Фонду "Відродження" [6]. Головний їхній висновок: в Україні зараз немає такої системи доступу до якісного освіти, що була б адекватній стратегічному завданню трансформації суспільства, створення за рахунок освіти умов інноваційного розвитку країни.

2.1 Тенденції забезпечення справедливості й рівності в вищій освіті в пострадянських державах.

Дослідження російських соціологів виявили, що вища школа стає інститутом посилення соціальної нерівності. Так, в 1996 р. 58% студентів були вихідцями із заможних родин (20% у загальній кількості родин), а 42% студентів * вихідцями із середньо забезпечених і бідних родин (80% у загальній кількості родин). Доступність високоякісного освіти все більшою мірою визначається соціальним статусом родини [7]. Міністр освіти Росії В.М. Філіппов до числа проблем існуючої системи освіти Росії відносить "зниження реального рівня доступу до вищої освіти в багатьох регіонах Росії, посилення негативної тенденції переносу центра ваги у фінансуванні вищої освіти на позабюджетні, у тому числі й особисті засоби, що суперечить демократичним принципам доступності освіти" [8]. Таке положення не можна визнати таким, що відповідає принципу справедливості.Суспільство, зорієнтоване у своєму розвитку на ліберально-ринкові моделі, неминуче зіштовхується з їх позитивними й негативними наслідками. Соціальна селекція в такому суспільстві здійснюється за допомогою тонкого, замаскованого, проте чітко працюючого механізму. Він містить у собі різноманітні канали навчання, формальну й неформальну ієрархію типів шкіл, явної й латентні ціннісні орієнтації різних освітніх організацій, специфічні критерії оцінки успішності, "суддів-педагогів", що приймають нав'язаного правила гри. Без розуміння цих схованих від прямого спостереження механізмів неможливо оцінити плюси й мінуси різних моделей освіти в контексті нинішніх соціальних зрушень. Проте ясно, що селекція подібного роду нічого загального не має з відбором дійсно найбільш здатних і мотивованих на навчання.Варто вказати на ще один розповсюджений механізм підриву принципів справедливості, доступу й селекції, як ні прикро про це говорити щодо української вищої школи. Мова йде про так званих ненормативні відносини. У більше легкому їхньому варіанті вони існують як улагоджування питань поза легальними нормами й правилами через неофіційні домовленості, на основі взаємних послуг або виражену в різних формах вдячність. Це прохання колег-викладачів, співробітників вузу, друзів, знайомих і т.п. поставити комусь ту або іншу оцінку, зарахувати предмет. Укорінення таких взаємин практично повсюдна й представляє корпоративне легітимізовану форму відносин. Не слідування їм сприймається суспільною думкою як відхилення від загальноприйнятого, що звичайно оцінюється осудливо. Таке перекручене сприйняття ненормального й неприпустимого в цінностях світової вищої школи як цілком припустиме і звичайно говорить про значні "особливостях" професійної етики в пострадянській школі.На жаль, існує в рамках цих ненормативних відносин ще більш небезпечний їхній варіант, що переступає границю дрібних порушень і перебуває в зоні кримінальної відповідальності. Це різні види хабарництва, підношення-підкупу, корупції. Останні дослідження серед викладачів і студентів вузів у різних регіонах України соціологічно підтвердили досить високе поширення даного феномена [9]. Сферою найбільш широкої їхньої присутності була встановлена та, котра найбільш показова щодо реалізації принципів справедливості й рівності в механізмах доступу до вищого освіти, - надходження у вищі навчальні заклади. Проте, розуміючи небезпеку для розвитку вищої школи даних явищ, і керівництво й викладацька маса вузів, як виявляється, «не генерує атмосфери активного неприйняття й морального осуду цих явищ. Можна навіть говорити про морально-психологічне звикання до них, що їх легітимує де-факто. Знизу, з викладацьких мас, активності щодо протистояння даним аморальним і не правовим діям навряд чи можна сподіватися" [10]. Для «ремонту» уражених зон механізмів доступу й селекції у вітчизняній вищій школі необхідна системна, послідовна, розрахована на тривалий період, робота з ліквідації об'єктивних умов виникнення розглянутих відхилень і нейтралізації суб'єктивних причин на рівні групової свідомості й норм професійної етики.

Висновки

Твердження принципу справедливості в системі вищої освіти йде непросто, суперечливо. Явні прориви в розширенні доступу сусідять із що залишаються, а те й виникаючими новими перешкодами й формами дискримінації.Стратегії розвитку вищої освіти, застосовувані в різних країнах, досить різноманітні, нерідко конкуруючі. Міжнародне освітнє співтовариство разом з іншими зацікавленими сторонами (урядами, бізнесом) шукає оптимальні варіанти освітньої політики, що відповідають сукупності критеріїв, серед яких одним із украй важливих приймається доступність і справедливий відбір.Колізії й протиріччя створення більше справедливої системи вищої освіти, властиві у світовому вищому утворенні, повною мірою відбиті в українській вищій школі. Крім того їй характерні істотні порушення принципу справедливості, викликані специфічним негативним впливом перехідного кризового суспільства, процесами масової комерціалізації, підриву професійних етичних норм.

Сприяти втіленню справедливості й рівності доступу у вищій школі може наступне:

• зміна правил прийому до вузу обік їхньої більшої об'єктивності й висновку процесу прийому із прямого контролю з боку адміністрації вузу (досвід введення єдиного іспиту в Росії й експеримент 2003 р. в 4-х українських вузах свідчать про рух у цьому напрямку);
• підвищення ролі громадськості й професійних кіл, корпоративних структур у публічній оцінці вузів;
• розширення відкритості й відповідальності вузів перед суспільством, що буде утрудняти замовчування проявів хабарництва й буде сприяти більше рішучому відстоюванню чистоти академічних цінностей;
• удосконалення процедур забезпечення якості перевірки знань студентів у напрямку їхньої більшої об'єктивності й прозорості критеріїв оцінки; поліпшення умов роботи й оплати працівників вищої школи, що підвищить статус професії й авторитет вищої школи;
• значне розширення розмірів кредитування навчання у вищому навчальному закладі, що обмежить абітурієнтів від сваволі й необхідності звертатися за неофіційною "допомогою";
• активне залучення органів студентського самоврядування, молодіжних організацій до відстоювання інтересів студентства.

Література:

1. Всесвітня декларація про вище освіти в XXI сторіччі: бачення й дії. -Париж. - ЮНЕСКО. - 1998.Кур'єр ЮНЕСКО.-Січень, 2001.
2. Бестужева-Лада И.В. Альтернативная цивилизация. - Г.: Владос, 1998.
3. Вища освіта України. Інформаційно-аналітичні матеріали до засідання колегії Міністерства освіти й науки. - К., 2003.
4. Кіпень В. П., Кіпень Н.В. Прозорість місцевої влади в контексті подолання бідності та розвитку підприємництва. - Донецьк: "Астро", 2003. - С. 15.
5. www.ues.org.ua / Рівний доступ до якісної освіти.
6. Социология в России. - М., 1998.- С.275.
7. Филлипов В. Актуальные проблемы и направления инновационной деятельности в российсом образовании // Инновации в образовании. - 2001. - № 2. - С.10.
8. Прозорість і корупція в системі вищої освіти України: 36. матер. всеукр. конф. (21-22 аркуш.2002 p., Львів). - К.: Таксон, 2003.
9. Кіпень В.П., Коржов Г.О. Викладачі вузів: соціологічний портрет. -Донецьк: "Астро", 2001. - С. 163-164.

---

---